Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#461 Альбертина зникає

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 18 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Прилуки - Харків

Відправлено 13.12.2010 – 14:23

Блакитні відблиски вокзалу
спекотна ніч вагони пил
лиш мимохідь "Бувай!"
замало
цілунків дотиків хвилин
прощання
ніжності і щему
у грудях
рух валізи чай
і знову нарізно
окремо
прокинутись в чужих містах
таксі дощить ранкова кава
загуслий смуток на десерт
світлини телефон
цікаво
"Що робиш зараз? З ким ти? Де?"
  • 0

#462 Nana

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 751 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Dnipropetrovsk

Відправлено 15.12.2010 – 22:31

Розповідь про диво

Десь дуже далеко, куди ніколи не ступала нога людини, серед вічних снігів і безкінечних сильних вітрів народилося маленьке диво. Гарненьке, біле та пухнасте, з прекрасними добрими очима, з великим серцем, воно було найдивовижнішим створінням у світі. Кожного дня воно прокидалося, дивилося у вікно і лякалося навколишнього світу, бо той був холодним і німим, лише завірюха господарювала серед покритих снігом дерев і величезних пагорбів. Так диво боялося вийти зі свого теплого містечка, щоб не потрапити і той морозний світ. Так проходили дні за днями, кожен наступний день був схожий на попередній, кожна нова хвилина не відрізнялася від іншої. Диво було самотнє, у нього не було нікого, хто був би поряд з ним, кому воно б було потрібне, хто б гаряче вірив у нього. Воно було покинуте, не маючи навіть маленької надії на те, що хтось прийде і забере його з собою. І тут воно не витримало, життя коротке, і хіба ж можна його прожити от так, просто дивлячись на сніги і страждаючи? Навіть не обертаючись, диво вирушило в дорогу. Воно розуміло, що більше сюди не повернеться, що такий дальній путь несе у собі небезпеку, але рішення було прийняте і воно не збиралося його змінювати. Воно йшло декілька днів і декілька ночей, не зупиняючись і не відпочиваючи, маючи таке сильне бажання знайти когось, хто б вірив у нього. І тут диво зрозуміло, що заблукало. Звідусіль дерева та сніги, воно рогубилося, сіло на землю та заплакало. Закривши обличчя руками, воно не могло зупинитися, розуміючи, що життя прожите дарма. Аж тут раптом почувши пташині співи, воно відкрило очі… Диво! Не було ні снігів, ні холодного пронизливого вітру, ні похмурого неба над головою, а була навкруги дивна галявина з квітами, вся повністю в ласкавому сонячному світлі. Диво побачило стежинку, яка вела саме туди, куди воно так довго йшло, туди, де вірили у нього! Чому не віримо у те, що дива існують? А вони існують і все, що нам потрібно, це чекати і сподіватися, одного дня маленьке і пухнасте диво завітає до вашого життя, воно теж самотнє і йому хтось потрібен. Чекайте на диво! Можливо, воно просто заблукало і збилося з дороги, то ж допоможіть йому прийти до вас, просто відкрийте своє серце…
  • 0

#463 Найла

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 2 повідомлень

Відправлено 17.01.2011 – 19:37

Не має жалю, не має болю,
і я літаю в небесах,
не хочу я спускатися до долу,
бо на землі лиш страх і крах.
Повсюди війни, всюди битви,
не ма спасіння дя людей.
Одні воюють, інші тихо
чекають із війни вістей.
Добро із злом воюює сміло,
не має зараз вороття,
а по закінченю всіх війн,
не буде зла - життя добра.
В це вірю я...
  • 0

#464 Найла

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 2 повідомлень

Відправлено 18.01.2011 – 16:13

Не має жалю, не має болю,
і я літаю в небесах,
не хочу я спускатися до долу,
бо на землі лиш страх і крах.
Повсюди війни, всюди битви,
не ма спасіння дя людей.
Одні воюють, інші тихо
чекають із війни вістей.
Добро із злом воюює сміло,
не має зараз вороття,
а по закінченю всіх війн,
не буде зла - життя добра.
В це вірю я...

Будь-ласка прокоментуйте.
  • 0

#465 _сАлОїД_

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 1 повідомлень

Відправлено 18.01.2011 – 19:21

Е. ПО(ФІГУ)

Ми завжди шукаємо собі щось.
Що ж тоді як щось шукає нас?

( love store)

Щ.О.С.Ь
Частина перша
Глава1
ОЛЕНЬ І MP4
Під звуки групи AC/DC Олень вилетів з другого поверху і якби не сміттєвий бак , його зад на цей раз потерпів-би фіаско. Олень по натурі душа проста , але з букетом суто міських замашок. Тому прикладом слугує вдале поєднання фрази «Здоровенькі були!» і «Хто на доту?». Хай йому грець , не мені про нього говорити , про нього говорять його справи. Він може побитися об заклад на ящик сочку. Годинами говорити про доту , Інтернет, гопів , і іншу нечисть , і взагалі є мало тем про які з ним не можна говорити.
Олень філософ, а ще він тріпло і базіка і за дивним збігом обставин мій друг.
Я патякаю не менше , а про мою філософську натуру говорить те що , я взявся писати цей шедевр. Менше про мене повернемося до Оленя який тільки-тільки приземлився на м’яке сміттячко. Він встав обтріпався , тицьнув середнім пальцем в сторону розлючених рокерів які он-он підберуться до нього.
- Kiss me in may as , babe! - проголосив Олень і на швидкості світла погнав геть.
Причиною цієї банальної історії був mp4 програвач ( для бландінок , це така маленька стильна штучка за допомогою якої можна слухати музику і дивитися відео.) який Олень позичив в знайомого рокера щоб використати як флешку і клявся віддати через чотири години. За місяць в його двері постукали «добрі» рокери з вельми благородним проханням повернути річ. Ще через півгодини Олень був примотаний ізоляційною стрічкою до стільця. На столі збоку димівся паяльник. «Добрий дядя» рокер точив викрутку. Олень відчув що його благородне заднє місце зараз зазнає небачених мук. В голові крутилися різні думки починаючи від – « Я напевне сплю» і закінчуючи – « Мені ж Вася за презентував ножа , який зараз лежить в правій кишені». Подумки подякувавши мене за подарунок Олень почав вирізати свої кайдани разом з кишенею в якій знаходився «визволитель». Все ішло-б добре якби не приступ самолюбства. «Який я розумний» , - крутилося в його голові. Провал! Він почав ржати , хоч причин на те і не було зважаючи на становище. А становище було таке. Рокери на чувки вибирають покарання. Паяльник вже жеврів. Заточена викрутка лежала на дивані. Олень не міг стримати сміх. Один з рокерів почув це і обернувся в його сторону.

Ти чого ржеш? - спитав рокер.
А я як Леся Українка: «Щоб не плакать я сміюся» , - промовив Олень.
Та ну , а може ти в нас поет? - ледь стримуючись від сміху сказав рокер.
Слухай , може дасте перед смертю повітрям свіжим подихати?
Може і дам, все рівно тікати не втечеш.
«А оце ми ще подивимося» , - думав олень дорізаючи останні пута ззаду. Рокер відкрив вікно.
- Скажи над чим ти там ржав? , - запитав рокер.
- Тобі скажу , загадка , H2O плюс гівно і мінус риба? - сказав Олень збираючи сили для стрибка.
Рокер підійшов до музичного центру і включив AC/DC.
Здаюсь, - промовив рокер.
Полтва-а-а-а! - прокричав Олень летячи до низу.
Запанувала тиша. Рокер обернувся на гуркіт з низу. Крісло , обрізки ізоленти , дрантя оленевої кишені. «Він утік???» - подумав рокер і кинувся до вікна.
Шухєр , він втік!
Рокери рвонули до дверей.
Один зиркнув у вікно, єдине що він узрів - це середній палець Оленя і фразу - «Kiss me in may as , babe!...»

Й О М К О
Я постукав у двері. За хвилину вони відкрилися. У дверях стояв Йомко.
Наш діалог був безслівний. Я тицьнув пальцем в сторону вулиці. Він мовчки похитав головою - буцімто ні. Я кивнув - мов чому? Подальшу жестикуляцію важко описати. Йомко почав махати головою і рукам, вдаючи сидіння за комп’ютером. Я зрозумів вся справа в он-лайні. Він закрив двері. «Ну зараз посидиш ти за своїм компом», - подумав я, мовчки відкриваючи кабельний щиток і від’єднуючи Йомків Інтернет. Минуло дві хвилини за які з його квартири лунали страшні матюки , але по закінченню страшної матершини він відкрив двері. Тепер діалог був наповнений словами.
Хай йому грець , Інтернет вибило , - промовив Йомко.
Виходь.
Добре , добре , секундочку.
Він закрив двері і почав порпатися біля шафи. Тим часом я під єднав кабель з Інтернетом і почав насвистувати різні мелодії. Двері відкрилися третім разом. Йомко постав переді мною одітим і готовим до пригод. Першим, що він сказав було: « Великий дім пустує». Тому ми пішли саме туди…
Йомко є антиподом Оленя, єдине , що їх поєднує любов до он-лайнів: доти, perfect world-у і іншої комп’ютерної дурні, і музика , а саме хард-рок. Олень тріпається , а Йомко тріпається поділу , Йомко пластун , але про це пізніше , а Олень теоретично з пластом немає нічого спільного. Їхня відмінність їх і поєднує , і не раз доводить до бійки. Але пори всі труднощі вони друзі і ми пройшли , і вогонь , і воду , і мідні труби. Повернемось до прогулянки на «великий дім». Великим домом зветься будівля , яка колись мусила бути головним корпусом Львівського Національного Аграрного Університету , але за іронією-долі так нею і нестала. За розвалу Радянського Союзу фінансування припинилося і будівництво стало. Минуло двадцять два роки і колишній храм науки став храмом пиятики, вандалізму, гопів і просто пригод. В народі поширені дві назви цієї зони: Стройка і Великий дім.
Ми приготували класичний набір юного «сталкера» - ніж, ліхтарик, палицю-антигоп, запальничку і одну мобілку ( береженого Бог береже). Проникли ми через дірку в заборі, на якому красувалася табличка з написом: «вхід заборонено, небезпечно для життя» і одразу пішли в старий добрий актовий зал. Все ішло спокійно, але раптом нас насторожив дивний звук схожий на чийсь голос. Хтось точно говорив неподалік.
Йомко? ти це чуєш?
Тихо! - Йомко прислухався.
Готуй антигоп , - сказав він мені.
Я хутко дістав палицю і прислухався. Голоси були чоловічі, було тихо і нам вдалося розібрати окремі слова. По суті це була лайка з лементами фєні (блатної мови). Я жестами показав , що нам пора іти геть і по тихіше. Він кивнув. Ми тихо ішли по коридору , судячи по розташуванню голосів ми обійшли їх поверхом нижче. Але нам трохи не пощастило. Йомко встав на цеглину яка впала у шпару між панелями, створюючи сильний звук. Ми засвітилися як гірлянда на ялинці. Вони погнали вздовж коридору і за кілька секунд зрізали по сходах напроти нас.
- Ну, шо пацики приехали! - промовив чоловік зі шрамом на обличчі.
Перед нами стояло п’ять чоловіків. Один вочевидь головний, зі шрамом на обличчі. За ним стояло , четверо інших. Всі вони були на вигляд як в кіно, в потріпаних шкіряних куртках, немиті, небриті – жах. Важко пригадати коли мені було так страшно. Чоловік зі шрамом дістав сигарку без фільтра і прикурив, він кивнув чоловіку , що стояв праворуч від нього.
Пацани, стояти не стяти , - сказав чоловік зі шрамом.
Дядьки, ми собі потопаємо геть , га? , - сказав я.
На цю фразу чоловік зі шрамом випустив дим через ніздрі і плавно засміявся. Мені в цей момент було повністю пофігу, хто вони такі я здогадувався, в руці була палка яка за долі секунди вдарила чоловіка зі шрамом в пах, а того що стояв праворуч в обличчя. – Біжимо!!! , - крикнув я. І ми з Йомком погнали щосили.
Ми знаходилися на третьому поверсі , але адреналін і страх зробили свою справу ми втекли у вікно. До землі було п’ять довгих метрів вільного польоту і приземлення яке м’яким назвати неможливо.
Йомко, ти живий? - запитав я встаючи.
Ніби, - відказав Йомко, хоч по його виразу обличчя можна було здогадатися як він почувається.
Якби не сира земля і густа трава ми щось все-таки зламали б. На рослабон не було часу, прокляті гопи гнали по сходах до низу. Якби тільки вони. Нас побачила комендант і подзвонила куди треба.
- Йомко, єдиний вихід для нас зараз це підвал! - сказав я.
У відповідь він кивнув , ми погнали в саме пекло – підвал. Підземний комплекс великих розмірів який в свій час розроблявся як бомбосховище, з часом став осередком темних гопських сил. Загалом підвал було поділено на три частини, до кожної вів свій хід. Також ходили легенди про тунель який виходив за межі Великого дому. Вся наша надія була саме на нього. Тут на поверхах стройки чатували розлючені бандюки. Вже під’їхали відділи міліції і незрозуміло по якій причині два фургони беркуту.
- Йомко , на нас одних два відділи беркуту за жирно, напевне тих брати будуть, - сказав я.
- Мені все рівно, нас як не беркут, то батьки вдома приб’ють .
- Цитую Карлсона : «Спокойствие, только спокойствие!» - з ноткою оптимізму промовив я , - за дванадцять метрів від нас вхід в підвал , на три валимо.
- Три !!! - крикнув Йомко і ми хутко побігли до сходів , що вели в підвал. Підвал великого дому страшне занедбане місце, перше що ми відчули , спустившись туди сирість і холод. Перед нами постала довга галерея світло проникало лиш через шпару між плитами стелі, тому довилось врубити ліхтарі. У підвалі я бував лишень два рази – і то не далі галереї. Наскільки мені відомо достеменно ніхто не знає підвал повністю. За часів «славних дев’яностих» план підвалу і всієї будівлі пропав. Але знов-таки я чув , що серед «сталкерів» які відвідують стройку є справжні віртуози які умудрилися побувати в третьому секторі підвалу. Навожу деталі - третій сектор і є те саме бомбосховище. Головний вхід до нього веде через галерею в якій ми зараз знаходимося. Але внаслідок обвалу цей хід заблокований. Другий хід за легендами лежить через аварійну вентиляцію, яка в свою чергу знаходиться в другому залі. Другий сектор службові приміщення. Суцільний лабіринт, колись там мусила бути котельня і вентиляція. Вхід в другий сектор лежав через перший. Перший сектор приміщення складського характеру вхід до нього лежить через ту саму галерею. Ми плавно просувалися галереєю до невеликого дверного отвору в стіні.
- От він вхід в пекло, - сказав я показуючи на дверний отвір.
- Пішли.
Ми зайшли в абсолютно темне приміщення. Раптом я зупинився.
Гаси світло!
Що?
Гаси світло і тихо, - повторив я.
Ззаду хтось біг. Ми пригнулися і притулилися до стіни. Повна темрява прикрила нас і врятувала. Прокляті бандюгани теж вирішили заховатися в підвалі. Нас спасло, те що в них був лише один ліхтар і до тогож розряджений. Не до порівняння з нашими. Бандюки зупинилися в десятку метрів від нас, тому ми добре чули їхню розмову.
Братани не підкачали, який не який план цього підземелля в нас є.
Беркут тут всрається не знайде.
Ну всьо мля погнали.
Бандюки погнали в тунель попереду. Нам нічого не залишалося як іти в тунель збоку. «Злочинці десь роздобули карту, а в нас єдиним джерелом інформації є легенди і байки про це місце, якщо ми звідси виберемося вип’ю літру чаю, точно!» - думав я собі. Ми вийшли до коридору який ішов під кутом п’ятдесят градусів в землю в нижні коридори першого сектору. Звуки бандюків були далеко від нас і ми вирішили спуститися по коридору до низу у невідомість…
Біля фургонів беркуту ішла підготовка до штурму. Капітан Лисик проводив інструктаж з бійцями загону:
Інформації про дану будівлю в нас обмаль, є дві копії планів евакуації з першого і другого поверхів. Підвал для нас «Tera incognito». Діяти акуратно брати живими, або мертвими штурм почнеться через пів години, детальну інформацію получите в лейтенантів Карася і Левицького, це все.
Солдати почали готувати зброю і амуніцію до штурму. Бандюки тим часом шукали по своїй карті нички з тим же. Чоловік зі шрамом уважно подивився на листочок усміхнувся.
Туточки, - сказав він і тицьнув пальцем на графіті яке прикрашало бетонну стіну.
Здєся копати надо, маладца Бурбон не фраєр, не кинув.
Шрам, а шо там заникано? - запитав чоловік що стояв збоку.
Волини, маслята, і всякого добра помного, - відказав чоловік зі шрамом.
Один з гопів підійшов до стіни і взявся за саперку, якою почав копати. Через хвилину в світлі майже розрядженого ліхтаря появився великий зелений ящик. Ще за хвилину він відкрився. В ящику лежало повно добра: два АК74 з обоймами, три пістолета системи АПС, сух-пай, ПНВ і два ліхтаря. Бандюки швидко розібрали амуніцію і потопали далі.
Я з Йомком рухались по нижній частині першого сектору. На секунду ми зупинилися щоб прислухатися. Навколо нас панувала тишина і морок, ми присіли спершись об стінку аби перепочити. Все було нормально тільки дивувало дивне графіті на бетонній стіні. В ручці мого ножа був компас. Я витягнув його аби зорієнтуватися, вкрутивши компас з ручки ножа, я поклав його на землю і присвітив ліхтарем. Ніж аби не крутився під руками міцно загнав в землю.
- Що за холера? – сказав я вголос. Ніж встряв в щось дерев’яне. Йомко здивовано подивився. Я розгріб землю під ножем і побачив зелену дерев’яну дошку. Я пальцями почав рити землю. За кілька хвилин чітко виднілася зелена кришка ящика. Устрявший ніж слугував ручкою. Я повільно відкрив ним кришку.
- Йомко, присвіти.
- Оце нам вканало , - сказав Йомко.
Перед нами лежало багатьсько спорядження : два АКСУ і по магазину до них, аптечка, п’ять протигазів і ПНВ. Ми взяли калаші , миттєво зарядили їх. Йомко сказав: «ПНВ і протигази пригодяться, беремо». Я погодився. По компасу тунель справа вів до другої секції. Ми пішли туди. Бандюків не було чути. Але попереду щось блимнуло.
Стій, - сказав Йомко.
Я це теж бачив.
Ми навели калаші в сторону передбачуваного противника. Але те кого ми там побачили нас шокувало. Перед нами стояв хлопець в німецькому лісному камуфляжі. Підперезаний офіцерським шкіряним ременем на якому висів протигаз і сумка. В руках він тримав цвяходер , на лобі світив ліхтарик. Перед нами стояв SS…



SS
… Ми навели на нього автомати і тримали його на прицілі.
Стій, ти хто такий? – запитав я.
А ви ще хто такі? – дуже грубо відказав він.
«Сталкери», знаєш? – з усмішкою промовив Йомко.
Ви? Ви, два дібіла, а не сталкери! - сказав SS і розвернувся в сторону коридору.
Стій! – крикнув я.
А то що? – розвертаючись промовив SS.
Стріляти буду, - сказав я.
Ну стріляй.
Він перекрутив в руці цвяходер і кинувся вперед. Я не встиг повести автоматом, як SS кількома рухами цвяходера вибив мій і Йомків калаш. Я встиг вихопити палицю яка висіла за плечами. Різко замахнувшись я майже наніс удар в голову SS-у, але він відбив мій анти-гоп цвяходером і кинув на землю. Тим часом Йомко атакував з флангу, але напоровся об піднятий на рівень грудей німецький чорний берц. Йомко відлетів вбік я кинувся в рукопашну. Але противник застосував кілька прийомів джиу-джицу і я опинився біля конаючого Йомка. SS тихо почав ржати.
Ну і розстріляли ви мене, що сказати професіонали. Хто хоч такі і давайте по-людськи. Я почну першим, звіть мене SS.
Ми представились. Далі розповіли свою історію як попали сюди, за що він покрутив пальцем біля скроні.
Говорите всі виходи зі стройки заблоковано, - сказав SS.
Так, беркут тих бандюків брати буде і нас підмете якщо не заховаємось, - сказав Йомко.
В мене є приблизний план цих підземних ходів, я обміняв його на нього п’ять пляшок nemirova, надто вже рідкісна ця мапа, - промовив SS.
А чи можна піти з Великого Дому не вилазячи на гору? - запитав я.
Так, це можливо, але потрібно попасти в третю секцію.
Далі SS розгорнув мапу і показав наше місце знаходження. Якщо рухатися на північну сторону другої секції ми могли попасти до головної вентиляції, звіти в третю секцію. Ситуація почала прояснятися.
Ви ідіть до головної вентиляції, а я вас прикрию, - сказав SS і ми розділилися…
Беркут почав операцію. Навколо стройки зібралося купа народу , але їх вдало стримували три міліцейські бригади, викликанні для почесної місії стримувати зівак які зібралися подивитися на штурмову операцію. Серед натовпу стояв Олень. Він з рештою хлопців прибули як тільки довідалися про те що тут коїться. Він стояв в передніх рядах спостерігачів і пильно дививився за беркутівцями які заходили в стройку. Напруження зростало. « Де ж Йомко і Вася, таке пропустять, їх ніколи нема коли є на що подивитися», - думав Олень спостерігаючи цей штурм.
Бандюки влаштувалися в вентиляційній другого сектору. Велике приміщення на стінах якого незлічена кількість отворів і труб. Вони сиділи спершись об стару іржаву трубу і про щось базікали:
Шрам, слиш, а шо як менти газ пустять? - сказав гоп з саперкою.
Не парся, Бурбон за базар відповідає не фраєр, здєся закопані наморднікі, - сказав чоловік зі шрамом і тицьнув пальцем в сторону стіни на якій красувалося графіті.
Ну і шо?
А то , копай давай.
Чоловік дістав саперну лопату і почав копати під графіті. За хвилину з маленького ящика з’явилися п’ять протигазів. «Як запахне паленим на морду надінете і мотаємось по карті в друге місце де такі самі закопані, понятно» , - сказав чоловік зі шрамом крутячи протигаз в руках. Єдине чого він не знав, це те що протигазів в тій схованці стало на два менше.
Как думаєш, а де ці сученята які палкою махали? - сказав бндюк з лопатою.
Думаю умахали кудись, або менти повязали, хоч це і навряд, малі шустрі дуже, - сказав Шрам.
Ну хрен з ними! - перервав бесіду бандюк який сидів справа і взагалі весь час мовчав. Всі погодилися і тихим хором сказали: «Хрен з ними».
Тим часом поки бандюки нас посилали туди, ми вже туди добиралися своїм ходом. Ми не знали що на другому боці вентиляційної була ця банда. І могли нарватися на п’ять стволів. Але врятувало те що бандюки недотримувалися ніяких правил конспірації, і хіхікали на повну силу неначе сиділи десь в ганделику. Ми прислухалися і причаїлися.
Я пошепки сказав: « Йомко, знов ці покидьки, що будем робити?» Він врубив ПНВ, і почав розглядати бандюків, які сиділи при світлі одного ліхтарика. Повний морок прикривав нас, ми розмістилися під трубою за дюжину метрів від бандюків. Йомко дивився в ПНВ і раптом видав тихий стогін наповнений жалем. «Пам’ятаєш SS показував нам на карті тунель в третю секцію? Вони сидять прямо перед ним.» Він протягнув мені ПНВ і я сам побачив все. В зеленому фоні було видно проклятих бандюків які розмістилися навпроти нашого спасіння. «Хай йому грець!» - сказав я пошепки.
- Що будемо робити?
- Поки що нічого, вони відійдуть, або заснуть, а тоді підемо по-тихому.
- Добре, - сказав я підтвердивши Йомкову думку.
Ми вирішили трохи перепочити. Але раптом в ніс вдарив гіркий запах. «Протигаз!» - сказав я і ми хутко натягли трофеї на себе. В бандюків почалось те саме. Кімната різко почала наповнюватися гірким газовим туманом. Ми перелякано спостерігали те що відбувалося. Кімнату заполонив суцільний туман. Бандюки прийняли кругову оборону. А в дверному отворі що вів з головної галереї появився перший силует беркутівця. Бандюки випустили коротку чергу і силует припав. Цим бандюки сполохали всіх беркутівців сюди. В тумані і в повній темноті була нулюва видимість, але ми чули як через двері увірвалася велика кількість беркутівців. Бандюки причаїлися. В нашу сторону почали наближатися силуети спецназівців. Шансів не було, але раптом відбулося диво. У вентиляціях завив вітер, вертикальна труба яка розділяла нас і солдат спецназу з хуркотом упала. І перед нами постав SS зі своїм цвяходером в руках. На його обличчі красувався протигаз. Беркутів ці не встигли зреагувати. В світлі ліхтарів заблимав SS-овий цвяходер. Він стрибнув вперед різкими рухами нейтралізуючи беркутівців які стояли перед ним. Далі він жестом прикликав нас. Ми під його прикриттям дісталися до вентиляції від якої злиняли бандюки. Він промовив: «Рухайтеся до третьої секції і валіть звідси.» Ми слухняно чкурнули у вентиляційну шахту. «Я прикрию вас» , - сказав він нам наостанок. Момент прощання був короткий і ми пішли. SS перекрутив цвяходер в руках і почав бій в майже повній темноті. Я і Йомко рухалися по вентиляції не довго і вже підповзали до кінця. Ми подолали останню відстань і опинилися в третій секції.
Йомко, ти пам’ятаєш куди нам далі? – запитав я.
Секундочку, он до тих отворів над землею.
Ми підійшли до тих отворів на які показував Йомко. «Ну і який з них?» - знов запитав я. Перед нами стояла дилема, або вправо, або вліво. «Еники - беники їли вареники» - палець Йомка зупинився на правому отворі. Ми полізли туди.
В світлі ліхтаря дві особи на глибині багато метрів під землею лізли по комунікації якій близько двадцяти років. Коли ми пролізли метрів п’ять в глиб заді почувся страшний гуркіт.
Що це було? – сказав я знаходячись перед Йомком.
Здається тунель обвалився!? – прокричав голосом сповненим глибокого смутку Йомко.
Здається, чи обвалився? – запитав я.
Обвалився! – сказав Йомко.
Полізли вперед, - сказав я і ми продовжили наш хід.
Ми повзли метрів десять і я раптом зупинився.
Тільки не це! – сказав я.
Ти що, перднув? – відповів він.
Вибач просто тут таке.
Що таке, говори зрозуміліше, а то я через тебе зараз знов протигаз надягну.
Йомко, в росіян є слово яке пасує до такої ситуації «тупік».
Тупік? – сказав Йомко і повторилася ситуація яка була ранком, коли я відключив Інтернет, такої матершини, таких матюків я раніше не чув.
Йомко, спокійніше.
Ми заблоковані?
Так, от тобі і еники-беники.
Мобіла не ловить, нам кінець, - заявив Йомко.
Я відчував безвихідь і мені було страшно. І тут я згадав другий тунель який ішов поруч.
- Йомко, не панікуй! – сказав я весело усміхаючись.
- Що ти там придумав?
- Нема безвихідних ситуацій, є мало оливи в мізках, наше спасіння однорядна цегляна перегородка. Я дістав ножа і почав видряпувати цементний розчин низької якості.
Слава Богу. Ті хто будував стройку добряче зекономив на розчині. Я за хвилину витягнув першу цеглину, ще за п’ять красувався отвір в стіні. Він був невеликий тому я скомандував залишити калаші і всю амуніцію тут. Все!!! «Погнали» , - сказав я Йомкові. Ми лізли паралельним тунелем. За півгодини і триста метрів ми побачили світло в тунелі. «Нарешті!!!» - подумав я. Вилізли ми ямі теплотраси. Люк був відсутній. Але до отвору в стелі залишалося метрів сім. Йомко зраділо дістав телефон і сказав: « Ловить». « Дзвони Оленю!» - сказав я.
Олень стояв напроти стройки і чекав закінчення дійства. Раптом задзвонив телефон.
Алло, пан Олень вас слухає.
Олень, де ти зараз знаходишся.
Біля стройки, Йомко, де вас носить, ви таке пропустили, тут беркут штурмує. Вже перших поранених виносять.
Олень, там серед поранених нема часом хлопця в німецькому камуфляжі?
Ні, а що?
Нічого.
Олень, вали додому і візьми мотузку, далі чимчикуй…
«А де ми знаходимося?» - запитав Йомко. «Скажи Оленю хай пошукає зі сторони парку бетонний виступ з отвором для люка. Йомко передав послання Оленю.
Олень, ми віримо в тебе.
Ми сиділи очікуючи спасіння в ямі. Раптом хтось почав визирати з тунелю по якому ми тільки що пройшли. Це був SS.
Здоров хлопці.
Привіт SS.
Це ви там тунель рознесли.
Угу!
Я так і подумав.
Іду я до виходу, дивлюся тунель завалений. Ну думаю кінець хлопцям. Повзу тунелем збоку, дивлюся дірка в стіні і перед самим глухим кутом, ну думаю показали хлопці що «сталкери».
Ми засміялися. Раптом через отвір в стелі почувся звук. «Здоровенькі були!».
Олень кинув мотузку і ми вибралися на поверхню. Очі сліпили світлом сонця. Олень стояв і про все нас розпитував. Ми переповіли йому всі наші пригоди. Олень кидав на нас здивовані погляди. Ми обернулися в сторону де щойно був SS, але він зник. Зник так само раптово як і появився.
Тим часом в залі у якій ми відкопали протигази, беркут здивовано дивився на картину комічну і містичну водночас. Зв’язані п’ятеро бандюків валялися біля зеленого ящики, збоку лежала вся їхня зброя. В ящику лежала аптечка і три противогази.
Лейтенант Левицький підійшов до бандюка зі шрамом витягнув кляпа з рота і запитав:
«Хто вас так?» Відповідь була моторошна. Бандюк прохрипів: «Нацист з монтеровкою, в камуфляжі, ми і не поняли шо то було, я його начальнік бачив коли він наші стволи складав.» «Описати зможеш?» - сказав лейтенант. «Нє він в наморднику був». Лейтенант здивовано подивився…
Я, Йомко і Олень дивилися здалека на те як виводять злочинців. Дивилися і посміхалися. Сонце вже заходило. І в його останніх променях ми побачили на даху стройки силует хлопця в німецькому камуфляжі з цвяходером в руці…

Глава 2
АКАДЕМ АБО «БЕЛАЯ СИЛА»

Кожен хто ходить в музичну школу знає що таке академічний концерт. Для тих хто цього не знає пояснюю, академічний концерт це щось на кшталт екзамену в школі. Основна мета перевірити знання учня. Учень протягом кількох місяців вивчає два твори, потім виступає перед комісією вчителів на чолі з директором. Від того як учень заграє твори залежить іронічне питання: «бути чи не бути?».
Завтра академ і відповідь на це запитання я знав. Я міг зіграти будь-що, але не те що мусив. Чи міг? Міг, але точно знав що облажаюся. З такими думками я заснув. Продзвенів будильник. Він завжди дзвенів за п’ять восьма. Таким чином я міг полежати ще п’ять хвилин, але зазвичай знов засинав і прокидався за п’ять дев’ята. Я встав. «Ні, ні, ні – тільки не це , сьогодні академ.» - подумав я. Не поспішаючи я рушив на кухню. Раптом хтось постукав в двері. Я підійшов подивитися хто там. На порозі стояв Олень.
Здоровенькі були, - сказав Олень.
Не були, а будьте, скільки тебе вчити? - відказав я.
Слухай, ну як воно? - запитав Олень.
Матюкатися не люблю, тому скажу - недуже, - відповів я.
Розповідай.
Я повідав Оленю який тягар в мене на душі. На мою розповідь він похитав головою. «Розумію, зараз покумекаю як тобі допомогти» - сказав Олень. Він випив горня чаю і усміхнувся.
- В тебе є морква? – запитав Олень.
- Навіщо морква? – здивовано відказав я.
- Якщо маєш моркву тягни сюди , - продовжував він.
Я дістав з холодильника моркву яку чекала доля стати морквою по корейські. Олень промовив: «Скоч і… будильник маєш?» Я здивувався , але приніс скоч і будильник який мене розбудив. Маленький механічний будильник з дзвіночками зверху. Я його ненавидів. Він зіпсував стільки прекрасних снів… Олень взяв кухонний ніж і почав творити. Він вибрав моркву по рівніше, почистив і обрізав гострі кінці. Далі він примотав будильник скочем до пучка моркви і сказав: «Готово! Це твоє спасіння.»
- Що це таке? – запитав я.
- Бомба , бутафорна, шкода не ядерна , але бомба, - відповів він.
Тільки коли я побачив це морквяне чудо я зрозумів його план. « Я поставлю її в музичній школі і подзвоню з таксофона в міліцію…
Оленів план мені сподобався , він подзвонить в міліцію за півгодини до академу , чудово! Я взяв до рук акордеон і трохи повеселив Оленя. Далі я сів за комп’ютер , Олень пішов творити свою чорну справу. Час минав за грою в S.T.A.L.K.E.R. дуже швидко. Я і не помітив як прийшов час «Ч», правильніше «А». Я вдягнувся, взяв ноти, перехрестився і пішов. Вийшовши з будинку я пішов по прямій дорозі яка вила до музичної школи. Погода була гарною. Але на душі було – ну і так ясно. Раптом з ящиків з-під холодильників і іншої побутової техніки виліз чоловік. Весь брудний в здертих штанах, з небритими обличчям. «Бомж» - подумав я і подумки пошкодував бідолаху. Він підійшов до мене.
Хлопчику, дай на хліб скільки не шкода , - сказав він.
Я не був матеріалістом , в кишені в мене лежали двадцять гривень які я відкладав на купівлю книжки відомого письменника «Маленького Грішника». Я простяг гроші незнайомцю на обличчі якого розповзлася усмішка. « Дякую, дуже дякую, за твою щедрість тримай це…» - сказав бомж і простяг мені свою руку. В руці він тримав якийсь папірець. Я взяв цей папірець і подивився, здивуванню моєму не було меж. На папірці була нотна грамота, на п’яти лінях рясніли ноти, збоку олівцем було написано – « Гімн Скінхедів»
Чоловік прохрипів ще одну фразу на російській мові: « Белая сила великая сила, используй ее по назначению!» Далі він почав сміятися істеричним сміхом, я позадкував і перейшов на біг…
Ноти які простяг незнайомець були вельми прості і я їх вивчив по дорозі до музичної школи. «Надіюся Олень все зробив правильно.» - думав я. Ось він момент істини. Я прийшов в музичну школу…
Олень стояв в будці таксофона і займався телефонним тероризмом. Я під проводом вчительки музики з акордеоном на плечах зайшов в клас на першому поверсі. Переді мною сиділи вчителі музики, і директор муз. школи який тяжко поклав на мене погляд. З вікна відкривався вид на алею з асфальтовою дорогою. Я сидів і чекав. Міліція не появлялася. «Була не була!» - подумав я і почав награвати гімн скінхедів, який дав мені бомж. Холодні очі директора школи налилися люттю. Він стиснув кулак і сказав: «Що ти гра…» і тут він не встиг договорити. У вікні постали лисі постаті. Я зніяковіло дивився на директора, який в свою чергу дивився у вікно. Сонце вже заходило , у вечірній голубизні постала картина настільки дурна що я і не повірив у це. За вікном стояло десяток скінхедів. Лисі, качані, в шкіряних куртках з свастиками на руках. Вони пристально дивилися через вікно на мене. Тут я почув звуки міліцейської сирени. Оце так. Я дивився у вікно і точно знав що зараз відбувається. Міліція яку викликав пан Олень приїхала невчасно. Я не знав що думав старший лейтенант міліції Петренко, коли приїхавши на виклик з групою саперів побачив групу скінхедів біля музичної школи. А він думав так: « Виклик не липа, знов бритоголові щось задумали»
Скінхеди побачивши міліцію подіставали пістолети і почали стрільбу. Машина міліції стала. Звідти вилізли міліціанти і почали вогонь у відповідь. Одна з куль розбила шибку нашого вікна. Вчителі музичної школи забули про академ. Скінхед який стояв ближче до вікна і вів активний вогонь раптом похитнувся. В нього влучили. Я почав награвати похоронний марш. Двері нашого кабінету розкрилися. В кімнату залетів міліціант з набитою мордякою. По черзі кімнату заповнили скінхеди. Лисі брати встали півколом на коліна переді мною. Вчителі споглядаючи це заклякли. Директор музичної школи сидів з відкритою щелепою. Я не знімаючи акордеон поклав руку на лисину скінхеда який стояв найближче. Тримаючи руку на його лисині я промовив: «Бути чи не бути, от в чому питання?» Раптом щось задзвеніло. Чорний поліетиленовий пакет дзвенів точно як проклятий будильник. Один зі скінхедів встав і витягнув з нього пучок моркви з примотаним до неї будильником. Він відкинув його в бік. Скінхед на лисині якого була моя рука витягнув з-за поясу пістолет і розстріляв будильник. Він розлетівся в друзки , але звук не припинявся. «Що за мара?» - подумав я. Звук ставав дедалі гучнішим і я прокинувся…


ІГОРЦЮ
Літо дарувало сонячні промені. Зелена травичка росла і пахла. Але все ж було сумно. Олень поїхав до сестри. Йомко з пластом поїхали в Карпати. Я сидів на лавочці в печалі і нудьзі, ножем вискрібаючи монотонний візерунок і шукаючи хоч якоїсь розради. Було страшно нудно. Я і не помітив як ззаду до мене підійшов Ігор. Він тихим голосом промовив: « Над чим сумуємо?» Я обернувся.
Що? – ліниво обернувшись промовив я.
Над чим сумуєш? – повторив він.
Нудьга хапає, цілий тиждень на лавочці сиджу.
Як? – здивувався він.
Сам дивуюся , - відповів я.
Вчора на дні Дублян був, а говориш тиждень на лавці сидиш, - сказав Ігор.
У-у-у, не нагадуй, голова по швам тріщить, - сказав я.
Справді, на дні Дублян я повеселився. До глибокої ночі зависав.
Я там теж був, - сказав Ігор, перевіряючи мою пам'ять , - Олень і Йомко поїхали?
Так.
Нам потрібно кудись сходити відпочити, десь на природі, - сказав Ігор.
На плавні! – бадьоро відказав я.
Куди, куди?
На північні торфовиська, дня на три, - продовжував я.
На півночі від Дублян розташоване старовинне на пів висушене болото. Великі плавні, торфовиська порослі лісом, болота і річка з назвою «Фоса». Місце де повно комарів, і старовинних легенд. Для відпочинку двох легенів від світського життя, ліпше місця не знайти.
Ну пішли, тільки я спорядження зберу, - сказав він.
Я теж до хати забіжу, - відказав я.
За хвилину я сидів вдома і збирав інвентар. В армійський РД я склав саме необхідне: казанок, металевий кухоль, сухий спирт, хавки на три дня, сірників і решту…
На пояс я повісив фляжку з водою і кобуру з пневматичним пістолетом, який я навчив стріляти обрубками цвяхів з пластмасовим оперенням. Далі прикріпив по лямок свого РД плащ палатку, кинув через плече планшетку з компасом, картами і ліхтарем. Ну, і куди я без свого антигопіка. Нарешті я подивися на себе в дзеркало. « Оце справжній сталкер!» - подумав я закриваючи квартиру…
Ігор чекав мене на лавці. Він був в куртці захисного кольору, на плечах був рюкзак набитий туристичними прибамбасами. Ми рушили.
За п'ятнадцять хвилин ми вийшли на передмістя Дублян. Звіти відкривалася панорама на болота куди ми рушили. Вузька дорога простягалась на три кілометра допоки не впиралася в Фосу. Ми ішли продираючись через зарослі метрової трави. Природа була чудовою. В свіжому літньому повітрі витали запахи болотних трав, покошеного сіна. Очі відпочивали споглядаючи зелень трави і неймовірні барви квітів болотних рослин. Ми просунулись по стежці на кілометр, і ввійшли в зону торфовиськ. Про це свідчила різка зміна звичайного чорнозему на сипучий торф. Обіднє сонце припікало голову, але через п’ятсот метрів звідси починався низенький, але густий болотний лісок. Небо було чистим. Пройшовши півкілометра по дорозі ми зайшли в хащу де вирішили зробити невеликий привал.
Який гарний день, - сказав я.
Угу, - промугикав він п’ючи воду з дволітрової пляшки.
Треба буде сходити до басейну, - сказав я.
До якого басейну?
За сім кілометрів звідси, зараз покажу.
Я дістав з планшети карту і тицьнув пальцем на позначку. Він здивовано подивився в карту. Взагалі-то моя карта боліт є унікальною. Робив я її два роки. За основу була взята звичайна крупномаштабна карта. На ній я розмітив власні позначки і орієнтири, позначив стежки і імпровізовані мости між острівцями болота. Карта була неймовірно точною. Після невеликого привалу ми рушили.
По дорозі ми згадували день Дублян. Такого дня Дублян давно не було. Від дев’ятої ранку першого дня до дев’ятої вечора другого дня. Погулянка великого масштабу. Взагалі-то я недуже пригадував усе. І це не було дивно. Рок, «чай», день без сну, що тут казати. За півгодини ми дошли до заплави Фоси. Річка виблискувала променями сонця. Течія була доволі сильною, але спека взяла своє. Ми роздяглися зоставили речі на березі і пішли «плавати». Я не прорахував, те що дно річки мулистий торф «фіг зна якої глибини». І ідея з розгону в воду була недуже. Першим стрибнув Ігорцю, тільки хлюпнувшись у воду і торкнувшись дна, він закричав не своїм голосом. Мул почав його засмоктувати.
А-а-а-а!!! – кричав він, - тону, це гівно мене засмоктує.
Зараз поможу! – крикнув я і кинувся на допоможу.
Не думаючи я стрибнув і опинився в такій самій ситуації. «Є ідеї! Ми тут потонемо! Я вмирати не хочу!» - прокричав Ігорцю. Все життя пропливло в мене перед очима, все життя до серії документального фільму «Вижити любою ціною» де головний герой і не з такого лайна вилазив. В серій про мулисте болото він показував як вибратися з такої пастки. Секунди зоставалися до того як бурхлива Фоса поглине нас. Я щосили прокричав: «Лягай на живіт і пливи за течією!!!» Він послухався. Ми пірнули і почали гребти за течією. Сила течії плюс сила пердіння двох наляканих хлопців зробили свою справу. Ми плавно почали відриватися від дна. Ще секунда і ми плили по течії. На дно ставати не можна, проти течії не попливеш, береги суцільний мул, метрів триста за течією починаються кам’янисті пороги. Ми з одної пастки попали в іншу. Я поглядом шукав за щоби вчепитися, але нічого не попадало в поле зору. Я подумав: «Нам кінець» і раптом в мене в голові появилася ідея!
Ігорцю, знімай труси! – крикнув я.
Що? Труси, Якого? – крикнув він.
Знімай, від наших трусів залежить наше життя! – крикнув я.
Він стягнув трухани і просунув мені, я примотав їх до своїх. Ідея була божевільна, за двадцять метрів звідси на мулистому березі я бачив камінь в добрячу голову. В мене був один шанс і я ним скористався. Замахнувшись зв’язаними труханами я його зачепив. Мені пощастило, що в мене були сімейники (широкі труси). Там де раніше була моя гордість опинився п’ятнадцяти кілограмовий камінь. Я різко потягнув його на себе. Камінь піддався і легко з’їхав по мулистому берегу. Опинившись в воді камінь пішов на дно. Впершись об дно він почав ковзати і занурюватися в мул. Зв’язаний з трусів якір оправдав покладений на його виготовлення сором. Ігорцю захопився за мою ліву руку, в той час як я правою тримав «якір». По неписаних законах я зі своїм «якорем» виступив в ролі вісі обертання. Ігорцю почав гребти на повну силу. Річка штовхала його вперед, він гріб в право, в результаті він описав дугу і проїхався животом по мулистому березі. Це було щось. Він лівою рукою дотягнувся до дернистого ґрунту і вчепився за якийсь корінь. Благо, корінь був міцним. Він щосили почав тягнути мене до берегу, я відпустив «якір» і животом проїхався по берегу. Мені було все рівно, що я без труханів, але не дуже приємно. За хвилину Ігорцю напрягши всі свої сили витяг нас на тернистий торф. Не бачити нас тоді ніколи. Мокрі, брудні, голо заді. Жах! Ми попрямували до наших речей. Сонце пекло щосили. Мул, багно з торфом на наших тілах засохло. Ми були схожі на героїв фільмів жахів. Першим чим ми зайнялися так почали змивати багнюки з-себе в болотній калюжі. Заняття не з найліпших. Брудна вода після змивання грязюки залишала пособі свою. Все ж з чорного кольору нам вдалося досягнути ледь сірого. Вже почало вечоріти і ми почали готуватися на ніч. Я поставив плащ палатку і взявся за вогонь, Ігорцю займався наметом. Потім ми розставили пастки антигопська-сигналізація. І лягли спати…
Сонце почало визирати з-за горизонту. Морок ночі поступово розвіявся. Була восьма ранку і ми встали. Після невеликого сніданку ми продовжили рух. Наступний пункт басейн. Взагалі-то назва басейн не зовсім правильна. Невеликий бетонний ставок, використовувався за часів СРСР для забору води на цементний завод. Але народна назва була найпоширенішою. Ми зійшли зі стежки і ішли через корчі і зарослі трави, по болоті. Час від часу ми заходили в глухий кут, але карта не підводила і ми знаходили дорогу. Я давно хотів зробити на болоті ничку. Тому взяв з собою пакунок з потрібними речами і шукав під ходяче місце. Ми підійшли до густого болотного ліска. «Тут», - подумав я, підійшовши поближче і сказав: «Давай зробимо привал».
Ігорцю погодився. Поки він пішов по фізіологічних потребах в кущі, я розгріб торф під пнем і закопав пакунок. Далі дістав з планшети карту і почав знімати азимут. Коли все було готово появився Ігор.
З полегшенням, - сказав я.
Дякою.
Пішли, до басейну пів кілометра.
Ми рушили. Вийшовши з лісу, ми попрямували вздовж Фоси. За пів години ми вийшли до басейну. Невеликий прямокутний ставок з бетонними стінами. Напроти нього красувалася поляна. Болотні квітки, зелена травичка і метелики, в порівнянні з болотним лісом це був рай. Басейн я знав. Тож ми вирішили покупатися. Водичка була прохолодна і ми залізли в воду. Речі акуратно поскладали в траві. Сонце гріло, це був кайф, але раптом мене насторожив шум який долинав з кущів. Хтось повільно пробирався на поляну. Знаючи яка публіка тусує тут я сказав: «Ігорцю, пірнай, швидко.»
Ігор теж чув шум і миттєво пірнув. Благо, басейн мав два метра в глибину і можна було сховатися на дні. Тим часом з-за кущів появився чоловік. Він плавно перейшов поляну і рухався вздовж басейну. Він і не підозрював про наше знаходження тут. Спокійно відійшовши на відстань п’яти метрів від басейну, він і не збирався зупинятися. Але сталось непоправне. Чи то другий день на сух-паї, чи нерви, чи різке занурення, але в напрямку від мого заду до поверхні води попрямували бульбашки з газом, який я нюхати не рекомендую. Ігор помахав переді мною кулаком. На що я жалібно похитав головою. Чоловіка насторожило булькання на поверхні води. Він вдихнув на повні груди, аби пересвідчитися в правильності свого здогаду. Він думав це болотний газ, але відчувши запах непритаманний болотному газу завагався. Він сів і почав чекати. Ігор знов помахав мені кулаком, ми почали синіти. Єдиний вихід це повзти до труби яка ішла на цементний завод. Секунда і ми так і зробили. Труба ішла через водяний шлюз де утворився повітряний рукав. Ми заповзли в нього і почали дихати.
Ну, пер… до пер… і що нам тепер робити? – сказав Ігор.
Він посидить і піде, ну вибач , - сказав я.
Вибачення прийняті, тепер повзи і зиркни через воду він там сидить чи ні , - сказав Ігор.
Добре.
Я вдихнув на повні груди і пірнув. Вилізши з труби наполовину я побачив як його тінь повільно встала і пішла в старому напрямку. Я розвернувся і поповз назад. «Він пішов»,- сказав я. Ми полізли і вилізши з шлюзу потрапили назад в басейн. Тихо перекотившись на бік, ми попрямували до трави, де лежали наші речі. За секунду ми вдягнулися і просто лягли на траву.
- Хто це був? – запитав Ігор.
- Не знаю ?
- Потрібно це з’ясувати, - сказав я.
Ігор кивнув. Я дістав пневматичного пістолета і зарядив стрілу. Геніальна ідея створити таке чудо прийшла мені в сні. Пів року знадобилося для створення технології вироблення підходящих стріл. Скільки цвяхів було знищено, скільки пластмаси нарізано, але результат вийшов на лице. Ігор дістав з сумки спортивний арбалет, на що здивуванню моєму не було меж. Він пояснив що знав куди іде. Ми тихо встали і пішли вслід за чоловіком. Він встиг віддалитися метрів на триста, але ми його наздогнали. Ми вмостилися в комишах для спостереження і дістали біноклі. Він часом озирався, але нас на помітив. Це був високий смуглявий чоловік, з чорним волосям ,в темно-зеленому плащі, з речовим мішком на плечах. На поясі висів тесак, на шиї висів брезентовий ремінь АК-74. Я аж рота розкрив. АК-74 з під ствольним гранатометом ГП-25 (Багаття).
На поясі висів підсумок для магазинів і дві підсумки для вистрілів до під ствольного гранатомета. Сам «калаш» був з крутих. На саморобному кріплені був закріплений оптичний приціл, такого я ще не бачив. Магазин в автоматі був від РПК, це значило що замість стандартних тридцяти набоїв, там сорок п’ять! Я ужахнувся: « Хто він такий, хай йому грець!» Чоловік поволі рухався в напрямку старої ферми. Я обернувся до Ігоря і сказав: «Потрібно дізнатися куди цей «Рембо» намилився». Він похитав головою. Ми знов обернулися і взялися за біноклі. Те що ми побачили нас шокувало і налякало майже до смерті. Чоловік тримав автомат і роздивлявся нас в приціл. Ми інстинктивно відкотилися з можливої лінії вогню, але чоловік і не збирався стріляти. Він чкурнув в очеретові зарослі, але це не полегшило становища, очерет тріскав і ламався в нашому напрямки. Ми побігли в протилежну сторону і теж в очерет. Коли чоловік вибіг на місце де ми лежали він зупинився. Тепер він засік нас по хитанню очерета. Він випустив дві короткі черги в нашу сторону. Кулі калібру 5,45 прорізали очерет і різко змінили траєкторію. Я знав що кулі невеликого калібру при попаданні в будь-яку перешкоду різко змінюють траєкторію свого польоту. Очерет нас спас. Якби в чоловіка був АКМ з калібром кулі 7,62 , то він з легкістю попав би по нас зважаючи на відстань п’ятдесят метрів. Ми гнали як дурні. Чоловік побачивши що ми звертаємо біля басейну побіг навпростець. Ми вибігли на поляну і різко побігли біля насосної будки. Чоловік за мить вибіг, і зробив декілька пострілів. Ми забігли за невелику бетонну насосну будку вчасно. Кулі з тріском вдарилися в бетон. Він тримаючи на прицілі автомат пішов в до нашого тимчасового укриття. Не зводячи очей з прицілу він прокричав хриплим голосом:
Ви хто такі, сученята довбані, вам зара піз..ц!!!
Пішов ти, на х.. , гад, - згадавши весь свій словниковий запас прокричав Ігор.
Шо? Ну я вам не завидою , - сказав чоловік і вистрелив ще раз.
Ігор здається ти погарячкував, - сказав я до Ігоря , на що він показав в його сторону середній палець.
Ну всьо сученята, даю вам послідній шанс, виходьте.
Чоловік вистрелив в повітря. Я дістав пневматику, зараз треба було зробити неможливе. Потрібно було показати всю свою майстерність з стрільби. Чоловік стояв метрів за сім від будки. Тримаючи її на прицілі. Єдина надія була на Ігоря. «Покажи йому всі навики матершини» , - сказав я до Ігоря. Він кивнув і почалося. Ігор обливав чоловіка таким брудом, що мені і не снився. Реакція чоловіка була моментальною він почав пускати черги в будку. Я рахував патрони. Він випусти за весь час сорок два набої. В «калаші» зоставалося всього три, але найбільше лякав під ствольний гранатомет про який я забув. Він був заряджений і готовий до стрільби. Мені стало страшно по справжньому. Три патрона, він ще досі може мене застрелити, три патрона які він економить і більше не зважає на Ігорові провокації. «В моєму РД є дві димовухи», - подумав я. Діставши їх я запалив саморобні гноти і жбурнув шашки, одну в праву сторону, другу в ліву. Шашки почали шипіти і від них погнало димом. Він не знав з якої сторони я вилізу і заплутавшись вистрелив в ліво. Це була гра зі смертю за секунду до пострілу я обрав праву сторону будки, стрибок, перекат через плече, постріл з пневматики. Я стрельнув одночасно з ним. Він вистрелив в ліву сторону, я вистрелив з правої. Дротик довжиною три сантиметра пробив плащ і встряв на всю свою довжину. Чоловік похитнувся, і вистрелив ще раз, тепер в право, але я встиг перекотитися за укриття. Я відразу почав перезаряджати пневматику, тим часом Ігор виліз з-за укриття і зробив постріл з арбалета. Чоловік закричав на все горло. Стріла попала в ногу. Ми стояли за задньою стіною будки. Перед чоловіком красувався дверний отвір. Від болі його скрутило, він вирішив рознести будку і вистрелив з ГП-25 в дверний отвір. Він очікував що будка злетить в повітря і не знав те, що граната типу ВОГ-25 оснащена запобіжником системи «анти-дурень» , на відстані до п’ятнадцяти метрів на працює. Відстань до внутрішньої стінки будки складала вісім метрів, тому вибуху не відбулося. Граната розлетілась від удару вщент. Я з Ігорем тим часом бігли геть. Ми знали куди приблизно ішов чоловік і вирішили піти і все розвідати…
Сутеніло. Я з Ігорем готували їжу на маленькому вогні, вже скіпів чай, ніч обіцяла бути безсонною. Ми з Ігорем спілкувалися про пережите вдень. Я дав роздивитися Ігорю уважніше голку від пневматики. На кінці був спеціально зроблений міні-гарпун. При попаданні в тіло голка встрявала, а при витягуванні причиняла більше болі. «Неприємна штука» , - сказав Ігор розглядаючи стрілку. В кобурі було ще дванадцять таких. Перекусивши ми рушили нічним болотом до старої ферми…
Нічне болото – це комарі, майже нулюва видимість, але є і добре – прохолодне повітря, повний захист від чужих очей. Ми шли по азимуту який я проклав від карти. Це давало упевненість в тому що ми не заблукаємо. Кілька раз доводилося обходити канави, проте до ферми ми все ж дісталися. Ферма це велика (більша за звичайні) одноповерхова будівля. Ще з СРСР вона закинута, тому дивувало бліде світло, яке пробивалося через забиті дошками вікна. Я з Ігорем підійшли поближче. «Потрібно подивитися хто там в середині, але по тихому» , - сказав я. Він тицьнув пальцем на дах. Старий шиферний дах покритий отворами і тріщинами, втримувався дерев’яним каркасом. Ми підійшовши впритул до стіни шукали способу залізти.
Ні Ігорцю, так діло не піде, - сказав я. – знімай манатки, заникаємо їх тут в траві.
Угу!
Він скинув рюкзак і поклав його біля мого РД, єдине що ми взяли це нашу «зброю».
Тепер ми легко піднялися по виступах в стіні, і опинилися на шиферному даху. Пролізши кілька метрів ми зупинилися біля невеликого отвору в шифері. Я за фіксувався на даху за допомогою антигопніка, встромивши його в шпару між дерев’яними дошками, які тримали шифер на даху. Зазирнувши в шпару ми побачили десятьох чоловік, які стояли напроти маленького вогника. Вони говорили на фєні. Відразу стало ясно хто це є. Також ми побачили чоловіка який вдень по нас лупив зі всіх стволів. Збоку від нього лежав покритий кров’ю в зоні ребер плащ. На грудях і нозі красувалися пов’язки. Він тихо курив і споглядав вогонь. Чоловік що стояв напроти нього раптом почав розмову:
Бурбон, а вдруг эти сучонки в метовку пойдут, - сказав він.
Шило, уймись, малые пиз…ки засцут к ментам топать , - сказав Бурбон.
А вдруг, - повторив Шило.
Ну и хрен, кто им наху.. поверит, пацаны, что из-за них мусара штурм подымать будут, не смешы мой х…
Ну бля хрен з ними, - заспокоївся Шило.
Усьо мля спать, завтра день, до хера роботы! – втрутився в їхню розмову третій.
Шрам, с ребятами в зоне, им там не сладко, - сказав Шило.
От валыни доставэм, по назначению и будут гулять, - сказав Бурбон і показав на зелені ящики які лежали збоку.
На цьому їхня розмова закінчилася. Я з Ігорем поповзли назад, але шифер не витримав і…
Шило обернувся на тріск і побачив картину від якої він був в шоці. Шифер з тріском провалився і впав на землю піднявши купу пороху, далі щось два рази гупнуло по землі і почало рухатися. Бандюги різко вскочили і взяли зброю. Я з Ігорем опинилися грантовій підлозі ферми. Порох ще не розвіявся і ми находилися під прикриттям «порохової завіси». Різко перекотившись через бік я опинився за старими ящиками, Ігор заховався в дерев’яній бочці і прикрився зверху кошиками. Найстрашнішим було те що пневматика при падінні відлетіла на відстань кількох метрів і валялася під шифером. Антигоп залишався стирчати між дошками. «Завіса» почала розсіюватися. Я швидко дістав з-за берца ніж і прислухався…
Лейтенант Левицький сидів в себе в кабінеті і думав про життя. Після наступної затяжки конфіскованої в якихось наріків коноплі, він почав розуміти чому соліст групи Nirvana покінчив життя самогубством. Йому теж поповзли в голову сумні думки. Низенька зарплата, брудна робота і вічне народне визнання «мент поганий». Як же йому це все набридло. Він дістав зі свого столика пістолет, пересмикнув затворну раму і приклав його до скроні. Раптом в двері постукали. « Ну що їм всім потрібно від мене? Навіть суїцид скоїти не дадуть!» - подумав він. Двері відчинилися. До кабінету зайшов ліпший друг Левицького – капітан Карась. Він споглядаючи свого друга з пістолетом біля скроні спокійно сказав: «Як же я тебе розумію, Петре, получку знов перенесли. Почекай трохи, покінчиш своє життя трохи пізніше, зараз робота є. Пам’ятаєш банду Шрама яку ми взяли в Дублянах?»
Ну, згадою, їх ще тоді хтось пов’язав , - промовив Левицький кладучи пістолет в шухляду.
Пам’ятаєш зелені ящики? – сказав Карась.
Пам’ятаю, ну і що? – сказав Петро.
Зелені ящики робота банди Бурбона і ми вийшли на їх слід, - продовжував Карась.
Тут конопля почала діяти на мозок Левицького в протилежному напрямку і він почав ржати.
Ну ти і сказанув, Бур-бур-бон, як чай, хай йому грець, - ржучи промовив Петро.
Ні, чай Бурбонт, - поправив його Карась. – А що ти там куриш, що тебе насміх розперло і чого не ділися.
Пригощайся!
Ну і шмаль одначе , - сказав Карась затягуючись конопелькою яку Петро набив завчасно в самокрутки.
А все ж що за трава? – запитав Карась.
Ромашка, від нервів.
Що там говориш, бандюги Бурбона, а де саме?
Тут, ну і трава одначе, сказав Карась і тицьнув пальцем в карту.
Вони сиділи і курили. Раптом Левицький промовив: «Коли штурм?» Карась похитав головою і подивився на годинник: «Чер-чере-чири-через півгодини, відколи ти зелений як той Шрек?»…
Я вслухався. Бандюги тримали на прицілі сторону де ми провалилися. Бурбон штовхнув дулом автомата Шила, щоб той пішов і подивився що то за «хрен». Шило в руці тримав пістолета і хоробро йшов до наших укриттів. Підійшовши до отвору в стелі він зупинився. Через шпару в ящиках я побачив цікаву картину. Мій антигопік почав висковзувати з дошок і впав до низу. Так як він на кінці був обкований залізом, за законами фізики він рівно летів до низу, важким кінцем до землі. Траєкторія польоту антигопа за дивним збігом обставин проходила через потилицю гопа. Фіг його знає як так вийшло, але антигоп виконав свою почесну місію. Бандюгани які стояли з-заді спостерігали як на голову Шила впала палиця і Шило впав за нею. Вони безуспішно намагалися покликати свого «колегу». Непритомна двохметрова туша Шила лежала на землі. Єдиним джерелом світла в фермі було невеличке багаття розпалене бандюгами для приготування їжі. Через шпарину між ящиками в напівтемряві я спостерігав за бандитами, які плавно почали наближатися тримаючи автомати на прицілі. Серце билося на повну. Я відчував смердючі подихи дев’ятьох пащек (одна вже не смерділа). Напруження зростало. Вони наче спеціально долали відстань в кілька метрів так повільно. Я почав обдумувати свої дії: « Спочатку кину шматок шиферу на багаття, потім перекочусь зоставивши за собою термітну бомбочку-сліпучку (саморобну). Зажмурюсь далі схоплю антигопіка, який придавила туша Шила. Це вже схоже на план.»
«Три…Два…Один… КАВАБУНГА!!!» - крутилося в моїй голові. Бандюги не встигли і моргнути, як в напівтемряві пролетів шифер накривши собою вогонь, в фермі запанував морок, але не надовго, гніт сліпучки догорів, спалах, бандюги як сліпі цуценята почали вогонь по стіні. Мій антигопік в моїх руках. Я провернувся і почав бити «сліпих» по ногах. Далі почав готувати «з яєць омлет»…
Ігорцю вистрибнув з бочки і вистрелив з арбалета по одному з бандюків. Ми повалили геть. Забравши свої речі з трави я вбрав маршрут. В мене в кишені зоставалася лише одна термітна бомбочка, пневматика зосталась під завалами шиферу. На годиннику була тертя тридцять ночі. Очунявши бандюги повибігали на вулицю. Ми не встигали. Бурбон вже прицілювався. Але тут з кущів повилітали люди в формі. Бурбон почав вогонь по них. Мені було десь. Бандюги стояли біля ферми і вправно відстрілювали ментів які на них налітали. В такі миті ти маєш вибрати сторону. Я вибрав. Я з Ігорем обійшли ферму з іншої сторони. В шпарі що була у вікні я розгледів зелений ящик з відкритою кришкою. Я зупинився. В світлі ліхтарика який я засвітив було видно вміст ящика: тротилові шашки з завбачливо вставленими детонаторами. В мене блиснула ідея. Бандюги тримали оборону стоячи біля дверного виходу, напроти дверного входу з іншої сторони була гора зелених ящиків з спорядженням (ну і звісно тротилом). Я витягнув весь гніт що був в мене за поясом. Прив’язавши його до термітної-бомбочки, я підпалив його і крикнув: «LETS GO, DU!!!». Ми погнали геть. Це був крос на виживання. Ми встигли відбігти метрів сто і озирнулися назад. Тепер уривок голлівудського бойовика:
Два героя бігли не зупиняючись, озирнувшись вони побачили вибух чуть-чуть слабший за Хіросімський. Саме таке відбулося і зараз…
Бандюків відкинуло ударною хвилею метрів на п’ять. Беркут попадав на землю. За секунду пішов дощ з шифера. Від ферми зосталося лише кілька стін...
Ми заночували на болоті. Прокинувшись ранком ми не повірили своїм очам. Біля мого намету лежав шматок шифера. Поснідавши ми вирішили повертатися додому. Ми зібралися і потопали в сторону жовківської траси. Ми рухалися дуже поволі. Давалася взнаки безсонна ніч. Сонце вже піднялося. Попереду виднілося затоплене болото, через яке ми мусили пройти. Ігор вирізав собі палю, а в мене був мій антигоп. Рух по відкритому болоті завжди лякав мене. Поволі ступаючи на дернисті ділянки ми прощупували дорогу палицями. Мова знов зайшла про День Дублян який був нещодавно. Ми згадували як приїжджав президент України, аби поздоровити Дубляни з кругленькою датою. Як снайпери з гвардії президента просили нас провести на дах стройки. Як по невідомих причинах пан президент спізнився на урочисту промову під стадіоном універу. Ледь в тумані ми згадували скінхедів і дівчину яка до них клеїлася цілу ніч. Ми згадували і ржали.
Оце файна штука життя, коли хочеш пригод, на тобі пригоди, - сказав Ігор. – коли хочеш спокій на тобі спокій.
Погоджуюсь, - сказав я.
Цікаво, а довго нам ще іти цим болотом, - сказав Ігор.
Зараз подивлюся.
Я розгорнув планшету і подивився на карту.
- Ще два кілометра.
- На трасі зловимо маршрутку, - сказав Ігор.
- Знаєш, а я вже і не боюся цих нічних походеньок, - сказав я.
- А чому? – запитав Ігор.
- Все після тої історії з кладовищем на хеловін, тоді я з Банзаєм познайомився, прикольний хлопець, - сказав я.
- А, той Банзай який Юрко? – перепитав Ігор.
- Так, той самий, - підтвердив я.
- Той який в Панкевич Ольку закохався, а виду не подає, - продовжував Ігор.
- Так, так, але звідки ти це знаєш? – здивувався я.
- Так хто того не знає, всі Дубляни знають крім Олі звісно, - відповів Ігор.
- Обережно, Ігорю! – прокричав я. Ігор провалився в болото по вуха.
- Поможи!
Я простягнув кінець антигопа Ігореві і почав його витягувати. Коли Ігор стояв на твердому березі я послизнувся і теж попав в болото. Ігор витягнув мене і засміявся.
Ми обоє були брудні як свині. Чорне багно почало сохнути, але нам було пофігу. Ми рухалися в напрямку траси, і сміялися…
Лейтенант Левицький сидів біля зруйнованої вибухом ферми і писав звіт. Він дивувався, щось тут було не так. Що писати в звіті? «Бандюки самі себе підірвали? Нісенітниця якась» - думав він. Раптом підійшов один з криміналістів і промовив: «Петро Володимирович, погляньте на це?!» Він тримав в руках обсмаленого пневматичного пістолета, і стрілу зроблену з обрубка цвяха з пластиковим оперенням. Лейтенант уважно подивився. «Відколи бандюгани носять таку зброю?» - подумав він і похитав головою…

Глава 3
АМНЕЗІЯ ГОЛОГО «СКІНХЕДА»
Грибовицьке смітті звалище – найбрудніше місце Львівської області. Сміття і різний мотлох, відходи з заводів, металолом і навіть гроші, і зброя. Тут можна було знайти ВСЕ!!! Розташоване на одному з Грибовицьких пагорбів, це місце штиняло на всю округу. Над цим місцем завжди літали сотні тисяч ворон, створюючи ефект розумної, чорної хмари. Кожен день, цілодобово підвозили сміття сміттєвози. Дивно – чому вічно ідуть розмови про Чорнобиль, або Донецьк. Ось вона екологічна БОМБА!!! Проте менше з цим.
На місці де три-чотири дні тому сміттєвози з містечка Дубляни, успішно випорожнилися. Лежала купа сміття. Переважно це були відходи дня Дублян. Пляшки від бухла, обгортки від різної їжі і китайського краму, який тонами розходиться на подібному заході. Одним словом непримітна серед тисяч таких самих купка сміття, поверх якої лежала коробка від горілки. Раптом саме ця коробка поволі почала підніматися над рівнем сміття. Потім вона покотилася на землю, а на її місці з сміття почала визирати рука. Рука почала ворушити пальцями. На руці красувалося тату – орел який тримає в кігтях свастику. Такі тату в нашому 21 столітті носили переважно скінхеди. На нігтях руки був потертий рожевенький манікюр. Рука поволі почала просуватися вверх. Вже виліз лікоть і згодом появилося плече. За п’ять хвилин на купі сміття сиділо щось схоже на людину. Воно водило по голові руками і відчувало ледь зарослу лисину. Потім воно подивилося на свою руку де красувалося тату. Голова тріщала по швам. Через біль в голові воно не відчувало смороду навколо. Ледь чутним голосом воно щось шепотіло: « Хто я? Я скінхед? Я маю боротися за білу расу? Хто Я???»
Постать сиділа на купі сміття деякий час. Потім вона підвелася. Їй було морквяно. В голові плавали думки, різні думки, але вони не могли пристати до одного свідомого берега. Коли «скінхед» спустився з купи сміття на якій він сидів перед ним постали тисячі куп схожих до цієї і дорога між ними. Воно поглянуло на себе і зрозуміло що голе. Перша свідома думка: « Потрібно знайти одяг! Голозадий скінхед не зможе боротися з чурками і неграми. » Він оглянувся навколо себе і побачив під купою сміття рвану піжаму, на два розміри меншу за нього. Це був єдиний одяг, тож скінхед не вагаючись надягнув його. Пройшовши по дорозі метрів сто він раптом усвідомив щось неймовірне. Опустивши очі до долу він глянув на розрив в піжамі і зрозумів, що він зовсім не він. Він був нею. Тобто він був вона. Ця маячня змусила його голову трохи напрягтися що привело до болі. Він різко забув що він це вона. І пішов далі. Пройшовши метрів п’ятдесят ситуація повторилась. Він знов усвідомив що він це вона, але як? Доказом цього був рожевий манікюр на нігтях, відсутність “дечого” і наявність “деяких” особливостей тіла. Але якщо скінхед це вона, то він зовсім не скінхед, а скінхедша. Хіба на світі бувають скінхедши. Він тобто вона, але будем називати воно не знало. Воно не пам’ятало як опинилося тут. Єдине що воно пам’ятало це основи ідеології скінхедів. В її голові крутилися гасло: “Ми маємо боротися за чистоту білої раси!” І воно знало як. Воно попрямувало по дорозі яка вела повз сміттєві купи на кшталт тої з якої вилізло. Час минав сонце плавно котилося на захід, а на півголий скінхед кружляв лабіринтом сміттєвих купок. Раптом на очі попався сміттєвоз. Він щойно висипав сміття і рушив вперед по дорозі. Скінхед не розгубився і бігом погнав за ним...
Чан Ювень майже не пам’ятав свого рідного Китаю. Коли йому було десять, його родина гнана комуністами за підозрою в шпигунстві на користь капіталістів, змушена була нелегально емігрувати в Україну в ящиках з піротехнікою. На Україні так як його звали Чан, він отримав ім’я Петро. Він не мав документів, але вивчивши мову влаштувався працювати на грибовицьке смітті звалище сортувальником сміття. Хоч він і був дуже працьовитим як і всі китайці, він неодноразово проклинав своїх земляків за те що якість їхньої продукції близька нулю. Для Петра сьогоднішня зміна не видавалася дивною. Він як завжди сортував сміття біля невеликого пункту переробки. Метал до металу, пластмаса до пластмаси, органіка (за виключенням коноплі, гашишу, деяких грибів) до органіки. Перебравши чергову купу сміття він вирішив влаштувати маленький перекур. Притулившись до стіни пункту він закурив. Раптом він побачив картину яка привила його китайську свідомість в повне здивування. З-за купи сміття появився сміттєвоз картина ніби нормальна, але. За сміттєвозом бігла лиса, брудна, в подертій піжамі пів оголена людина. Він взяв до рук сигарку яку щойно прикурив. Він подивився на сигарку, потім на людину яка бігла, потім знов на сигарку. І подумав: “Кидаю курити, докурився, вже глюки почалися.” Далі він виматюкався по китайський. І продовжував спостерігати за дивною особою. Особа бігла по дорозі час від часу щось шепочучи собі під ніс. Чан здивувався і вирішив допомогти. Він почав махати рукою, на що особа відразу зреагувала і почала бігти в його сторону. Коли особа наблизилася достатньо щоб її можна було розгледіти Петро зрозумів що біжить якась дівчина. Він стояв і чекав коли вона підійде. Вона підбігла до нього і... і врізала зі всієї сили йому в щелепу. Він відлетів. Тепер він зрозумів що вона шепотіла під ніс: “Я маю боротися за чистоту білої раси!!!”
За що?! – прокричав він.
Ти, чурка обідраний, я маю боротися за чистоту білої раси! – сказала вона і довбанула його з ноги.
Сама ти чурка! – сказав він, за що отримав піддих.
Старе твердження що всі китайці майстри кунг-фу хибне. Чан лежав на землі скорчившись від болі.
Чурка, якщо ти хочеш жити, знімай свій одяг! – сказала вона.
Що, тільки не бий, тримай, - сказав Петро і зняв свою робу.
Скінхедша вдягнула робу, копнула бідного Чана і продовжила діалог.
Як вибратися звідси? – лаконічно промовила вона.
Туди, двадцять хвилин ходу і ви вийдете на трасу! – сказав Петро і показав напрямок пальцем.
Вона вдарила його на остаток і пішла в сторону яку показав Чан.
Чан в одній білизні зостався лежати на землі. Скінхедша продовжувала рух в сторону яку показав Чан. Скоро вона справді вийшла до траси. Скінхедша рухалася по дорозі в напрямку траси. Ґрунтова дорога плавно перейшла в асфальт. Попереду було невелике поселення сільського типу. Вона йшла по асфальтові сама не знаючи куди. З заду появи вилася машина типу Жигулі. Для неї правила дорожнього руху були неписані. Вона їхала на зустрічній смузі. Швидкість була десь під сто. Раптом вона почала гальмувати і зупинилася напроти Скінхедши. Тоноване вікно опустилося. На сидінні збоку сидів чоловік ромської національності. Він провів очима по скінхедші і сказав:
Ей, красавица, не желаеш прокатитса в кампании настоящих мущин?
Пішов ти циганяра! – відповіла вона з ненавистю справжнього скінхеда і показала своє тату.
Ах ти су.. я тебя ща урою мразь ти лисая.
Ну давай темнозадий, - сказала вона.
Циганів було двоє. Вони вилізли з машини . Один дістав ножа, другий перекрутив в руці ланцюга. Скінхедша діяла на інстинктах, тільки циган замахнувся ножем вона вдарила його з ноги. Другий накинувся з ланцюгом і був влучно відправлений в нокаут боксерським хуком з лівої. Обоє циганів лежали біля свого жигуля, без свідомості. Скінхедша побігла до жовківської траси…
Я з Ігорем шли вздовж траси до авто зупинки. Сонце вже котилося за горизонт. Ми були брудні мов свині. Чорне багно засохло на сонці і вкрило нас шкіркою. Ми шли і розмірковували чи пустить нас водій в маршрутку в такому вигляді. Проходячи повз дорогу яка вела від смітті звалища через село до жовківської траси ми побачили дуже дивну особу. Дівчина в брудній робі темно-синього кольору. На голові була лисина. На брудних руках тату орла зі свастикою. Я не зрозумів хто це, але обличчя було мені знайомим, десь я його бачив. Вона йшла в нашу сторону з кроку переходячи на біг і шепотіла щось собі під ніс. Коли вона підбігла і прийняла стойку з кік-боксу, я її впізнав. Але часу на об думання правильності мого здогаду не було. Дівчина прокричала: « Стояти нігери!!!» Я не зрозумів, хоч ми і були вкриті чорним багном все ж на африканців ми не були настільки схожі. Я вихопив з-за плечей антигопа і приняв бій. Вона хотіла нанести удар ногою в обличчя. Я різо пірнув до низ і наніс легкий удар в ногу. Скінхедша опинилася на землі і розуміючи безвихідь промоила:
- Вбийте мене, хоч я і програла бій знайте, мої білі брати помстяться за мене.
- Спокійно Оля, - сказав я.
Коли вона почула ім’я яке я сказав вираз її обличчя змінився. Міміка стала розгубленою.
Як ти сказав?
Оля спокійніше ми хоч і брудні, але не негри.
Я Оля?
Ігор, в неї здається амнезія, - сказав я.
Так, ти Оля Джмілевська, - сказав Ігор.
Дворазова чемпіонка Львівської області з кік-боксу, - додав я.
Звідки ви мене знаєте?
Ти живеш в будинку напроти нас, - пояснив Ігор.
Я маю боротися за чистоту білої раси! – сказала вона.
Так Ігор, її добряче пробрало.
Якої білої раси, хіба ти зовсім не пам’ятаєш? – запитав Ігор.
Чого?
Дня Дублян! – хором сказали ми.
А що було на дні Дублян?...


ДЕНЬ ДУБЛЯН
АБО
ДЕ ПОДІВСЯ ПАН ПРЕЗИДЕНТ?


Я сидів в своїй кімнаті і читав психоделічний твір Маленького Грішника «Маска»:
…Колись давно хтось дав мені маску, дав приміряти, дав не знаючи що я її не віддам ніколи. Я надів маску слухаючи слова власника, не бійся все буде оК. Надів на своє справжнє обличчя, сховав його під маскою, відтоді та маска як клеєм причепилася до мого обличчя, вона закриває його від людей, всі знають мене в масці, ніхто не може побачити те що під нею, а під нею я, я справжній. Час від часу я знімаю маску, поки це мені вдається, хоч не на довго та все ж знімаю, тому мене справжнім знало тільки 3 людей. Маска весь час сильніше, і сильніше приростає до мого обличчя, люди на вилиці впізнають не моє справжнє обличчя а маску. Я знаю що скоро настане такий час що цю дурнувату маску не стягнеш, вона стане моїм обличчям, і я буду не я, а маска, лише чиясь чужа маска, не я сам такий який я є, а я той чію маску ношу, цей час скоро настане. Для чого я її приміряв, навіть не знаю, тепер я не можу бути самим собою, тепер я просто маска…..
«Добре що я нічого не курю і не нюхаю» , - подумав я і поклав книжку на стіл. До вітальні зайшла мама. Вона сказала: « Я з батьком їдемо тільки на два тижні, в дома поводитися чемно, не дуріти, я сказала сусідці щоб вона тебе припильнувала. Ну, все бувай.» Двері закрилися, батьки рушили у відрядження. «Що мені робити? Олень і Йомко поїхали, Ігор приїде завтра, а що завтра?» - подумав я і подивився на календар. Завтра день Дублян. «Круто!» - промовив я в голос і рушив на вулицю.
Літо дарувало сонячні промені, на дворі стояло сухе повітря, погода була просто чудовою. Я ішов по парку недалеко від мого дому і насолоджувався природою. Вийшовши з парку на асфальтову доріжку яка проходила біля інституту, я вирішив пройтися до літнього театру, в якому передбачалося проводити день міста. Ніколи я не бачив нічого подібного. Пройшовши метрів сто я наткнувся на велику групу двірників, які приводили вулиці до порядку. Чоловік попереду сипав з машини асфальт в ямки на дорозі, відразу за ним асфальт пресував в землю другий чоловік, використовуючи мініатюрний каток. По три жінки з кожної сторони дороги білили тротуар. Нічого дивно – подумаєте ви, але в такому місті як .Дубляни… вже НЛО менш дивна річ. Я тихо підійшов до чоловіка який розсипав асфальт і промовив: « Перепрошую, а яка причина ремонту доріг? »
Як я запитав так мені і відповіли: « Ти що з дуба звалився? Президент прибуде, аби поздоровити Дубляни з круглою датою!»
Я пройшов переварюючи щойно промовлену фразу. Пройшовши ще метрів сто я побачив на стовпі електропередач оголошення з таким самим змістом. До нашого маленького і тихого містечка дуже рідко прибували високі чини. Переважно це були представники виборчих програм. Президент! – це було щось неймовірне, хоча мені було фіолетово, я в політику не пхався. Інколи політика пхалася в мене, але це були окремі історії. Які переважно закінчувалися трагічно для політики. Всьому виною мій язик. В сфері – бовкнути щось лишнє я був професіоналом. Одного разу я випадково опинився на страйку присвяченому виборам. І чисто випадково сказав що я думаю про їх політичну програму, натравивши на себе три сотні чоловік яких одразу розігнала присутня там міліція за порушення громадських правил відносно страйку.
Я ішов до літнього театру де вже ішла підготовка до дня міста. На сцені встановлювали мікрофони і тестували апаратуру. постійно долинали класичні: «Раз-раз! Кхе-кхе! Перевірка!» Торгаші вже встановлювали палатки і лавочки, де мусило продаватися спиртне і китайський непотріб. На стовпах електропередач висіли оголошення з списками «зірок» які будуть на дні Дублян. Зірки були місцевого характеру, тому було ясно що самою крутою зіркою був наш президент. Я пройшов вздовж літнього театру і рушив в центр міста. Картина подібна тій що я бачив по дорозі до літнього театру повторювалася. Групи двірників приводили місто до порядку. Було ясно від приїзду пана президента Дублянам буде хоч якась користь. Попереду від мене появилися люди. По дорозі на зустріч мені прямувало кілька дівчати, на превеликий жаль я їх знав. Та що ішла попереду Оля Джмілевська, позаду неї ішли ще дві її подруги. Жора і Іра. Жора - справжнє її ім’я Дана, я кликав її Джора. Висока і худа як хорт. В неї був маленький песик породи йоркширський тер’єр. Кличка Чапо, я називав його Чапічапчиком. (Миле створіння) Іра – однокласниця Оленя. Низенька, борза і я підозрював що вона працює на «сервісі» київської траси. Побачивши мене всі троє показали мені середній палець. Я у відповідь промовив: « F… you!»
Як бачите ми дуже «любили» одне одного. Я гуляв ще хвилин двадцять і повернувся до хати…
Я прокинувся через стукіт в двері. Хтось дуже хотів мене побачити і не шкодував гримати в двері не тільки руками, але і ногами. Я вирішив проаналізувати хто б це міг бути. Єдиний з моїх знайомих хто мав таку звичку був Ігорцю. Все сходилось, він мусив приїхати сьогодні. Я геть не хотів вставати, тому вирішив вдати що мене нема в дома. Але гуркіт продовжувався і до нього додались вигуки: «Вставай! Я знаю що ти там є!»
Я все ж встав. На порозі дійсно стояв Ігорцю.
- Ти що вирішив проспати день Дублян? - сказав Ігорцю.
- Який день Дублян? Зараз ще дев’ятої нема!
- Президент уже прибув, - продовжував Ігор.
- Не може бути, на оголошенні писало що він приїде по четвертій, - сказав я.
- Ну і я про що! Приїхав я від баби о шостій годині ранку. Нєхрєн було що робити от і погнав по Дублянах на велику.
- І що далі?
- Їду біля універу. Темно - ранок все таки. Дивлюсь стоїть кортеж з іномарок…
- Аааааааа… ти подумав то президентові, та там крім президента ще до холери тих знаменитостей прибуде, - перебив я Ігоря на пів слові.
- Не перебивай!!! Я кажу – стоїть кортеж з іномарок, перша машина ментівсяка, а за нею лімузин. Їду я далі і дивлюся. Іде по асфальті біля універу група якихось дядьків. Що за… подумав я. Попереду і позаду стояли горили в смокінгах (охорона). Було темно, але три пики з цієї групи я впізнав. Перший мер Львова, другий наш міський голова, а третій вгадай…
- Невже президент? – сказав я.
- Саме так!
- Ігор, одне запитання – ти там в селі нічого не пив?
- Що – що, ти мені не віриш? – обурився Ігор.
- Звісно «вірю»! Ну як же не вірити? Ну що ти!
- Я їх справді бачив, виходь!
- Зараз вийду…
По асфальтовій дорозі яка вела від парку до міської ради ішла група людей. Вони були вдягнуті в смокінги і про щось активно спілкувалися.
… Але пане президент, як нам знати чого хоче сучасна молодь? Ви даєте нереальні завдання?
Он воно як? Нереальні! Я зараз доведу вам протилежне. Бачите оту групу молодих людей які сидять біля вашого недобудованого корпусу?
Так пане президент – це гопи!
Гопи говорите?.. – задумливо промовив президент.
Це така молодіжна субкультура, - додав до діалогу чоловік який весь час мовчав.
Бідні діти! Ви тільки погляньте на них? Пішли, я зараз покажу вам як робляться справи!
Але пане при…
Ніяких але! – підняв голос президент.
Група людей в смокінгах зійшла з асфальтової дороги і пішла до гопів, які розпивали дешевий портвейн. Весь цей час чоловік що стояв поруч президента відмовляв його від цього, але нічого не вийшло. Коли вони наблизилися президент сказав: «Дивіться на справжню комунікабельність!»
Вони підійшли до гопів. Гопи в свою чергу дуже здивувалися, а коли побачили озброєну охорону, почали задкувати в напрямку отвору в сітці який вів до стройки. Але президент гучно крикнув: «НЕ БІЙТЕСЯ, Я ХОЧУ ТІЛЬКИ ПОГОВОРИТИ!!!» Гоп який стояв попереду всіх крикнув у відповідь: «А КАК НАМ ЗНАТИ ШО ТО НЕ ПОДКОЛ!!!» Президент прослідкував наляканий погляд гопа і підійшов до свого охоронця. Витягнув з його кобури пістолет і жбурнув в траву. Гоп призупинився і очікував продовження дій від дивних людей в чорних смокінгах.
«Молоді люди, я хотів би у вас дещо запитати» , - сказав президент підходячи до гопів.
Гопи трохи розгубилися, але розуміючи що їм нічого не загрожує, повернулися назад до бетонної плити, на якій була застелена газетка. На газеті в свою чергу лежало: дві пляшки дешевого портвейну, хлібчик, велика пачка насіння і недопита пляшка пива (от і весь гопський скарб). Гоп що стояв попереду махнув рукою до президента і компанії людей в смокінгах – мов запрошує розділити портвейн і сємки. Президент охоче підійшов до гопів, за ним підійшла решта народу. Гопів було троє. Головний з них сів в гопську позу присядки. Решта всілася на бетонній плиті біля газетки. Коли компанія людей в смокінгах. Підійшла до гопів почався діалог.
Я ізвіняюсь, а хто ви такі? – запитав головний гоп.
Я президент України, - спокійно відповів президент.
А как нам до вас звертатися? – запитав гоп який сидів на плиті.
Пане президент, - втрутився в розмову чоловік який стояв поруч президента.
Заначіт пане прізідєнт, шо ви хотіли в нас запитати, - сказав гоп який знаходився в гопській позі.
Пан президент хотів максимально зняти напруження обстановки. Тому сів в гопську позу присядки. Гоп простягнув йому сємки і пан президент за секунду перетворився в гопа на кілька хвилин.
Молоді люди, мені цікава думка кожного з вас. Чи є у вас якісь скарги, чи пропозиції?
Так є. Шо то за безобразіє, ми хочемо шоб в магазінах продавали алкоголь неповнолітнім!
Вибачте цього бути не може! – сказав пан президент.
Скарги теж є! – втрутився гоп який пив портвейн за плитою, - менти, тьху міліціонери в’яжуть нас нізащо. А тут реальні бандюки гуляють.
Продовжуйте.
Во минулої неділі Вовчика і Андрусика пов’язали. І головне за просто так.
І двірники не х..я не роблять. А потім на нас наганяють! Мов ми бач вулиці засмічуємо.
Та шо ми будемо говорити! От Дімон і Славік точно мають що сказати, - додав головний гоп.
А де їх можна знайти? – запитав президент.
Тут на строїці сидять. Якщо бажаєте можемо провести.
Але без цих! – доповнив гоп який допив портвейн. І тицьнув пальцем на групу яка супроводжувала президента.
Пане президент це божевілля! – втрутився охоронець.
Не хвилюйтеся, молоді люди проведуть мене до нужденних яким потрібна допомога. Я вислухаю їх і повернувся, все рівно виступ через чотири години.
Президенту ніхто не міг заперечити.
За хвилину президент і троє гопів зникли за отвором в сітці. І попрямували в стройку…
Я з Ігорем прогулювалися біля стадіону де планувався виступ президента. Давно я не бачив стадіон таким. Газон акуратно підстрижений, перила пофарбовані, сміття між лавками прибране. До речі – лавки теж були відремонтовані і в деяких місцях замінені. Коли ми проходили по дорозі яка відділяє Великий Дім і стадіон, я побачив фургончик темного кольору біля воріт огорожі стройки. З стройки виходило кілька чоловік. Вони підійшли до фургону і щось почали говорити. Потім до них підійшов ще один чоловік і так як я з Ігорем були зовсім близько, ми почули їхню розмову.
- Чому ви тут! Ваша позиція на даху цієї розвалюхи!
- Але сходи з обох сторін завалені!
- Які ще на х… сходи, які ще але. Вже, туди!!!
Чоловік який прийшов так само і пішов. Ці троє так і залишилися сидіти біля фургону. Наскільки я зрозумів їм потрібно на дах стройки, а проблема з заваленими сходами їх зупинила. Ігор сказав: «Потрібно допомогти!» Я погодився.
Я перепрошую, ми випадково підслухали вашу розмову, ви не можете потрапити на дах? – запитав я.
Ну!? – відповів чоловік.
Ми можемо вам допомогти! – сказав Ігор.
Провести на дах! – додав я.
Та ну! Там сходи завалені. Так що хлопці, якщо ви не госторбайтери ви нам ні х..я не допоможете.
Є інший хід з даху на дах, - сказав я , - ми типу місцеві сталкери. І про цю будівлю знаємо усе!!!
А з цього місця по детальніше хлопці , - заінтриговано промовив дядько.
Ну план такий – ви нам підкинете на «морозиво», а ми вас проведемо, - сказав Ігор.
Ну, то пішли!
Всі троє чоловіків подіставали з фургону чорні сумки і рушили за нами. Ми за кілька хвилин прибули на дах першого поверху. Опісля перестрибнули невелику прірву і опинилися на поверх вище за обвал в сходах. Пройшовши на технічний поверх ми вийшли на дах стройки, який височів метрів тридцять над землею. Звідти відкривався прекрасний краєвид на стадіон, де мусив виступати президент. Чоловік з найбільшою сумкою дістав звіти СВД (снайперську гвинтівку) і почав шукати найліпшу снайперську позицію. Другий повідомив в радіостанцію що вони зайняли точку. Третій дістав гаманця і дістав звіти двадцять гривень…
Раптом в рацію повідомили: «Група Сокіл, червона тривога, президент пропав!!! Приблизне місцезнаходження недобудований корпус інституту!
З ним троє гопів! ПРАЦЮЙТЕ ОПЕРАТИВНО!!!»
Чоловіки озирнулися. Я БУВ В ШОЦІ… «Хлопці, ви говорите, цю будівлю досконало знайте!!! Потрібна ваша допомога…»


Наше життя дивна річ. Настільки дивна і непередбачувана що інколи задаєшся питанням – як я ще живий. Цікаво те що дехто навіть доживає до ста і більше років. Спаси нас Боже! В нашому житті трапляються неймовірні збіги. Коли ти намагаєшся проаналізувати їх вони не вкладаються в твою голову. От і цього разу випадок відіграв таку роль, що я довго намагався обробити його логікою, але нічого не вийшло.
На першому поверсі стройки ішли четверо чоловік. Троє молодих і один старшого віку. Вони були вдягнені по різному. Чоловік старшого віку був вдягнений в дорогий смокінг, тоді як молоді люди були вдягнені в спортивні костюмчики китайського adidas. Вони про щось активно говорили. Чоловік щось питався, а молоді люди намагалися відповісти. Ця група направлялася до балкону недобудованого актового залу, де їх мусили чекати ще двоє молодих людей. Вони точно не догадувалися що ці двоє давно втекли спостерігаючи воістину МІСТИЧНУ картину.
Ранком п’ятеро гопів розділилися. Троє пішли бухати попереду стройки на бетонній плиті, двоє залишилося в великому домі. Вони вирішили посидіти в актовому залі і про щось потрендіти. Коли вони вмостилися на вікні другого поверху і почали свою бесіду, в дверному отворі на першому поверсі з’явилися якісь фігури. Спершу гопи подумали що це свої повертаються, але коли роздивилися фігури детальніше почали тікати. В дверному отворі появилися люди невизначеного віку, вдягнуті в білі полотняні ряси. Той хто ішов попереду був вдягнений в чорну рясу і мав за великим шкіряним поясом кинджала. Фігури почали заповнювати перший поверх актового залу. В декого за плечима були рюкзаки. Рюкзаки здригалися на їх спинах. Здавалося що там було щось живе. За хвилину з цих рюкзаків були добуті: п’ять чорних котів, велика пачка макаронів, кілька рулонів скотчу, бочечка і газети типу «Експрес» (для ритуального багаття). З уламків цегли які валялися по всьому актовому залі, було споруджено п’ять вівтарів. До них скетчем були примотані коти. Під час цього процесу останні дуже кричали, видаючи звуки притаманні радше оперним співакам, а не котам. Вівтарі утворювали коло, в центрі якого головний «шаманюга» чаклував над вогнем в бочечці. Хрен його знає що вони хотіли зробити, але ножик в шамана був справжній. Далі кожен з цієї дивної групи взяв жменю макаронів і почав викликати дивні молитви, не знати кому, не знати куди. Люди стали колом напроти вівтарів і уважно дивилися на головного шамана щось бубонячи собі під ніс. Шаман підняв свого ножика до верху і крикнув: «Макарони, хочуть, крові! Бо закінчився кетчуп! Браття, прийшла пора наситити їх!!!» На цю фразу всі присутні тут люди почали хором бубоніти свою мантру: «Фарш котячий, макарони, наша віра в макарони непохитна їде вперед.» Чоловік в чорній рясі почав махати ножем і наближався від вівтаря до вівтаря промовляючи якусь х..ню ледь чутним голосом…
Четверо чоловік вийшли до коридору що виводив в актовий зал. Раптом по коридору прокотилася луна. В ній чулося якесь жалібне хрипіння. Старший чоловік запитав: «Що це було? Схоже на котячий крик. У вас тут коти водяться?» Одразу один гоп відповів: « Фіг його зна, шо то було, котів в нас тут нема!» Вони підійшли до входу в актовий зал і зайшли. Гопи і президент України опинилися в ступорі. «А хто з них Славік, а хто Дімон?» - запитав президент трохи очунявши від картини яку побачив. Гопи його не чули. Вони стояли мов окам’яніли. Нарешті один з них прийшов до тями і завиваючи промовив: «С-р-а-к-а!» В цій «сраці» були вираженні всі його почуття пережиті в ту хвилю. Три гопа і президент стояли споглядаючи ритуал жертвоприношення чорних котів макаронам. Вигляд в цього дійства був абзац. Вони так і стояли якби один з «сектантів» їх не помітив. Він гукнув головному «шаману», а той в свою чергу крикнув всім: « Тримайте невірних!!!» До президента і гопів миттєво підбігли п’ятеро «сектантів», вони схопили їх під рук і поволокли за собою до вівтарів. Там їх вже чекав «шаман». Гопи хотіли кричати, але від страху заклякли, те саме було і з президентом. Тим часом головний «жрець» провів руками над одним з гопів і сказав: «Він чистий розумом! Відпустіть його!» (гоп був чистий розумом, лиш тому що розум як такий був відсутній). Далі чоловік в чорній рясі провів рукою над іншими гопами і констатував те саме. Сємкогризів врятували сємки які позбавили їх розуму. Двоє сектантів тим часом тримали президента який споглядав цю картину з легким жахом. Тепер прийшла його черга, «жрець» провів рукою на його головою і сказав: « Ти, скотина, нечистий розумом і совістю! В тебе чорна душа, скількох ти відправив на той світ!? Макарони вирішать твою долю!»
Один з сектантів приніс жменьку макаронів і простягнув «жерцю», той взяв руку президента і проколов середній палець. Каплі крові впали на макарони. Далі він кинув макарони, в бочечку в якій горів Експрес. Уважно розгледівши полум’я він сказав: «Тобі грішнику пора в макароняче пекло!» Він перекрутив ножа в руці. І почав приближатися до президента. Скільки думок крутилося в того в голові. Нелюдський жах охопив бідолаху, чи то старість, чи то ситуація така. В його чорних, дорогих штанах щось задзюрчало. Люди де таке буває? Президент обісцявся! Але йому вже було фіолетово. Найменше чого він хотів це бути принесеним в жертву макаронам, в актовому залі недобудованого головного корпусу львівського аграрного інституту, групою якихось сектантів.
Сектанти почали бурмотіти щось, а їх лідер почав наближатися до президента…
Раптом з дверного отвору коридор якого вів в підвал хтось крикнув: «Finite, la comedian!» ( що в перекладі означає: припиніть цю комедію). Морок пітьми підвалу прикривав його обличчя. Світло яке проникало через шпару в даху освітило його лиш частково. Сектанти бачили темний силует, в німецькому камуфляжі з цвяходером в руках. На лівому плечі красувалася нашивка нациського SS. Головний «шаман» крикнув до сектантів: «Ще один невірний! Взяти!» Сектанти пішли до SS-а слухняно виконуючи наказ лідера. SS не чекав поки його візьмуть. Він перекрутив в руці цвяходер і вирушив сектантам на зустріч. Коли вони підійшли до нього він наніс кілька стрімких ударів і сектанти впали. Тоді на нього кинулися решта чоловік двадцять сектантів, але SS-ів цвяходер рухався вісімками по круговій траєкторії і сектанти розсипалися в різні сторони. Коли вони зрозуміли що атакувати його безуспішно, вони кинулися навтьоки. «Шаман» кричав, але це було марно вони тікали хто куди. Тоді він схопив макарони і засипав добру жменю собі до рота. Далі він прокричав: «Макарони, дайте мені сил!» і кинувся на SS. Цвяходер вдарив «шамана» по голові і той втративши свідомість впав на землю. SS підійшов до обісцяного президента і пошкодувавши бідолаху, взяв його під плече і попрямував до виходу.
Група людей в смокінгах чекали президента і гопів півгодини, ніхто не прийшов. Тоді начальник охорони президента підняв алярм. Він знав що в корпусі присутня група сокіл, тому першим ділом зв’язався з нею. Я з Ігорем проводили представників цієї групи по стройці шукаючи президента. Нарешті ми прийшли в актовий зал. В ньому ми побачили досить дивну картину. П’ять купок цегли з прив’язаними до них чорними котами, ржаву бочечку в якій жевріли недопалки Експресу. І чоловіка в чорній рясі підперезаного грубим шкіряним поясом. Він лежав на землі без свідомості. Один з чоловіків запитав: «А що тут відбувалося?» Ігор проявивши навики Шерлока Холмса сказав: «Був бухвч, один, вирубився, коти на закуску, але не встигли. Потрібно відв’язати. Ми звільнили бідних котів, раптом в рації одного з чоловік прозвучало: «Групі Сокіл відбій, найшовся президент.»
SS з президентом підходили до виходу. Попереду стояло два чорні фургони з який почали вибігати представники беркуту. SS не встиг і слова до них промовити як на нього направивши стволи почали скручувати. Опір чинити було безглуздо. SS очікував що президент заступиться скаже що він насправді його врятував, але президент з мокрими штанами стояв і дивився як в’яжуть SS. Ми підбігли в останній момент. Президент сказав: «Він погрожував мені і хотів мене вбити!» Я спостерігав як SS попав в чорний фургон, а нас ласкаво прогнали геть. Спостерігав як журналюги які щойно прибули почали фотографувати обійстяного президента. Спостерігав і не вірив. Тут Ігор сказав істинну фразу яка це пояснила: « Хрін з тим хріном який відбувся пішли…»
Чорний фургон з мигалкою на даху гнав по трасі до Львова. Обіднє сонце пропікало все живе. Фургон зупинився біля відділку міліції. З фургону вийшло двоє чоловік. Один з них сказав:
Як ти думаєш, кого ми привезли?
А х.. його знає. Нарік якийсь!
Ща ми йому мазгі прочистимо. Як майор сказав: «Щоб ім’я своє забув, урод.»
Добре, добре! Відкривай давай.
Чоловік відкрив задні дверцята фургону. І оторопів.
ШО ЗА Х..НЯ, ДЕ ТОЙ ЧУДІК, Я ЙОГО САМ СЮДИ САДЖАВ.
ХІБА ТАКЕ БУВАЄ?
ТА НАС ЗАБЮТЬ, - далі така лайка яку ніякими крапками не загасити.
Фургон був порожній, SS був відсутній. На підлозі лежали наручники, закриті наручники. Далі чоловік промовив: «ЙОГО ЛОМІК В КАБІНІ…» Вони кинулися до кабіни, але цвяходер теж зник. Два беркутівця залишилися оторопіло стояти біля свого фургону…

ДЖМІЛЕВСЬКА
День Дублян одвічно характеризувався одним словом: БУХАЧ! Дане слово характеризувало його настільки – що подальший опис дня Дублян можна вважати зайвим, але моя оповідь без детального опису цих подій втратить сенс…
Президент України виступив з гарячою промовою на стадіоні, перед великим натовпом слухачів. Його промова закінчилася словами: «Я бажаю і я прикладу усіх сил, щоб ваше містечко розвивалося і стало окрасою Львова, і всієї України!» Всі присутні там люди аплодували стоячи і тим більше «повірили» словам «любого» президента. Опісля цієї промови святкування перенеслося до літнього театру. Я з Ігорем обзавівшись грошима в охоронців президента – все ж гонорар-хабар діло святе, вирушили з великою кількістю народу до літнього театру. Там завчасно були поставлені лавочки з китайським непотребом і спиртним. На сцені вже почав виступ голова міськ. ради. Після його на відміно від президента короткої промови почалася погулянка.
«Зірки» виступали одна за одною. В перервах між виступами музику підтримували арсеналом хітів і промовами різних громадських діячів. Далі були влаштовані різні змагання і конкурси, опис яких я вважаю зайвим. Свято тривало до ночі. Я з Ігорем брали в цьому активну участь. Коли на годиннику була вже дев’ята, святкування переросло в дискотеку. Ми танцювали і відривалися. Ніщо не могло це зіпсувати, але випадок завжди бере своє. Про святкування в Дублянах пронюхали Львів’яни, а саме: львівські скінхеди, рокери, неформали, радувало хоч не гопи. Десь по одинадцятій гучну музику перервав рик мотоциклів. Рокери на мотоциклах, неформали і скінхеди приперлися своїм ходом. Ставало дедалі веселіше. Присутні там дівчата обліпили гостей. Дискотека продовжувалася до першої ночі. Далі вона переросла в бійку. Причиною якої стала дурість Олі Джмілевської. Про її присутність на дні Дублян я і не догадувався. Ігор послав мене до лавочки за «чаєм», сам зостався на танц. полі. Я продирався через присутній там натовп і раптом наткнувся на літній столик, за яким сиділи скінхеди. Вони гнали комусь свою ідеологічну пургу. Я не звернув на це уваги, але в поле зору попала Джмілевська, вона сиділа повісившись на одного скінхеда і уважно слухаючи його маячню. Вона влила в себе сто грам «чаю» і побачивши мене, почала щось шепотіти на вухо скінхеду. Він вислухавши мене встав і гукнув решту. Скінхеди обступили мене і почала штовхати на узбіччя поросле травою. Я злякався і почав говорити: «Лисі браття, це якась помилка, я білий! Нетреба!» Але скінхеди були невблаганні. Той на шиї якого висіла Оля, напав першим. Я не люблю битися, але вмію. Обрушивши удар з ноги в ребра, я відкинув скінхеда метрів на два. Тоді поналітала решта – чоловік десять. Ігор запідозривши щось по факту – ні мене, ні «чаю» нема підоспів на допомогу. Почався несправедливий бій. Шкода не було антигопіка, довелось користуватися підручними засобами. Ігорова практика з кік-боксу і моя з рукопашки, дозволили нам деякий час стримувати скінхедів, але… але… але…
До бою підключилися присутній там п’яний натовп. Одні стали за скінхедів, другі за нас, деталі я не пам’ятаю. Факт того що я прокинувся біля купи мукора десь о дев’ятій наступного дня. Голова тріщала по швам. Попри все я встав картина була жах. Ігоря не було. Скінхеди хропіли біля літніх столиків. Все вказувало на те що день Дублян закінчився. Оля Джмілевська лежала в сміттєвому контейнері, лиса, зверху прикрита ящиками від горілки (яку вона вчора випила). Дивували дві речі, перша – чому вона лиса і лиш тоді блимнув уривок спогаді, де я побачив двох скінхедів, один брив Олю, другий малював маркером орла який тримає свастику на руці. Друга річ - чому вона гола? Блимнув другий спогад який супроводжувався білю голови. Я побачив як Джмілевська зривала з себе одяг, стоячи на літньому столику і вливаючи в себе «чай». Голова боліла, раптом я побачив сміттєвоз який по черзі випорожнює в себе контейнери. Ще один і він добереться до Олі. «Тільки не це!» - подумав я, захотівши крикнути, але на цій думці я знепритомнів…



Глава 4
МАЙОНЕЗ
Нічну тишу міста Дублян різко порушили сирени швидкої допомоги. За хвилину машина швидкої зупинилася біля дев’ятиповерхового будинку. Медики скорим кроком підійшли до чоловіка, який їх викликав. Зустрівшись вони рушили за чоловіком до машини, яка стояла напроти будинку. Це був класичний Жигуль, дах був прогнутий, шиба скла була вибита. В вм’ятині на даху лежало тіло. Коли медики підійшли, їм вдалося розгледіти його детальніше. Це був молодий чоловік, років двадцяти. Судячи по вм’ятині на Жигулі, він впав з самого даху, приземлившись на одну з припаркованих машин. Спрацювала сигналізація, на стоянку вибіг господар Жигуля. Побачивши всю картину, він викликав швидку допомогу.
Медик підійшов до тіла і поклав палець на пульс. Далі він похитав головою і сказав: «Трупак. Дзвони в міліцію.» Медик подивився на тіло, в руці хлопця була стиснута пачка майонезу. Медик доторкнувся до пачки і раптом трупак різко скочив на ноги і виматюкався. Медик який стояв поруч впав на землю непритомним, той що стояв біля машини з криком побіг геть. Молодий чоловік подивився на пачку з майонезом, щось пробурмотів і дав ходу в невідомому напрямку. На місці «воскресіння» зоставалося лише двоє: водій швидкої і нещасний власник Жигуля. Так як ніхто з них не вмів надавати першу медичну допомогу, вони змушені були викликати швидку вдруге. Для лежачого без свідомості медика…
Олень повертався від гостин в сестри. Він їхав на таксі по нічному шосе. Хотілося спати. Під’їжджаючи до Дублян він розгледів у вікні карету швидкої допомоги. Він подумки здивувався: «Цікаво куди вони їдуть? Хоча чого тут дивуватися, робота така.»
Проїхавши ще трохи, таксі обігнала міліцейська машина. Вона прямувала за швидкою. Це насторожило Оленя ще більше. Тим часом таксі під’їхало під його будинок. Олень виліз на двір і пішов до хати. Піднявшись на четвертий поверх він почав гримати в двері (в нього не було ключа). Вся Оленяча родина міцно спала і не поспішала відкривати. Покинувши марні спроби відкрити двері Олень вирішив прогулятися рідним містом. Він пішов в до центру Дублян. Вечір не був холодним, літо дарувало тепло. Олень ішов повз магазинні рядки, милуючись тишею нічного містечка. Пройшовши метрів сто він вийшов на дорогу яка вела до дев’ятиповерхових будинків. В світлі вуличного ліхтаря він побачив чоловіка який біг з страшним виразом обличчя. Чоловік був одітий в медичний халат і гнав як дурний. Олень за життя бачив і дивніші речі тому навіть і не здивувався. Він продовжував рух, раптом в голові майнула думка: «Медик, цікаво, а може це з тої самої карети мед. допомоги що я бачив? Треба провірити.» Раптом збоку від нього промчала машина газової служби і пожежна бригада. «Та що за ніч така? Міліція, швидка, газовики, ще пожежна зверху!» - подумав Олень і перейшов на біг за сиренами. Сирени звучали зі сторони дев’ятиповерхового будинку. Наблизившись ближче він відчув запах паленого. Там щось відбувалося. Він біг навпростець, раптом збоку від нього з кущів вискочив молодий чоловік. Єдине що Олень встиг роздивитися це пачку майонезу в його руках. Молодий чоловік біг в напрямку до центру Дублян, де розмішалися магазини. На годиннику була третя ночі. «Нащо людині в третій ночі бігти до зачинених магазинів з пачкою майонезу?» - подумав Олень і продовжив біг в сторону магазинів. Нічка ставала дедалі веселішою. Олень наблизився до дев’ятиповерхового і побачив стовп синього полум’я висотою метрів п’ять. Навколо стовпа все горіло. Пожежники намагалися погасити полум’я. Поруч стояло дві машини швидкої допомоги. Далі від них стояв Жигуль з пом’ятим дахом. Що тут відбувається було неясно. Олень споглядав цю картину, раптом на мобільний прийшла SMS-ка. Він підняв телефон і прочитав послання: Олень, де тебе носить? Іди додому, нічого шлятися. Зайди в цілодобовий і купи майонезу по дорозі!
Автором послання був старший брат Оленя. Тим часом зі сторони пожежі пролунав вибух. Він відкинув нещасний Жигуль на пару метрів. Олень мусив іти. Попри всю свою цікавість він мусив. По дорозі він пішов до цілодобового магазину. Підійшовши до нього він побачив молодого чоловіка який валявся біля входу. В його руці була пачка майонезу. Олень відсунув його в бік і зайшов в магазин. Підійшовши до продавця він сказав:
А у вас є майонез?
Ні немає, хлопчику, а навіщо тобі майонез?
Брат послав, його напевне посеред ночі заперло Олів’є робити.
Ні хлопчику немає, - сказав продавець.
А вода з холодильника у вас є і бажано негазована.
Є, з тебе два двадцять.
Дякую.
Олень взяв воду і вийшов з магазину. Збоку нерухомо лежав чоловік тримаючи пачку майонезу в руках. Олень відкрутив корок пляшки і вилив воду на чоловіка. Той поворухнувся і відкрив очі. Олень запитав:
А у вас майонез свіжий?
Що, майонез, свіжий, звісно свіжий.
Продайте будь-ласка мені його. Я заплачу.
Ні!
Але чому?
Це незвичайний майонез, будь він проклятий! Через цей довбаний майонез я впав з дев’ятого поверху. Ледь не попав під машину. І… коротше майонез я тобі не продам.
Пане, а де мені взяти майонез зараз?
На даху дев’ятиповерхового будинку. Там напевне зараз весело.
А чому ви тут лежали?
Після падіння мене трохи ковбасить.
А що ви хотіли купити в магазині?
Води.
Тримайте! - сказав Олень і простягнув пляшку чоловікові.
Дякую.
Олень бігом побіг до дев’ятиповерхового будинку. Він міркував: «Якщо чоловік не надурив, то на даху дев’ятиповерхового дійсно є майонез! Бінго! А якщо надурив, то в нього є оправдання для брата.»
Олень присядки проліз під пожежною машиною і опинився біля під’їзду. Важкі двері на кодовий замок закривали прохід до сходів. В Оленя не було часу бавитися в Енігму (німецький шифрувальний апарат), тому він виліз на дашок під’їзду і вибив вікно шматком цегли який лежав збоку і попав в середину. Поверх за поверхом Олень виліз на дев’ятий. Невелика металева драбина вела на дах, але люк в кінці прикрашала колодка (не китайська), а стара радянська. Вхід був заблокований, але Олень не планував здаватися, він викликав ліфт на останній поверх. Коли той прибув він зайшов всередину. Підштовхнувши люк стелі ліфта Олень почав вилазити на сам ліфт. Він присвітив мобілкою і озирнувся. Олень находився у ліфтовій шахті при кінці. Технічна будка стояла на даху будівлі. Він за фіксувався об виступ в ліфтовій шахті. Ліфт рушив до низу. Тепер Олень стояв в чеканні зупинки ліфта. Коли той зупинився, Олень вхопився за трос противаги і поліз доверху.
На годиннику була третя сорок ранку (чи ночі). Олень стояв в технічній будці на даху дев’ятиповерхового будинку. Благо, ліфтер не замкнув двері. Тепер Олень опинився на даху. Він роздивився навколо себе. Походивши трохи він найшов ящик з майонезом. Цілий ящик! Який стояв на краю будівлі. Олень взяв пачку і почав міркувати як вибратися назад. На вулиці знов стало тихо. Громадські служби пороз’їжджалися геть. Залишилася лише міліція. Вона вовтузилася навколо згарків пожежі і з’ясовувала що до чого. Олень поспішав доставити майонез брату. Раптом заскрипів замок, який зупинив Оленя тоді. Відкрився люк з нього виліз чоловік і сказав: «Не рухайся, стій де стоїш! І кинь майонез на землю!» Олень широкими очима подивився на чоловіка і кинув майонез на смолистий дах…

Анотація до другої частини -
В Дублянах поселилося щось. Воно почало діяти. Щось, щось задумало. НЛО, містичні речі, фантастичні зникнення, і ще більш фантастичні появи, Щось наближається! АПОКАЛІПСИС В МІСТІ ДУБЛЯНИ!!!
НАЙЦІКАВІШЕ ДАЛІ…




НАРОД ПРОШУ ДУЖЕ-НАПИШІТЬ КОМЕНТАРІ
ЩО ТІЛЬКИ НЕ ЗБРИДЕ НА ПЯНУ ГОЛОВУ)))))))))))))
  • 0

#466 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 19.01.2011 – 11:28


 i 

Флуд видалено. Обговорення переміщено сюди: http://www.tereveni....showtopic=13779
 

  • 0

#467 Greg

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 19 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 20.01.2011 – 09:42

Пророкую

Чи ж вічно ми будемо бидлом,
Рабами в оселі своїй?
Я вірю - нарешті набридне
Нам скніти вигоями в ній.

Я вірю - нарешті зречемось
Чужинцям служить - хай їм грець!
Й на ноги з колін підведемось,
Бо вже увірветься терпець!

Бажання свободи засяє
У руського люду в очах
І Сварги вогонь запалає
У щирих арійських серцях.

Згадаєм, чиї ми онуки,
Й стомившись з покори і втеч
Візьмемо в натружені руки
Арея Великого меч!

Відтворимось з Нави у Яві
Й під прапором рідних богів
Підемо на битви криваві
Трощити своїх ворогів!

Здіймемо знамено Свароже
І шлях нам осяє Дажбог
Й устелемо стервом ворожим
Стежки визначних перемог!

І все, що створила нам Лада,
Повернем у власність свою
Й назавжди здобудемо владу
В святім українськім краю!

Й тоді відновимо кордони,
Що їх Святослав встановив,
І скинем з небесного трону
Огидних чужинських богів!

Воскресне прабатьківська віра -
Здригнуться Яхве та Аллах
Й пройдеться Перуна сокира
По їхніх брахманів шиях.

А Дана очистить всі ріки,
Унісши ворожую кров -
Очистить від гнилі навіки,
І в них потече вже любов!

Відродиться велич і слава
По тисячолітній імлі
Й постане могутня держава
На рідній арійській землі!
  • 0

#468 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 20.01.2011 – 23:39


 i 

Теми об"єднано.
 

  • 0

#469 Teo

    бовдур, булька, кулька, круть!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2841 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 09.02.2011 – 12:31

Ось знову подихи весни,
Такі нікчемні,
Приносять із собою сни
Якісь таємні.
Мені вже набридає це,
Твої ці фрази по шаблону.
Як хочеш, то скажи в лице
Мені, а не моєму клону.
Песимістичні настрої
Вирують в голові,
Я ремонтую пристрої
З собою візаві.
Та я піду,
Не можу залишитись.
Десь попаду в біду,
Та змушу свою кров пролитись.
А раптом звільнюсь,
Від тебе, від думок своїх.
Між двох світів зостанусь,
У темряві очей твоїх.
Змінивши життя орієнтири,
Забуду про тебе.
Залатаю в душі черстві діри,
Подумаю, може, про себе.

Повідомлення відредагував Teo: 09.02.2011 – 12:32

  • 0

#470 merciful_sun

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 34 повідомлень

Відправлено 25.02.2011 – 20:32

*********

Дощ за вікном,
В руці телефон,
На душі так боляче і пусто...
Чую голос твій,
Гарячий вітер вій
Та погаси те полум"я що серці що сил пала...
Просто сумно, що не змога буть разом,
Ця відстань день у день вбива..
Сил вже нема...
Та магазин пустий,
Патронів вже нема...
Дощ за вікном,
Тепла ковдра на плечах
Та телефон в руці і повідомлення такі солодкі й сумні...
В душі перевернулось все знизу до гори,
В очах сумних запалав промінчик світла..
Та серце відчуває щось схоже на кохання..
В думак моїх та снах я завжди залишаюся з тобою.

*********

Зал ожидания


Зал ожидания.. Уже сколько лет прошло, а Она все ходит по нему, скитаясь в надежде купить тот заветный билет на такой долгожданный поезд, который увезет её далеко туда, в те края, в которые Она мечтает попасть уже давно... Время неумолимо мчится... Сквозь окно Она смотрит как поезда находят своих счастливых пассажиров, с какой радостью и веселой музыкой их проважают туда... В страну счастья и любви... Наверняка каждый из них, пассажаров, не раз уж садился на поезд, который казался им таким родны, близким и знакомым... Но каждый раз он возвращался на тот самый, привычный им вокзал.. И все-же, сквозь длинные часы ожидания, они обретали то, о чем так долго мечтали. Она бродит залой вокзала так не насмелясь выйти на перон... За все это время поведала много путешествующих... От который Она узнала как там.. Она с улыбкой слушает каждый раз рассказы.. Почему с улыбкой? А каждый человек описывал ей по-разному страну Счастья и Любви... Ей нетерпелось увидеть и прочувствовать все на себе... Темносерые тучи, ветер, гром и молния.. Как-то все не так как обычно... В зале стало холодна. В нем она была одна.. Сидя на лавочке и думая как бы согрется, она почувствовала как кто-то протягивает ей что-то... Она взяла в руки и посмотрела ... БИЛЕТ... Тот самый билет, о котором так долго мечтала.. В этот миг казалось её душа запела нежной мелодией любви, она услышала как прибывает на перон поезд.. Долго не решается выйти... Вдруг, сквозь грозные тучи вышел первый лучик солнца, запели птицы... Подошла к поезду и долго не решаясь села в него.. Больше Она не возвращалась в зал ожидания... Ведь наконец дождалась своего попутного поезда...
  • 0

#471 Teo

    бовдур, булька, кулька, круть!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2841 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 18.03.2011 – 11:33

Не правЕльно.

- Він забороняє мені палити, - промовила до нього Яна, очікуючи на якусь реакцію. Це могло бути щось типу «Він не правий» або «Як негарно». Тобто, спроба закосити під «свого в дошку». Тобто, отримати ще одну галочку, яка підвищує шанси на секс з нею.
Але реакція була не такою. Роман меланхолічно потягнувся в кріслі та позіхнув.
- Він має на це право, - спокійно кинув він, - ти ж його.
- Я не власніть! – вигукнула Яна та встала з іншого крісла, яке стояло напроти Романового. Крісло було старим та під час різких рухів дуже недвозначно рипіло. Так і цього разу. Яна густо почервоніла та полізла до сумочки. Нервовими рухами вона дістала косметичку та почала в ній ритись. Тим часом Роман закурив та поглянув у вікно. Була весна. Чергова весна, яка нічого не змінює. Але це краще ніж зима та холод. Принаймні, сосульки перестануть вбивати невинних літніх дамочок.
- Звичайно, - протягнув він, розуміючи, що Яна є особливою. Не такою, якою вона йому здалася вчора. Не просто чарівна незнайомка, яка цитувала Ремарка та вишукано сміялася з його жартів. Романових, а не Ремарка, - але якщо ти погодилася вийти за нього заміж, то тим самим погодилася на його умови. Чоловіки люблять такі речі…, - він смачно затягнувся в передчутті того, що зараз може сказати або якусь велику фразу або чергову хуйню. В принципі, різниці не було, - ну, типу – це моя футбольна команда, це моє авто, це мій дім, це моя жінка. Ти розумієш?
Яна кивнула. Косметичка була в неї в руках проте вона перестала там ритись. Її зелені очі дивилися на Романа з похмурою зацікавленістю жінки, яка помилилась. В неї було гарне обличчя. Дуже гарне. Сама по собі вона була худенькою та милою жінкою, якій просто не пощастило в житті. Чергова зруйнована доля, яка намагається зрозуміти себе та виправдатися у власних очах.
Роман мовчав. Йому більше не хотілося нічого казати. Він спостерігав за тим, як Яна відклала в сторону косметичку та повільно підійшла до нього. Вона дістала з його рота цигарку та поклала до свого. В цей час вона дивилася на нього, а він на неї. Їй було цікаво, а йому все одно.
- Я хочу поцілувати тебе, - прошепотіла вона, викидуючи у прочинене вікно цигарку, - ти не проти?
Роман першим поцілував її. Від неї тхнуло вчорашнім алкоголем та цигарками. Вчора вона викурила більше пачки « Кемела». Не дивно, що чоловік забороняє їй палити.
Вчорашній день видався тяжким для обох. Ніч вони провели разом. Але що цікаво – сексу не було. Вони приїхали до нього неймовірно п’яними та веселими, слухали на підлозі Боба Марлі, курили на балконі, разом милися в душі. Але жодного натяку на секс. Це було настільки чудово, що Роман почав було думати ніби секс це може зруйнувати. Цю ідилію, яку він тоді відчував. Та і зараз також. Якби від неї не тхнуло перегаром – це було б погано. Він би думав, що вона чужа.
Її язик був у нього в роті, коли він захотів блювати.
Вона так нічого і не зрозуміла.
  • 0

#472 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 18.05.2011 – 08:41


 i 

Рекламу видалено
 

  • 0

#473 БоБриК

    Я повернувся !

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3010 повідомлень
  • Місто:Scorpio const.

Відправлено 20.05.2011 – 13:44

Під впливом армагедону навіяло ….


У ролях: , М. Азавов, Телеведучий каналу українських новин, власником якого є депутат ПР., Фірма-посередник «ЯН-АЗАконтракт», що врятує україну від голоду., Ахуєвший народ, підданий паніці, власники супермаркетів, Антимонопольний комітет, Роздрібні продавці



Ведучиний новин на ТБ:
- Нашу країну восени чекає голод , підвищення цін на продовольство, атже через зменшення вмісту прісної води в прибережних водах Зімбабве скоротилися площі посіву зернових культур в Європі та Південній америці, що негативно сказалося на настроях вітчизняних постачальниках та виробниках СГ продукції. Тому на початку осені слід чекати зникнення з прилавку картоплі, гречки, рису та макаронів.
Ахуєвший народ, підданий паніці:
- Бля, та то піздєц, тре скупляти всьо що поки є на прилавках поки є.
Власники супермаркетів :
- Так, не панікуємо, діємо згідно плану, накидаємо + 30% до вартості.

Роздрібні продавці:

А ми що гірші? Накидаємо +40% до вартості!

Антимонопольний комітет:
хлопці, може не треба так ціни піднімати?

М. Азавов
Нічого страшного! Все під контролем!


Через 30 днів…

Власники супермаркетів:
- Так, не панікуємо, діємо згідно плану, накидаємо + 50% до вартості.


Роздрібні продавці:

А ми що гірші? Накидаємо +60% до вартості!

Антимонопольний комітет:
В останній раз просимо не піднімати ціни.

М. Азавов
Нічого страшного! Все під контролем!



Через 60 днів ….

Власники супермаркетів:
- Так, не панікуємо, діємо згідно плану, накидаємо + 100% до вартості.

Роздрібні продавці:


А ми що гірші? Накидаємо +150% до вартості!


Антимонопольний комітет:
Микола, глянь чи були надходження від супермаркетів на рахунок?
Так, 500 млн.
А, ну то ді все ок, морозимся далі.

М. Азавов
Нічого страшного! Все під контролем!



Ведучиний новин на ТБ: Кошмарні прогнози щодо зменшення вмісту прісної води в прибережних водах Зімбабве справдилися і тепер з прилавку Українських магазинів зникли основні предмети харчування!
М. Азавов
Як я і говорив, ситуація під контролем. Вже ведуться переговори з компанією «ЯН-АЗАконтракт» щодо оптових поставок в’єтнамської бульби, камбоджійських макаронів і ірландського рису в Україну. Фірма надасть нам ексклюзивні ціни, з ціною вдвічі дорожчою від ринкової.


Ахуєвший народ, підданий паніці: Він наш спаситель! Ура!!!

Через 30 днів…
Ведучиний новин на ТБ: В дорозі перебуває партія продовольства на суму 2 млрд., що забезпечила нам компанія «ЯН-АЗАконтракт», яка вже не однократно рятувала країну від продовольчої кризи, згадаймо гречку.

М. Азавов
В одеський порт прибуває 3 танкера з продовольством. Запевняємо Вас, ціна на продовольство буде нижна на 2 відсотки від останньої ринкової!

Через тиждень…

Ведучиний новин на ТБ: В одеський порт прибуло 2 танкери продовольством, які розвантажують і найближчим часом поступлять на полиці магазинів.
М. Азавов
Як і обіцяли, ситуацію під контролем, в’єтнамська бульба, камбоджійські макарони і ірландський рис скоро поступлять на прилавки магазинів. Вистачить усім.
Через тиждень ….
Ведучиний новин на ТБ: Поступили партії продовольства, закупленого у «ЯН-АЗАконтракт», але ніхто його не хоче купувати, бо поки з прилавків зникли макарони, бульба і рис, люди почали заміняти їх ананасами, бананами і крабовими паличками, ціни на які були значно дешевші. Тому попиту немає.
Через місяць….
Ведучиний новин на ТБ: Через катастрофічне зменшення попиту на бульбу рис макарони ціна зменшилася більш ніж в 2 рази і стала на своє звичне місце.
М. Азавов, Якунович, «ЯН-АЗАконтракт», Антимонопольний комітет, власники супермаркетів, рахують мільйони які наварили на оборудці …..
  • 0

#474 Nana

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 751 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Dnipropetrovsk

Відправлено 27.06.2011 – 13:57

Хтось з великих людей сказав, що наш світ – то величезна і грандіозна бібліотека, де кожна людина є книгою зі своїм власним сюжетом, незмінними головними героями та ілюстраціями. У кожної книги своя, не схожа на інших, обкладинка ті кількість сторінок, на яких самою долею написане життя. Час іде і сторінки перегортаються, відкриваючи новий етап, чи як там називається по-книжному – новий розділ у твоєму житті. Перегорнута сторінка – то минуле, яке стало частиною твоєї історії, його можна прочитати ще раз, згадати, подумати про нього, але воно вже ніколи не повториться й не повернеться до тебе. Майбутнє – то сторінки, які ще перегорнуться, час яких ще не настав, ми не знаємо, радість чи сум вони нам принесуть, ми чекаємо на них, сподіваючись, що уроки минулого пройшли недарма!
Так ми і живемо, шкодуючи за минулим і з нетерпінням чекаючи на майбутнє. Ми просто-напросто забуваємо про сьогодення. А сьогодення – це та сторінка, на якій саме зараз, саме в цю мить відкрита наша книга. І ми не маємо уявлення, який номер тієї сторінки – чи то початок, чи то кінець, чи то ближче до середини. Відкрита книга, частинка сюжету, діючи особи, які зараз з нами, наші мрії, наші почуття, наші прагнення, все те, що очолює нас в наше сьогодення.
Як і в книзі, наше життя складаються зі слів, речень, частин, підрозділів…Кожна нова дія - то нове речення, кожна нова подія – то новий абзац, кожний наступний період нашого життя або значні зміни у ньому – то новий розділ, який триває деякий час, який є унікальним серед інших розділів. Дуже добре, коли знаєш, що ще один розділ твого життя закінчується і бере початок наступний, ти чекаєш на нього, ти вже прощаєшся з минулим, тобі не важко буде звикнути до змін. Іноді розділ закінчується несподівано, раптово, ніхто того не чекає, дуже важко потім звикнути до життєвих змін, коли не хочеться з легкістю відпускати минуле. А буває й таке… Прокидаєшся вранці, не передбачуєш ніяких змін, ідеш своєю життєвою дорогою, ні про що не думаєш, а вже ввечері починаєш здогадуватися, що в твоєму житті почався новий розділ. Нічого не змінилося, всі і все на місці, але одна маленька зустріч, одна маленька подія змінює так багато, змінює нас з середини, а потім і все навкруги.
А бувають моменти, які запам’ятовуються назавжди, до яких неодноразово повертаєшся у свої спогадах. В нашій книзі життя – це ілюстрації, визначні моменти, які є найголовнішими й найважливішими, без яких наше існування було б пусте і не мало б сенсу. І кожен із нас прагне побільше картинок до своєї книги, щоб вона стала цікавою і неповторною, щоб у самому її кінці було б до чого повернутися у своїх спогадах!
  • 0

#475 Halka

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2314 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 23.10.2011 – 11:18

Якби ж хоть знати, що ти мене чекаєш
Якби ж хоть знати що ти мене знайдеш
Я б все на світі лихо подолала
Я б все віддала, все що забереш.

Якби всі ночі не були такі холодні
Якби всі дні не були такі сумні
Якби ти був тут поряд, а не з нею
Я б далі жила, далі б змогла йти.

Якщо б я знала, що я знов тебе побачу
Якщо б я знала що торкнешся моїх губ
Я б жила тільки тою миттю
Коли ти будеш поряд, коли ти будеш тут.

Якщо б ще раз поцілувати я могла
Якщо б ще раз відчути що хотіла
Я б знов найщасливішою була
І зрозуміла, що не марно жила.

Нехай не зараз, може буде потім
Я житиму й чекатиму завжди
Тебе люблю й любитиму до смерті
Ти тільки не забудь про мене і прийди.
  • 0

#476 Electra

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 226 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Володимир

Відправлено 29.10.2011 – 20:23

Ця осінь проявляє почуття як фотографії
і носить жменю питань у кишенях старого плаща
вона перед зимовою сплячкою вигулює янголів
з очима кольору терну
зі смаком вина на губах
вони часто ходять нічними моїми маршрутами
і ламаними рядками п'яних моїх віршів
і кінчики крил в волоссі моєму плутають
боронять мене від вар'ятів
дощів
і псів
ця осінь крихка як пісочне печиво
розсиплеться на цитати
цілунки
сліди
на підвіконні пожовклого тихого вечора
разом заснемо
я
мій янгол
і ти
  • 0

#477 Electra

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 226 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Володимир

Відправлено 03.11.2011 – 20:30

Мій друг-художник
схожий на двох моїх улюблених поетів
В його волоссі купається дощ
А з очей хлюпає літо

Мій друг-художник трохи езотерик
Я майже не бачила його картин,
хоч знаю точно – він їх пише
Лише коли вдихнеш жмут ароматів
олійної фарби, трави і достиглих поричок
побачиш: на полотні
проростає око змії і крила дракона.

Мій друг-художник відчиняє двері
В оселю тлустої пані Європи
Однією лівою і без слів
Але поштиво дарує букетик нагідок
І запрошує до менуету

Мій друг-художник заходить без стуку
У лазничку громадянки Росії
Тре спину, подає рушника
Оглядає кістляві сідниці
Думає: з цього міг би вийти добрий портрет
Аби зі спини: очі в неї недобрі

Мій друг-художник колись заблукає
На маршруті улюбленого мого поета
Загубиться в пасмах дротів залізниць і доріг
У шиплячих й гортанних чужинської мови
Телефонних гудках і сигналах машин
І тоді
Я зберу його пензлі й пастелі
Й намалюю будинок на хмарах
Щоби мав куди повертатись
  • 0

#478 wizm

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1133 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дике поле

Відправлено 04.11.2011 – 09:50

Нещодавно
приснився яскравий сон - як тече вода схилами до Дніпра, розмиваючи ті схили і лунає гармонійна мелодія.
Ранком записав, що зміг пригадати



Колись увібрані водою
Ідей сакральнії кристали
Не залишаючи спокою
Живуть і дихають із нами

Веснами, веснами
Сивими, сивими
Падають води
Струмками нестримними

Тануть сніги
І несуться потоками
З Київських пагорбів
В море широкеє...

Повідомлення відредагував DON BASS: 04.11.2011 – 09:52

  • 0

#479 Друг Бобер

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1966 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 04.11.2011 – 10:20


Прийшов, побачив, переміг (роздуми)
Прийшов, побачив, переміг,
Не завжди так виходить,
Не знаємо, чого чекати від життя,
І не збагнемо ми:
- всіх пройдених доріг,
А наші мрії так летять у небуття.

- Чому життя дарує нам нові сюрпризи,
І то такі, яких чекати навіть не могли,
Не знаємо, в які вдягнемось завтра ризи,
Не знаємо про взлети, і про кризи,
Чи нам потрібно те, чого ми досягли.

Коли чогось у світі явно досягли,
Знаходимо друзяків там і тут,
Але чи щастя в цьому ми своє знайшли,
Чи людям користь принесли,
І чи від зради світу ми себе цим вберегли,
Бо може скажемо колись,
Якщо не звільнимось з цих пут,
ми завтра, наче Цезар: “і ти, Брут?”


  • 0

#480 Чортеня

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 688 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 04.11.2011 – 20:55

Є та, хто завжди з тобою, хто знає про всі важливі події твого життя, про всі помилки та невдачі. Вона береже твоє перше кохання, вона знає про твою найбільшу поразку і яскраво відтворює твій найгучніший тріумф. Вона віддана, але може зрадити у найвідповідальніший момент. ЇЇ можна оживити і побачити знову своє дитинство, давніх друзів, дівчинку, що сиділа з тобою за одною партою в першому класі. Вона знає те, що заборонено знати іншим. Вона завдає тобі стражданнь, але ти не можеш змусити її припинити.
Твоя пам"ять.
Лише тоді, коли у тебе є спогади, ти можеш вважати себе щасливим.

ну і ще багато всякої прози є, я коротеньке виклала. :)
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних