Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#521 Чортеня

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 688 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 07.11.2012 – 22:31

Елегія про кохання (канєшно, шо нещасливе)

почну отож:
була зима і лютий
два компоненти стилю «пінк»
(рожевий рай)
вона стояла у снігу
на шпильках взута
її ошпарило його примхливе «бай»
енд так стояла пальцем серед ночі
із болем у районі серця десь
копалась дико в пам’яті дівочій
а поряд пробігав голодний пес…
загрузла
зла
загублена і хвора
п’яний араб і приставучий гоп
а він десь зажима свою потвору
о він, його, їх вранішній нон-стоп!
під ранок якось
добрела додому
ввімкнула комп
лиш порухом ноги
печальний статус і активний пошук
«любов моя, найди мене, найди!»
така історія
в ній є мораль хороша:
піде й араб, як вже немає з ким.
  • 0

#522 Друг Бобер

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1966 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 20.12.2012 – 14:03

Щось тут затихло. Треба розворушити. :)
Зображення

Зимове сонцестояння (Сонцю)
Прокинься сонцю – тепле літо,
Зростай у променях своїх,
Хай дозріває в полі жито,
Завжди луна дитячий сміх.

А зараз скрізь одні крижинки.
Падуть сніжинки за вікном,
Ще нерозчищені стежинки,
Тріскучим стеляться сукном.

Зима все ковдрою покрила,
Аби подбати про тепло,
Якби могла, сама б зігріла,
Та не поможе їй ніхто.

Зима тривожно хвилювалась,
Про буйні трави-буйний цвіт,
Аби природа розвивалась,
І знов буяв барвистий світ,

Аж породила нове сонце,
М’яке холодне і палке,
Щоб стало ніжним охоронцем,
Тепло несло, коли зросте.

Коли набере в собі сили,
Зігріє ніжно цілий світ,
Рівнини, гори і долини,
Переживатимуть розцвіт.

А ти зростай, зростай щасливо! –
Тобі рости, рости, рости,-
Зима сказала, - справжнє диво,
Від тебе має розцвісти.

Освітиш землю, ти промінням,
Постійний смуток одітреш
Життя побачиш, ...а не тління,
Життя прекрасне розплетеш.

Мене тоді уже не буде,
Оскільки мушу відійти,
З тобою трішки ще побуду,
А ти світи, світи, ...світи.

Освічуй ти мої сніжинки,
Я ще з тобою до часу,
Простори білі і крижинки –
Освітлюй ти мою красу.

Свої дитячі ще проміння
Щоразу більше розсипай,
Нехай з твого благовоління
Із них повстане новий рай.

Твої проміння-немовлята,
Хай ніжать мій холодний цвіт:
В крижинках граються малята,
І творять милий дивосвіт.

Світи із краю небосхилу,
Щоднини вище виходи
А я буду творити диво -
Кришталь із чистої води.

Світи, яскраве, ніжне сонцю,
Живеш сьогодні перший день,
Показуй в кожному віконцю
Холодний поки твій огень.

Світи і набирайся сили,
Все більше-довше кожен день,
Аби про тебе голосили
У співах лагідних пісень.

Я хочу дарувати радість,
Назріло снігу вже гора,
Прости мені за мою слабість –
Радіє тільки дітвора.

Зображення

Зображення
  • 3

#523 Teo

    бовдур, булька, кулька, круть!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2841 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 23.12.2012 – 18:19

я знову про все забуваю
коли здається що вмираю
ти повернеш мені життя
і нагадаєш хто є я

ти заспіваєш мені колискову
таку дитячу таку загадкову
а коли настане цей новий рік
я знову прокинусь таким як торік

сніг за вікном завжди недоступний
він скаже що хтось може стати твоїм наступним
що я не назавжди і в цей новий рік
я ніколи не стану таким як торік
  • 2

#524 Nastia52

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 1 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 03.02.2013 – 22:09

переглянула багато різних форумів, де люди викладають свою поезію та прозу. от і я спробую... може хтось і оцінить.
не судіть строго)



А передбачити щось — неможливо. Життя не дає нам часу на роздуми. Воно висуває пропозиції, знищує наміри, ставить запитання і дає можливості їх вирішення. Як би нам не кортіло заглянути в шпаринку майбутнього, як би не горів запал цікавості в наших очах, ми лише актори великого театру. І цей театр — не на Олімпі, і ми, нажаль, не граємо богів. Ми просто люди, які в круговерті свого буття часом забувають про цінність моменту. Carpe diem — сказали б греки. Та латинською вже не розмовляють, і зміст призабули. Залишається тільки надіятись на власні почуття. Але і вони час від часу вагаються у своїй правильності. Де ж тоді шукати зміст нашої сутності, не знає ніхто. Можливо, у книжка?! Але їх пишуть такі ж заручники життєвої гри як ми: незграбні на початку і досвідчені наприкінці, необережні в діях та пильні у егоїстичності, байдужі у справжньому та чуттєві у безвиході. Як не в книжках, тоді де? Можливо, в науці?! Але її розвивають такі ж учні життєвої школи як ми: неуважні до дійсності і турботливі до майбуття, чесні в думках та оманливі в словах, колючі на вигляд і ніжні в своєму замкненому світі. Якщо не в науці, тоді де?! Пошук відповідей втомлює всіх. Навіть найсильніших. Зневіра, яка давно купила дартс і повісила наш величезний портрет у себе на стіні, готується до першого кидка дротиком. На рахунок “три” кине! Прикладе до цього всі сили й влучить у десятку, у самісіньке серце. Злий погляд буде душити останнє тріпотіння, та буде вже пізно. Тож 1... 2... А Режисер не забарився! Стрімке розгортання подій у постановці збиває з ніг одну з найрозважливіших глядачок — пані Розчарування. Не можна зволікати ні секунди. Поки пихата пані стоїть з роззявленим ротом, думки, наче мурашки, намагаються щось знайти у цьому хаосі. І нарешті таки знаходять просту істину. У вірі... у вірі в себе і в інших, в майбутнє і в теперішнє, у вірі в правду і чесноти, покаяння і любов. Зміст треба шукати у вірі. Без неї ми ніколи не зірвемо джек-пот Фортуни і ніколи не отримаємо грандіозну роль у світовому театрі. Але віра — це щоденна праця, яка вимагає віддачі. Такий собі дар, що дається далеко не кожному. Це рушійна сила, яка спонукає нас до дій: до пошуку відповідей, до допомоги іншим, до співчуття та відвертості. Це тепла ковдра у хурделицю, ковток води у засуху, привітне слово у самотності. Це та непомітна частинка цілісного пазлу, що часом губиться у великому розмаїтті матеріального світу. Вона шкряботить коло дверей нашої душі, немов кошеня, що хоче зайти погрітись до теплої хати. Благає “побач мене, почуй мене!”. Але дуже часто ми просто нехтуємо нею, думаючи “а навіщо нам якийсь шматок палзу”, не розуміючи, що ми самі є цим пазлом...
  • 0

#525 FT232BM

    私は人々嫌い

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3435 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ->НТУУ "КПІ"

Відправлено 03.02.2013 – 22:49

Настю, а не надто пафосно з цими усіма метфорами? Можна в них просто згубитись.
Ну чому ніхто ніколи не може чітко виділити:
1. Всутп (актуальність), проблематика
2. Тіло
3. Висновки та рекомендації

А то якась графоманія :)
Добре поставимо простіше питання: навіщо ти це на писала, як ти б хотіла, щоб це вплинуло на шановного читача?
  • 1

#526 Neorlandina

    Schadenfreude

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3840 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 04.02.2013 – 00:05

Перегляд дописуFT232BM (03.02.2013 – 22:49) писав:

Настю, а не надто пафосно з цими усіма метфорами? Можна в них просто згубитись.
Ну чому ніхто ніколи не може чітко виділити:
1. Всутп (актуальність), проблематика
2. Тіло
3. Висновки та рекомендації

4. список використаних джерел у алфавітному порядку або за порядком цитування у тексті.
5. додатки.
  • 5

#527 Teo

    бовдур, булька, кулька, круть!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2841 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 05.04.2013 – 19:17

Моїм друзям присвячується! ( від Ваше Ім'я)


Я бачу як мої знайомі люблять припиздіти,
Не брехати та гавчати, а саме пиздіти.
Їх багато, я саменький, д’Артаньян нівроку,
Спостерігаю за свавіллям, звичайно, я збоку.

«Та я, та я!» - це чую повсюди,
«Зроблю все аби з гімна вибитися в люди!»
Де ж то люди, а де ти, думаю про себе,
Срака рижої макаки виглядає в тебе.

То пиздіти чи не пиздіти, брехати чи мовчати,
Як же жити коли, хочеться кричати?
Та я забув, я – д'Артаньян, і все зробити можу!
Піду тихенько і насру гадюці в галошу.


  • 0

#528 Teo

    бовдур, булька, кулька, круть!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2841 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 13.04.2013 – 23:25

Минуло вісім років

В цей день нещастя й горе не зіп'ється,
Бо зійдеш ти за мить у всій своїй красі
На цю платформу, де моє серце б'ється
Й рука тримає чорнобривці у росі.

Повідомлення відредагував Teo: 13.04.2013 – 23:25

  • 0

#529 Teo

    бовдур, булька, кулька, круть!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2841 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 13.05.2013 – 21:49

одного разу я побачив як по столі повзе тарган,
він мимоволі глянув на мене і наші очі зустрілися,
ще тоді я зрозумів, що він все знає про капкан,
а погляд в нього був розчарований і в мене аж щоки загорілися.
мені стало дуже соромно, що все так сталося і я спробував
якось виправдати себе в очах цього хитрого таргана,
але на думку нічого не приходило, тому я просто його покликав
але він сумно зітхнув і пішов собі в іншу сторону
де на нього чекали його діти та дружина, які хвилювалися за нього.
а шматок ковбаси так і залишився лежати на столі
тому що мені соромно було забирати у цього сімейства останню їжу.
  • 0

#530 пастух

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1975 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 14.05.2013 – 05:16

...так було! ...реалізуючи проект влаштування експозицій у найбільших замках світу ми вирішили усі наші пригоди описати і видати окремою збіркою. Епіграфом до цієї збірки узяли слова з "Осінньої казки" Лесі Українки "Хто визволиться сам, той вільним буде. Хто визволить кого, в неволю візьме." Рорбоча назва збірки наших пригод в реалізації задуманого
"Дорогою до Абсолюту" . Кожен, хто має літературний хист може узяти участь у написанні цієї збірки узявши безпосередню участь у деяких маршрутах. Подробиці у приватній переписці.

Прикріплені файли

  • Прикріплений файл  robota99.jpg   103.64К   5 Кількість завантажень:

Повідомлення відредагував Водій: 14.05.2013 – 05:27

  • 0

#531 Electra

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 226 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Володимир

Відправлено 11.06.2013 – 12:18

цього здається ще тут не постила:

-на видиху-

Наче хтось намолов гірчиці і розсипав довкола.
Видихаю, як дим сигарет і випари алкоголю
Щось терпке і тягуче, що спало на дні роками,
Щось неторкане часом, теплом, руками.
Так воно і стається згодом, як хочеш знати,
Спершу рухи втрачають сенс, цілунки – смак,
а речі втрачають запах
І зникають зі стін сліди долонь, а з підлоги – капці
І без стуку приходять у сни не твої, а чужі коханці,
І коли вже можна летіти – в небо, до болю, до крику,
Ти сидиш і спалюєш листя і дихаєш ним, гірким,
і дихаєш…
  • 0

#532 Барви

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 16 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:П'ятірки

Відправлено 27.12.2013 – 22:16

Тепло
Любов дається не кожному, а тим паче кохання. Тільки той хто заслужив її отримує як нагороду за свої старання. На жаль, моя персона не відноситься до цих людей, хоча роки беруть своє і самотність тягне тебе у глибінь розпуки і відчаю. Да-а життя моє було довге і цікаве, мав безліч пригод, побачив кожну країну з середини буття. Добре, коли ти не турбуєшся чим тобі заробляти на хліб та й взагалі, звідки беруться гроші, адже завжди при тобі кредитна картка – і всі твої забаганки стають реальністю. Так дійсно я жив до тих пір , коли батькова компанія збанкрутувала і він помер від інфаркту. Мені ,здається, тоді було 30 ні друзів, ні дівчини тільки одна наркотична і алкогольна залежність, а замість сну уривки з майбутнього. Хмммм то були важкі часи, я продав наш маєток всього лиш за 20 грам героїну, побив матір і загримів на один рік в психіатричну лікарню та і цього було мало аби зрозуміти, як далі жити. Хоча із залежностями було покінчено назавжди І от 22 грудня 2022, вийшовши з центральних воріт лікарні я подався світом.
Спершу думав піти до матері, впасти в ноги, вибачитись, а потім сама доля штовхнула мене сісти в потяг до Москви, а далі і до Владивостока, здається, тоді ще ні про що не думав просто їхав довгих 7 днів, нічого не пам’ятаю тільки зливу і все. Коли приїхав вийшов, тоді падав перший сніг, такий білий і невинний я відчував його дотики кожною клітиною тіла і помалу впадав у нірвану. Я народився заново, таке відчуття ніби й не жив. Все забулося чи просто не хотіло згадуватись? Дивно. Я дихав, набирав повні легені повітря і тільки тоді зрозумів, що приїхав лише в одному літньому пальтові та в кросовках від Nike. Моє тіло геть промерзло та не душа – вона ожила, за всі мої 31 я радів по-дитячому, щиро. Навкруги стояв гамір - всі спішили, деякі кричали - спізнювалися, інші ж просто йшли в задуманому напрямку. Задовольнивши свою душу, я подумав про тіло і тваринний інстинкт взяв наді мною верх, так я опинився в самому центрі Владивостока, в його серці – на ринку. І холодна кров, підійшовши до мого мозку, дала мені зрозуміти, що я вже довгих 7 днів нічого не їв, окрім чаю з цукром. Майючи в кишені 23 долара, і влаштуваши званий обід з козячого сиру я подався світом далі – куди ноги ішли.Спочатку в одну вулицю, а потім далі по стежках і розмитих дорогах я добрався до села. З вигляду малого, але як потім мені сказали з 5000 населенням, а я був 5001. Смішно, я не знав цього місця, але воно було мені рідніше чим Москва і Лондон і навіть Нью Йорк, хоча там я був майже кожного дня і знав всі таємні куточки цих міст. Що ж до села то воно зустріло мене привітно, я вперше їздив на возі з кіньми і познайомився з Семеном – людиною, яка ніколи не сумувала, він вірив, а інше було не важливо. Він дав мені першу роботу, дім і чесно зароблену платню. Я чистив від корів багно, давав їсти, пити турбувався про них, в мене навіть виробилася любов до цих величних тварин. Далі непогані знання комп’ютера дали мені змогу працювати секретарем в міській раді і набирати велику кількість документів або просто оголошень до селянської общини. Півроку життя в селі збігло як одна година, мене всі знали і я всіх, я вже був односельчанином, своїм у цьому емігрантському українському селі, де кожен мав вишиванку і знав слово - моя Батьківщина. Хоча не все там було прекрасно. Баба Тоська побила Люсьчину козу, а алкоголік Юра знов вчинив грабіж вкрав 2 пляшки пива. Я жив в самому кінці цього села і про всі новини дізнавався від Семена чи від Івановича. Мені прийшлось багато чому навчитись: запалювати газову плиту, годувати свиней, носити воду з криниці,бо в водопроводі вона була з оранжевим відтінком. Я будував, варив, говорив, просив тобто виконував ті дії, які тільки вмів наказувати. І звичайно покінчив з поганими звичками. І ще допомагав Семену , працював секретарем у раді – жив як міг, наповну. А головне більше ніколи не згадував про минуле. Коли люди запитували мене я жартував, часом казав, що сирота, відрікався,я не хотів ще раз відчувати, той разючий біль у грудях . Можливо саме така таємничість тягнула до мене всіх дівчат моєї округи, дурненькі. Я зрозумів, що за все треба платити і за всі свої вчинки, я розплатився вічною самотністю. Та й вони були однотипні, матеріальні, життєві, а не небесні. О так я і прожив половину року , спілкуючись з природою та з деякими людьми, як вони себе називали: « Ми ті хто виживаєм завжди, ми українці, ніщо і ніхто не зломиться навіть наші коні».
4.Літо.Сонце.Жара. І тільки в міській радій прохолодно. І тут як завжди до мене заходить Семен і розповідає одні й ті самі новини, але шуму від нього ставало кожного разу більше. Я любив слухати ці розмови про корів і свиней, адже все це було мені близьке, тепле до серця……
- (Тук-тук)
-А шо це за стук
- Це напевно хтось прийшов. Заходьте!
- Чудєсно, як взагалі можна перебивати людину, коли вона розказує новості сєльського масштаба. Не може такого бути, ти хто така, звідки будеш?
- З Волині
-Не знаю де це, а ти голубчику більше світу бачив. Скажи з якої країни ця пані?
Підвівши очі, я побачив перед собою сильну від природи дівчину її образ був обвінчаний простотою і надзвичайним магнетизмом:
- Аделіна
- Хм
- Та чого ж ти зам’явся, а я Семен, головний на фермі, а це наш писака Євгеній.
- Можна просто Женя.
- Приємно, в мене тут справи до голови, а де він, я можу його побачити?
- Хмм я не думаю що він тут, скоріше так не вважаю, або взагалі його тут немає..
- Малий чого ти, немає Івановича сьогодні спитайся в Жені він тямить в справах з паперами, а я мушу йти обід, бо скоро.
Коли Семен вийшов мені стало ніяково , але вона взяла справу в свої руки і стала розказувати про відповідні документи. Мені стало зрозуміло, що це наша нова вчителька з мови така проста, я ніколи не бачив такої жінки. Всі кого я зустрічав були штучними фантиками в руках ляльководів, які маневрували ними як водії на дорогах. Я помилявся. Вона космічна. Але це все згодом .
- Вам все зрозуміло?
- Можна на ти я не люблю коли між людьми існує якась відстань, краще завжди триматись близько серцем до серця
- Хто ти?
- Людина така проста, як ці папери, що я принесла
- Чорно-біла?
- Ні кольорова, або взагалі барвиста, але я ніколи не змішую барви, адже для художника найголовніше, щоби все було на своєму місці.
- Дивна
- Звикай я думаю ми не раз з тобою зустрінемося,………женя
- Хм….
Тут двері заскрипіли і вона вилетіла як пуля з міномета. Я ніколи таких не зустрічав. Тут буденність поглибнула мене Іванович прийшов дав друкувати накази, а сам пішов розважатись з новою коханкою, здається третьою за цей місяць, Афрадітачка як він їх називав одним іменем всіх – зручно що ж тут скажеш.
День пройшов швидко а потім тиждень а за ним і липень. Жара закінчилася і почався тиждень риболовлі. Це був найгірший тиждень, адже всі рибалки зі всього села збиралися і просили дозвіл – я був весь в роботі: бігав, летів як стріла по всій раді був своєрідним вогнем. І тут в післяобідню пору я збив когось з ніг і людина з паперами полетіла до низу . Спершу це визвало сміх а потім тривогу: мені не хотілося аби я з кимось сварився.
- Вибачте, дайте допоможу.
- Женя то ми з тобою на ти невже ти забув мене. Допоможи мені май же ти совість збив мене і не допомагаєш.
- Аделіна. Ти тут я думав …
- Ти думав що я залишила тебе самого в цьому селі. Ніколи.
- Я радий тебе бачити. Звідки ти знаєш про мене, адже я ніколи нікому не розповідав про своє минуле?
- Твої очі
- Так мої(я старався перейти на жарт, але як виявилося не з нею )
- Сам потім розкажеш. Бай
Зібравши всю документацію вона несподівано зникла так само як і з’явилась. З того часу всі мої думки були про неї. Я бачив її образ хоча не пам’ятав рис обличчя.

Я виглядав її, хотів зустріти, але доля сама розпоряджається цими випадковими зустрічами. І от в багнюці по коліна, допомагаючи Семену вона йшла понурена в свої думки і тут з моїх уст вирвалось
- Про що ти думаєш?
- Чи доля вирішує все за нас чи ми за неї, хто керує життям?.
- Життям керує випадок, такий як ти.
- Ні я не випадкова, все в нашому житті закономірно.
- Ні!
І закинувши лопату в землю я пішов до хати, розлючений, мені не хватало матері . Як вона там?Жива?Мені треба її порада. Адже я не заслужив на кохання чому воно прийшло до мене? Вийшовши з лікарні, я твердо вирішив бути самотнім, хоча дівчата до мене приходили, але не зачіпили, крім неї Вона зачерпнула свої руки в мою душу. Я люблю її люблю. Але не варто. Я багато біди зробив людям, не заслужив. Чи вона грає мною? Так я думав цілий місяць поки Аделіна не стала приходити до мене на чай. Я не думав що буде далі просто жив кожен день з її запахом, усмішкою і впливом на мене.
Так я любив її, ні кохав з першого погляду, кожною клітиною тіла подихом і взагалі вона була мною, її важкий погляд проникав в мою душу і витягував все вона ніби вивчала мене мої звички слова дії режим дня. Одного дня це було в вівторок вона мене запитала чи люблю я гризти нігті. Смішно, але в мене ніколи не було цієї звички і це її заспокоїло, вона зраділа і потягла мене в кафе на танці. Так це була найпрекрасніша ніч у світі за всі 32. Ми танцювали, були ледь п’яні говорили про все тільки не про минуле, як я дізнався вона Українка справжня, патріотка. І її це личило, навіть по фігурі. Вона прекрасна. Ніч швидко закінчилася і я у хмільному настрої близько 7 години дістався додому. А потім головний біль і не висловлювана радість керували мною весь день. Я хотів її побачити, почути і доторкнутись. Тільки нашою долею керує злий фатум. Аделіни не стало, ні вона не померла, а поїхала назад на Волинь. Залишила. Так мало бути я не заслужив, напевно все це через те, що я залишив матір. Я мушу знайти її . Все потяг, дорога, московський вокзал, дорога до будинку. А потім подив, нісенітниця, головний біль. Будинку не було нашого двохповерхового котеджу, подарунка батька матері на 40 років. Де вона? Померла? Що я зробив. Вбив матір. Відрікся. Піду запитаю у охорони готелю «Люкс» де попередній власник цієї землі:
- Доброго дня.
- Что надо?
- А де попередній власник?
- Я тебя не понимаю, говори нормальным языком.
Я намагавсю скласти кілька слів, але язик підводив, не звик.
- ГГГГГ где предедущий хазяин?
- Так ж умер он?
- Кто Глебова?
- Нет, конечно.
- Меньшин.
- А де Глібова?
- Какая еще Глибкова?
- Нет Глебова
- Не знаю ее.

Я злий, мені хотілося померти, нікому взагалі не потрібний, я згубив рідну матір. Ехо в душі кричало: «Мамо, де ти? Я сумую. Вибач…вибач…..вибач», так мало бути, все треба продовжувати жити далі вірити і все буде добре адже по-іншому і бути не може. Не знаю чому, але саме у найважчі моменти життя мій дух оживлявся, пускав метастази надії і думки, що все буде впорядку, головне не думати, а робити все по інерції, саме так в мене було з Аделіною,як тварини, ми не думали, що буде завтра. Хммм я закохався в дівчину, яку ні разу ще не поцілував, як би я хотів її побачити, зловити важкий погляд. Поїхати на Волинь, назад у Владивосток? Залишитися у Москві? Що далі? Як правильно? Одного разу вона, що сказала буде зіркою для мене в небі. І коли починало темніти, а тоді був листопад, перша зірка пролетіла наді мною . Ді моя люба, Ді, будь зі мною навіть тоді, коли ти за 1000 кілометрів тримай мене за руку веди, і штовхай в разі небезпеки. Промовивши ці слова в голос, я пішов далі, в готель . Одна зірка. Я ніколи не жив в таких. Все було старе, ще за радянських часів. Ніч пройшла швидко, я вирішив мушу їхати до Владивостока назад у П’ятірки, у рідне село. Але спершу іду на ринок купую Семенові Моцарелу, він обожнює сири.

- Евгений! Сколько лет сколько зим. Я уж думал ты умер.
- Хммммм
- Неузнал, я ж Петька, той с каким ты все клубы Москвы покорял.
- А Петро
- Что? Ты что же штунда?
- Ні точнее нет. Где моя мать.
- Уехала в Италию, вышла замуж. Ты что как чужой?
- Замуж?
- Да.
- По лиці пройшов холодний піт. Вона не пропала, жива, в неї нова сім’я, я її не потрібен. Ну і ладно можу з чистою душею їхати назад в П’ятірки. Я не хотів з ним розмовляти ми були чужі, хоча раніше звалися найкращими друзями. Взявши білет, я поїхав.. з надією, що більше ніколи не приїду у Москву, забуду її як страшний сон. Перед дорогою, вирішив перекусити в міцевій кафешці , так як дорога була далека і нудна. Зайшовши, я замовив тістечко з вишенькою(моє улюблене) в очікувані хтось вдарив мене по голові такогодоброго ляпаса дав. Моя душа була повна зла для чого бити людей, якщо в них нічого немає вже 32 роки ні дому, ні сім'ї, ні улюбленої дівчини. Я хотів сваритися, кричати, обстоювати свої права, але не зміг. Вона закрила мій рот поцілунком. По її лиці текли гарячі сльози, а тіло було наче у лихоманці.
- - Ді, я люблю тебе, люблю сильніше ніж вчора.
- Мовчи, не лишай мене, не тікай.
- Я сплю, це сон чи реальність? Може мене збила вантажівка? Смерть?
- Женя, це я Аделіна.
- Як ти тут? Ти ж на Волині? Ти залишила?
- Тебе? Як ти міг подумати? Я закохалася в тебе перший раз як побачила. Таких як ти не кидають. Ти…
- Мовчи, дай я тебе поцілую, навіть якщо це не сон Моя люба ДІ..
Мої губи вп’ялися в її і не хотіли відриватись, мені байдуже було до всього, хоча я не мав ні дому, ні грошей ні навіть друзів тільки її - вона мій скарб, вона, вершина мого існування, але вона не замінила Бога, Ді стала частиною мого життя, кусочком Всесвіту. Що вона зараз думає, які відчуття? Вона любить мене?
- Женя, зупинися досить в нас буде все життя, як ти далі будеш жити?
- Я?
- НІ МИ?
- Разом.
- А далі?
- Неважливо.
Обійнявшись ми сіли в потяг до Владивостока і проїхали разом довгих 7 днів, не відпускаючи одне одного.
- Я думала що втрачу тебе
- Ніколи. Ти моя назавжди.
- Тільки не власність. Не вдавайся до минулого життя
- Минуле? Ти знаєш моє минуле?
- А це змінює наші відносини?
- Ні але..
- Я відчуваю що так.
Після цієї розмови між нам відчувався деякий холод, неприязнь. Я боявся, не хотів згадувати те що так довго прагнув забути.
Потяг прибув в назначений день і час,ми вийшли вдвох мовчки просто йшли 2 кілометра до П’ятірок. Вчителька і секретар, вогонь і льод, ми були дуже схожі і водночас протилежні.
Далі осінь, авітаміноз, проблеми. Я хотів її освідчитись навіть купив каблучку, а вона відтягувала цю мить, постійно кудись подорожувала, без мене звісно, і не говорила, я турбувався, сумнівався чи не грає вона зі мною, можливо я лише мертва фігура в її руках,а як же слова? Хоча у 2024 вони вже нічого не значать, просто вода та і та неякісна.
Дні минали, Ді не було, і тільки згадка про її погляд заставляв мене схаменутися і повірити в її любов до мене.
Чи може так дорослий чоловік сумніватися в собі? Я відчуваю себе 20 хлопчаком. Можливо від любові, я майже не сплю думаю про Ді. Ді,Ді,Ді. В думках тільки її ім’я постійно: на роботі, в подорожі, вдома, на фермі, я перестав слухати людей і почав помалу скочуватись у зимову депресію – її не було. Вона залишила знову, вернеться? Якщо так то запитаю її для чого вона їздить, хай скаже правду або не знаю, я ніколи так не залежав навіть від наркотиків і як говорять - вона мій особистий сорт героїну. Ми граєм з нею в гру і навіть встигли стати шахами але чорними, ненадовго .
















Снід – найпоширеніша хвороба 21 ст. Він уступив ракові. На Землі було зареєстровано 7млрд хворих людей. Ця хвороба завжди стосувалася мене: помер друг, сестра через голку . Страшно як людину міняє відчуття смерті, коли ти відчуваєш, що залишається жити 2 дні. Що робити? Плакати? Бігти? І ти напівмертвий. Зараз я це розумію, це і її поведінку. Де вона була і чому так боялася застудитися. Вона все вміло приховувала, завжди усміхалася зі сумом на устах, а її погляд не був сильний - він був у повному відчаї. Ді, почуй мене як мені погано без тебе будь зі мною прошу тебе. Я з тобою спав, ні це не секс а просто сон, ти так була мені близька, яким я був дурником, сумнівався в тобі. Я не можу, все нагадує про тебе ти була як ця осінь. В тебе сьогодні свято ти вже рік на небі а я тут . Аделіна ти залишилася в мені твої жести, крики, сміх, життя. Я думав покінчити життя самогубством але не зміг. В когось Бог його забирає, а мені дав. І буду жити поки жити мені дозволить дух життя і поки свічка моя не загасне. Вона дала мені тепло, ні не фізичне, а те яке знаходиш після довгий пошуків. Воно схоже на мир коли твоє серце радіє кожному подиху природи і ти зливаєшся з нею в одне, це ніби як політ вперше: тут є деякий страх, але водночас і радість майбутньої подорожі . Воно окутує мене з ніг до голови, проникає в душу і підносить до небес , це її тепло, воно залишилося зі мною, назавжди до нашої наступної зустрічі.
  • 2

#533 серпинка

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1514 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 18.01.2015 – 10:38

Вмостившись у старому кріслі,
пишу листа, а за вікном
шумлять дерева в жовтім листі
і плине річка. Наче сон
із небуття прилинуть мрії.
Я всіх їх у листа вкладу
і в мене лишиться надія,
що їх комусь ще донесу...

(написано в 13-14 р., мрії - у значенні думки, а не мрії, просто до рифми підходило. є ще останній стовпчик, але він якийсь скомканий і мені не подобається)

Повідомлення відредагував серпиня: 18.01.2015 – 10:38

  • 4

#534 Обрій

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 268 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 18.01.2015 – 12:07

виринула на головній тема, а вночі на думку прийшли кілька рядків, то я з вашого дозволу, дам їм тут прихісток у куточку

Я давно вже не горю, а тільки тлію
Серед купи спалених надій
Та не можу у жарині вбити мрію
Заблукалого зігріти у завій.
  • 2

#535 Chhub

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 30 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 01.02.2015 – 18:45

Щойно православний люд урочисто відзначив Пресвяту Трійцю. На кінець клечального тижня приходилися іменини дружини головного редактора газети «Н.» Елеонори Аркадіївни, коротко стриженої повновидої жінки з блукаючою посмішкою на губах, що відала рекламним відділом цього ж часопису та водія редакційної «сімки» Юзефа Антоновича Шандиби, флегматика з голубими очима. Елеонорі Аркадіївні стукнуло сорок дев’ять, а Юзику, як його любовно називали в колективі – сорок.
Головред часопису Аполлінарій Вадимович Біденко завжди розсудливий та обережний, мав сіро-зелені очі, буро-малинові щоки і темне густо помережане сивиною волосся, заснувавши десять років тому першу приватну газету в регіоні, ще з малих літ сповідував затаєну релігію празника, і це поклоніння святу він переніс у друковане видання. У колективі відзначали дні Ангела, дні народження всіх без винятку співробітників, християнські: Різдво, Великдень, Трійцю, професійні свята пов’язані з поліграфією та журналістикою. Новий рік відзначали двічі, за старим та новим стилем, а також деякі єврейські: Пурім, Песах, виправдовуючи це єврейською кров’ю бабусі його другої дружини, яка була зі Львова. Не пропускали Восьме березня, Перше травня, День перемоги, 28 червня та День незалежності, шанував редактор і Сьоме листопада. По можливості, у теплу пору року редакція виїжджала на лоно природи.
Сам Аполлінарій Вадимович на свій день народження, яке припадало на середину літа, додержувався певних ритуалів. Святкування розпочиналося з самого ранку. Спочатку вітала родина, потім колектив, далі – колеги з інших видань, керівники різних підприємств, організацій та установ. Редактор полюбляв розповідати яскраві скандальні історії своєї ранньої юності та не менш пікантні події свого зрілого віку. Після обіду персонал часопису виїжджав на його заміську дачу. Там, коли доза вжитого алкоголю досягала апогею, включали на повну котушку магнітофон, звідки лунали його улюблені блюз та кантрі. Опісля, пізно увечері, підпиле товариство, йшло до ріки, яка протікала недалеко від садиби і занурювалося у вигріту за день воду. Після купання, випивали «на коня» і поверталися у місто…
Продовження читатйте http://marunnet.com/fatum/#more-1492
  • 0

#536 Pavlo_Taiko

    міністр по боротьбі з етикою та мораллю

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2145 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 01.02.2015 – 18:57

У кацапів є така особливість - вони всі як один антисеміти.
  • 0

#537 Квітка

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень

Відправлено 19.04.2015 – 13:01

О, Шивере. То ти тепер тут найкрутіший? :)
  • 0

#538 Крихітка

    Мрійниця

  • Модератори
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 4030 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Івано-Франківськ, Castelló, Ibiza, Hildesheim

Відправлено 19.04.2015 – 20:46

Флудити йдіть в інший розділ.


  • 0

#539 Анна Китова

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень

Відправлено 02.08.2016 – 08:51

скриня невідомості

напіводягнені трупи
гуляють вулицею.
дивляться в вікна
знаходять когось.
а я руками
тремтячо-напруженими.
б'ю себе
від неможливості у чоло.

напіводягнені трупи
сплять один з одним.
і кохаються так,
що без почуттів.
а я ногою
суворо творячи кроки.
мчу в якісь далі,
де немає усіх.

і вся безмежність моєї фантазії
скоро впаде в мідний тазик.
  • 0

#540 jue_fej

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 3 повідомлень

Відправлено 22.08.2016 – 12:26

А хотіли би Ви щоб на просторах укрнету існував ресурс, подібний до Проза.ру чи Самиздат?
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних