Перейти до вмісту

Ergo sumus - Хто ми, українці, такі


В цій темі немає відповідей

#1 inozemets

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 38 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Одеса (реальна), Стрий (бажана)

Відправлено 16.03.2008 – 17:58

  • 0
Вашій увазі пропоную витяги з книги Юрія Липи "Призначення України". Витяги об'єднані спільною темою - характеристика українців. Одразу закликаю не читати їх як цілісний текст, а розглядати кожен окремо.
Про Юрія Липу варто сказати те, що він в своїх книгах ("Призначення України", "Розподіл Росії", "Чорноморська доктрина") побудував концепцію України як супердержави. Чітко проаналізував слабкі та сильні сторони українців, їхніх сусідів, вказав шляхи найбільш оптимального розвитку для нашої землі. Мабуть тому його книги були заборонені всіма режимами: німецьким, російським, польським.


По масових жорстокостях москвинів стає виразним, що “не забивай без суду” було завжди в українській підсвідомості. По пониженні чужинцями жіноцтва й його ролі законом стає право українства “шануй гідність жінки”.

Українські маси, об’єднані масовим інстинктом, не раз без офіційних провідників ішли до іспиту історії. Тим можна пояснити й факт тодішньої селянської отаманії, коли розгублені інтелігенти-теоретики й спеціалісти-військові були безвідповідальні і не раз підлягали самохіть селянинові-вождеві (...) Хоч майже мільйонне військо пізніш розсіялось завдяки доктринерству й нежиттєвості інтелігентів, але сам факт можливости швидкої, стихійної мобілізації українців в одно тіло, в разі розпаду чужинецької організації, лишається й надалі.

Друга прикмета 1917-1923 років – це процес чисто расового, самохітнього очищення від чужинців. Всупереч навалі утопійних паперів і розпоряджень, що надходили з міст, опанованих соціялізмом, українські села виганяли насланих чужинців ... Не раз упродовж однієї доби ліквідовано було цілі московські села (напр., на Поділлі). В 1917 р. довгі валки москвинів тягнулися на північ, туди, звідки їх прислано.

Врешті третьою важливою прикметою цих великих маневрів мас була здібність їх до природньої боротьби рас ... З ненавистю нотує совітський шовініст М. Кольцов втрати комуністів на Україні. Для самого лівобережжя, напр., нотує він в р. 1919, – забитих українцями в повстаннях 50 (п’ятдесят) тисяч добірних комуністів і близько 300 очищених повстанцями від комуністів міст і містечок.

Українська територія з її системою річних шляхів стає ланкою у системі тодішніх морських шляхів, стає одним із осередків еллінського багатства й елліністичної культури. Морська культура робиться назавжди частиною світогляду українців, і це назавжди відрізняє їх психологію в торгівлі від типово континентальної психології сусідів.

Ставлячи високо поняття родини й роду, українець створює підстави до морального контролю над одиницею. Тому таким важливим чинником українського home’у, роду, суспільства є громадська опінія. Не є вона така пересадно толерантна, як, скажімо, польська чи румунська. В українців – це систематичний контроль передусім особистої моральности. Кари, що накладає громадська опінія, є суворі. Особливо відзначаються цим села. Викинення з села, понизливе відзначення винних (наприклад, покриток) є значне. Донедавна ще на півночі України перелюбницю для сорому наго опроваджували по селі.

Чужинецькі ідеї не можуть глибоко проникнути в українця. На жодного з них не можна дивитися, як на пропащого. Чи побут, чи жіноче тепло, чи почуття чести, мальовничости чи історизму – все варто вжити, щоб тільки завернути одиницю назад до своєї раси. Дуже часто такі Павли, що навернулися із Савлів, є дуже цінним людським матеріалом.

В понятті сусідів українці завжди є щось більш скомпліковане, складне, старіше. Скажімо, для московських примітивістів-відрухівців (“шірокая натура”) українець завжди буде заскладний (“хитрий”), його воля занадто мало підлягає зовнішнім впливам (“упертий”) і т. д. З другого боку, примітивному мазовецькому світоглядові завжди не подобатиметься нахил українців до ієрархії і традиції (“византизм”, ”шапка Мономаха). Зрештою, цілком слушно разить москвина Горького власництво, а проф. Суйковського консерватизм українців. Тому завданням еліти сусідів є знищити відчуття історизму бодай в українській еліті, коли не в расі. Цим позбавляють вони українську расу авторитету старої раси, це “відмолодження” дає їм поле для експансії. Як приклад такого впливу є заламання історизму Куліша польськими істориками.

На Херсонщині є багато московських сіл, осаджених там ще петербурзьким урядом, щоб утруднити українцям доступ до моря. Селяни сусідніх українських сіл не зближаються до москвинів, їх разить московське нехлюйство й жорстокість. Для найбіднішого українця ганьбою було б іти служити до “нехристиян”.

Коли полювання, звіроловство і мандри створили номадський круг культури, то хліборобство й осілість дали другий, ще могутніший хліборобський культурний круг. Він найчастіше виявляється в Европі, в егейській і трипільській культурі, він є підложжям Еллади, України, іберійськи, дунайських і балканських держав та в великій мірі імперського Риму. Створила цей круг круглоголова раса (передньоазійська, альпейська, динарська), що її найстаріший центр лежав у Месопотамії.

В центрі духовности цього круга (хліборобського – inozemets) стоїть жінка-мати, істота, що єднає коло себе родину. Найдавніший символ того агрокультурного населення – це образ Великої Матері, божество прапрадідів сучасних українців.
Зрозуміло, чому образ Жінки-Матері персоніфікує цей круг. Її перевага зв’язана з самим устроєм осілої хліборобської родини, де потрібні передусім вміння господарювати, витривалість у праці і традиціоналізм у праці. Фантазійність і неспокійність мужеського первня не знаходили виходу в щоденням житті хлібороба. Навпаки, мужеський елемент хліборобського круга призначений більше до самоопанування, узнавання прав інших людей (початки демократизму), а також до погодження з приватною власністю окремих членів родини. Пригадаймо собі, що в українців до останніх часів існувала в родині за звичаєвим правом приватна власність матері (“материзна”), що батько не міг її навіть заставити і що переходила вона в спадщину до доньки.

В українській расі є й мужеські складні, як жадоба влади й експансії, виразність уяви і зручна наскочність. Проте ці складні є обмежені і зв’язані з жіночими. Українське підложжя має характерні прикмети двопервенности. Рівноправність обох елементів є від прадавна в українському селі. “Парубоцькі громади” і жіноче “понеділкування” є цілком самостійні. З другого боку, все ж найважливішим у селі є родина. Парубок, хоча й сивий, є завжди “ти”, він підвищений до титулування “ви” тільки по одруженні. Тільки родина підвищує його мужеськість.

Майже не можемо уявити собі українця, прив’язаного до якогось вождя, начальника, без відчуття в тому вождеві джерела родинної зичливости. Найвищий вислів влади – це отаман, коли ж він є й господарем душ – це батько. Батько – це той, хто дає підвладному певність, що він, підвладний, є членом роду (...) Батько – це титул вождя, що виріс з української раси. Батьком міг бути кожен керманич артілі косарів і чумацької валки, начальник повстанців і гетьман Хмельницький.

Українець є завжди в групі, він зв’язаний з групою. Провідник – це висловник родинности цієї групи. Між провідником і одиницею з групи є завжди договір, повсякчас справджуваний. Договір, опертий не стільки на спільній, докладно окресленій меті, скільки на почуванні, кліматі родини.

Мистецькість української натури майже нерозривна з її військовістю. Це як би два бігуни характеру: з одного боку – потяг до безмежної насолоди життям одиниці, з другого боку – сувора дисципліна, що не раз відкидає значення одиниці та її життя.

Не знайдемо цинізму в мові й учинках українця... Взагалі українці славні чистотою обичаїв і чеснот. Незважаючи на звичай женихання, спільного спання молоді після вечорниць і “вулиць”, дівчата суворо бережуть свою честь, і сумні випадки є дуже рідкі. Впливає тут страх “неслави”, жорстокі кари українців”

Своєрідним є готизм українського характеру. Військовість, потяг до безпосередньої групової акції, обмежене відношення між начальником і підвладним. Нема там ані деспотизму, ані рабської підневільности. Є певна свідомість, що служиться спільно чомусь ліпшому. Відносини ж між начальником і підвладним регулює договір.

Навіть пересічний українець дуже часто може оглянути якусь подію чи справи з кількох боків одночасно. Для українця скомплікованість світу є видніша, ніж, скажімо, для його сусідів. Тому, може, так нелегко прийти українцеві до якогось рішення. Хоч, коли він уже прийшов до цього, тоді і чужа думка, і обставини мало впливають на нього (українська “упертість”). Нехіть до надміру слів і увага до дійсности, до акції характеризує пересічного українця (...) Врешті зазначимо, що можливість сприймання життя в його складності, а не раз і суперечностях додає деякої філософічної риси думанню пересічного українця. Завважені ж ним суперечності і природні недотягнення людської натури покриває він легким оптимістичним скептицизмом (“тонкий український гумор”).

... найвищий, найвеличніший провідник для українців – це той, що найповніше висловлює собою моральну справедливість. На другім місці лишень треба згадати про те, що має він бути особисто талановитим, і продовжувати давні традиції, і бути зичливим для людей української крови, як того вимагало еллінство, готизм і трипільство.

“Хата” – це ідеал українського патріотизму. Українські козацькі думи говорять не про бундючу, містичну країну, лишень про “тихі води, ясні зорі”, де – край веселий. Про власне велику простору Хату пишуть і Шевченко, і Куліш, і галицькі будителі. Там буде українська родина, цілий Рід (...) Поняття краю як Родини, як Хати, як Дому – це велика річ. Це значить, що для українця в його свідомості навіть не треба окреслювати докладніше українських земель. Там є дім, усе, що найбільш людське, усі ідеали людини, праджерело усіх добрих почувань і всі можливості розвою. Дім – це те місце, де найбільше людина є людиною. Це осередок людства для українця.

... піклування тілом і його зручністю були знані віддавна на українських землях як вияв самої природи української людини. Дужання, гри і змагання знаходимо і на керамічних пам’ятках, і ще більше – в традиціях ільських ігор (напр., скраклі), показів збірної зручности (напр., під час гагілок), дужань і перегонів (напр., у гайдарів і чабанів). Знаємо, що до програми трьохлітнього вишколу запорозького новика-джури входило також і фізичне довершення, таке як плавання, фехтування і т. п.

... бритійський мандрівник Гессель Тільтман, що в своїй “Селянській Европі” (1934) так багато пише про характер українців: “Українців прозвано “бритійцями Східної Европи”. Назва надається. Так само, як і бритійська раса, вони своєю працьовитістю створили і культуру, і цивілізацію – вищу від тої, що їх оточує. І так само, як і бритійці, вони мають ту фатальну хибу (з погляду їхніх противників), що вони ніколи не знають про те, що їх переможено”.

Українська людина. Свідомим і найвищим осягом вияву такої людини є доба Києва, Вічного Міста. Вічного не тільки хронологічно (правдоподібно, Київ заснований перед IV ст.), але передусім силою своєї печати на українцях.

... об’єднання українських груп всередині раси завжди відбувалося шляхом добровільним, шляхом договору. Чи то буде “спрягання” в праці, чи “загони” в війську, чи інші українські об’єднання – ніколи не буває згноблення української групи, лишень добровільне відступлення частини своєї сили й поваги для створення надгрупового проводу. Це забезпечувало найбільшу продуктивність груп, а тим самим і цілости.


“Сучасність працює, щоб українська раса була островом. Ніколи, може, за ціле існування української раси не було більшої ненависти і підозріння до кожного, хто має українську кров, як тепер. Це надзвичайно яскраве відділяння. Розбуджені номадські первні чужинців є супротилежні агрикультурним українським первням. Іде боротьба в расовій площині, боротьба з породою. В цій боротьбі виразні прикмети обох сторін: на ворожу акцію відповідають українці видержкою груп, здатністю до укривання своєї ворожнечі. Десятиліттями вміють укривати свою ворожість українські одиниці (наприклад, Шумський, Скрипник, Гринько і їм подібні). Комплекс укривання для невправного ока зменшує не раз властиву силу українців. Однак не лиш звичайна нехіть українців до негрупового чину, і, як теорія показує, завжди в слушний час комплекс укривання є відкинений. Це не номади, що легко падають духом і змінюються.”

В Київських літописах від ХІІ до ХІХ століття (“Синопсис”, 1836) ясніють слова пророцтва апостола Андрія, що ніби в путі з півдня на північ зупинився на Київських горах. Апостол Андрій, як упродовж 800 літ побожно повторювали вуста українських читачів, сказав своїм учням, показуючи на Дніпро і гори: “На цих горах возсіяє Благодать Божія”.
Від безпосереднього учня Христа дістали українці Божу благодать. В літописах сказано: “Первоє убо крестися славеноросскій народ єще от святого Апостола Андрея Первозванного”




Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних


Магазин кубиков Рубика Cubes.in.ua