Перейти до вмісту

Геніальний Микола Рябчук


Повідомлень в темі: 3

#1 Wеbеr

    цинічний бандера

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 5921 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 22.04.2007 – 17:43

  • 5
Ми чомусь звикли постійно говорити про геніальність Андруховича (інколи у кращих монархічних традиціях переносячи це визначення і на його далеко не геніальну Софійку), забуваючи про скромного Миколу Рябчука, есеї якого геть не поступаються відповідним витворам Ю.А.

Цитата

Цукровий буряк
Моя польська приятелька Аля, фахова синхроністка, обслуговувала якось одного з численних українських прем’єр-міністрів, що прибув до Варшави з офіційною делегацією на переговори. Вона перекладала з польської на українську й навпаки. Робота доволі марудна й напружена. Тож сівши до авта з обома прем’єрами, вона щасливо розслабилася, коли обоє — і поляк, і українець — перейшли неформально на мову своєї комсомольської юності — російську.
Вони їхали десь за місто й розмовляли про справи — щось про експорт чи переробку сільськогосподарської продукції. Аля не прислуховувалась. Вона була рада, що може перепочити, оглядаючи засніжені зимові пейзажі за шибкою.
І раптом у якийсь момент польському прем’єрові забракло російських слів і він згадав про перекладачку:
— Цукрови бурак, — промовив він. — Як беньдзє по росийску ”цукрови бурак”?
Аля не знала. Її справою було, зрештою, перекладати на українську, а не на російську.
— Не знаю, — так і сказала вона, байдуже стенувши плечима.
Тоді український прем’єр зневажливо глянув на перекладачку і мовив із притиском:
— Свёкла! Сахарная свёкла!
І догідливо повернув обличчя до польського колеги, — чи то очікуючи п’ятірки в щоденник за справно вивчений урок, чи то вибачаючись за невігластво малоосвіченої перекладачки.
— І відтоді, — розповідає Аля, — усі ваші урядовці асоціюються мені з тією ”сахарною свьоклою”. На кого не гляну — ”сахарная свьокла”!
— Та ні, — сказав я вибачливо, — бувають і буряки.
— Бувають, — погодилась Аля. — Але в основному — ”свьокла”.

http://gpu.ua/index....d=139679&rid=59
Чим не геніально!


У десятому класі ми залишилися без класної керівнички. Вона серед навчального року перейшла раптом до іншої школи. Клас наш вважався ”важким”, тож для його приборкання новим класним керівником призначили фізрука Ґєну. Він на перших же зборах повідомив, що зробить половину з нас ”горбатыми, а половину — отличниками”.

Для втілення цієї програми він почав забігати на кожній перерві до класу — ”вправить мозги” тому чи тому порушникові або двієчнику. Апофеозом його діяльності стало вимірювання лінійкою довжини дівочих спідниць: за його розпорядженням, вони могли здійматися над колінами не більш як на 15 сантиметрів.

Невдовзі, однак, його бурхлива діяльність закінчилася. На одній із перерв він ударив Славка Макальондру. Славко дав здачі. Дівчата заверещали, а всі хлопці, які були в класі, дружно накинулися на фізрука, як собаки на дикого кабана.
Ґєна вирвався і до класу більше не заходив. Перелякані власним подвигом, ми додумалися, однак, підписатись одразу під заявою до дирекції. У ній виклали всі обставини й попросили змінити нам керівника. Відповідь не забарилася. Директор і завуч зібрали нас після уроків, повідомили, що отримали зустрічну заяву від фізрука, і пообіцяли виконати наше прохання — за умови, що вся ця пригода не вийде за межі школи.

Ми раділи, як діти, бо, зрештою, й були ще дітьми. Тисли одне одному руки, обіймалися й ледь не плакали. Ми не знали, що наші конфлікти із совдепією лише починаються. І що далеко не скрізь нас буде, як тут, багато, і далеко не завше ми будемо, як тепер, дружними і неподоланними.
http://gpu.ua/index....d=158350&rid=59

Розкішно!!!!!!!!!

Як я ледь не став валійським націоналістом
Років десять тому я потрапив до Валії, себто Уельсу, де захоплено розглядав кельтськомовні написи на кардіффських вулицях.

У місцевому уряді я зустрів чоловіка, котрий натхненно розповідав про відродження донедавна, здавалося б, мертвої валійської мови й культури, про зростання кількості шкіл та учнів, котрі навчаються цією мовою, про закони, які цьому сприяють, про валійські книжки, театри, рок-групи й радіопрограми. А тоді він показав мапу Уельсу, де кожен район був забарвлений іншим відтінком оранжевого — густішим на заході, де мова перетривала, й блідішим на сході, де англізація перемогла. Я запитав його:

— Ви справді вірите, що валійська мова відродиться?

— Так, — сказав він.

— І Валія буде незалежною?

— Безумовно!

— А вам не здається, — поцікавився я, — що краще було б позбутися ось цих східних районів? Адже без них було б значно легше?

— У жодному разі! — вигукнув він.

Я всміхнувся. Мене зворушувала ця наївність — така подібна до щиро-націоналістичної наївності моїх співвітчизників.

Із цим розчуленням я повертався до Лондона. І коли раптом у поїзді почув незрозумілу мову, то зразу уявив собі гордих кельтів, одержимих ідеєю великої Валії, від якої їм, як і нам від великої України, нема жодної користі, самі клопоти. Я дослухався до розмови чотирьох юнаків і врешті не стримався:

— Перепрошую, якою це мовою ви розмовляєте?

— Албанською, — відповів один.

Вираз розчарування, схоже, майнув на моєму обличчі, але я постарався його приховати. Зрештою, сказав я собі, албанці теж гарні люди.

Особливо в Албанії.
http://gpu.ua/index....d=153243&rid=59

Боже, як гарно пише!!!

#2 Wеbеr

    цинічний бандера

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 5921 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 22.04.2007 – 19:45

Де ви, професоре Рудницький?
Український історик Іван Лисяк-Рудницький, кажуть, зажив собі слави в Америці несподіваним чином. Скромний професор мав звичку користуватися громадським транспортом, щось собі при тому почитуючи. Аж раптом у 60-х роках з’явилися касетні магнітофони — і рагулі змогли слухати музику скрізь, де їм заманеться.

Якось Рудницький, їдучи в метро, попросив начебто молоду негритянку притишити звук свого магнітофона, на що ”крута дєвочка” порадила професорові заткнути хавальник. Розлючений історик вихопив із рук меломанки магнітофон і розтрощив його об підлогу. Справа закінчилася в суді. Проте головним результатом того інциденту стало обговорення проблеми в пресі та, відповідно, заборона слухати гучну музику в громадському транспорті.

Пригода з Рудницьким несподівано ожила на сторінках філадельфійської преси через 30 років. Масового поширення набули сотові телефони, й рагулі знову почали мордувати публіку своїми дурнуватими півгодинними балачками. Одна з публікацій на цю тему в газеті називалася: ”Де ви, професоре Рудницький?!”.

Зрештою американці таки впровадили поїзди з вагонами, в яких користуватися мобільником заборонено.

Я не знаю, скільки рудницьких треба нам в Україні, щоби змусити рагулів у маршрутках не вмикати олігофренічної московської попси, котра навряд чи до смаку більшості пасажирів. Можливо, просто кожному варто подарувати власні навушники, аби міг собі слухати, що йому заманеться, не тероризуючи інших? Хоча, боюсь, уся суть рагулізму полягає не в тому, щоб слухати різну фігню, а щоб нав’язати своє рагульство усім довкола.
http://gpu.ua/index....d=155165&rid=59
ну що тут ще скажеш!

Троєщинський ґламур
Іноземці, які вперше потрапляють до Києва, часто дивуються з величезної кількості повій на столичних вулицях. Поступово до них доходить, однак, що тут просто так заведено вдягатися. Тутешні дівчата, як квіти, мають короткий період цвітіння і мусять якомога скоріше привабити свою бджілку.

Мені шкода цих бідолашок, котрі з ранку до вечора палять цигарки під крутими крамницями у ”Пасажі”. Вони й не здогадуються, що справжні власники справжніх крутих крамниць де-небудь у Європі повиганяли б їх першого ж дня з роботи за такі перекури, бо не терплять дешевизни ані в своїх крамницях, ані під ними.

Але ще більше мені шкода справжніх повій, котрим неймовірно важко працювати в такому середовищі: мовою Антимонопольного комітету це мало би називатися ”нечесною конкуренцією”.

Колись, як іще ”Прем’єр-палас” був готелем ”Україна”, під його стінами навіть узимку можна було зустріти дєвочєк, котрі грілися цигарками і надією на тепле ліжко з яким-небудь мудилою. Вони виглядали жалісно і, сказати б, непрофесійно — наче старшокласниці, що вперше в житті вибралися на незвичний промисел.

Нещодавно я зустрів трьох таких у метро о шостій ранку — з розпущеним білим волоссям, у білих шубках, міні-спідничках і високих, вище колін, чоботях. Вони явно поверталися з нічної зміни, і я ще подумав: ”Чому на метро, а не на таксі?”. Але в цей момент на пероні з’явилося ще двоє вранішніх персонажів — рибалок у хутряних шапках, кожухах і валянках, з кипою рибальського причандалля. Вони ковзнули байдужими поглядами по дівчатах, дівчата — по них. Істоти з різних світів, непричетні й неприналежні одне до одного: для одних полювання уже закінчилося, для других — іще не почалося.



Талановито!!!!!!!!!!!! Нічого не скажеш!!!!!!!!!! А премій таких, як Андрухович, і близько не має... Нема правди в світі... :D
  • 0

#3 Гетьман

    I am forsaken (c) Sylvanas

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2480 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Leopolis novus

Відправлено 22.04.2007 – 20:39

Питання таке: Микола Рябчук ніколи не писав нічого у журналі Вітчизна? Бо десь я подібний стиль письменства бачив. А взагалі, в цей час в журналах "Дзвін", "Вітчизна" друкувалися нічим не гірші від тогочасних "Рекреацій" Яну... тфу ти, Аднруховича твори. Єдине, що їх відрізняло: не було всюди слова "п*зди". Оттакі-от справи.
Наприклад, Валентин Тарнавський "Порожній п'єдестал". Раджу почитати, якщо хтось знайде.
  • 0

#4 пейтон

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 30 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:місто Сарни

Відправлено 20.07.2008 – 00:12

Ні, я щотижня читаю його авторську колонку в ГПУ, але вона мені не до вподоби. Принаймні, в порівнянні з іншими дописувачами тієї ж колонки.
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних