Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#441 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 13.06.2010 – 23:13

Обговорення творчості перенесено сюди: http://www.tereveni....showtopic=13779

Повідомлення відредагував Олеська: 19.01.2011 – 23:20

  • 0

#442 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 19.06.2010 – 19:27

...

Повідомлення відредагував Олеська: 19.01.2011 – 23:19

  • 0

#443 змій

    Писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 406 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Африка

Відправлено 20.06.2010 – 19:08

Раннім світанком,
Крильми в раз змахнула
Душа, попрощавшись,
За обрій майнула.

Спогади душать,
Сум загриза.
Скотилась нестримно
Гірка сльоза.

Пече біль розлуки
Й повітря брак.
Але стисну серце
В міцний кулак.


Вдихну через силу
На повні груди.
І буду радіти
Я сонцю всюди.

Важкі думки геть!
Витру сльози рясні.
Залишу лиш тиху
Розмову у сні…
  • 0

#444 Вадя Ротор

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 531 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:КИЇВ, Криве Озеро

Відправлено 16.08.2010 – 10:50

Мій переклад Лорелеї Хайне (віршовий розмір оригіналу не дотриманий, зате римуються всі строки і створюється нова мелодика):

Сам не знаю, чом сумно мені,
Як згадаю я давнюю казку.
І не сходить останні три дні
Із лиця мого трауру маска.

Рейн невтомно хвилі жене,
Навкруг тихо, уже вечоріє;
І над річкою сонце ясне
Усе слабше і світить, і гріє.

Онде, високо там на горі
Гарна дівчина злотоволоса.
Лорелея то. В світлі зорі
Золотим гребінцем чеше коси.

Блищить ручка цього гребінця,
Сумну пісню дівчина заводить.
Унизу молодого гребця
Спів сирени із розуму зводить.

Той весляр у малому човні
Задивився на дівчини вроду.
Він не скель пильнував, зовсім ні,
Не зважав на бурхливую воду.

От у вир скаженющий його
Разом з човником вмить затягнуло...
З допомогою співу свого
Лорелея гребця підманула.

Київ, квітень 2000

Ось мій короткий алегоричний твір:

Megatorq

Я літаю. Наче у снах, тільки я дійсно літаю.
Питаєте, коли почав? Я це давно помітив. Одного разу, коли мені було чотири роки, я захотів у повітря. Взяв якусь порвану картонку і прямо в хаті розігнався з нею, як з крилом, – і дивна річ... полетів! Сам для себе неждано опинився під стелею.
У віці шести років моїм стартовим майданчиком була шафа... поки я її не перекинув під час невдалої спроби. Тоді мені заборонили й думати про польоти. „Це не для тебе! Всі, хто літають, або здвинуті по фазі, або скоро кінчають життя самогубством, бо хочуть надто багато, чого життя не може їм дати”.
Аби довести всім, що я дійсно можу, я виліз на дах будинку – хотів розганятися звідти. Втім, було таки височенько, і я зрозумів: мені ще рано. Не варто спішити поперед батька в пекло, встигнеться, не все зразу.
Що робити далі? Відточувати майстерність і набиратися сил.
Батьки весь час бачили, як я тренуюся. „Це може бути тільки хобі, літання – не заробіток на життя”. Але ж це те, що в мене виходить найкраще!
„Вчися, забудь про польоти. Це відбирає силу...” І я вчився... з трієчки на четвірочку, щоб решту енергії присвячувати літанню.
В нас у школі часто влаштовували конкурси, хто далі пролетить. По правді кажучи, перемагав я, попираючи вчительських любимчиків. А ті старі ідіотки підтримували їх руками, інколи підсовували для них фінішну лінію, щоб вони хоч би носочок поставили за нею. І вони вигравали. Або якщо моя перевага була надто помітною, щоб ігнорувати її, вчителі казали: „Перемогла дружба” або „Проіґравших нєт. Усє наґраждаются!”
Саме тоді, я побачив, що мені літання приносить задоволення, а моїм однокласникам воно дається великим напруженням, та й в них мало що виходить. Але так козиряться: „Я пролетів стільки-то метрів...” Саме бачачи такі пусті вихваляння й понти, я вповні збагнув, що таке бездарність.
Вони заздрили мені, хоч старалися цього не показувати й вперто талдичили, ніби насправді то я їм заздрю.
...Наприкінці шкільних років я дуже продвинувся в мому ділі, став робити справжні, недитячі успіхи. Тоді я вдруге виліз на дах будинку, однак знову зрозумів, що рано ще пробувати свої сили у великому небі.
Моєю розвагою після уроків стало розганятись на горбках і невисокому камінні й стрибати... я не відразу опускався на землю, з кожним разом все пізніше, пролітаючи все далі.
Скоро стало зовсім важко суміщати польоти і школу, я багато прогулював, але рідні стіни (школи) мені допомагали довчатись. Я витерпів до кінця, і тепер у моєму розпорядженні були канікули. Майже цілен день вільний.
Ходжу на кар’єр, стрибаю з одної гірки на іншу, наче тирольці, тільки вони це робили з жердиною, як Бубка, а я без будь-якої допомоги. У лісі перестрибую з дерева на дерево, мов білка-летяга. Без крил. Вага зменшується, піді мною ніби повітряна подушка, що не дає мені впасти.
Я хотів би погуляти хоч би рік, і за цей час або навчитись літати по-справжньому, або знайти собі заробіток, але такий, щоб не відбирав багато сил. Проте батьки твердили: „Інститут, інститут... Без диплому ти ніхто, недоучка...” А з дипломом? Усі знають, які липові оцінки бувають; тим більше, при прийомі на роботу дивляться не на диплом, а на здібності! Що, є роботодавцю різниця, маю я диплом чи ні?! Від цього йому не стане ні жарко, ні холодно. Його цікавить, чи зможу я якісно виконувати роботу, яку він мені доручить.
Я один, родичів багато. Обсіли мене з усіх сторін, тиснуть... Добре вже, піду навчатися. „Всі твої друзі вступили, повинен і ти!!!!” Чого це я повинен? Кому це я повинен? Не забувайте, я маю одну перевагу над усіма друзями.
Дехто на цьому заробляє: „Мені помагає літати цей еліксир! Купуйте!” Хтось, до пуття не вміючи сам, вчить дітей, і на цьому має гроші. Я ніколи не збирався робити так. Я літаю заради процесу... і результату, мабуть: приємно ж, оглядаючись назад, бачити, скільки подолав, не ступивши на землю.
...Дорога до інституту була малолюдною, йшла на південь у степи, де дерева росли рідко, а колючі будяки – часто. Серед неозорої площі, зайнятої піском та ріденькими бур’янцями, стояла двоповерхова будівля інституту, біля неї асфальтований майданчик з алейками.
Проте туди треба дістатися. Дорога – двобічне шестиметрове шосе між лісосмугами – розлогими й пишними на початку і зовсім ріденькими й сухими в кінці. І народу тоді лишається менше... Хто дорогу не осилить, хай повертається додому.
Багаті таточки відвозили своїх дітей на машині, ті синульки й дочки навіть одного разу не ступили по асфальту. Таких було відсотків п’ять, решта мусили йти пішки.
Когось відштовхували на обочину, де серед трави й гілля йому було важко не те що продовжувати шлях, а вибратися відти.
Хтось мав слабкі ноги чи надто важкий ранець-наплечник. Ну, вибачайте, ніхто вам рубцаки не понесе, волочіть їх самі.
А ще п’ять відсотків не просто йшли чи бігли, а летіли. Хто міг. Включаючи мене.
Дуже добре пам’ятаю запах смоли і як вона прилипає до капців, що мусиш відчищати об траву, і з кожним кілометром твої ноги все важчі, а трава все жовтіша...
Розбігаюсь і лечу. Торкаюся землі лиш одноніж, аби з новою енергією відштовхнутися. Дехто заздрить, хтось пробує затягти мене на землю, але руки не дістають. Навіщо? Чому вони дивляться на когось, якщо тут кожен за себе? А на тих, хто програв, вони не дивляться: зійшов з дистанції – і слава Богу, помагати не будемо.
Хтось, бачачи мене, теж пробує піднятись у повітря, але... відвертий провал. А ті, кому це більш-менш вдається, намагаються обігнати мене, заявляючи свої амбіції. Одна дівчина обігнала – я їй не заздрю, тільки радий за неї. Решта летунів зі шкіри пнуться-п’ячаться, тільки б догнати мене. Це стало для них ділом честі, гордості, амбіцій. Щ ж, з одного боку приємно-таки бути еталоном, коли на тебе рівняються – це зветься визнання!
На підході до інституту лишилася чверть тих, хто починав шлях. 5% багаті, 5% „крилаті” і 15% витривалі й цілеспрямовані. Ось хто буде вчитися.
В перший день усе було новим. І будівля здавалася нерідною, чужою... Ми жили на деревах. Там їх було дуже мало, але ті, що виросли, височіли над усією піщаною долиною, наче вежі. Вони були трохи переповнені, проте це не назавжди: когось виженуть, і його гілка звільниться... Загалом гарне місце.
Перші місяці навчання показали мені, що то воно таке.
Ледве міг дочекатися перерви – вилітав у коридор, аби над головами всіх зависнути під стелею. Спізнювався на заняття, потім, коли вони мені зовсім остогидли, став прогулювати. Але не для гулянь і відпочинку, як декотрі, а щоб займатися ділом.
Дівчина, яка обігнала мене тоді, по дорозі сюди, стала справжньою зіркою в інституті – їй вдавалося суміщати польоти з навчанням, одне не шкодило іншому. Вважала літання своїм хобі, не ставилась до нього так серйозно, як я. Не розумію її. Таким людям дістається шана у студентському суспільстві, а з мене сміються, бо надто я віддаю себе цьому ділу.
Навколо голий степ. Де мені тренуватися? Доводиться стрибати з гілки дерева, де живу. Струшую листя комусь на голову, незадоволені... А якщо попрошу в коменданта переселити нижче, втрачу набутий рівень.
Бачив одну картину під назвою „Ікар”. Море, на березі люди працюють, заклопотані. І в куточку з води стирчать поламані крила і ноги – то Ікар, розбившись о гладь, потонув. Ніхто не звертає на нього увагу, нікому він не потрібен, у них своє життя, у нього своє божевілля.
Нікому не потрібне моє літання, тільки мені. Для себе.
Якось я так залітався по коридору, що не помітив, як почався новий урок. Підпливаю до розкладу занять, читаю: аудиторія №40. А де це? Весь час прогулюючи заняття, я забув, де вона. Кажуть, у підвалі – жодного разу не торкнувшись ногами сходинок, м’яко спустився в підвал, зайшов до класу й сів на вільне місце.
- Де був?
- Літав.
Сміх.
Коли всі притихли, пара продовжилась, але ті дебіли все ще глипали на мене через плече. Не можу дочекатися перерви, дочасно виходжу з аудиторії й бачу на стіні виступи, наче для альпіністів. Тримаюся за них руками, ноги відриваються від землі. Але тяжко. Коли поганий настрій, не літається. Потрібне натхнення, самооцінка та повна впевненість, що ти займаєшся правильним ділом.
Вони з мене сміялися: „Це ж несерйозне заняття. Ми теж цим займались, але кинули. Будь серйознішим, подумай про своє навчання...” Просто заздрили мені. Хотіли, щоб я кинув своє діло й атрофувався. Нізащо!
Один хлопець із моєї групи теж щось там пробує, проте в нього, м’яко кажучи, не виходить. Важко уявити, до чого доходило його чванство. Козириться перед всіма, випендрюється й дозволяє собі пускати перед дівчатами насмішки наді мною: „Я не розглядаю його як конкурента, бо він мені не суперник ні в чому”...
Більше не можу терпіти їхнього сміху. Я повинен довести всім, що... довести всім і собі самому.
Третій раз я виліз на дах – тепер це була крівля двоповерхового інституту. Піді мною вже не земля – асфальт, і всі студенти зібралися, дивляться на мене. Два рази утримався - на третій стрибну. Недарма ж я тренувався стільки.
Якщо не вийде, це буде мій провал і визнання моїх мрій пустими. Якщо вийде, то буде моєю новою висотою і тріумфом над їхніми насмішками.
Розбіжусь і полечу. Як Нео. Пролечу над їхніми пустими головами й приземлюся на пісок, що розкинувся за хвойними алейками.
Розганяюсь... Дах закінчується, під ногами нічого нема – все, я сам відсік собі дорогу назад. З цієї миті тільки вперед – заявив про свої амбіції, тепер не зупиниш і не повернешся.
Натовп не зловить і не проковтне мене. Я на рівень вище них. Планка піднята – не можу проявити слабину й опуститися нижче, бо натовп заклює.
Поки є сили, лечу.

20 серпня 2005
  • 0

#445 Natalie)

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 352 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Івано-Франківськ

Відправлено 26.08.2010 – 14:41

Це приспів рок-пісні




And then you Fight with the world
You fight with yourself
You fight with the things youll never change
All those skills dont bring the corse
this war is doomed to the loss

а це перед приспівом

You are still standing on the edge
Incapable to break from this cage

отаке я написала після вражень своїх
і взагалі, люди якщо шось і пишуть, то тільки після якихось вражень
І чого б, думаю, мені не написати))
  • 0

#446 Гість_natascha_*

  • Гості

Відправлено 14.09.2010 – 15:01

Одна
Нікому не потрібна, самотня і сумна,
сама собі набридла бо в дзеркалі одна
одна моя надія, одна моя журба
загублена я мрія, забуті її слова,
я з тінью забавляюсь бо більш немає з ким
сміятись намагаюсь і хочу бути з ним
та знову розмовляю із дзеркалом німим
собі відповідаю я голосом чужим,
одним своїм ваганням закрила всі шляхи
наївним сподіванням закута я в сніги
забута мов краплина, розмита я на склі
у себе я єдина, єдина на землі
сама собі наставник, сама собі суддя
і знову кожен ранок вертаюсь в забуття.
бажання полетіти і мати крила в світ
та чомусь звикла жити як під землею кріт
ховаючись від світла від сильних почуттів
мов маятник похитла від спалених мостів
завмерла мов метелик в бурштиновому сні
розпита я мов келих забруднений в вині
розсипана камінням серед коштовних рік
не бачена, не чута, забута я на вік
розбита на частини, розкидана між хмар
зібрати б воєдино та відчуваю жар
я прошу допомогти, благаю віднайти
краплину до краплини, частину до частини
створити щось єдине
до подиху останнього, щоб я могла цвісти
єдиному коханому віддати свої сни від першої весни
  • 0

#447 Miguel

    ХРАНИТЕЛЬ

  • Модератори
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3807 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Україна

Відправлено 15.09.2010 – 09:08

Зачем сказав «люблю»
Уходишь ты навеки,
И даришь лучик солнца
Его закрывши веки?

Зачем ты арфы струны
Тревожишь при глухих?
Зачем иноязычным
Читаешь русский стих?

Странно терять не имея,
Страшно слезу ронять...
Ведь он – настоящий мужчина
Он выучен чувства скрывать...

Повідомлення відредагував Miguel: 15.09.2010 – 09:08

  • 0

#448 Гість_WIDETECK_*

  • Гості

Відправлено 17.09.2010 – 00:22

Правда ЖИТТЯ
І сніг і дощ, і ця гроза,
Забутий долею блукає,
А по щоці біжить сльоза.
Печаль його не відпускає.
Чому?Ви скажете відразу.
Зимі ж кінець,прийшла весна,
В жар кинуло його відразу,
А ви замовкнете незна.
Любов покинула його,
Дівча злякалося розлуки.
Сердечко вмерло в нього,
Забувши про тендітні руки.
Пройшла печаль і злість,
Дівчина вирішла взнати.
Від друзів почула таку вість.
Та замість хлопця трубку взяла мати.
Почувши плач,і падаючі сльози,
Подумала помер.
У голові були метаморфози.
Робити нічого тепер.
І витерши сольоні сльози,
Зробила крок,
На дворі були грози.
Її нема,а в її батька шок.
Сидів на кладовищі хлопець,
Іще не відпустивши батька.
Він почорнів весь на нівець,
Промовивши тихенько "зайка".
Її нема,
Навіщо жити?
В душі зима,
А серце стало сльози лити.
Він вирішив небесною душею стати,
Його нема.
Нема тут що сказати.
P.S.Не розлучайтесь без ніякої причини.
  • 0

#449 Гість_Гість_*

  • Гості

Відправлено 17.09.2010 – 03:53

хай буде так
  • 0

#450 WTF?

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 939 повідомлень

Відправлено 19.09.2010 – 19:46

моїй викладачці історії стародавніх цивілізацій

Перед моїми очима
Майорять рожеві босоніжки..
Ти не викликала мене до трибуни,
Не опитала біля дошки.
Ти ображаєш мене навмисне,
А я ж вчуся, вчуся, вчуся.
За тими ідіотськими підручниками,
(Ні разу не цікавими)
За тією дурною системою,
(Хз ким складеною).

Жахи, як болить душа!
Як хочеться ревіти від горя!
Як набрати бали кляті,
Коли рожеві босоніжки
Не дають спокою?
  • 0

#451 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 27.09.2010 – 10:04

Дещо переміщено сюди: http://www.tereveni.org.ua/forum/index.php...mp;#entry634091
  • 0

#452 Halka

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2314 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 01.10.2010 – 16:02

Нема життя, немає спогадів, нема нічого
Є тиша, спокій, пустота
Пусті слова, пусті думки для чого?
Закрились двері – знов сама.

Бувають миті повні щастя,
Що пролітають та не забуваються
Тоді літає десь душа моя
І наче мрії всі нараз збуваються.

Це щастя є – воно твоє
В твоїх руках моя майбутня доля,
Коли ти поруч – серце мре
Немає вже нікого - ти і я.

Не хочу відпускати так надовго
Та ти знов йдеш, не встигнувши прийти
А хочеться побільше тих моментів
Щоб разом ледь торкаючись іти.

Я ж знаю що ти хочеш мені щастя
І все що робиш - робиш ненавмисно
Просто будь поруч як попрошу я
Бо пустота й байдужість – ненависні.
  • 1

#453 Teo

    бовдур, булька, кулька, круть!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2841 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 15.10.2010 – 22:14

Життєва, мужицька нах.

То був дуже дивний
Нічний сон.
Мені снився Панас Мирний,
Бачив я також й ОМОН.

Але думав, що насправді
Відбувається це все.
Що в реалі та по правді
Мені Галя секс дає.

Мені тільки секса хтілось
Це залишки еволюції,
Гола Галя раптом ділась,
Я проснувся – полюції.
  • 0

#454 Amarok

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2350 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дубно -> Нетішин -> Київ -> New York

Відправлено 18.10.2010 – 23:26

Life is a Dance

Life keeps burning.
You keep dancing
Like a crazy puppet put on fire.
You wanna stop but your legs never tire.

Dance, baby, dance
If you want sweet moments of romance.
Something's whispering to stop but you can't
'Cause once started these dances never end.

Source

Повідомлення відредагував Amarok: 18.10.2010 – 23:27

  • 0

#455 Teo

    бовдур, булька, кулька, круть!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2841 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 30.10.2010 – 01:19

Щойно

Дивитися старе кіно,
Та слухати ретро – пластинки,
Поглядаючи у вікно,
Нанизати осінь на нитки.

Забути про вік двадцять перший,
Згадати минулі роки,
Коли я був ще трохи менший,
А батько піднімав на руки.

Накликати дощ,
Поглянути на темні хмари,
Наварити самому борщ,
Заховатися в тіні примари.

Кави зварити,
Залишитись на день вдома,
Можливо, цигарку закурити,
Бо таки дається взнаки втома.
  • 0

#456 Гість_SekaZzzZna ChIksa_*

  • Гості

Відправлено 10.11.2010 – 17:59

Зацініть будь-ласка віршика.......пишу вперше,тому незнаю яке враження буде...... :angry2:

Між нами відстані стіна
Обставин різних мур високий
Та зустріч - мить леша одна
Забрала,майже,звичний спокій.
Тебе побачила в юрбі,
А ти мене і не помітив......
Летів поквапливо собі:
Мабуть,тобі так добре жити!
Мабуть, у тебе є усе
Що в 20 літ потрібно мати....
Мене ж не та ріка несе
І їй не легко опиратись.
Якби не мури,не ріка
Я б зупинила і сказала
Що:"Я тебе,мабуть,віка
з такою мукою чекала!!!"
Та все менеться,все пройде
Я далі житиму як жила.
Трохи прикро,що ніде
Тебе без мурів не зустріла....[/font]
  • 0

#457 Amarok

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2350 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дубно -> Нетішин -> Київ -> New York

Відправлено 21.11.2010 – 07:32

Love Does Not Exist

Love doesn't exist.
People believe in it,
But eventually they become lost in the mist,
Which makes them to lose their wit.

Romantics are talking about its sings,
But those are nothing more than mere illusions
That are put down in love diaries lines,
Which fill the earthly world with even more confusions.

©



Searches and Self-Delusion

Searching for things that don't exist
We grip tightly any gist
That makes an unstable illusion,
And we are eager to become caught in a delusion.

'Cause that is what makes us happy,
'Though most likely consequences are pretty crappy.
Like alchemists who were looking for gold,
We are trying to find love in the cold.

Some are trying to make love out of friendship,
But is this really possible
To sail a ship
During a violent storm in an amble?

©
  • 0

#458 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 21.11.2010 – 14:00


 i 

Офтоп видалено.
 

  • 0

#459 Тітонька ÈMMY

    Писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 469 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Олександрія

Відправлено 22.11.2010 – 23:56

адаптований переклад з іспанської :

В гарячому місті сірий асфальт,
Світлофор червоний короткий.
Вабить виразне видіння мене,
Провокують губи солодкі.

Далі - довге русяве волосся,
Світлофор вже жовтий горіє.
Ти танцюєш із вітром в обіймах
Яскрава приваблива мріє.

Бажання звучить; що буде потім?
Бачу лиш оголене тіло
Тепер ти моя, в обіймах бриниш-
Помітно, як люті хотіла!

Наші погляди єдиним стають,
Час проходить крізь бліді губи-
Велике Божевілля навкруг,
Чарують молочнії груди.

Нарешті світло зелене дає
Той усміх очей чарівливих...
Долаю "зебру", щоби відчуть
Твого тіла рухи грайливі...

А це пісня, виконується дівчам та хлопцем (червоний та блакитний кольори, відповідно)

Знаю Тебе-не розумію
Бачу-не можу роздивитись
Хоча бути з Тобою волію — Боюся зірватись і вбитись!

Знову йду до Тебе,як ненормальна…

Не йди!Знов обпечешся!
Йду до Тебе знову і знову…
Не йди!Буде пізно,коли обернешся!
Пам'ятаю кожну розмову…
Його слова-підла брехня!
Знов іду до Тебе,і знову…
Йому любов не потрібна Твоя!

Такими наївними Він лишень грається!

Я не вірю тобі!
Він ніколи в тім не розкається!
Це брехня!Слова ці брудні!

Коли зрозумієш-буде пізно,
Ти належатимеш тільки Йому.
Він стане володарем грізним
І не знатимеш,кохаєш чому?!

  • 0

#460 Amarok

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2350 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дубно -> Нетішин -> Київ -> New York

Відправлено 27.11.2010 – 08:53

My veins're wildly throbbing
Like a march band drums're beating
My blood gets hotter and hotter quickly
As I clench my fists tightly

I wanna tear myself open
And to let my anger out of that hellish oven
I wanna scream at those
Who pretend to be close

But they don't even dare
To think about what I care
They cover their faces
Assuming I can't find true traces

They think I'm a sort of a fool
Of course that shows how they're cool
They think I'm loser
'Cause I don't plan to become a boozer

©
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних