Жило собі круте Небо, і не було в Неба нічого, бо воно було таке круте, що могло собі це дозволити.
Але якось воно подумало, що так довго без нічого то теж не дуже круто і трохи не здорово, а тому вирішило забадяжити собі круті хмари, такі як у Карпатах, щоб на день було по штири погоди.
Подзвонило Небо до старого мольфара вуйка Онуфрія, тай каже:
- Вуйку Онуфрію, ти такий крутий мольфар, давай забадяж мені такі круті хмари, як в Карпатах. Я за то буду тобі любу погоду під заказ малювати при перші потребі.
Вуйко Онуфрій був гуцулом, ще тим. Він австріякам тумана пускав в очі, уже в той час, як їх баби ще дівками були, а тому досвіду ведення переговорів із всякими крутими мав більше ніж треба. Пошкрібавсі він у тово, про, що у казках не прийнято писати, помружився на круте Небо і так каже:
- Я так поняв ти то саме круте Небо, на якому ніц нема, але такі круті хмари, як у Карпатах то дуже дороге удовольствіє.
- Та, вуйку Онуфрію, я вам заплачу кілько треба, в мене онде, що хочте є.
- Ну раз така справа, як треба то треба. Але, розумієш на тобі рахунок, треба піти в тридесяте царство, продйеш тороє кордонів на право і там буде ощадна каса. Оплатиш і прийдеш. Але нікому по дорозі не розказуй за чим ідеш, бо дам тобі такі хмари, що в чисті воді не вмиєшся.
Небо щось помріґало, помріґало, але перепитати старого, що він мав на увазі все ж не наважилось, взяло у старого мольфара рахунок і пішло в касу платити. Ішло воно так довго, і так не туди, що аж загубилось. Ходит воно туди сюди, кола намотує, вже й хамарів перехотілось, і взагалі щось печаль, якась почала на нього находити.
На всю цю комедію зверху повільно кліпаючи, змінюючи ніч на день дивилось Сонце. Небо знало, що по Сонцю можна зорієнтуватись, але не вірило йому до тепер, бо в нього було дивне на думку Неба, почуття гумору. Якось Сонце показало йому, що таке „Руський місяць” то потім календар пішов таким юзом, що мама нігарюй.
Довго небо думало і вирішило, все ж спитати в Сонця дорогу на Тридесяте царство, але як це зробити не знало, бо знало, що старий мольфар Онуфрій, якщо і жартував, то з його гумором тим більше зв’язуватись не варто. Але як би там не було питає:
- Е, Сонце!?
- Що, „Е”?
- Та тово... Тут така справа...
- Яка, ще в тебе справа може бути...?
- Та, а ось я шукаю Тридесяте царство. Ти не знаєш в котрий бік мені треба тимкувати?
- Я би тобі сказало куди тобі треба, але то треба говорити пусті слова, а ти таке круте Небо, що знов після не будеш зі мною ще сто років спілкуватись.
- Якийсь твій діалог, пане Сонце дуже підозріло не конструктивний, може побалакаємо по суті?
- По суті будеш собі балакати з тими до кого ти йдеш, а моя суть із твоєю суттю такі відносні, що навіть дяді Ейнштейну то не снилось.
- Ясно то ти далі рубаєш тут філіпа, може ти пошуршиш звивинами у своїй башці і підеш на якийсь компроміс, чи думаєш, що твій той „Руський місяць” тобі так обійдеться?
- Ну раз така справа то йди онтуди через городи, там перелізеш, через онтой паркан, лиш так іди обережно, аби не сталагувати буряки, і за онтов вішінков – Тридесяте царство. Будеш на місці напишеш телеграму, як добралось.
Пішло Небо тими бураками, якими його послало сонце, але йшло так круто, що не виділо, як стало на хвіт комусь дуже п’яному і ще більше не понятному. То чудо якось так напилось, що не вспіло ціле залізти на той світ звідки прийшло, і половина, де хвіст була прямо там де ішло Небо. Одним словом, нарвалось Небо на щось таке, що так сильно верещало, якби його окропом полили. Небо зібрали такі страхи, що воно забуло хто є хто, куди ішло і нащо, а коли вгамувались то та п’янь заговорила:
- Ти якої ходиш, що позакладало тобі очі, чи що?
- Та я сі тяжко вібачєю, але я тово добираюсь в тридесяте царство.
- Ого… а нащо тобі?
- Та… хай тебе то не гребе.
- Певно в касу… знаю я вас олігархів, всі ви туди ходите, як по свячену воду.
- Які олігархи, яка каса… і взагалі, що ти в біса за чудо таке хвостате?
- Та щоб ви так жили, як прибідняєтесь! Як вернешся, то скажеш вуйкови Онуфрію, що я касу завтра закриваю на ремонт, бо скоро кінець світу, а я не вспіваю… Давай рахунок.
- Я тобі ніц не дам…
- Ну як собі хочеш. Але нині в касі не прийомний день, а завтра я її закрию, так, що дивись, як тобі добре.
Перепудилось небо тай пом’якло:
- Але старий не дозволяв нікому говорити чого я йду туди, звідки ти про все знаєш?
- На тобі ксіву, як крутий касир, у нас тут філія. У мене із Онуфрієм партнерська угода, все зароблене ділимо по полам.
- А чого він із тобою ділиться?
- Бо в мене офшорна зона, тут у нас всьо схвачено і взагалі, чого ти сюди прийшло... таке круте, а задаєш такі дурні запитання!?
- Ну ладно, розведеш мене буде тобі лихо. На тобі рахунок, на тобі що там треба і давай віписуй мені квитанцію.
Взяло Небо квитанцію тай прийшло до мольфара. Подивився той у квитанцію тай каже:
- Онтам за дверми стоять трилітровий слоїк огірків бери їх собі то бонус. І ще там візьмеш собі третю з ліва на другій полиці. Будеш пити по пів кварти три рази на день, за дві години до їди і будуть тобі хмари такі, що мама нігарюй.
Напилось Небо тої гадості, яку дав Онуфрій закусило огірками і його так погребло, поплющило, що воно побачило нірвану, яку обережно поторгало, потім добряче обмацало і навіть про всяк випадок надкусило. Через три дні на небі були такі хмари, що з них на день було по штири погоди, як мінімум. І зрозуміло небо, що тепер воно не просто круте, а крутезне прикрутезне, і ще сімнадцять разів прикрутезне, що аж ого-го, яке крутезне.
А старий мольфар Онуфрій зацінив ситуацію і вирішив торгувати погодою.
Мораль цієї казки така, будьте собі які хочете круті, а погоду роблять не завжди хмари.
Повідомлення відредагував 100000: 27.07.2010 – 09:29
2
Так що в мікрохвильовці мобілку сушити навіть не пробуйте! 
