Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#81 Kitsa*

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 14.08.2007 – 21:39

Я тебе чекала,
Но ти не прийшов.
Я тобі листи писала,
Но ти їх не знайшов.
Я тебе люблю
Тобі казала,
Але ти другую покохав,
Ти моя першая любов
Яку я зараз знаю,
Чому, чому я так страждаю?
Чому не ти, не він, а я?
Тебе питаю
Але у відповідь я чую лиш одне:
- Прости, тебе я не кохаю,
Бо іншу полюбив тепер
Чим вона кращая за мене?
Невже, вона твоя?
Нетреба, мені боляче це чути.
Але напевно так і має бути.
Полюблю іншого мабуть
Та щастя з ним знайду.
Але, прощай, я більше не твоя!
Хоча хотіла б бути нею!!! :P :D
  • 0

#82 zav

    зрадник

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 9565 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 14.08.2007 – 23:38

ТЕМИ З'ЄДНАВ, БО ТАК!
  • 0

#83 x_bulba_x

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 280 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:київ

Відправлено 15.08.2007 – 10:31

була я оце недавно в словакії і був там дощ...я сиділа під тим дощем....почала думати.....( вибачте за російську)
я наслаждаюсь тем, что дарит дождь
мою тоску он развевает........

ці пару рядків характерезували все моє перебування в словакії
  • 0

#84 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 20.08.2007 – 12:30

***

Зашита під шкіру печаль
Нитками короткозорості,
На них - сургучева печать
Із написом "втрачена молодість"...

(с) 19.08.2007

***

кроки крові, сліди -
то сонце на вікнах в'яне;
кричать паралельні світи,
рвучись у віконні раНи!

"тугу" - б'ють дзиґарі -
тишу на друзки камінну!
тікає душа в чорторий,
а вийде звідти - людина...

танець тіней, вогнів:
нахабно приходить темінь,
по лікоть вгрузає в стіні,
і спроба втечі даремна.

руки - дотиком стін,
очі - за трос аріадни,
і ліфта лунає грім,
зриває зі сну парадний...

двері у ніч - одні -
вихід у цей мурашник,
комахи мені не страшні
це Їм має бути страшно...

(с) 19.08.2007


***

я скрегіт гальм на розі власних вулиць
я ріг вулиць на якому чути мене
я розсипані на асфальті яблука
я асфальт на який упав
я той хто розсипав себе на себе
я той хто загальмував перед собою
я той перед ким зупинився легенько піддавши бампером
я той, хто лишив сліди від власних шин на собі

не чіпайте! це мої яблука! я їх сам позбираю!

постскриптум
я написаний чиєюсь божевільною рукою
я той хто написав себе

(с) 19.08.2007

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 20.08.2007 – 12:32

  • 0

#85 Гість_ldoroshe_*

  • Гості

Відправлено 21.08.2007 – 17:54

пробую писати короткі есе. було би цікаво дізнатися вашу шановну думку - ldoroshe blogspot com
  • 0

#86 =MAVKA=

    Я в серці маю те, що не вмирає...

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1153 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Київ

Відправлено 23.08.2007 – 20:58

Привіт читачу. :wub: На твій розсуд пишу оцей доробок. Мені цікава твоя думка.

Прийди до мене, я тепер сама. Сьогодні маю часу я доволі, щоб тебе зустріти, як друга давнього, з яким уже не бачились роками. Та не минуло ще й двох днів, як ми були разом, а здається, ціла вічність.
Давай з тобою поговоримо, так любо, тепло і спокійно. Згадаймо, як нам всміхались небеса в той день, коли ми йшли вздовж моря. Згадай, як два дні потому сідало сонце в море, щоб завтра освітити яскравіше природи ніжної зітхання.
Ніколи не забуду, як під покривом тієї ночі твої вуста розплавили зими минулої останній сніг, як вони оживили в мені весну. І весна заспівала в мені так щиро, жадно і так вільно. І пісня хутко обірвалась та, бо зрозуміла я, що щастя те лишилось там, два дні назад. Охоче б я лишилась там стояти біля моря й чекати на воріття хвилину.
Мені, мій друже, так цікаво, чи зрозумієш ти, ким я була для тебе увесь цей час? Чи, може, забудеш ти мене, зоставивши саму там, біля моря, і дозволиш уплисти за хвилями утрачених надій?..
І серце, збуджене весною, заплакало. Я раптом відчула втому. Боротися?... Навіщо?.. Чи ми побачимось іще з тобою? Чи може море у той час співало нам прощальну пісню, друже?..
О, скільки ще пройде отих хвилин, коли, закривши очі, я буду згадувати твої палкі вуста, і дотик рук твоїх, що розбудив колись весну?
Так, я таки сама. Я марно чекаю на тебе, любий мій. Мої очі дивляться у небо, а воно всміхається. Зрадливе небо… Воно ж бо бачить все. Чому мовчить? Чому не скаже, що я втратила останню надію бути щасливою? Мовчить небо. А я засліплена сонячним сяйвом все ще сподіваюсь пройти з тобою, мій друже, той шлях, де чайки поринають в море.
Нехай же ці слова стануть свідками моїх тривог, непевності, примар. Нехай вони жевріють на папері, мов попіл від недавно згашеного вогню. І будуть вони в серці стогнати луною жалю, відчаю, досади.
О, як прикро, що тебе немає поруч. Якби ж бо знати, що то була остання наша зустріч, то я б сказала більше, ніж тут, що написала на папері.
Прийди до мене, я таки сама…
Прийди до мене, я таки чекаю…
Прийди до мене… поговори зі мною.
Давай з тобою востаннє зустрінемось, щоб обійнятись міцно так, як на прощання вічне, немов два давніх друга.

Данія
28.05.2006

Повідомлення відредагував =MAVKA=: 23.08.2007 – 21:01

  • 0

#87 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 27.08.2007 – 12:32

Тут в майбутньому все так просто. Набагато простіше, ніж було колись. Повна свобода дій. Звичайно, за будь-які вчинки ти маєш платити, і нікого не цікавить, чи ти білий, чи чорний, чи плоутозіранський мурдук. Всім наплювати на те, хто ти. Головне, щоб виконував правила, навіть якщо ти шизофренік, якого тримає за реальність проста і заборонена в людяних закритих місцях річ: цигарка, будяка. Якщо ти не зосередишся на випусканні диму, то ти просто втрачаєш зв’язок зі світом. Реальність, зроблена з кубиків, розвалюється, як картковий будинок.

Але ж треба такому статися – накотив знов приступ, як ізопотам Кріоізанських боліт, прямо тут в вагоні моноколійки. Очі в пасажирів почали сповзати в кого на правий, в кого на лівий бік, ніздрі об’єдналися в одне велике дихало. Там здоровань почухує клешньою собі жабри. Все, треба швидше звідси, перекинути місточок в реальність… двері відчиняються, екскалатор, ось-ось, скоро вихід. Але ні, не витримаю такі великі тріщини на цьому базальті – нога от-от застрягне, я перечіплюся і поламаю свій хітиновий екзоскелетон. А потім його що, скотчем заматувати? Таке не зростеться до самої линьки. Ось циліндрик, вогонь, подих, дим, ще, і все стає на свої місця, підлога з полірованого граніту, люди поспішають додому, носи на місці, руки в порядку. Головне щоб жандармерія не посікла – камери скрізь.

Да, замріявся я. Сталь біля скроні, вогонь здув половину чуприни, решта мізків розтіклась по підлозі. Хтось, знайомий з життям тільки відвідуванням комп’ютерних ігор подумає, що я бачив десь в нижньому правому кутку обзору напис – 44 життя, ну і взагалі щось побачу. Справді все не так – ніяких після смертних видінь, просто білий шум…

Емітер колектор, емітер, колектор… і знов я тут. Да, забув сказати: за будь-яке порушення тут плата одна – смерть. Вашу душу акуратно упаковують в хвильовий пакет і засовують в кластер машин, де ви відробляєте все що завинили суспільству. От і я тепер пересічна шизоморфоїдна душа допомагаю національній космічній агенції розраховувати банальний скачок в підпросторі до дружніх стелапоїдів з бети Південного Олєнєрога. За мною хвостом феєричних блискіток снують ідеї. Дивне відчуття, наче танк, якби він вмів думати, відчувати, мав душу, був гнучкий, і одночасно ти відчував кремнієвий панцер польових транзисторів, діодів, конденсаторів. Найстрашніші відчуття коли застряєш десь стоячою хвилею. Такий нетривкий, наче завис в верхній точці, хоча тут падати в принципі неможна, але уявіть – ви самі від себе відбиваєтесь і, одночасно на три довжини хвилі свого "я", проникаєте в той світ. На вас налипають випадкові фотони, з вас стікає заряд, таке враження що міг вирватись з своєї пастки, але не скористався можливістю…

Інтегруєш диз’юнкцію, диференціюєш кон’юнкцію, заганяю в блок пам’яті… Погодьтеся, це набагато приємніше, ніж прибирання в якомусь закинутому районі туалети, в яких невідомо хто гадить (таке враження, що якби знав хто, то стало б легше). Що? Вже все? Так мало?

Тіло.

Як тільки ви відпрацюєте все що завинили, вашу душу зеженуть назад в ваше тіло, і вам знов прийдеться відчувати всю органічність людини. Вдихнете на повні груди повітря постіндустріальної епохи і підете по справах. І не треба перейматися – ви не втратите робоче місце на вашій улюбленій роботі…
  • 0

#88 Пилюка

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 121 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Івано-Франківськ

Відправлено 27.08.2007 – 14:44

Зенон зайшов у підвал по велосипед. На столі лежав рукав його джинсової куртки, на який капало вино з дірки в стелі. Збоку стояв чолов’яга з базукою. Ясно, дірку пробив він. Зенон взяв гітару, яка стояла під дверима, і вдарив чоловіка по дупі. Той заверещав і перетворився на гречану крупу. Зенон мав чим обідати.
Прийшов додому, зварив гречку. В холодильнику росли приручені мухомори. Він хотів зробити з них підливу, але вони попросили відпустити їх на волю, а за це пообіцяли подарувати золоті граблі. Зенон погодився.
Поїв. Пішов в туалет. Там сидів дідок.
- Дивний день, еге?
- Еге..
- Сідай, - в туалеті були мухи з сідлами. Вони сіли і полетіли.
Вітер розтріпав дідові волосся. Він поросив гребінь. Зенон зупинив муху, пішов в магазин і купив рожевий гребінь. Дідові гребінь не сподобався. Він гримнув Зенона пуховою подушкою, а з неї посипались ядерні боєголовки...
Місто було зруйноване..
Діда посадили у в’язницю, і він почував себе там як атом у кефірі серед пилюки тюремної камери
  • 0

#89 sagitta

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 315 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Мельмак

Відправлено 28.08.2007 – 18:50

троха корявенько, але як можу...
Скажи...
Скажи мені, небо, ти ж можеш синіти,
Чому ж бо захмарене ти?
Скажи мені, поле, чому твої квіти
Не можуть постійно цвісти?
Скажи мені, лісе, чому ти на зиму
Скидаєш зелене вбрання?
Скажи мені, полум'я, чом без упину
Не можеш горіти щодня?
Скажи мені, море, чому ти корали
Ховаєш далеко на дні?
Скажіть мені, хмари, чому це ви стали
Нахмурені, чорні, сумні?
Скажи мені, сонце, чому ти палаєш
І досі ніяк не згориш?
Скажи мені, серце, чому ти співаєш,
Ніколи чому не мовчиш?
Скажіть мені, рими, чому ви так плавно
Пливете в моїй голові?
Скажіть мені, губи, чому ви недавно
Слова шепотіли живі?
Скажи мені, вітре, чому я всміхалась,
Коли ти мене обнімав?
На ці запитання я відповідь знаю,
Мені її дощ наспівав.
Cпівав, що ніколи життя не минає,
Вічне небесне життя.
А я запевняла, що так не буває,
Що й він відлетить в небуття.
Я все шепотіла про біль і про втрати,
У вічі дивилась йому...
Він раптом ущух. Він не встиг доспівати
Про вічність, холодну й німу...
  • 0

#90 Agressor_kb

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 110 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Kiev

Відправлено 28.08.2007 – 18:57

Моя любов для тебе не потрібна,
Але для мене то чарівне світло,
Що серце може миттю зупинити.
І навпаки, дає можливість жити...
Надіятися, вірити в буття
Ходою твердою іти через життя
Спідкнувшися набратись сили встати
І далі йти! Дозволь лише кохати
Тебе одну. Мою чарівну, милу
Коли мовчиш, холоне кров у жилах
І змучений я ріжу їх ножем.



Щоб зупинити біль он ту жахливу.
Ночей безсонних, днів холодних, сірих.
І канути у інший, світлий, світ.
Стражденну душу кинути в політ
У вільний не розміряний роками,
Забути те що було поміж нами!
Свободу серцю дати, що терпіло
В кохання полум'ї роки горіло...
Рукам, що розбивались в кров об стіни
Хотівши зменшити душі пекельний біль


І тяжкий вибір стане поміж мною
Проститися із ношею земною,
Або залишитись й продовжити той бій!!!
  • 0

#91 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 29.08.2007 – 14:14

Надія
Надія чемно стукає в двері
просить дозволу ввійти
в твій дім
сповнений шерехів диму запахів
кольорів палітр пюпітрів
інструментів фортеп’яно молотків
пилок манікюрних ножиць
предметів що непорушно застигли
так як хочеш
Ти
дозволяєш їй увійти
жестом запрошуєш до зали де панує показовий лад
насправді в шухлядах мерво
Вона опускається в крісло
обережно як личить гості
Ти присідаєш на кришку стола
прикладаєш пальці до скронь імітуючи головний біль
мовчите
Вона першою порушує німотне передчекання
каже
я хочу жити
тут
пахне тобою і досвідом
я хочу тобі допомогти
дякую
кажеш Ти і всміхаєшся
я зготую тобі кави
говорить Вона весело
і почуваючись господинею
іде на кухню
Ти за Нею
спостерігаєш за Її ходою поставою принадами
за дверима кухні Вона з жахом помічає гори немитого посуду
чує як пахне старою їжею
робить круглі очі
миє чашки
Ти допомагаєш Їй насухо витирати
варить каву розливає
псує свою порцію цукром
нехай думаєш Ти навчу хорошому смаку
коли-небудь
Надія насилу посміхаючись
несе каву на таці до вітальні
ви п’єте мило бесідуєте
Вона запрошує до спальні
ризикова Ви пані
відзначаєш Ти
Вона сміється на те і спокусливо манить рукою очима устами
так швидко
питаєш Ти і штовхаєш двері покоїв
так
мовить Вона і раптом завмирає з відкритим ротом
Ти озираєшся
одяг на неприбраному ліжку папери тарілки брудна білизна
Вона розвертається і гордо повз тебе прослизає
вилітає з квартири на площадці цокають підбори
викликає ліфт
Ти її не зупиняєш не вмовляєш зостатись
більше не повернеться
якщо не захоче

якщо не захоче Тебе
(с) 7.06.2007р.




****

це світ сповільненої дії
інертний інерційний інтерактивний інтернаціональний
його легко обвести довкола пальця
але поки що
летимо гнані власною необачністю
і спинити нас може лише випадковий перехожий що запитає
яка година
яка мобіла
чи скаже комплімент
чи віддавить ногу в тролейбусі
чи продавець на узвозі
порцеляною ладаном оберегами патефонами
портретами вітру скульптурами часу
склом бісером металом янголом бісом бусолом
або химерні фіали карнизи хрести амури
левіафани леви русалки атланти
склепіння колони старці
мощі мохи печери сталактити сталагміти
порожнеча вільгота самотність
бруківка дощ чи осінь
три крапки чи три краплі
і цей нескінченний перелік
продовжимо в покоях із запнутими вікнами при свічах із ним із нею без кави
у покоях з незапнутими вікнами при зорях або в грозу з кавою сам сама
але непокоїть що летіти можна доти
доки є цей список
і жахає неспроможність відмовитись од непостійних речей
і зрештою опинитись можна
під колесами лексуса з блондинкою
що гальмує вчасно але все ж
або потрапити під жигуль з п’яничкою
на вибір попсошансон чи шансопопсон
рок кор джаз блюз реггей чи ар ен бі
метал чи пластик чи класика
фонтан або феєрверк
при ватрі чи під вартою
лунатимуть для тебе
в незайманому небі
віддаляються хмари
наближається асфальт
і лише тоді замикаєш на собі дроти павутиння швартові
і коротке замикання
це нірвана

(с)7.06.2007
  • 0

#92 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 19.09.2007 – 16:50

На березі моря...

якщо помітиш чи почуєш
цвітіння черепашки з піску
візьми крихкий усесвіт пальцями
обережно наче це ріг мисливця
прошепочи туди заклинання
тільки не кричи
аби не загасити жовтогарячу заграву обрію
що жевріє на межі спіралей
тої мушельки яку маєш в руках
і отримаєш вічність світанку
в очах не сполохай райдужного метелика
бо він може потоптатися по ногах
не збуди звіра
левітуючи йди по воді
куди націлені лише твої власні
рожеві окуляри
бо там на тебе чекають
нові мушлі
марсіанські хроніки венерійські кареатиди
нові ведмеді та метелики
вирушай поки не збурилось
море

19.09.2007 р.

*******

отара стадо біотуалетів
новітня релігія опіум для народу
біда в тому що навіть на тверезу голову
наші вперто не можуть влучити в ціль
рикошет на стіну обідок штанга (!)
забивають гол одиниці
але все одно плюють на газон
італійці не хотіли перемогти українців
у футбол
це був просто їхній вибір
а наш вибір авгієві вбиральні
не вимити й гераклові
чисто не там де прибирають
а там де не (с)мітять повз
і як іще вдається жити
з обличчями форми трапеції
пахнути французькими парфумами
мати дорогі мобільні
до спортивних штанів узувати
туфлі
кажуть тут грошима не пахне
хоча гроші не пахнуть
хоч маєтки від сяну до дону
люди не смердять (переважно)
але в туалет зайти неможливо
тому хочеться взяти приклад в собак
і мінувати територію
бо так хоч дощ відмиє
менталітет від слова мент
а туалет як монумент
незалежності буде повалений
лише в разі коли в ньому
поставлять відеокамери

18.09.2007 р.

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 19.09.2007 – 16:23

  • 0

#93 Lady Erato

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 882 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 19.09.2007 – 19:24

ти бачив яке сьогодні небо?таке молочне-молочне......повітря сиве......в ньому стільки сріблястих крапельок!зимно.....може це подих зими?настане холод і зимовий сон...сніг це чудово...але коли він білосніжний..... я не хочу холоду....мені й так зимно весь час....я хочу погуляти під дощем,під зливою,під грозою,під звуки грому і світло блискавки,яка розсікає суворе чорне небо…у грудях щось дусить.....здається,що повітря навколо таке густе,що ти не можеш видихнути і вдихнути на повні груди,що ти не можеш видусити жодного звуку,а навіть якщо це тобі вдасться,то тебе не почує ніхто,бо навколо туман,як звукоізолююча стіна.....я сьогодні вдома сама.....аж цілу добу.....нарешті!тиша.....спокій.....сум...печаль.....я наодинці із собою....це страшно і тяжко....але так треба.... таке враження що молоко вже у мене в голові....молочний мозок........молочні думки...........ні,це скоріше скисле молоко....кефір....не люблю кефіру............і ніколи його не споживаю....а може мозок огорнула шкірка з молока..........її я теж не люблю.....
повіки такі важкі...........але ні.....спати не треба..........так і життя проспати можна...........як хтось мудрий сказав(вибач.не памятаю хто саме), надміру спати личить мертвим,а не живим.....чому?інколи людина живе,а таке враження,що її не існує і не існувало,а інколи коли вона вже мертва,то таке враження що вона живе,жила і буде жити вічно....
хочу малювати......а що?не знаю........хочу виключити світло....але зараз це неможливо....зараз день.....хочу опинитисьв темній кімнаті,обставленій свічками,глибоко вдихнути,насолоджуватись музикою ібо ж просто слухати тишину....або ж ,знову ж таки повторюсь ,слухати грозу,шум стривоженого лісу......
хочеться плакати...........а який сенс?але ж хочеться!
або ж слухати подих близького до мене тіла...........його тепло.........відчути безпеку......забути про все.....поринути в невідомість.....до зірок,на місяць........





Вулиця...Натовп без обличчя і без голосу...Вулиця така сама,як інші...Зупиняється час..Пляма,помилка і раптово ти починаєш сміятися...Сміятися тротуарам,машинам,перехожим,шуму,стінам,поганій погоді,свєму оголеному під вітром обличчю,своїм ногам,які йдучи танцюють,всьому,що очевидно нас зближує...Фрази на стінах...Криві погляди...Кілька образ...Ти смієшся зухвало,нахабно...Цей сміх знищує усмішки...А потім сльози наповнюють серце...Сльози наповнюють життя...

***

Я боюся ночі,коли тебе нема...Я боюся тиші після голосів...Це холодно...Так холодно...Я боюся вулиць,дня,людей і самотності...Дощ...Спалах...Чорний кіт...Я боюся обіцянок і клятв...криків...спокусливих слів...Я боюся зла і добра...Я боюся світу і його законів...Коли все сповнює мене тривогою,коли все згасає я чекаю твого голосу...Я думаю про тебе...

***

Вечір?Ранок?Зима?Весна,яку він обере…Чекаючи його кроки,я зустріла музику…Я зустріла світло ночі на березі шляхів…Чекаючи його руки я стомлюю квіти…Напіввідкриті двері…Свіжа вода…Вино…Нічого,я нічого не знаю…Я не знаю,що він обере…Я не знаю,чи він блондин,чи брюнет…Високий чи ні…Але чекаючи його голос я знатиму,що всі слова будуть для мене..

***

Я пройшла багато часу по дорозі...Дні без компасу...М’які слова,які тремтять і гніздяться всюди...Тиша розмов...Я торкаюся Землі...Землі-притулку...На твоїй оксамитовій шкірі ковзають ще краплі роси...Земля обіцяє...Птахи не пам’ятають...Земля вогню, і наші розпалені тіла стикаються на її шляху...Твоє око викарбуване на моєму попереку...Я залишила зорі...

***

Падає листя днями,все коротшими,які затримують моє тіло і мій голос...Я хотіла сказати вам,що я вас люблю...Пробуджується кокон від самого вашого запаху...Я його чекаю на дні моїх снів...Коли мої очі світяться на ваших білих обіцянках,метелик танцює,не бачивши пастки,полонений волокнами ваших секретів...Метелик,який надіється на промінь світла,щоб висушити свої кольори об полум’я ваших бажань...Так сильно мене лихоманить від вас...Я загубила всі слова...Я хотіла вам сказати,що кохаю вас...

***

Поблажливе осіннє сонце...Оголені тіла,які піддаються теплому вітру...З’являється темп,який ліниво б’ється в ритмі часу...Пестощі теплих хвиль...М’який пісок...Безконечні танці...Оксамитові ночі...Ночі без правил...

***
Кров в піснях...Висушені пелюстки...Відкриті двері...Закриті крики...У саду дитина...На балконі квіти...

***

Коли ми навчимося любити наші поразки і шкодування...Коли ми відкриємо книги наших спогадів...Коли сни наших дітей стануть нашими надіями...Коли ми не зважатимемо на погляди інших...Коли наші кроки будуть однаковими...Коли всі дні стануть нашим багатством...Коли я знатиму всі твої слабкості...Коли любов матиме інший смак пристрасті і бажання...Я буду співати...Я буду тебе любити,як першого дня... ... ...



сьогодні мав бути гарний день.. принаймні гарний початок.. тепло, сонечко.. мимоволі посміхаєшся, посміхається душа і серце, тішишся і любиш.. і здається, все було вже добре, вже все є добре.. але.. лише маленьке відчуття, що щось станеться.. і ти не надаєш цьому значення.. але ось.. похолодало, захмарилось.. ти спішиш до нього.. Тобі байдуже, адже Коханий зігріє ж.. наївна.. але ж так має бути.. все ж чудово і тепло на душі завдяки йому... наївна.. дурненька... лише завдяки Тобі... лише ти сама робиш це життя теплим і привітним сама собі і всім навколо...
що Він? що Він робить такого аж, щоб життя ставало кращим для Тебе? хіба що просто існує.. хіба що просто зявився в твоєму житті.. і... і за це Ти повинна його любити... лише за це він вже є для тебе бог і господар твого серця... лише за це ти маєш бути вдячна і щаслива, адже це ж так багато!... а ти.. невдячне самолюбне стерво! як же ж ти смієш бігти до нього, коли він не зявився на роботу і ти про це не знаєш і чекаєш 50 хв... як Ти смієш чекати?! як Ти смієш бігти і спішити?! як Ти смієш не подзвонити перед приходом.. ?! ТИ ж завжди дзвониш!! як в тебе сміє е бути рахунку?! і як Ти смієш оце зараз писати і жалітись?! і, що найгірше, як Ти смієш припускати, що Він повинен був попередити Тебе, щоб Ти не йшла?! ти ж ніколи раніше не ходила і не сиділа в нього на роботі! Позор Тобі! і Ти мусиш тепер піти саме туди, куди Він тобі сказав йти, адже Він краще знає, де Тобі буде добре.. і за це Ти ще й подякувати Йому мусиш.. і вибачитись.. і тепер саме в цьому місці Ти й роби собі погоду, сонечко, любов, радість... і найголовніше, Тобі там буде тепло і затишно! обовязково йому подякуй...
А взагалі, Ти молодець впринципі в тому, що зараз не плачеш.. Правильно, не плач.. Вдусись слізьми, тільки не плач.. Ти ж сильна і самостійна дівчинка.. З тобою ніхто не буде няньчитись, ніхто не поможе і не заспокоїть.. НІКОЛИ! так, так.. саме ніколи, як би не гірко звучало.. Отямся! ми ж не в добу лицарства живемо! Подумай добре, що тобі не вистачає?? подумала?? забудь про це! Тобі не можна жалітись на нестачу чогось... не вистачає тепла? купи собі калорифер.. не вистачає ласки? хм... ну тут не буду розказувати тобі, що в таких випадках робиться... нема з ким в кіно сходити? не сміши, он який в тебе список в асі бажаючих з тобою кудись піти! і перестань думати, що Тобі потрібен Він.. неправда, це все Твоя ілюзія.... що в ньому такого, чого нема в інших? впертість? Тобі що, своєї замало??? Неувага? ой, теж мені великий плюс... Що він абсолютно позбавлений властивость подумати про Тебе і трошки наперед?? ну соррі, відкрию Тобі очі, протилежна половина людства позбавлена такої звивини... ну? це всі його риси, яких нема в інших?? ах, ну ще гарне почуття гумору, свілі очі, чудові зморшечки при усмішці, порядність, розум....... ну ну, не зважаючи на те, що цей список можна продовжити, це так, неважливо... ну що він такого зробив Тобі?? це неважливо, що показав любов.. хі, подумаєш... вас ніц не тримає поряд! ні довгі розмови по телефону, ні поцілунки при зоряному небі і сяйві місяця, ні спільні подорожі і пригоди, ні всі слова, сказані одне одному, ні те, що ваші серця належать одне одному.. теж мені, Ти що, з бідної сімї?? чи ніби не знаєш, як зараз швидко і безболісно видаляють зайві предмети з організму?? ну ось, тому не переживай.. виріжем його серце з тебе, а по пошті йому перешлем на блюдці з голубою стрічечкою...
Сонечко моє, ну полюби себе, згадай про себе а заодно й про мене, я ж Твоя забута сестричка, рідна кровинка, я ж Тебе знаю, як ніхто інший, усі найпотаємніші куточки твоєї душі, я ж Твоя совість... Люблю Тебе і памятай, що я завжди поруч. ... Твоя Гордість....
  • 0

#94 Selena

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 212 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 10.10.2007 – 09:12

:D Давненько сюди не писали, а тема гарна... :D

***

Нас поєднала осінь... Її примхлива усмішка... Її підступна суть... Поєднати і не дозволити бути поряд... Поєднати і залишити на самоті... Її примхлива усмішка... Ми не розгледіли її, коли довіряли осені свої серця, коли довіряли їй свої мрії і бажання. А вона все усміхалась...
Осінь... Самотня і холодна... Її тепло оманливе... Його скоро не стане... Залишиться лише спустошеність. Спустошеність природи, спустошеність душі... Чи вдастся нам вернути тепло і розтопити холод зимової казки?...
  • 0

#95 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 14.10.2007 – 13:03

Знов вихідна точка, як завжди нуль. Запилений офіс, дохлі рибки в акваріумі, кондиціонер бореться з перемінним успіхом з наступаючою з надвору спекою.Справа, яку б іншому детективу просто недалиб, знають, що глибше в негараздах просто ніхто не сидить. В інших бізнес іде краще. Прийдеться знов шукати когось, потім я дам координати, а далі мене нічого нецікавить, дадуть пакунок з гонораром і я на даному етапі завершу свою справу, в моєму столі буде ще одна справа пилитись засмальцьованою папкою. А, ну да, в комп’ютері папки не пиляться, там вкривається пилюкою жорсткий диск, відяха, куллєр, і все інше. Буде знов пустинний офіс, кондиціонер який небуде справлятись з своєю роботою і дохлі рибки в акваріумі...
Відчуття «хвоста» не покидало мене. Шум вкликого міста. Світлий екран в темряві не гріє, випливаючі букви тільки підсилюють пустинність кімнати. Дивлюсь на вже темний екран, Нео, ти там є? Подарували ж казочку людству, друга реальність, тут погано, там добре, постійна бородьба, де? Самі понапридумують проблем, а потім шукають пророка, який виведе за ручку від нової загрози. Вистачить димагогії, треба додму. Капелюх з широкими полами, плащ, вперед на мряку вечірніх осінніх вулиць, калюжі. Завжди непомічаю коли вечір переходить в ніч, здається з офіса виходив ввечері, а прихожу до своєї оселі вночі. Хотів би якось зловити за хвоста вечір і дотянути його до ранку…
Ранок, калюжі, пар зпід коліс маршруток. Маршрутка, ще одна, дежавю? Матриця міняє свої настройки? Якби ж то, всі поспішають, якщо невстигнуть Земля розсипиться, а поки що щоб не розсипатись на міріади яскравих піксельних рейдерів, Матриця на всяк випадок поміняє свої настройки.
  • 0

#96 =MAVKA=

    Я в серці маю те, що не вмирає...

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1153 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Київ

Відправлено 14.10.2007 – 13:09

1.Зустріч

До зустрічі залишились хвилини,
Оті миттєвості, в яких тебе нема.
По ним душа моя до тебе лине,
Вона отут, в листі, вона – слова.

І ти живеш в поемі сотні літ,
Написаний в рядках віршу німого.
Ти – моя муза, мій тремтячий слід,
Моя колись протоптана дорога.

Ти – сонце, проблиски надії,
Коли крізь хмари промені-слова
Із вуст твоїх моє обличчя гріють,
А в них живе поезія нова.

І зустріч нам дарує чисте небо,
Безхмарний день, тепло ночей палких.
Пишу поезію – і думаю про тебе,
І ти живеш у ній, в словах отих.

Моя уява пише образ твій,
І ти здаєшся дещо ідеальним.
Цей вірш присвячую тобі, коханий мій,
Нехай порукою він стане у коханні.


15-25.07.2005
Tǿndering, Danmark
  • 0

#97 Selena

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 212 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 27.10.2007 – 17:45

Осінь для мене така...

Мене зустріла осінь... Вона йшла мені назустріч, вкриваючи стежку золотом листя... Вона йшла мені назустріч... Незбагненна і чарівна осінь. Я хочу щоб її тепло зігріло мене. Щоб ласкаві проміння ніжного сонця проникли до мого серця і розвіяли морок, який так надовго полонив мене... Нехай осінні сльози принесуть чистоту і спокій у мої думки...


Йду осіннім, холодним парком... Танець пожовклого листя... Дивний ансамбль, що танцює під музику вітру. Золота розкіш під ногами... Де мої 7 років?.. Я б нізащо не пропустила цих листочків під ногами... Верталась би до хати з оберемком сухого листя, захоплено розтавляла їх між сторінок книг, а потім переживала б, що мама побачить пожмакані сторінки в тих місцях, де були сховані скарби... Хочу туди в дитинство, щоб не боліло серце, щоб не мучили почуття одинокості і невпевненості... :)


А це зовсім недавно ;) Осінь і справді золота ))

Крізь важкі, закриті штори в кімнату намагався проникнути промінь ранкового сонця... Провісник ще одного осіннього дня... Впущу ранкове сонце у темноту своєї кімнати... Нехай наповнить її радістю неповторного дня... Сонячна усмішка - чудова мить... Все може бути краще. Все можна змінити. Необхідно вірити! Впустила сонце у свої обійми, впустила осінь золоту в своє життя... :cry:
  • 0

#98 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 27.10.2007 – 20:07

Такі короткі кроки потрібні для того щоб зробити великі справи. Здавалося б, бойок проникає в капсуль на якийсь міліметр, і стає так брудно, я розумію, можна було коритуватися більш гуманними методами, навіть в моїй професії, взяти наприклад удавку, або отруту, або якщо викинути лишню копійку купити собі плазму, багато жару, але ж як чисто. А ця стара машинка, робить багато шуму і отвір 5.45 міліметра, але його достатньо, щоб з іншого боку був отвір всі 15 сентиметрів. А з такої діри, мізки просто вивалюються…
Але не виніть мене сильно, на мене тиснуть різні фактори. Все-таки треба за щось жити, але щоб натиснути на спусковий гачок це не достатній стимул, найсильніше тисне бюрократія.
Спочатку оформлюєш замовлення, потім здаєш допуск, потім виконуєш завдання, а потім треба в профспілці доводити, що це зробив таки ти, а ніхто інший, і що це був не нещасний випадок, і ще ж треба вчасно принести довідку про смерть клієнта…
Отакі думки після виконаного завдання. Все здається якимось несправжнім, і напевне клієнта ще раз замовлять, бо зараз ніхто не живе без реінкарнації, але, те що ще треба було зробити набагато не приємніше ніж сидіти в стоматологічному кріслі.
А ще профспілкові внески, профспілка тільки і придумує всілякі заходи, тратить фінаси на все, тільки не на те, що потрібно, купили б набоїв, ні, вони роблять благочинний карнавал з феєрверком, і все для підтримки поселень на Венері, а що від Венери? Венеричні захворювання?
Отак накипить, і натискати гачок просто і легко, після роботи йдеш, хоч фізично втомленим, але морально очищеним. Хоча за спиною все ще волочеться нагадування, що довідку про смерть я ще не здав, і що завтра буде здавати все це пізно, а якщо вони вирішать що пізно, то десять відсотків від гонорару покладуть собі в кишеню, і напевне премії мені тепер небачить…але якось і без того проживем. Головне незабути купити олію, вона в мене кінчається…
Людське життя дешевшає, а продукти дорожчають
  • 0

#99 Гість_оЛІвЕЧкА_*

  • Гості

Відправлено 29.10.2007 – 01:00

Любов була така красива,
світила очі,гріла всім серця!
Від неї всі чекали дива!
Вона зганьбила-підвела...

Любов,як м'ясо,як вода!
Здавалось наче ти вже ситий,
насправді тільки пустота!
Любов нікчемна і черства!

Любов,як дощ,як вітер-дика!
Буремна,пристрасна,жива!
Світ був у ній і нею дихав,
Любов бездушна і суха!

Любов-вогонь,як дим літає!
Докуриш-зникне назавжди!
Як в тебе справи не спитає,
А просто піде в нікуди!

Любов,як космос,небо,сонце!
Блукає в просторі одна,
ЇЇ так довго всі чекають
Одна лиш мить-її нема!

Любов,як ангел-чистий,добрий
з смиреннм серцем і святим,
Впаде в болото-не відмиєш,
І нерви крикнуть:Та чорт з ним...

Любов,як блискавка яскрава!
Потужна велич і могутня
Вона коли тобі погано,
чомусь,нажаль завжди відсутня!

Любов,як ніч спокійна тиха,
глибока і страшна могила,
вона дихнути не дає,
і так жорстоко ломить крила.

Любов,як сік чи чай чи кава
Приносить насолоду,
Гірка солодка,чи лукава,
Але тобі дають лиш воду!

любов,як фільм про почуття,
закінчився весіллям.
А далі що?Життя,буття!
Нестерпне божевілля!

Любов,як дерево розкішне,
Росте,й плодами розцвітає,
чекає,коли прийде літо,
а хтось прийде його зрубає.

Любов,як яблуко спокуси,
Ця розповідь давно забута,
коли попробуєш її,
відчуєш,що отрута.

Любов,як квітка чарівна,
і з ароматом п'яним,
На увесь сад вона одна,
але також зів'яне.

Любов,як фарба кольорова,
насичена,яскрава,
Проходить час,вона зітреться
і стане не цікава,

Любов,як скрипка,чи гітара,
що для душі співає.
Порвуться мідні,срібні струни,
і музика зникає.


Любов,як свічка романтична,
горить вогнем палає,
дарує світло темноті,
а потім помирає.


Любов,як грім!Спонтанна,темна
незрозуміла й дуже сильна!
Невже всі почуття даремно?
Невже це тільки гра дибільна?
  • 0

#100 Selena

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 212 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 31.10.2007 – 23:23

На диво чудернацький день… Пройшов, наче, повз мене… Розпочався туманом і дощем… туманом і дощем він і завершується… Я його не відчула, наче, сьогодні мене не існувало…

Знов запізнююсь… Пари на пів третьої дня, а я не встигаю. Вибігла в непривітність обіднього дня… Вулиця, дощ, опале листя… і я. Знову спішусь. Кудись не встигаю. Час, така невловима і така іноді відчутна річ. Я завжди за ним поспішаю, а він не хоче спочити хвильку і дозволити йти поряд… Навіть не озирається, так, наче, йому не чути моїх тривожних кроків позаду…А мені так іноді хочеться, щоб він зупинився і мить тривала вічність. А він «летить, не стишує галопу…»… Сивина в волоссі батьків, такі до болю знайомі, рідні і люблячі руки бабусі, вкриті густим плетивом зморщок. Чому його не можна зупинити? Чому він несе в собі таку руйнівну красу?

Час. Він мабуть насміхається над моїми стараннями його наздогнати. А можливо його просто не варто наздоганяти? Жити кожною хвилиною, кожною секундою… Так заплуталась в собі…
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних