Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#61 збоченийФРЕШ

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 94 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Ч Е Р Н і В Ц і

Відправлено 27.06.2007 – 16:58

Nana
написано з реального життя? бот мені сподобалося. як ти написала!
  • 0

#62 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 02.07.2007 – 10:12

я хочу стати травою
для своїх власних ніг
зачепитися
вкоренитися
не змішуючи свої паростки
з плебейським бур"яном
зашити нитками тріщини в землі
яка розходиться
на захід схід
іде за мною
на схід захід
роз"їжджаються літосферні плити
як ковзани початківця
хочу стати травою
яку поливаю сам
стоячи над безоднею простору варіантів
океану пропозицій поглядів
безлічі правд безлічі лукавств
примх і безлічі я
і ділянки яку засію самим собою
одне бентежить
що на всіх ділянках
кожна з яких моя
є інші трави
які мушу ретельно прополоти
і не дати іншим
сапкою
підсікти мої мільйони душ
квіток пагонів корінь
задушити вуглекислотою
іще одну відчайдушну спробу
знайти себе самого серед незліченних
придатних до того ґрунтів
бо половину я вже використав

1.06.2007 (с)

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 02.07.2007 – 10:13

  • 0

#63 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 04.07.2007 – 04:46

Спочатку був Світ. Він був безсвідомий, але здатний до метаморфоз. Взагалі процеси всередині світу важко було пояснити. Він сам не міг цього зробити, хоча чим далі, тим більше у нього було такого, що давало змогу щось усвідомлювати. І от одного разу Світ на основі свого досвіду зрозумів, що щось тут не те: він - не просто так, а може - і для чогось. Або для когось. У нього почала вимальовуватись особистість. „Якщо існую я, то існують і інші,” - напевне, це було щось схоже на правду. Але питання залишалось відкритим: хто? І навіщо? Пошуки вже можна було починати, головне найти сліди, уліки, завдяки яким можна було б заламати цього когось і спитати навіщо.



- Купівля темних окулярів зросла на п’ятдесят відсотків. Відповідно народжуваність впала на стільки ж. По прогнозам аналітиків вона буде падати по експоненті. Тобто, якщо тенденція збережеться, то людства не стане через двадцять років.

- А країни Африки стараються?

- Стараються. Тільки все одно темні окуляри там носять усі, стають популярні маски для електрозварювальників, люди не бачать і не чують один одного.

- Це було завжди. Що ще на порядку денному?

- Масовий суїцид військових з науковцями. Тисяча науковців і вдвічі більше офіцерів наклали на себе руки. В записках, які вони залишили після себе, було написано одне: нуль. Іноді прописом, іноді цифрою.

- Це справи не міняє - війна і наука завжди йшли рука об руку, але науковці намагались мечі перековувати в лемеші, а військові - навпаки. Накінець вони дійшли згоди. Ще якісь глобальні проблеми є?

- Мало: декілька аварій в їдальнях і пожежі на баянних фабриках, а так-то - все як завжди.

- В їдальнях знов у когось ложка в горлі застряла?

- Ні, хлопець промахнувся і засунув ложку в ніс. Прийшлось залишити як пірсінг - це зараз модно як і темні окуляри.



Світ втрачав свідомість, переходив в свій основний стан, викидаючи безліч сміття і тепла. Тільки темні окуляри лежали на полицях, і ніхто їх не чіпав. Світ не хотів розуміти, хто його створив - він вже якось сам розбереться, зайва свідомість заважає. Коли Світ відчував все надто чітко, то хотів оглухнути-осліпнути. Але усе обійшлось. Блаженна потенціальна яма. Завтра в нього не буде свідомості. І післязавтра теж. Можливо, через пару мільйонів років з’явиться знов, але це буде нескоро.
  • 0

#64 Nana

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 751 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Dnipropetrovsk

Відправлено 07.07.2007 – 18:29

Зникле місто



Тиша… Неосяжна тиша, здається, охопила все. Вона витала з кімнати в кімнату, вилітала навулицю. Морок, як найкращий друг і товариш тиші, не хотів її залишати наодинці. Невпевнене світло, якось пробиваючись крізь закриті штори у кімнату, лякалося їх. Азет відкрив очі… Чому ж так темно навулиці, куди ж поділося світло? Може це перед дощем? Хай йому грець, дванадцята година! Негайно потрібно прокидатися, він же проспав уроки. Швидко, як метеор, натягуючи одяг, Азет ще раз глянув на годинник, який висів на стіні. Так, дійсно дванадцята… Ото проспав! Якісь там заліки, контрольні, а ще вони з друзями гуляти збирались. Скільки ж можна спати? «Чим більше спиш, тим більше хочеться, - думав хлопець, зіваючи. – Встигну хоч на останній урок». Він вискочив навулицю, де прохолодний туман нещадно проковтнув його. Азет побіг в напрямку до школи, дивуючись, що погода розігнала всіх перехожих. Вроді і дощу нема, просто сивий туман, але чому так безлюдно? Де всі?

Нарешті школа, до неї бігти лише десять хвилин, ось вона стоїть насупурена, не радіючи, що туман спокійно майже плаває навколо неї. Азет підбіг до дверей і… неймовірно! Школа була закрита! Навіть не те слово, що просто закрита, вона була намертво зачинена, буцімто ніхто тут і не вчився ніколи. А ще тільки вчора вони тут на порозі домовилися про плани на сьогодні. А як же уроки, коли школа закрита? Азет оглянувся навкруги. Що ж робиться? Книжковий та канцелярський магазини були також закриті. Банк, пошта… все зачинено. Хлопець не на жарт перелякався. Можливо це в честь якоїсь події чи свята? Хоч би кого-небудь побачити, ні душі, тихо, один лиш вітер заводить свою тужливу пісню знову і знову. А небо зі своїми важкими сірими хмарами нависло прямо над дахами, низьке та похмуре, воно доповнювало цю жахливу картину тиші, мороку, холодного вітру та незрозумілості. Азет що є сили побіг до парку, але, побачивши одиноку алею з ялинками, зупинився… Куди зникло населення міста? Чому все зачинено?

Сівши на лавочку, хлопець достав свою мобілку, нервово почав набирати номер друга. Пальці, здається, не хотіли підкорюватися йому, стало дуже страшно. Ту-ту-туууу… Ту-ту-туууу… Ту-ту-туууу… Довгі гудки у слухавці були такими дивними, буцімто там нікого не було. Азет подзвонив ще раз… Нічого, тиша захопила все. «Господи, що ж робиться у цьому світі?» - прошепотів він, вишукуючи в переліку імен в меню телефону свого однокласника. Але одиноке ту-туууу злилися зі звуками дощу, краплі якого почали розбиватися об асфальт. Краплі почали падати все швидше і швидше, захопивши Азета в свій полон. Схопивши мобілку, хлопець вирішив спробувати свій останній шанс. Зателефонувати своїй дівчині!

Туууу-туууу-туууу….
- Алло? – лагідний і ніжний голос відповів йому.
- Маринко!!! Де ти? Де всі люди? Сонечко моє, скажи мені, що трапилося? – Азет майже кричав у трубку, зрадівши, що є хоч хтось живий.
- Що з тобою, милий? Я не розумію про що ти, - сказала дівчина ледь чутно, її голос просто потопав у гуркоті дощу.
- Де ти? Скажи де ти?! Чому школа зачинена?
- Зачинена? Так…
- Що так? Маринко, сонечко, благаю, відповідай мені.
- Але… Чому тобі не спиться так рано?
- Що? Рано? – навіть в очах потемніло від цих слів.
- Азете… Зараз пів на шосту ранку, чому тобі не спиться? Де ти?
Велика і важка крапля дощу впала прямо на ніс і, здається, привела хлопця до тями. П’ять годин і тридцять хвилин ранку… Місто спить, все зачинено, дощові краплинки граються одна з одною, утворюючи потоки та калюжі.
- Постривай, Маринко. Я подзвоню через годину, - сказав вдячно Азет.
- Ти краще йди спи! – сонно відповіла вона. – Добраніч.
Хлопець голосно розсміявся. І буває ж таке! В мобілці на екрані було написано 5:30, куди ж він дивився? А годинник над ліжком, напевне, показував неправильний час… Що ж, що є сили, Азет побіг додому перевдягатися, бо дощ повністю промочив одяг. А з-за хмар показався маленький сонячний промінчик…
  • 0

#65 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 09.07.2007 – 08:51

Старт. Завжди хвилює. Сидиш як на пороховій бочці, яка в будь-який момент може обернутись проти тебе. І чим далі технологія іде, тим більша порохова бочка. Зі зростанням можливостей зростає і кількість проблем. Чого люди летять в космос, ніхто точної відповіді не дасть. Напевне, це просто людська цікавість. Не хочеться глибоко копати людську душу психоаналізом - іноді хочеться вірити, що люди всі пішли не від людиноподібної мавпи, а все-таки зроблені за образом і подобою. Під час самого запуску двигунів думати майже неможливо. Напружуєш шию - це не сильно потрібно, кисень буде все одно подаватись, навіть якщо ваші м΄язи не будуть в змозі піднімати грудну клітку. Лічені хвилини - і невагомість. Лягаєм на курс і впадаєм в гібернацію. Летіти недовго. Пару днів. Але припасів просто жалко. Хоча після такого сну хочеться найти слона і з΄їсти його. Слонів на космічних кораблях не возять, і запчастин для нього нема. Обслуговування марудне. Непотрібна ця річ - слон в космосі.

Планети, які відкриває людство, здаються завжди якимись особливими. Хоча б на перший погляд. Але це часто через те, що завжди після польоту хочеш побачити Землю - але завжди прилітаєш на якусь дивину. Під час польоту відчуваєш особливу самотність, Такої самотності не відчуєш ніде на Землі, в найстрашніших депресивних станах такого не буває. Під час земної самотності ти можеш шукати людину, намагатися щось зробити. А в космосі нічого не зробиш, тут і так все ясно. Спочатку це тисне, а потім миришся, плаваєш в самотності, як в теплому океані. Але не треба думати про те, що в океані - глибина тисячі метрів. Ти пливеш - і добре.

Ви можете уявити куб в пустелі: він стоїть, чорний, великий, на нього дують вітри з піском, через нього кочують дюни - він наче пливе через них. Його хтось зробив. Вночі він бачить зірки, розмовляє з ними, веде довгі бесіди з камінням - з піщинками нема про що говорити, навіть знайомитись часу нема - вітер несе їхні стаї по поверхні планети. Хтось його залишив тут, всередині його щось ворушиться. Але ні звуку не чути з нього. Тільки весь світ відбивається в його гранях, наче і сам він є світом.

Підійшла людина в скафандрі до темної грані куба. Її нудило. Через неї проходило безліч приливних хвиль, в паузах між ними наступало прозріння - надзивчайно приємне почуття, наче прокинувся, і розумієш, що ще спиш. Одночасне усвідомлення своєї мізерності, і величі. Напевне, це біль змушувала побачити все навкруги, причому одночасно подивитися в усіх напрямах. Але чомусь в такі моменти дивишся в небо. Людина притулилась до холодної поверхні спиною, пропливали хмари, Куб відкидав тінь, і все це було справжнім. Воно було і буде. І нічого не зміниться. Людина піде - і Куб наговориться. Настане час, коли хмари перетовряться в калюжі, пісок перетвориться на камінь, камінь перетвориться на пісок, Куб залишиться і всім мандрівникам буде розповідати одну й ту саму казку. Колись все почнеться спочатку.
  • 0

#66 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 16.07.2007 – 08:34

Пилюка. Жовта, як пісок, падає з ліжка, яке висить над прірвою, прірва повна думок, дошка, яка веде на інший край прірви, усипана малюнками вражень. Треба вставати. Відкинути сонливість, глянути фактам у вічі, і йти по краю прірви. Це не великий каньйон, це край свідомості, куди може завести думка. Коли шукаєш в пустелі близкітки ідей, і раптом натикаєшся на прірву. Такого ще ні разу не було. Бувало таке, що йдеш довго, і жодної, жодної піщинки, одні гострі камні врізяються в п’яти. А це прірва, треба вставать, ліжко надто сильно жме в правий бік.
Пора йти.
Шлях неблизький. Може хтось перекине місток на той край, а можливо, його не буде. Можливо, прірва колись кінчиться. Питання правильного вибору може стати роковим. Питання вибору, чи варто заправляти футболку. Залишити ліжко як є? Чи кинути його в прірву, але вона глибока, надто глибока, дна не видно. Добре, що нікого не взяв в таку подорож. Такі випробування носять персональний характер.
Змогти зігнати себе з оазису приємних думок іноді треба, щоб не розжиріти під тінню самообману.
Добре, що за весь час не було жодної піщаної бурі, бо летіти вниз не так вже й хочеться. По дорозі зустрічаються протерті, з нестерпним запахом шкарпетки, і жодного капця. Світ, який видумав сам, не жаліє. Вітер, Сонце, потріскані губи, жодної краплі води ще з вчорашнього ранку. Прірва йшла разом зі мною, Сонце кидало милі жарти прірві, іронічно посміхаючись над всім живим що колись жило, і не доживало до наступного ранку. Коли губи потріскані, важко сміятись, але десь там хтось загубив дубову дошку, яка перекидає на інший бік прірви.
Цікаво, як довго вона тут лежить, сліди зорових образів, які вкривали її повністю, пахнули свіжими поглядами. Дошка, яка пролягає на інший бік прірви. Крок за кроком ідеш, щоб не полетіти шкереберть і не пізнати глибину прірви на власній шкірі. Деякі малюнки на дошці вражали, щоб не впасти треба навчитись думати, як дошка. Загуділа голова, очі прилипли до потилиці, рот зсохся, я дошка, яка йде по дошці, яка тільки бачить і нічого не відчуває, нічого сказати не може, такої хвороби давно не було, коли хребет перетворюється на ніж м’ясорубки і починає шалено крутитись, перетворюючи нутрощі на чисті парадокси, думки, які в прикладному вигляді просто не існують. Чому букви чорні по білому фону? Чому волосся на голові? Чому темрява глибока? Останнє запитання: коли падаєш, то кінець? Не хочеться перевіряти. Цікаво, дошки хворіють на астигматизм? Чи на близькозорість, напевне, ні, інший край прірви, майже кінець.
  • 0

#67 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 19.07.2007 – 14:51

Іноді малі кошенята хочуть вийти з дому, але дверна ручка знаходиться так високо, що самі вони не можуть відчинити двері, тому доводиться довго нявчати, щоб їм відчинили. Спочатку на дворі цікаво, скрізь багато непізнаного, ходять кошенята, знайомляться з усім, все таке привітне, таке гарне, тим більше, коли згори світить Сонце.

Вечоріє. Починає дути холодний вітер. Котенята шукають місце де б це зігрітися, збиваються в зграйки, їм весело, безліч нових вражень, знайомств, є й розчарування: чомусь хтось комусь несподобався, хтось комусь зробив боляче. Одні кошенята розуміють, що їм пора йти додому - з надією, що коли вони будуть під порогом нявчати, то їм відкриють. Деякі знаходять собі котеня, з яким найкраще вистояти проти сильних холодних вітрів, які дмуть із-за кутів будинків, ходять з надією десь в листі вирити нірку і грітися, тішитися теплом одне одого. А деякі, просто ідуть далі, вони виявилися не такими...

Строгос. Холод коричневої землі. Непривітне каміння, яке начебто має очі і з відразою дивиться на всіх, хто повз нього проходить. Вітер розмовляє з камінням; холодні жарти, які забиваються під комір комбінезона, сприймаються не дуже привітно, і тільки фотографія тієї, кого ти вже давно забув, у внутрішньому нагрудному кармані гріє серце старими спогадами. Чому ти тут? Тебе придали Анафемі, відлучили від суспільства, причому досить дивним чином - теж напевне смішний жарт того, хто робить двері, дверні рами, і вікна, вставляє в них скло, і жартує тільки по-злому. Вас було багато, можливо нас було багато, розлука - то маленька смерть, а іноді й сама справжня. Коли не бачиш людей довго, то перестаєш вірити в їх існування. Коли літають невидимі бджоли і кусають насмерть, то розлучаєшся зі скрипом на зубах, стискуєш зброю до болі в кісточках рук, і розумієш, що треба йти далі, холодно посміхаючись над невеселими жартами Столяра...
  • 0

#68 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 20.07.2007 – 14:39

... Він і не помітив, як спрацьовувала колискова тихої ночі, поволі занурювався у сон, кава, що він випив, уже поступалася організмові... Слава Богу, що не встиг заснути, бо...
Він почув незвичний звук. Такий ординарний уранці, коли зливаються тисячі подібних звуків у дивовижну какофонію найнезбагненніших ударних інструментів – жіночих підборів, що поспішають на якусь малооплачувану державну роботу. Не хаотично-поспішний уранці, а вільний, немов вечірня прогулянка бульваром. Андрій мимоволі уявив цю ходу, прикинув висоту підборів, придумав (так, саме придумав!) фігуру, але схаменувся від нещадного щему в серці – то не її хода, не Агнеси. Кроки стишили ритм, обійшли лавку позаду, на мить спинилися, вичікуючи, але знов залунали поряд і з’явилися просто ліворуч, так, що варто повернути голову, і побачиш ту, кому вони належать. Ці, сп’янілі ніччю кроки, мабуть молодих, чужих, не рідних, ніг. Ніг, струнких і... Якесь страшидло чи повія, заспокоїв він себе. Але ні... Він навмисне не повертав голови.
- Можна присісти? – запитав принадний низький грудний голос. Ще раз прицокнули підбори. Нарешті, про очі, він спрямував погляд на нічну авантюристку. Не страшидло, не повія. Здається навіть дуже симпатична, щоб не сказати, красива... Білявка. А дарма, білявка...
- У нас вільна країна, - байдуже відповів, струшуючи сигаретний попіл.
Незнайомка присіла, елегантно присіла, і одразу ж закинула ногу за ногу. Що ж...нехай.
- Ми не в Америці, - сказала тихо вона. Боже, який голос! – Дивний збіг...
- Який збіг? – Андрій захопився.
- Я щоночі приходжу на це місце, сиджу і просто втикаю навколо... Красиво, блін! І отут, на моїй лавці ще хтось, трясця. Хіба не мені одній не сидиться вдома?
- Як бачиш, - він одразу перейшов на „ти”. – Я отак тиняюсь другу ніч. А ти?
- А я...друге літо...
- Чому б так?
- А ти чому? – після цих слів вона не по-дівочому вилаялася, але одразу вибачилась.
Не повія, а якась пацанка, курва, подумав Андрій.
- Не твоє, поки що, діло...
- От як ти - я до тебе по-товариському, а ти, як...
- Вибач! Я тут, бо в мене почалась депресія, задоволена?
- Ще ні. Але для початку вистачить.
- Тепер твоя черга.
- А я просто не вилажу з депресії. Бляха, а що, вдома сидіти?
- Минулої ночі я не витримав і вернувся додому. Однаково, що тут, що там.
- Помиляєшся, я, бляха, пробувала. Тута ліпше. Дома хіба що дрочити і втикати телек.
Андрій від несподіванки промовчав.
- А що ти робив учора вдома. Дрочив? – вона зареготала. – Жартую... Я „дєвушка із вищево общества”, мона так сказати. Ти на мене не звертай уваги, а то зіпсую такими словами.
- Та, жарти в тебе...
- Тихо, не сци...
- Я дивився на місяць і пив текілу, а ще – думав...
- Текілу? Прикольно. А про що ти думав? - вона зацікавлено зазирнула йому в очі.
- Про життя.
- А з тобою цікаво погомоніти. А поговорімо про життя. Базарити ліпше, ніж тільки думати.
- Поговорімо.
- А давай разом повторимо вчорашню текілу.
- Давай. Тільки не текілу, а червоне вино. Добре?
- Ти що? Я не романтична збоченка, щоб пити вино, а тоді – плиг до тебе в ліжко. Я не така. Я люблю водку, коньяк. І хочу попробувати твою текілу.
- Це та сама горілка, тільки настояна на кактусах.
Вона засміялась.
- Якщо я тобі принесу кактуси, забадяжиш мені на спирті текілу?
- Не вийде, не вмію і самогону гнати, а ти...
Видно було, що вона хороша людина, проте зіпсута вулицею. Колись він міг стати таким, але доля втримала від падіння... Принаймні, на час. В нього загасла сигарета і він викинув недокурок.
- Я жартую, - вона красиво всміхнулась, і зіниці трохи запалали іншим, палкішим почуттям. – То що повторимо? Себто, повториш?
- Текіла закінчилась, є троха вина і коньяк. Як тобі?
- Бля, тягово! Піде. Пішли.
- Спершу мо’ тра познайомитись?
- Я Юля, - вона простягнула руку.
- Андрій, - він потис їй руку. – Дуже приємно.
- А я думала, це тільки в барижнях, де я тусуюсь, з дівками вітаються за руку, а то ж прийнято цілувати. Ні?
- Можна й поцілувати, - він нагнувся і поцілував Юлі руку. – Але це у ще вищих прошарках суспільства. – Її пальці пахли нікотином, Андрій це відчув попри те що сам щойно палив. – А де ти тусуєшся?
- Краще тобі не знати... – вона опустила очі.
- Ну тоді пішли. По дорозі забіжимо до Золотих воріт – я там залишив машину.
- Ти їхав тинятися на машині? – здивовано прошепотіла вона і підвелась.
- Ні, я пішов тинятись після роботи зразу.
- А де ти робиш?
- У страховій фірмі.
Вони почали поволі йти. Вона одразу взяла його під руку. Чорт, подумав він. Звідки ти на мою голову? Але, біс її візьми, з нею приємно! Він навіть не побоявся вести до себе додому.
- Десь там?
- Де, там?
- Ну, коло воріт, золотих?
- Ні, на Васильківській.
- Ого! – порожньо вигукнула вона, не питаючи, яким чином машина опинилася аж там.
Метрів із п’ятдесят ішли мовчки. Він скоса поглядав на неї. І хода вульгарна, теж зіпсована, і вдягалась відверто – коротка спідниця в складку, прозорий топ, неіснуючий бюстгальтер. Ланцюжки, стрічечки. Несмак. Яка з тебе неформалка? Вони мимохіть зустрілись поглядами.
- Чо’ так на мене пасеш?
- Вивчаю, кого веду додому.
- Ну і як я тобі?
- Ще не вивчив.
- Ну! Подобаюсь чи ні?
- Дивно, але так.
- Я така страшна?
- Ти навіть красуня, - заперечив Андрій.
- То чому дивно?
- Дивно. Тобі ще рано про це знати.
- Так, таємниці! Блін! Це вже цікаво.
- У тебе теж вони є. Ти не розповіла, з ким спілкуєшся.
- Як нап’юся, то розкажу...
- Я теж.
- Я зціплю зуби й мовчатиму аж до твоїх дверей. – Сказала Юля.
- Не витримаєш, повір мені.
- Споримо на... морозиво... – несподівано вирвалося в неї. – Я так хочу морозива. Два роки точно не їла! Уяви! Я нічого про себе не розкажу до твого дому. А ти за це вранці купиш мені морозива. Хочу біле. Вершкове таке, натуральне. Без оцих шоколадів і горішків, маргаринових оболонок...
- Я тобі й так морозиво можу дати. Морозилка ним ущерть забита!
- Та? Справді? – зраділа вона. – Так не цікаво. Я не хочу нічого розповідати!
- Доведеться...
Вона показно насупилася. Забрала руку од нього.
- Зараз втечу... – ображено-реалістичним тоном сказала вона.
- Тікай.
- Жартую! – не витримала вона і грайливо підстрибнула до Андрія і обійняла.
- От бачиш, ти вже проспорила мені морозиво. – Сказав він. – Завтра мусиш мені купити.
- За які бабки я куплю? І я про себе не говорила...не треба...
- Зате розкрила одну свою рису...
- Яку?
- Не скажу.
- Добре, добре... Хай-но ми дійдемо, ти розкриєшся переді мною, - з лукавством у голосі говорила Юля. – Не переживай. Це буде найнезабутніша ніч твого життя.
- Нічого собі!
- Злякався?
- Признатися, так, - не збрехав він.
- Я чаклунка, - містично мовила вона і тут же не витримала, зірвавшись на сміх. – Я з тебе не можу... Ти серйозно?
- Ні, - теж засміявся.
- Та ну тебе. Треба про щось говорити. Все одно, проспорила. Завтра персонально дістану з морозилки і покладу тобі у вазочку. Накришу туди горішків. В тебе є горішки?
- В мене все є.
- Аж так! Поллю якимось соком, напевне, прикрашу кокосовою стружкою.
- Ти добре готуєш?
- Який дурень не зробить собі морозива? А так то… не особливо. Яєчню, борщик, салатик, супець. Вмію. А щось типу рагу чи сате не пробувала готувати, хоча це піз... просто.
- Прекрасно…
- Ще довго йти? А то я втомилася, - поскаржилась вона.
- Ні, зараз ліворуч, я підберу машину. А тоді – з вітерцем, п’ять хвилин – і ми вдома... В мене...
- Ну не в мене ж... До речі, я теж живу неподалік... Занедбана квартирка у шикарному будинку. Така собі халупа в палаці. В мене ж грошей нема. Нема роботи...
- Так, про це не зараз, троха пізніше... Добре?
Вони дійшли до того білого „Рено” і всілися всередину. Андрій повагався, перш ніж рушати, подумавши, що варто б придбати авто солідніше...
- Бляха, як пристібаються ці паски безпеки? Йо... – Юля посмикала за них і ображено жбурнула на стінку.
- К бісу паски... – Андрій завів мотор, і автомобіль легенько покотився вулицями... (с) 2004-2005 (уривок)

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 20.07.2007 – 14:41

  • 0

#69 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 23.07.2007 – 16:27

Перегляд дописуДуховна необмеженість (21.07.2007 20:38) писав:

4esterfielter, давай далі, будь ласочка!!!!!!!!!!!
гм, а шо мені за це буде?..

подаю ще один уривок (не по порядку):

Юля мовчки лежала, слухала, перестала плакати. Каштанова крона вгорі тихо шепотіла щось до сусіднього дерева, може, до свого коханця? Раптом це шепотіння зірвалось на безладний шелест і двоє на лавці нарешті відчули свіжий вітер. Бризнув дощ. Потім потекло ще дужче. Але Андрій і Юля сиділи, наче їм подобалося мокнути.
- Я тебе люблю, - прошепотів він у такт дощу. Це було сказано майже нечутно, але вона почула ці слова і відповіла на них поцілунком.
Дощ був теплий. Десь на лівому, мабуть, березі лютувала гроза, наближаючись до них, долинаючи, поки що ніжними, перекатами грому.
- Знаєш, - трохи згодом сказала Юля, - я вірю тобі, хоча не хочеться мені вірити. – На неї дивно було глянути – під дощем усі дівчата стають однаковими, майже всі. Небесна вода – своєрідний індикатор жіночності і порядності. Злива розмила дешевий макіяж, так само, як би розмила дорогий, світлі кучері все ще лишалися кучерями. Вже промокла спідниця і прозорий топ. Промокли очі, промокло все. Але... Але усі нормальні дівчата під дощем виглядають однаково... Лише ненормальні не ставали схожими на мокру курку, а Юля стала схожа. Ось тобі лакмусовий папірець!
- Я геть уся мокра і починаю мерзнути, - процокотіла вона зубами.
- Пішли заховаємося під арку...
В них не було ні плаща, ні куртки, ні парасолі. Вони стали під аркою, вже наскрізь пройняті зливою, і такий захисток не міг їм допомогти. Вони стали коло самої стіни, куди не потрапляв дощ.
Андрій скинув сорочку і вичавив із неї воду.
- Знаєш на кого ти зараз схожа? – запитав він.
- Знаю. На бездомну суку, що попала під дощ і ночує в підвалі, куди безперестанно хлюпоче й хлюпоче вода... – мовила вона подивившись на свій топ, що був уже не потрібен - просвічував геть усе.
- Ні, ти схожа на мокру курку, - сказав він. - На бездомну суку схожі повії, шлюхи і тому подібне, а ти не така... До речі, без сорочки тепліше. Я би ще і штани зняв, але...
- Знімай, - відповіла вона й без вагань зняла топ, кинула його Андрію і вмить затулила свої груди вільною долонею. Однією, бо в іншій тримала сумочку і квіти. – Викрути, будь ласка. Бачиш-но, до зустрічі з тобою я не стояла б отак, прикриваючи свою красу руками. Стояла би неприкрита і було б мені по барабану, чи збуджує це когось чи ні, чи хтось би підійшов і без питань вставив мені, чи сказав би: „дівчинко, прикрийся”. А мені хоч не соромно, і хоч я вже спала з тобою, та при тобі не можу... Ти такий. На мене таке враження справив!
- Ти себе просто вважала нижче плінтуса, - сказав Андрій, викручуючи її одяг, скоса поглядаючи на неї, - Ти ще навіть не перестала так думати. У кожної людини є відчуття гідності. Принаймні, має бути...
- Ха! А хто я така, щоб його мати?
- Ти жінка.
- Я жінка? - її голос раптом знову затремтів. – Я – жінка. Ти перший, хто мене так назвав.
- Перший? З ким же ти спілкуєшся, рибонько? Де ти була все моє життя?
- Сама не знаю. Все життя тут прожила, тебе могла і не зустріти. В місті-мільйонері завжди так – щодня бачиш десятки тисяч людей, та вони, зазвичай, повторюються. А тих людей, кого ми жадали зустріти на світанку своєї долі, можемо зустріти пізніше, або не зустріти... А ти де народився?
- Теж у Києві.
- Скільки тобі років?
- Двадцять вісім.
- Двадцять вісім? Ти такий старий? – трохи злякано сказала вона.
- А тобі ж тоді скільки?
- Вісімнадцять... – сказала вона. Наскільки незвично було чути цю цифру від тієї, хто в цю мить прикриває рукою бюст. Вісімнадцять! Незвично це було чути і під дощем...
- Вісімнадцять!? – ошелешено вигукнув Андрій.
- Та, ніяка я не жінка. Я дівчина. Повнолітня, бля... Тиждень тому було сімнадцять. Дівчинка. Хоч уже і не цілка, та все одно.
- Таких називають жінками...
- Жінками? О ні! Таких називають на букву „б”. Хочеш я вимовлю це слово? Я ... – і вона його вимовила.
- Досить! Годі на цю тему розпинатись. Головне, що в тебе є інше майбутнє. Я тобі поможу. Забудь про минуле, як би важко воно не забувалось. І...
- Що, і?
- Виходь за мене...
Юля забула, в чому була вдіта, і сплеснула в долоні.
- Ти знову кажеш мимохідь чи тобі можна повірити?
- Можна вірити, от тільки обручку ще не придбав, вибач...
- Я не зможу змінитись настільки, щоб бути тобі дружиною... Та, я зможу наробити з тобою малечу, але научити їх моралі в мене не вийде... І, що люди скажуть на порозі рагсу? Такий презентабельний мен бере в жони якусь хвойду! Давай просто вдвох разом поживем. – Вона помахала-помахала руками і знову прикрилась.
- З тобою рано ще про це говорити, - сказав він до себе.
- Може й рано.
- Люди, буває, міняються. Самотужки. Заради інших людей. Ти моральна. Просто некультурна. Це різні речі. Ти порядна, чесна, гарна, розумна. Добра. Що ще в людині має бути? До того ж, ти вже троха змінилась.
- Не буду сперечатись. Але є ціла купа різних „але”... По-перше, не така я вже й розумна, в мене дев’ять класів тієї освіти. Я писати все правильно не вмію. В атестаті одні двійки. З малювання, правда, п’ятірка і з літератури трійка. Тоді я щось читала! Та мені ті знання – як горохом об стінку. По-друге, я жадна. Гроші люблю...
- Я теж гроші люблю. – перебив її Андрій. - Тому і заробляю добре. А ти не так їх любиш, як тра. Тому й не маєш їх.
Вона прикусила губу і додала:
- Я людей не люблю. Не можу. В мене друзів нема. Є тільки ти і паскудна тусня в моїй квартирі, яка приходить туди щоб повеселитись, побухати і ширнутись.
- А ти не пускай їх.
- Та вони мої знайомі з десяти років! Як їм відмовиш?
- Пошкодуй себе! Хіба можна , щоб над тобою так знущалися?
- Ніхто наді мною там не знущається, - сказала вона і пригорнулась до Андрія, - забери врешті в мене цю довбану сумку... Топик віддай!
Вона натягнула мокрий одяг і сказала:
- Дощ уже трохи перестав. Зараз підемо до мене в гості.
- Але...
- Не впирайся. Ходімо, - вона взяла його за руку і потягла за собою у дощ. У дощ, який кінчався.
- А де ти живеш?
- На Городецького.
- Звідки в тебе ця квартира?
- Вітчим оформив її на мене на моє повноліття, та я й до того сама там жила. Вітчимова квартира це. Мамка в мене в постійних загулах, то не дивуйся, в кого я така. А дяді Петі на мене насрати. Він дав квартиру, каже, іди на всі чотири сторони, як і твоя мати. Але викинуть тебе на двір не маю права, та ще не такий підлий, щоб таке творити, каже, тому живи тут і роби, що хочеш. От тільки продати квартиру я тобі не дозволю. Якщо надумаєш кудись дітись, квартиру продамо – гроші мені, а частина тобі, каже, на життя...
- Дядя Петя – це вітчим?
- Ага.
- А де він живе?
- В нього будинок на Осокорках. Триповерховий. З усіма прибамбасами. Мерс шестисотий має. І ще якусь машину. Боблистий! Я була в нього років сім тому, коли тільки батько від матері пішов. На іншій хаті. В нього було тоді дві квартири. Одна ця, друга на Оболоні. Не так круто ще стояв. Я скучала за татом, а дядя Петя говорив, що мій батя падло, а я була капризна, псувала йому життя. А він за це мене бив. Мамці було хоч і жаль мене, та теж наплювати, бо... Ладно, промовчу. Він побудував будинок, забрав туди мамку, а мене тута залишив, щоб не псувала життя. Мене доглядала моя тітка, мамина сестра, а потім вона переїхала, а я по молодості привела друзів, однокласників, ті - своїх друзів, і почалося. Мама про мене забула. Вітчим, хоч злюка, та гроші дає, раз у місяць приходить, дивиться. Перевіряє чи не спалила хату і не продала ліжко. То єдине, що там його. Людина він, я думаю, хороша, але...
- Я оце тебе слухаю, - обірвав Андрій її, - і переконуюсь в тому, що не знаю про життя стільки, як ти... Але, чорт забирай, хіба таке може бути?
- Ти думаєш, я брешу?
- Ні, я так не думаю, не думаю...
- Я мала і недосвідчена. А коли вони вдома, то поготів. Вони усім командують. Я...
- Хто, „вони”?
- Друзі мої.
- Не називай їх так більше. Вони тобі не друзі. Вони – шакали.
Андрій не міг зрозуміти, хто з них двох був тупий. Юля казала безглузді речі, розповідала, як виживає, говорила про відсутність досвіду... Він дивувався: хіба може бути, щоб вітчим віддавав шістнадцятирічній пасербиці велику квартиру? Виявляється, може. Навіть мова у Юлі була час від часу то дитяча, то доросла... Київська ніч. Ось що ти, Києве, твориш з людським розумом! Дитяча дорослість – феномен самостійного життя. А доросла дитячість? Що ж тоді це? Столичний дощ замовкав, замовкав, замовкав... По дорозі далі вони не зронили ні слова. Обоє занурилися в непрості роздуми. Ішли у майже цілковитій тиші – тільки дріботіли Юлині босоніжки, жалібно подував вітерець і осипав зверху крапельками, що затрималися на деревах...
- Ось і мій будинок...
- Нічогенький, - сказав Андрій, оцінивши його поглядом. Вона жила на п’ятому поверсі. На останньому. Двері ще були по-старомодному оббиті, але великі; поряд жили сусіди, що мали, як мінімум броньовані... Квартира дихнула на прибулих дивною порожнечею. Це відчувалося ще при вимкненому освітленні. Спалахнула лампочка під височенною стелею, гола, без абажура, обплетена павутинням. Ще й висіла перекособочено, мов щоночі хтось приходив і гойдався на ній туди-сюди, поки зламав дашок у світильника, вирвавши зі стелі чималий шматок дроту... Голі, лисі стіни, помальовані графіті і пописані непристойностями, стояли за кілометр одна від одної, здається, обійдеш всю квартиру і стомишся... Підлога подерта, давно нефарбована. Прибрано навдивовижу чисто, як на таке занедбане помешкання – Юля постаралася...
- Проходь, не роззувайся, не лякайся, шукай, де сісти... Ой! Я квітку зламала! Треба букет у воду... Бля, у мене навіть вази нема!
- Нема вази? – здивувався він.
- Нема. Кину квіти у раковину.
- А банка велика, трилітрова або троха менша в тебе є?
- Нема. В мене є маленька кружка, тарілка, ложка, виделка, ножі... Ще у ванні миска для прання. Нема нічого в мене... Брешу! На пам’ять про тата під ліжком я ховаю книжки, його книжки... Я їх не читала, - В неї до горла підступило щось гірке. – Ідем. Сядеш на ліжку.
Вона привела його у найменшу кімнату, яка все одно вражала своїми розмірами. Там стояло невеличке ліжечко, в яке сам Андрій навряд чи помістився... Порожнеча світила з усіх кутків... Світила сирістю й убозтвом... Він присів, а Юля стала на підлогу колінами і залізла під низ рукою.
- Ось вони, - намацала вона. Дістала дві старі книжки, стерла обкладинку від пилюки долонею, прочитала:
- А. і Б. Стругацкіє „ Панєдєльнік начінаєца в суботу”...
- Класна книжка. Я читав. А друга яка?
- Словарь радіолюбітєля...
- Дуже правильно ти зробила, що не викинула їх. Що ти пам’ятаєш про батька?
- Майже нічого, - зітхнула, - добрий, красивий, мені подарунки робив, грався зі мною, коли мама з подругами десь ошивалась. Він і маму любив, дуже любив. Викладав радіоелектроніку в КПІ, утримував сім’ю, вистачало, але... Ми жили на Русанів...
- А прізвище батька – Романенко? – зненацька сказав Андрій, не давши їй договорити.
- Звідки ти знаєш?
- Віталій Якович?
- Звідки ти знаєш? Ану!
- Він був моїм викладачем. Хороший дядько. Одного разу мене на пиво запросив, побалакали про те, про се... Про сім’ю він не говорив, та і я не зачіпав цієї теми...
- Світ тісний, - опустила вона очі. – А де він зараз, не знаєш?
- Ні. Мабуть і далі там викладає...
- Не викладає. В мене знайома вчиться в політесі, я питала в неї, наводила довідку. Нема. На стару квартиру сама приходила. Незнайомі люди там живуть, нічого про нього не знають... Живуть там п’ять років уже.
- Так, - зітхнув він. Що тут вдієш? Може знайшов гарну жінку і живе з нею? Хоча би доню пошукав! Дивно...
- Дивися, - вона скинула з ліжка покривало і дістала з-під подушки м’якого ведмедика. – Це моя ігляська, - навмисне прошепелявила вона. – Це також від татуся...
Ех, жінки! Ех, дівчата! Без іграшки в ліжку не можуть! Юля погралася трохи ведмедиком, та й заховала знову під перину.
- Можу допомогти його шукати, - сказав Андрій.
- Не варто, - сказала вона. – Я хочу побачити його, але як він злякається, на що перетворилась його Юлечка, то це буде ще гірше...
- Він не взнає, як ти жила раніше. Я все зроблю.
- Не взнає?
- Переконаний на всі сто, що не взнає...
Вони сиділи в тиші... На кухні з крану крапала вода.
- Я вже знаю про тебе майже все. Давай розповім тобі всю правду.
- Яку правду?
- Про себе.
- Кажи, - вона влаштувалася зручніше, але передумала і, підсіла ближче до нього.
Тоді Андрій замовк, бо не знав з чого почати. Помовчав із хвилину та й розказав всю історію свого життя, розпочавши геть зі свого народження... Не знав, що говорити, про що мовчати, а про що – тільки натякати... Юля сиділа і заворожено дивилася на нього, і він не розумів, чи слухає вона його, чи мріє про своє... Він не чекав на таку її реакцію:
- Ти, егоїстична падлюко! Зразу до першої-ліпшої! На одну ніч! Так я тобі й повірила. Ти всіх так обманюєш... Вигадуєш казки. Ти думаєш, я дурепа, - вона знову заплакала, її голос бринів, наче зорі на ясному небі. – Я ж бачу тебе наскрізь! Я для тебе нічого не значу. Ти отут байки розповідав, про те, як найдеш мого батька, як ми поберемось, який ти нещасний і розумний... Ти б знав, як мені боляче...
- Послухай! – різко спинив її Андрій. – Я тобі не брешу! Думаєш, чому я був на тій лавці вчора вночі? Мені просто не спалося, чи я вирішив зняти наївну дівчинку, затягнути в ліжко й покинути, як використану шматку? Дівчину, він якої нескладно підчепити якусь заразу! Вибач на слові... Я ледве не скоїв самогубство... Подумував про це... А тут з’явилася ти... Втім, думай, що хочеш... А я пішов додому... – він підвівся і метнувся до виходу, та вона схопила його за руку.
- Стривай! Я знаю, що ти мені не збрехав...- вона витирала сльози носовичком. – Я, можна сказати, така ж, як і ти. Тільки мені пощастило менше. Нас із тобою не можна любити, хоча ми любимо одне одного... Ми надто самозакохані, ми обожнюємо, щоб нас жаліли, не можна, щоб ми не страждали...
- Але ж мене кохали до тебе, і тебе, я впевнений, теж.
- Тебе – може й так, мене – точно ні...
- Чому ти так думаєш? - він поцілував її в лоб.
- Бо мене все життя не помічали. Я – дівчина, хоч і „б”, та не могла казати перша. Мене ніхто не помічав. Скажімо, помічали по-іншому...
- Як? Адже ти вродлива.
- Я? Тоді чому на мене ніхто нормальний не звернув уваги?
- Я звернув... Звертали й інші, просто боялися.
- Я ніколи не вміла себе вести! Якби я спробувала перша, то одразу опинилася б у чийомусь ліжку. На одну ніч. – Вона затялась.
- Що таке?
- Таке було. Двічі. Вдруге, - вона відвернулась, - вдруге це було з тобою... Я схожа на повію, я курва, я „б”, так? – говорила спокійно, без злості, скоріше з неповагою до себе.
- Ні, ти не „б”. – Твердо сказав він. - Ти надто складна особистість. Не всі витримують.
- А ти?
- Витримаю. Якщо кохаю, то витримаю...
- Що робити? Я закохалась...
- Я теж закохався, але не просто в тебе, а в твоє нещастя...
- В моє нещастя? Та, я нещасна! З тобою я щаслива! Але... Я виросла в оточенні придурків. Мене кілька разів ґвалтували хлопці. Мене, мене! Тисячу разів! А я за це тоді була їм вдячна, бо думала, що подобаюсь, бо думала, що оргазм, це коли в тебе болить між ногами, і всередині, і всюди... А потім підслухала, що я просто підстилка. Дешевка! Я плакала за дверима у ванній, щойно відтрахана одним з цих виродків. А він про мене в коридорі: підстилка! Та що поробиш, все тривало й пізніше... Я була залежна від них, бо... Це банально! Бо в мене більше нікого не було!
- Вибач, я і не здогадувався про таке, - спантеличено мовив він. – Ти ні в чому не винна, це життя, це люди, це Бог. Може, це доля, в яку я тільки що повірив. Може це відплата за гріхи минулих життів?
Юля озирнулась на нього, широко розкривши очі.
- А як іще це пояснити? – продовжував він. – Кажуть, егоїстами не народжуються, ними стають. А стають що, за власною виною? Що, ніхто тобі не напаскудить із самого малечку? Тебе не навчили любити ворога, прощати, а іноді - навчили, та не допомагає? Полюби світ, полюби кожного, як самого себе, і вони відповідять тобі тим же. Як, після того, як я втратив все, що мав, я можу любити світ? Я знову отримав щастя – тебе. Але це – щастя в нещасті. Я б радий затрахати світ до смерті, до тисячі оргазмів, аби тільки зробити всіх і себе щасливим. Але це неможливо. Неможливо... Що я верзу? Я щасливий. Поруч з тобою. Але...
- Ніяких „але”. Ти мене зібрався рятувати, хоча тебе теж би витягти на світло не завадило б, ти щасливий і водночас нещасний. Ти... хворий... Шизофренік!? Ти ж не хворий. Ти лишень заплутався. Я тебе кохаю. Що тобі ще потрібно?
Андрій змовчав. Довго ж ця німотність тривала.
- Будеш суп їсти? - Юля порушила мовчанку.
- Буду, - раптово, неждано для самого себе, відповів Андрій.
Андрій зайшов у таку саму, порожню, сіру і величезну ванну, підійшов до вмивальника і тільки збирався відкрити кран, коли відчув, як щось із хрускотом розчавилось під черевиком... Він опустив очі на підлогу. Шприци! Ціла купа. Одноразові, багаторазові, із усілякими залишками всередині – чи то червоними чи то жовтими. Його аж знудило. В цю мить у кімнату влетіла Юля і спинилась.
- Вже пізно... – розпачливо прошепотіла вона. Підбігла до раковини і ногами позакидала шприци під ванну. – Це не те... що ти думаєш... Я не колюся...
- Не колешся? – сердито подивився він на неї. - Покажи руки!
- На, - показала вона вени і зап’ястя. – На! – задерла спідницю і продемонструвала ноги. – Мо’, ще труси зняти й показати тобі зад і пах?
- Не тра! – крикнув він. – Вибач, я не хотів тебе образити... Ти, здається, суп грієш. Не проґав.
Вона гнівно кинула на нього погляд і вернулась на кухню.
- Нерви здають, старий, - сказав він собі, дивлячись у розбите люстерко на шафці, розмірами трохи більше за компакт-диск. – Треба щось робити.
Вони потім мовчки їли несмачний, невміло приготований суп, слухали, як хлюпає вода в раковині і навіть не поглядали одне на одного.
- В тебе є сигарета? – спитала Юля з докором в очах, коли набридло слухати тишу.
- Нема. Закінчилися.
- Я просто поприбирала, а вони прийшли і наробили свинюшник, добре хоча б, що тільки у ванні... Щось аж підозріло, що лиш там...
- В них є ключ?
- Ага.
- Скільки їх? А то шприців багацько.
- Гадки не маю, власне моїх знайомих – з десяток.
- Поміняй замок.
- Ти на мене справді не сердишся?
- Справді...
- Я на тебе теж. Як тобі суп?
- Смакота...
- Не бреши, мені самій не подобається...
- Гидота, якщо чесно. – всміхнувся він. - В тебе є випити?
- Чай?
- Ти що?
- Самогон є, грамів двісті. На верхній полиці, сам лізь діставай, - вона сиділа за столом, підперши кулаком голову.
- Ні, не те... Я не алкоголік. Щоб пити, аби напитися, для смаку, від нудьги...
- Нема в мене нічого іншого, - сумно мовила вона.
Вони повернулись у найменшу кімнату і сіли на ліжко.
- Ти хочеш мене зараз? – спитала вона.
- Зараз – ні. Отам, під дощем, зізнаюсь, хотів.
- Я теж. Після супу лизатись не хочеться.
Вони лягли, обійнявшись, на підлозі, підстеливши простирадло з ліжечка, і заснули... Це було краще, ніж якби...
Вранці Андрія розбудив дзвінок на мобільний.
- Алло, - він підняв слухавку.
- Андрію, безсовісний ти! – почувся схвильований голос матері Агнес, Світлани Валеріївни. – Де ти подівся?
- Я вдома... Не працює телефон... В мене шок, пригнічення, нема настрою іти працювати, ні, взагалі щось робити не хочу, навіть спати, хоч я й не міг заснути останніми ночами, - прибрехав він.
- Сьогодні на похорон на... – в трубці пішли короткі гудки, щось вибило, напевне. Андрій поклав слухавку і вимкнув телефон. На підлозі було твердо лежати. По запліснявілій стелі стрибали сонячні зайчики. Поруч заворушилося спросоння його нове щастя. Щастя, яке треба боронити. No pasaran!
К бісу робота. К бісу похорон, подумав він.

(с) 2004-2005 (уривок)
  • 0

#70 L'o_Malъvina

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 35 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:киїф

Відправлено 24.07.2007 – 12:10

06640 КС, подорож трамваєм або хроніка зрад..
Снігоочищувальний пристрій. Мабуть, трактор, але з щіткою. З щіткою-конусом. Очищення заради процесу, а не результату. Змітає бруд, залишаючи снігово-пісочний слід від коліс на асфальті. Навіть два. Так само і я. Хочу допомогти, а в кінці кінців виходить, що лише погіршую ситуацію. І з розумінням своєї непотрібності з глибин несвідомої свідомості виникає непереборне бажання подорожувати трамваєм. Обрати найжовтіший і найбезглуздіший. Жага промерзнути наскрізь, спостерігаючи за існуванням зимного міста, сидячи у залізяці, що наразі прямує у депо.
Майжевесна і мряка. Мряка і метушня. Усе це за загидженим склом, до якого я примерзла стомленим поглядом. Це місто приречене на вічне старіння. Люди не прибирають свої помилки, а лише ховають їх. І помилки, і сміття-слід свого існування, своєї бездіяльної гіперактивності. Всі кудись поспішають, біжать, з-підлоба зиркаючи довкола, чи бува хтось не помітив їх байдужості до усього.
З’являється намір змінитися. Але він, як крапля кришталево чистої води, що падає у калюжу, змішується з моїм життям, втрачаючи сенс, губиться у моїх думках і вчинках, у тому, що я так і не сказала, чого так і не зробила, у бруді, який назбирався у моїй душі.
Люди говорять, я хороша. Мабуть, непогана,-їм видніше. Нікого не вбила, нічого не вкрала. Але скільки разів я зрадила. Зрадила саму себе.
......Чому ми стоїмо? Уже 8 хвилин трамвай стирчить посеред вулиці. Таких жорстоких світлофорів не буває. Отже, так треба. Щось примусило його задуматись. Зупинитись і замріятись. Атмосфера подільської колії, мабуть.=Оптика. Во дворе=.=Перукарня Рита=. =Світ спорту.Святкові знижки=.=Гральні автомати Мерсі=.Вулиця Костянтинівська. Засмічена бруківка, обідрані стіни, розбиті шибки. Києву-Європейські Стандарти.Амінь....
Найбільша зрада номер раз. Я себе не любила. Від самого початку. Мені не подобалось все. Інші, мабуть, звинувачували б батьків чи долю, а я винуватила себе єдину, неповторну у поганості. Психологи називають це комплексом неповноцінности. А у мене це був комплект вад. Я вірила, що нікому не можу подобатись, що не вмію і ніколи не навчусь гарно виглядати. Іноді здавалось, що я навіть просто не виглядаю. Ніяк. Я ніхто. Сумно. Я боялась звертатись до продавців, до водіїв у транспорті, спитати у перехожого, котра година- це було занадто для мене. Адже тоді мене б помітили. А я була не варта того.
Не знаю, як я вилікувалась, але це минуло. Симптоми себезневажання зникали, я ставала кращою. Я з’являлась. І одного разу з'явилась остаточно. Коли закохалась. Навіть ні. Коли у мене закохався.
......Я й не помітила, як ми зрушили з місця, хоча цей процес важко назвати непомітним чи хоча б тихим. Трамвай-прикольна штука. Купа залізяк. Скільки років цьому чудовиську ще жити? Скільки кіл пробігти містом? Скількох людей проковтнути? Двері відчиняються і зачиняються, хтось займає сидіння, хтось звільняє. Он якась мала пальчиком із яскраво-облущенним лаком на нігті вимальовує на склі людинку. Кружечок, паличка, ще паличка. Сумна посмішка і той же пальчик стрімко перекреслює намальоване. Перше кохання? А може, вже далеко не перша зрада?......
Отже, він закохався. Це було казково. Ідеальна зовнішність, ідеальна хода, ідеальний голос, ідеальні погляди на світ. Слово ідеально стало для мене тоді нормальним. А яким ще може здаватись хлопець закоханій дівчині? Кажуть, що закохана людина- сліпа людина. Брешуть. Це людина паралізована. Вона бачить всі вади і недоліки. Але не може нічого зробити. Не може піти геть. Мимоволі подумки перетворюючи усе це на щось неповторне, вірить, що це щось довершує ідеальність коханого. У наших стосунках було все: милий квітково-цукерковий період, романтика, філософськоспрямовані розмови довгими алеями. Але все це минуло, і тут прийшла вона- зрада номер два. Я переконала себе, що все це помилково, що все не те, все не так. І все. Більше я не кохала. Може, інстинкт самозбереження? Не хочеться, типу, обпіктись вдруге? Може. А може, набутий умовний ревлекс самознищення.
.......Мій трамвай- окремий вимір. Він ув’язнив мене, він примусив пірнути у простір, де життя має інші критерії оцінювання. Коли іду життям, щоб згадати, необхідно озирнутись, а тут- просто бачу усе зверху. Наче не моє минуле. Просто мікросхема, яку я чомусь розумію. Наче чийсь диктант, під яким я лиш ставлю підпис. Оцінку поставити, нажаль, неможливо. Адже немає чарівної червоної ручки, якою можна було б виправити помилки......
Помилкою, тобто зрадою, номер три було написати йому листа. Із вибаченням. І проханням почати усе спочатку. Добре було б, якби вистачило холодної розсудливості написати його електронною поштою. Але дівчина, що з’явилась лише у 15 років, була занадто запальна, щоб думати. Я просто відчувала. А відчувала я лише біль. Пекучий. Тому хотіла, щоб він читав між рядками понівечених літерок, щоб він усвідомлював, що на папері не текст, а шматок моєї душі, мої сльози, гіркі думки, що не давали спати ночами і примушували писати вірші. Але він не відчув. Він просто прочитав і просто написав відповідь. Агресивну і брутальну. Я плакала. Я плакала відчайдушно і неймовірно довго. Я виплакала все кохання до нього. Я повторюю: я більше не кохала. Биття мого серця лишилось тінню у куточках його очей. Він тільки цього не знає. Інакше йому довелось би ковтати суміш жаху і моїх себезрад. Тоді б він дізнався про всі мої таємниці. Він знав би те, що я зчитую з його зіниць щоразу, як ми зустрічаємось поглядами.
Що ще можна додати? Лише стогін гальм мого трамвая. І те, що за поворотом.....депо.
  • 0

#71 Левиця

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 17 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Львів

Відправлено 26.07.2007 – 10:40

українською краще виходить, але це найновіший!
тут такі гарні вірші, що важко змагатися!


Любить безмолвно, без упрёков не можешь ты!
Из розы заделать хочешь ты гвоздику!
Шипы, ломая, пальцы покалечил…………
Меняя то, что сделала природа,
Изменишь ту, к которой любовью воспылал!

А роза так прекрасна, поэтична.
Шипы лишь только придают ей шарм.
И о гвоздике бистро ты забудешь,
ведь не гвоздику розу ты искал!
  • 0

#72 Левиця

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 17 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Львів

Відправлено 26.07.2007 – 13:51

Забудь мене, кохання вже пройшло.
А може його взагалі не було?

Забудь мої очі і ніжну усмішку,
Ти знаєш кохання не в ліжку!

Кохання це вітер, що пестить волосся,
Це ніжна краплина, що миє колосся,

Це сонечко ясне, що світить щоранку,
Це полиск на небі нового світанку!

Кохати – давати, кохати – простити,
А ти не умієш того робити.

Забудь ти мене і моє кохання,
Не буде для нас нового світання!!!!

Зима 2003р.
:8:
  • 0

#73 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 26.07.2007 – 15:03

Осінь. Київ

недбалим розчерком пера графіка
місто малюється сірим дощем...
і в пробках столичного трафіка
губляться присмаки тем...

колючою сіткою вітер стелиться,
стінами гето оточує центр,
і заганяє богему до келиха,
що виллється в натовп зі сцен.

замерзлим поглядом ліхтар дивиться,
як місто сльозами спливає під ним:
пихата кирилиця, скромна латиниця
в камінних графіті війни...

на ксероксах множаться тисячі геніїв,
гордо шикуються в черги по хліб,
так народились би тут нові Леніни,
створили б реальність без хиб...

зсуваються стіни тісніше лещатами -
то шириться гето, чи вужчає світ?
замовкне усе, чи ще дужче кричатиме
мода минулих століть?

(с) 2006осінь-2007літо

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 26.07.2007 – 15:04

  • 0

#74 Chily

    Писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 448 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 26.07.2007 – 16:20

вже не пишу давно, ось, здається, останній вірш:

Перевтілення

Знову стільки часу мається для роздумів
А що робити взагалі так тяжко зрозуміть.
Ти дуже швидко з серця мене вивів,
А я не знаю чи воно болить.
Я знаю тільки те, що швидко я міняюсь
Стаю ще гіршой, ніж була до тебе.
І мати щось взаємне більш не сподіваюсь,
Бо не має вже тепла в душі у мене.
Та це не дуже страшно – відчувати зміни,
І не так лячно розуміти, що душа пуста.
Я не божевільна – я ж жила донині,
А тепер я більше, ніж жива.
Я не чекаю дива. Що вже рятувати?
Це перевтілення зробило щось нове.
Не бачу образ вже, коли лягаю спати,
І не гадаю вже коли цей сум мине.
Та тільки дивно те, що швидко так забула.
Забула те, що не давало спать.
Якусь нову себе ще раз здобула,
А ту колишню вже не хочу рятувать.
Бо це знов біль і сум, і сльози,
І ці всі неприємні відчуття.
Набридло віддавати все, коли ВІН несерйозний,
Гадати знову в чому сенс буття.
Нова. Вже перевтілилась. Назавжди.
Німа, нещадна, стала трохи зла.
Це все на краще. Ось вона – я справжня,
Що почуття свої не зберегла,
Що від страждань весь час тікала,
Що сумувала…кожен раз боліло.
Не буде більше того – я зламала,
Та і не хочу, щоб знов серце мліло.
Бувайте сум і сльози, почуття.
Бувай все те, що не давало жити.
Нарешті стала я лише своя
Забуть кохання – дуже тяжко вміти.


18.03.2005
  • 0

#75 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 27.07.2007 – 09:41

Техніка, яка розрахована на вбивство, ніколи не відрізнялася красою. Тим більше, якщо вона вб’є відразу не одне життя. Хоча, що таке життя, якщо відразу гинуть міліони, мільярди живих створінь. Куля теж пришибає собою не одного клопа, потрапляючи в груди якомусь молодику, який страждав не для того, щоб захищати амбіції когось, хто заради нього і пальцем не пошевелить...

Такі от думки думають Космічні Пірати, літаючи на своїх потворних бляшанках, смутно нагадуючи шпроти в олії, і тхнучи аналогічно. Очі вони тримають примруженими. Не думайте, вони не глузують з когось, і їм не смішно. Просто з широко відкритих очей злітають краплі, видуті потоками думок. Тому тримайте очі примруженими, щоб ніхто ненароком не подумав чого зайвого. Хоча, можливо, то метро, з їхніми протягами.

Кричущі реклами на стінах вагонів, які кажуть людям, що вони не такі вже нікчеми, підмінюють щастя простою нещирою посмішкою, яку використовують моделі, швидше як засобом захисту, накшталт каракатиці, які напускають чорнила в воду, а потім тікають. Тільки в людей все відбувається не так, вони напускають красу, а потім з шаленою швидкістю занурюються в себе, оточуючи своє я горизонтом подій, намагаючись втікти від себе. Але в собі від себе не втічеш. Втомлені люди, щоб здаватись гарними і безтурботними, ледь розкривають рота, показуючи білизну зубів. За цією білизною видно втому очей, тільки швидкісь метро здуває з людей чорнило схованки. В таких натовпах здається, що якщо крикнеш, то почуєш багатократне відлуння, яке відіб’ється від балюстради.

Наступна зупинка...

Взяти планету на абордаж важко, легше її розстріляти з космосу мегатонними зарядами. Але цим займаються не пірати, а вандали і любителі космічних піротехнічних трюків. Поняття завоювання безпосередньо стосується свободи, але і свобода існує тоді, коли є якесь обмеження. Щоб зникло поняття свободи, треба позбавити людей будь-яких меж. Але, як це зробити, знають тільки Космічні Пірати.

Коло замикається, війна закінчується життям, змія знов кусає себе за хвіст, вона смачно прицмокує власну солонувату кров, очі її темніють і вона впадає в марення. Гул в голові здається оркестром, який грає на пробитих кулями трубах, порваних шрапнелю барабанах, парадом переможців, які несуть добро, спокій і, головне, мир. Переможці принесуть мир, спокій, нові чесноти, знімуть втому. Переможені втомилися нести зброю, вона відтягує руки, вони віддадуть її переможцям, переможеним важко дивитися на все що принесла їм війна, переможці поставлять їх до стіни і подарують спокій.
  • 0

#76 L.R.

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 339 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Львів

Відправлено 30.07.2007 – 00:04

даруйте, що не українською... але я пишу на російській. словарний запас більший, мабуть, хоч українська і рідна.

Львиной горе
Вновь прильнуло, да извернулось,
прошептало «привет»,
прикоснулось
к нагому,
ознобом больному,
да дымом пропахшему
сердцу,
прикоснулось
тканой сединою цветов
разноцветною,
ветреной дланею-ветвью
то место
святое,
с которым мы вместе
по-детски
в закат влюблены.
И пьяны…
Да пустое!
Ведь они не пустые, глазницы,
и небом предсумрачным
мы, сумасброды, хмельны…

О чем же ты грезишь теперь,
моя птица,
мигая блудными детьми –
светлячками
мне там, вдалеке?
О чем же сегодня
твоя первозорь заискрится?
О чем полыхнут
в домах чужаков огоньки?
Я услышу, грезя, как и ты.
Улыбнусь.
И, перерождаясь,
прислушаюсь к сказке
от мира во мне,
что придя налегке
гостевать
в ту минуту как раз,
ухмыляясь,
приютится в души уголке,
и бессвязные речи-болезни
шептать сноровится…
Не восприму всерьез,
оборву, разорву его бредни,
да крикну насквозь!
И споем мы с тобою,
сестрица…

Пропоем, помолчав;
не промолвив ни слова.
Выдрав вечности ком,
скажем снова,
не помнив былого –
по-новому –
миру: «Прощай…»
Чтоб поссориться с ним
с полуслова.
И затихнем…
Чтоб петь,
да беззвучно,
всего лишь глазами…

«Привет…»
Ты же знаешь –
я вновь ускользну…
Но – бесспорно! – вернусь,
чтобы слушать с тобою
и петь,
дом мой
ветреный и родной,
да крещенный весной,
дом прямехонько
под небесами.
28.VII.2007


Примітка. Львиная гора - гора Лева - Лиса гора у Львові.
  • 0

#77 Володя (vs wladlen)

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 80 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Львів

Відправлено 30.07.2007 – 21:32

Примари

Здається, що сонце світить по-іншому.
Просто над хмарами,
Здається, що світ, у якому живеш,
Забитий примарами.

І зорі по-іншому світять,
І небо вже зовсім не те,
Радіють примари в тумані,
Бо їхнє серце пусте.

Ніхто з них ніколи не скаже,
Що загубились в пітьмі,
Очей смутних не покаже.
Радіють. Як діти весні ...

Примари - то вже не люди,
Не зможуть кохати, дружить,
І щастя ніколи не буде,
Життя - то минула вже Мить.

І промінь кривавий крізь ночі
До них більше не прилетить.
Не будуть стогнати від болю,
Не будуть шалено любить...

Смерті холоднії пута
Огорнуть їх назавжди,
В серці, гординею скутим,
Ніколи не буде весни.

Примара - холодне створіння,
В якому немає краси...
В очах його не жевріє
Бажання надії, бажання творить...

І все-таки є порятунок
Надія, що світло дає
Та сила, що смуток прожене,
І щастя покаже твоє.

Тоді квіти зійдуть,
І настане...
В серці примари...
ВЕСНА...

Та щастя примара не знайде,
Кохання, - в душі і серцях.
Вона ж свою душу згубила
І більше її не знайти.

І зірвиться крик дуже лютий:
Хто душу її отруїв?
За кого життя віддала?
У прірву навіщо пішла?

Згадала про рідну домівку,
Та горе до неї зайшло.
Хотіла побачити неньку,
Але вороття не було.

Згубили кохання,
Згубили себе,
Забули про маму
І мрію її відняли.

На жаль, у сьогднішнім світі,
Де жадібність править усім,
Зростають спустошені діти,
Кохання не радісне їм.

Вони і являють примару,
Вони - це епохи сміття,
Вони нечуттєві до дару,
Який має назву - життя.


Цей вірш вирвався з душі таких людей:
Tabletk@
Nana
_Дів4ина_з_інш0г0_жиТТя_
pyrius
Wladlen

Вибачте за невелику корекцію.

Я вважаю що цей вірш дуже правдивий і прошу висловити про нього свою думку, а також його розуміння.
  • 0

#78 zav

    зрадник

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 9565 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 31.07.2007 – 10:35

"Теми з'єднав бо так!"©
  • 0

#79 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 13.08.2007 – 15:50

Не варто вважати за твір, але писався він від душі:

світ замурований цеглою
всередині черепної коробки
мембраною мізків
склепінням кальцію
ходять люди
на ній ростуть дерева
трави кущі очерети
стоять у черзі з мисками та ложками
чекають на обід
стоптують черевики
стоптують нейрони
смердять нейлоном
довго
доста
прощавайте
ходіть
ростіть
плавайте
поза мною
не в мені

1.08. 2007 (с)

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 13.08.2007 – 15:56

  • 0

#80 КаваНеПийПивоЇжБорщ...

    Т Чарівне Гімно 2009

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3018 повідомлень
  • Стать:Не скажу
  • Місто:мами

Відправлено 13.08.2007 – 18:14

загублена голова
Окривавлена брудна підлога
На якій валяюсь я.
«тут...»
Ні світла ні повітря,
Лиш запотіла голова.
«ти там...»
Де думки ламають світло,
Зупиняється життя.
Де повільно дохне тіло
І працює голова!
«все...»
Збирається до купи,
Неймовірні відчуття!!
«стоп...»
Я ламаю світ навколо
Я роблю важким життя!!!
*хтось витягує з лайна*


Я маленька червона квіточка
Комусь я приємна на смак
Зверху мене невеличка зірочка
Для когось вона приємний знак
Я живу у маленькому полі
В яке хтось робить свій релакс
І подорожую у вітряній долі
Від якої я трохи гнила

Виривають мене з коріням,
і я гірко кричу
Через декілька днів я вмираю,
і обпавшим листям про це скавчу
-1


хоча чесно кажучи вже пишу мало дуже мало тому шо нема для чого а в тупу писати це сміття не весело


загублена голова
Окривавлена брудна підлога
На якій валяюсь я.
«тут...»
Ні світла ні повітря,
Лиш запотіла голова.
«ти там...»
Де думки ламають світло,
Зупиняється життя.
Де повільно дохне тіло
І працює голова!
«все...»
Збирається до купи,
Неймовірні відчуття!!
«стоп...»
Я ламаю світ навколо
Я роблю важким життя!!!
*хтось витягує з лайна*


Я маленька червона квіточка
Комусь я приємна на смак
Зверху мене невеличка зірочка
Для когось вона приємний знак
Я живу у маленькому полі
В яке хтось робить свій релакс
І подорожую у вітряній долі
Від якої я трохи гнила

Виривають мене з коріням,
і я гірко кричу
Через декілька днів я вмираю,
і обпавшим листям про це скавчу
-1


хоча чесно кажучи вже пишу мало дуже мало тому шо нема для чого а в тупу писати це сміття не весело
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних