Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#41 ПоzZzитивна

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 192 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто: іншої планети...

Відправлено 29.05.2007 – 20:55

ось моє...

В душі лиш тихий шепіт вітру
Серце взяло теплу палітру
Серце тихенько щось співає
Легенько крилами махає

В душі тепер сонячне літо
Душа втомилася боліти
Але чому так тихо, тепло?
Можливо рай, але не пекло...

В душі назавжди тиша, спокій
Застигла на горі високій
Трохи тремтить і б'ється трохи
І робить обережні кроки

В душі моїй незмінний рай
про стан її більш не питай
Там тиша, спокій, шепіт вітру
Тепла палітра сонячного літа...
  • 0

#42 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 01.06.2007 – 16:36

зацініть мій черговий "брєд":

до мене вертається зір
я бачу
те що було колись
у проміжку між стінами
є трохи простору
для думок
вони зринають із чаю
летять ароматом ночі
шемріт повітря
бетонними панелями
дає збагнути
що світ нетривкий
як картковий будиночок
збудований з карток
віза маестро мастер
кард
а ще краще розумітикроки дощу
по підвіконнях
вони мірять витрачені
ресурси банківських рахунків
за ними стоять люди
за ними їхні дії
за ними думки
котрим так тісно
в цьому місці
хиткому як
драбина
на горище
завалене непотребом
вони хочуть на волю
пробивши скляну перепону
злетіти до сонця
і безтурботно шаліти
і верещати наче поросята
ластівки в травневому небі
так мало поживи
цьогоріч навіть комахи
не витримують спеки
а що робити птаству
яке приречене поповнити
ряди вегетаріанців
чи то справжніх м"ясоїдів
а чогочекати людству
яке колись спромоглося
відділити банан від шкірки
та пізнати добро і зло
і переписати світову
конституцію на свій лад
і спрямувати спраглі очі
на святая
святих
немає
і бетонні бананові скляні
віза маестро
та мастер-кард
падуть під шквал
аплодисментів
задоволеного глядача
і зграї думок
об"єднаються
і почнуть будувати
знову
бо не вмілди раніш
допустити
що
в цьому рівнянні
кожна константа має право
ставати змінною

(с) 31.05.2007
  • 0

#43 Гетьман

    I am forsaken (c) Sylvanas

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2480 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Leopolis novus

Відправлено 03.06.2007 – 00:48

Прокинувся... Протер... Встав... Умився... Перекусив... Одягнувся... Вийшов... Ішов... Зустрів... Посміхнувся... Привітався... Пожартував... Запропонував... Аргументував... Зрадів... Прийшли... Замовили... Сиділи... Говорили... Дочекалися... Їли... Пили... Жували... Ковтали... Мовчали... Думали... Згадав... Зірвався... Вибачився... Перепросив... Попросив... Обламався... Вибіг... Побіг... Запізнився... Ввірвався... Викрутився... Зайшов... Присів... Позіхнув... Почекав... Підійшов... Доповів... Відповів... Відбився... Аплодували... Сів... Слухав... Дивився... Куняв... Заснув... Збудили... Віджартувався... Розмовляв... Втручався... Тримався... Попрощався... Пішов... Думав... Роздумував... Мізкував... Повернув... Ввійшов... Гуляв... Дихав... Милувався... Лазив... Пролазив... Перелазив... Упав... Виразився... Зрозумів... Розсміявся... Встав... Витріпався... Пішов... Прийшов... Роздягнувся... Відкрив... Оглянув... Зітхнув... Вийняв... Кинув... Розігрів... Відкрив... Налив... Випив... Прицмокнув... Пожував... Скривився... Викинув... Допив... Почистив... Застелив... Погасив... Ліг... Крутилися... Пролітали... Заколисало... Закрив... Огорнуло... Спав...
  • 1

#44 збоченийФРЕШ

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 94 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Ч Е Р Н і В Ц і

Відправлено 03.06.2007 – 01:12

жадаю шаленої критики, а то книгу хочу видавати...критикуйте без обмежень...

дякую...

«Краса смерті»

Не спішіть померти поки поряд інші живуть.


Вони хотіли померти настільки красиво, померти так, щоб інші заздрили та усвідомили, що смерть не настільки погана річ. Щоб всі зрозуміли, що по той бік є також друзі, знайомі, різні зачарування, натхнення, стилі, безліч посмішок, навіть робота та любов.
Вони любили настільки сильно, що вірили – що після смерті все рівно будуть разом, тому й хотіли вмерти в глибокій старості одночасно.

Якось ранком прокинувся та почав думати над своєю власною труною. Так, я усвідомлюю, що мені тільки двадцять та життя тільки починається, ось-ось і я почну досягати своїх вершин, створю сім’ю та побачу те дев’яте (останнє) життя, а потім аж буде смерть, вся її краса. Але сьогодні, поки мене ще ніхто не вітав із моїм днем ангела, я думаю про власну труну та чудову смерть. Поряд лежить дівчина, яку я безмежно люблю, люблю понад все на світі. А ще в мене є особливість – я вмію читати думки, і саме думки моєї коханою я читав найкраще. Вона спить але все рівно думає. Вона думаю, як би то не дивно теж про смерть.
Сни – її думки. Їй сниться як вона вмерла, як її душа покинула тіло та сидить поруч, якось насміхаючись над іншими, дивиться на сльози близьких, рідних чи просто чужих людей. Ось і увійшли в кімнату її одногрупники. Багато всіляких квітів, штучних та живих. Якийсь юнак поставив два тюльпана біля труни та подумки сказав – це твої улюблені, ти ж так любила тюльпани. Її душа мовчки сказала дякую…

- доброго ранку Андрію, ти вже прокинувся? І давно вже ти так дивишся на мене? Що, знову читав мої думки? Що бачив в моїх снах, а то я знову не пам’ятаю що мені наснилося.
- Так моя кохана, як завжди дивлюся на тебе та милуюся твоєю красою, милуюся тобою. Знову дивився на твої сни, переглядав неначе якусь кіноплівку. Тобі знову снилися твої улюблені квіти. Ти була серед поля, де були тільки тюльпани. Сині, жовті, червоні, білі…безліч кольорів. Ти лежала в самому центрі та сміялася. Ти раділа сонцю та раділа життю.
- Так, так я вже пригадую сон, він дійсно був приємний, я б хотіла щоб таке було насправді, хочу щоб сон здійснився, хочу літати…
- Обіцяю що скоро, дуже скоро всі твої сни стануть реальністю, в тебе буде будинок з тюльпанів. Парфуми в тебе будуть виготовлені з тюльпанного листя і обіцяю що в тебе буде особистий, твій власний тюльпан, якого ще не має, ще не існує в світі, такий буде тільки в тебе.
- З днем ангела, я тебе люблю! Це тобі маленький подарунок, маленький ангел, який тебе буде охороняти! Ти мій а я твоя, і так буде завжди, правда?
- Так моя мила, ми будемо навіки разом, тим мій Ангел, тільки моя Олеся!

Від цього ранку все неначе змінилося. Через кілька днів Олесю збив автомобіль і вона потрапила у лікарню. Вже пройшов місяць, а вона й досі в комі. Лікарі вже пропонували батькам відключити апарат, який штучно підтримував їй життя. Батьки вже майже були готові до цього, але як би не Андрій та велика купа тюльпанів в палаті, де хлопчина із такою надією чекав на чудо. Він вперше казав, що смерть – погана річ, вона забирає близьких та рідних. Він не хотів, щоб його ангел помирав. Він тримав свій подарунок, маленького ангела, та благав чуда, він молився кожної секунди. Коли сидів біля дівчини, то намагався бодай щось відчути. Він хотів дізнатися про її думки, дізнатися про її сни. Він дуже хотів щоб їй наснилися ті тюльпани, те поле, про котре вигадав, та не сказав про справжній сон, але сон тепер став реальністю. Він бачив тільки темряву та страшенну біль в своїх грудях. Він неначе сам помирав.
Коли він вже вкотре заснув біля її лікарської койки то побачив сон. В сні побачив хатину із тюльпанів, велике поле де були різнокольорові тюльпани, а в центрі була Олеся, яка посміхалася та хвасталася, що в її руках є тюльпан якого більше не існує в світі, він в неї тільки один такий. Їй було добре. Вона жила та неначе мовчки промовляла щоб Андрій не турбувався, адже його слова здійснилися, і все так, як він казав. Подякувала за здійсненну мрію.
Коли прокинувся то побачив лікарів, батьків Олесі та своїх. Вони мовчки стояли та плакали. Олеся померла.
Андрій ще довго сидів в палаті. Він не міг до кінця усвідомити, що Олесі вже не має, що вона мертва. Що вона – це тільки згадки, сльози та думки. Він сидів та вдихав жадібно запах тюльпанів, які пронизували вже всю палату, всю лікарню… він ковтав так жадібно той запах, що здавалося що серед всього цього він хотів вловити щось своє близьке та рідне, запах свого Ангела, якого тільки-но покинуло тіло.
Подарунок, статуетка маленького ангела завжди стояла на видному місці. Кожного ранку він прокидався та посміхався їй. Він вірив, що Олеся – це дійсно його ангел. А смерть хоч і несе якусь свою власну красу, але ця краса поки незбагненна для людства.
Смерть повинна мати свій власний кінець, а не придуманий кимось.
Живемо…
  • 0

#45 Смугаста Марися

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 6 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Кийовбург

Відправлено 06.06.2007 – 10:13

Дівчина з великою жовтою сумкою і ананасом спускалася ескалатором притримуючи полу свого фіолетового пальто. Ананас в полієтиленовому пакеті висунув чуприну і вдихав холодне повітря метрополітену. Люди, котрих минала дівчина з ананасом думали, що юначка в фіолетовому пальто йде в гості до друзів, що її чекають теплі гостини й трохи заздрили їй, з жовтою сумкою на плечі. Дівчина не зважала, а просто йшла вниз ескалатором.
Ананас помірно коливався натягуючи ручки пакету, ловив на собі погляди людей і підморгував мені, соромязли прикриваючись прозорим пакетом.
Дівчина сіла у вагон напроти мене і поклала ананас на коліна, притиснула рукою жовту сумку й почала дивитися на монітор з хаотичним зображенням.
Ананас лежав на колінах і розглядав мене та оточуючих, оточуючі та я розглядали його.
На одній із зупинок дівчина в фіолетовому пальто вийшла, а я залишилася. Дівчина з жовтою сумкою пішла в парк.
На неї дивилися сутінки, прохолода і перехожі. Останні спішили додому й заздрили дівчині в фіолетовому пальто.Адже вони теж хотіли в гості, в тепло і світло. Ех… зітхали вони і йшли до себе до дому.
А дівчина перебирала ногами асфальт і міцніше стискала рукою пакетик з ананасом.
Коли юна леді з жовтою сумкою і в фіолетовому пальто заходила в під'їзд свого будинку, кожен, хто бачив її, гадав до кого ж вона йде в гості.
А вона прийшла додому.
Поставила ананас на тумбочку.
Вінг полегшено зітхнув.
Лагідно поглянула на нього й пішла спати.

Вже третій день вона вигулю ананас.

Через тиждень її забрали в псих.лікарню.
Ананас плакав.
  • 0

#46 Духовна необмеженість

    Писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 449 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Ukraine(I'm back)

Відправлено 06.06.2007 – 21:07

то було написано ой як давно... ще на першому курсі... цікаво дуже почути вашу думку...




Сни сльозинки


Вечором, коли йшов сильний дощ та небо гнівалося на людство, один хлопець сказав дівчині, що вони вже не разом. І тоді народилася вона – маленька сльозинка, яка скотилася по щоці дівчини та впала з ледь чутним плюскотом в калюжу. Але вона не злилася з прозорою масою води, а продовжувала існувати окремим індивідуумом. Чому? Завдяки великій та всемогутній силі їй було надано крихточку сяючого розуму та душу, безсмертну душу... Дивно? Немає нічого нездійсненного...
Під гарячими сонячними променями калюжа, яка на недовгий час стала їй домом, випарувалася. І стала вона безтілесим невагомим ефіром, позбавлена вигляду та сповнена нестерпного болю від страждання, який то зникав кудись, то з’являвся з шумом лавини.
І снилися їй дивні сни, і в них вона проживала свої незліченні життя. Вона була людиною, та під кінець свого життя дізналася, що таке самотність. Коли їй стало 60 років( а в молодості вона була успішною та навіть трохи геніальною актрисою), власні діти забули її... Чимало днів провела вона на обшарпаній лавочці у старому сквері, намагаючись вивчити мову дерев, бо світ людей недбало відкинув її скаліченою маріонеткою. Днями спостерігала вона за кумедними пухнастими білочками, а одного дня забула, навмисне забула повернутися до холодного дому... І так і сиділа там, маленька, згорблена та покинута. А потім, однієї щедрої на зірки ночі, вона померла. Тихим шелестом голубиного крила відлетіла її маленька пошрамована душа до посмішки місяця, щоб наступного ранку прокинутися краплиною чистої роси на бутоні чайної троянди.
Минали дні та тижні, пролітали місяці та роки... І знову наснився сльозинці сон... Тепер вона - прекрасний корабель, а море, мінливе море – її домівка. Це ж вона гордо несла широкі пурпорові вітрила юній Ассолі, вона відкрила з Колумбом на борту Америку... Летучим Голандцем літала по часовим вимірах, будучи тихим свідком чудернацьких епох... А потім боги помітили її і почали заздрити прихованій величі, і поховали її під густою товщею зеленої морської води, засипали сірим імлистим піском, оповили міцними гірляндами водоростей. І вічними ночами стрибали фоcфоруючі привиди, святкуючі на фрегаті річниці власної смерті.
Їй снилися сни... Довгі та короткі, прекрасні та сповнені жаху. Вона була сяючою перлиною, маленьким цуциком з довгими вухами, червоним яблуком, білим весільним платтям... Вона була тим пером, котрим пан Шекспір трямтячою рукою на жовтуватому папері вивів безсмертні слова:” Світ – театр, та люди в ньому актори...”

Та то лиш сни. Хто знає, може, і ми є тільки сном для наших вулиць та будинків?

І одного дня сльозинка опинилася на зморщеній щоці однієї старої бабусі. То була та сама дівчина, яка сімдесят років тому назад дала життя сльозинці силою свого кохання. І тепер, тепер ця людина тихо помирала в оточенні численних дітей та онуків. І посміхалася куточком запавших сірих вуст... Втомлено закрила очі – та заснула. Заснула навіки, щоб прокинутися зіронькою на чорному літньому небі. І сльозинка заснула... І тепер - вони двоє, вони нарешті разом, і, напевне, їм багато про що треба поговорити. І їм сняться яскраві кольорові сни, і у них вони проживають свої незліченні життя...

Повідомлення відредагував Духовна необмеженість: 06.06.2007 – 21:08

  • 0

#47 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 07.06.2007 – 10:59

дві хвилини до щастя
за дві хвилини щастя
щастя за дві хвилини
за щастя дві хвилини
за хвилину два щастя

***
розбігаються навсібіч
ліани
тенета
шосе
від площі
мого ліжка
мого будинку
гранд-отелю
ведуть унебуття
плутаних химерних мангових дерев
мозкових звивин
які танцюють
під розмову
двох естонців
повз яких
пролітає старенька
українська бабуся
зі швидкістю надхвукового літака

(с) 3.06.07

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 07.06.2007 – 10:55

  • 0

#48 kviten

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 245 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:ua

Відправлено 07.06.2007 – 14:23

гггггг)))
давно то було

Прикріплені файли


  • 0

#49 Phoenix

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 316 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:ПНД

Відправлено 07.06.2007 – 16:12

Ви все це знаєте, ви все це знаєте,
Робите висновки і забуваєте,
Ви забуваєте де ви знаходитесь,
Ви забуваєте де ви ховаєтесь,
Ви щось наробите і ображаєтесь.
Ви ображаєтесь і забираєте.
Все забираєте, в нас забираєте, в них забираєте.
Ви їх не знаєте, ви їх не любите.
Я ВАС НЕНАВИДЖУ!!!
(ЦЕ НЕ РЕП!!!!!!!!!!!!)
  • 0

#50 Skandaliza

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 2 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 08.06.2007 – 14:08

Ти тепер одна,
що свобода твоя,
що ти так всього чекала!
Ти тепер сама!

Замість вступу

Відчуття, думки, самота. Тягне на філософію. Вітер за вікном гне тополі, а я підняла жалюзі, що б бачити сонячне світло. Мені тепер боляче на нього дивитися, оскільки я звикла до тихої напівтемряви мого кабінету. Що ж, краще я плакатиму від болю, ніж від того, через що я зараз плачу, точніше плакала. Точніше хотіла зупинитися.

Заздрість до людей, які мають незвичайну образність, гризе своїми сумнівами, аж нудно.

Здається, я розучилася писати розповіді. Треба вчитися це робити знову. Знову схоже на запис в щоденнику. Поволі. Мимоволі, віршомаз рветься в рядки прози. Ніхто нікому в цьому не мирі не повинен.

Вітер хльостає тополі, вони зовсім зігнулися під його натиском, а він не перестає. Він їх просто гне, але не ламає. Напевно, ради того, що б вони схилилися перед ним – повелителем. Без нього вони не виживуть. Вітре, забери мене.

Зелений дахи набридли. Набридла, пивна квітка. Скажене відчуття кинутості, яке дрімало цілий місяць, копається знову всередині і хоче на волю. А я тримаюся, не пускаю. вітре, забери мене.

Важкі хмари нависли над небом. А над ними стогнуть кораблі. Невидимий іншим флот веде свою війну. Високо в небі, над цими хмарами. Нікому не видимий, він рветься в єдине місце, де він знайде спокій.

«Шлях, що веде ангелів» - «Дорога вічних вітрів – Великий Потік». Великий Потік вітрів, який як море має свої течії, водоверті і мілини. Великий Потік, такий схожий з Потоком, який є усередині кожного. Цей наш Потік дає нам можливість полетіти. Відлетіти з цього світу. Але щось завжди повертає нас назад. І єдине бажання – знову звернутися до свого Потоку, що б він тебе відніс. Але знову тебе щось повертає.

Іншим плювати. Вони тобі нічого не зобов'язані, як і ти ним. Їм на тебе наплювати. Тобі теж. У них є хтось інший. У тебе немає. Ти одна.

Вітер рве ланцюги. Чому, мені самотньо, але я весь час говорю про вітер? Тому, що це мій вітер самоти. Він забрав все. І забирає з собою піщинки дорогоцінного часу, який я провожу тут, і який йде дуже швидко. А я хочу, щоб час тягнувся дуже поволі. Але так завжди. Коли ти поспішаєш – час стоїть. А коли хочеш, що б він стояв – летить блискавкою. Час має свої думки. І підкоряється зовсім не тобі або мені. Він підпорядковує інших.

Хмара. Великий корабель. Тінь від хмари – його тінь. Немає сонця. Так навіть краще. Хай час проти тебе, зате світ за вікном завжди тебе розуміє. Так було завжди. І так і буде. Сироватка від суїциду знаходиться за вікном, в небі. У хмарах, які приховують ті кораблі. На них ти ніколи не уб'єш себе. На них ти хочеш жити.



* * *


«Там живе мій кінь», - говорить маленька дівчинка, указуючи пальцем на небо. «Який кінь?» - дивуються батьки. Вони хвилюються за свою єдину дочку.

«Там живе мій кінь», - повторює дівчинка. І більше вона цього ніколи не повторювала. Дівчинка, не така, як інші. Вона виросла і з чужими людьми їй легше спілкуватися, ніж з рідними, які їй вічно дорікають в егоїзмі і дріб'язковості. А вона не така! Ні, вона знає, що батьки говорять правду, але що вона може зробити. Вона боїться подекуди людей. Вона виросла без їх суспільства. Вона ходила на масу кружків, знайомилася з різними дітьми, але далі за це не заходило. У дворі не було її однолітків, і вона грала сама у себе в кімнаті. Тільки 2 люди були у неї удома. Цих двох вона підпустила найближче. Першу вона сама відкинула, класі в 5-у, а друга відкинула її у восьмому. Тепер вона боїться, що її знову відкинуть і їй плювати на інших людей. Вона до них прив'язується до деяких, абсолютно свідомо, а вони про це навіть не знають. Вона до них прив'язується, а потім вони просто йдуть, а вона усвідомлює, що прив'язалася дуже сильно і їй боляче їх втрачати. Але вона сильна. Так говорять. Вона стійка і ніколи не плаче. Але ніхто, хто говорить такі речі не бачив маленьку дівчинку восьми років, що забилася під ковдру і тихо схлипує в подушку, щоб ніхто не чув. А за стінкою лаються батьки. Вона себе не жаліє, вона це зневажає, але деколи просто треба виплакатися, тільки тому, що сльози очищають очі. І так придумала природа і іноді треба робити, якщо хочеш зберегти зір.

Вона знову прив'язалася до людини, і ця людина це знала. Але вона від’їхала. І їй було боляче. Але вона вже звикла. І їй сказали, вже потім, що до неї прив'язалася інша людина. Вона сама їй про це сказала. І їй стало ще гірше. Вона не любила, коли прив'язувалися до неї.

А ще до цього вона прив'язалася до однієї людини, яка їй часто говорила, що це не надовго. Ми не довго будемо разом. До кінця школи, а далі наші шляхи просто розійдуться, і зв'язок буде втрачено. Вона протестувала, але марно. Людина наполягала. Вона змирилася і просто чекала, коли вона піде. І людина пішла до іншої людини. Вона ревнувала, але мовчала. Потім вона знову до неї повернувся. Потім пішла знову. Вона змирилася, продовжувала ревнувати, але гасила в собі це відчуття. І раптом усвідомила, що збувалося все те, про що ця людина говорила їй раніше: «до кінця школи, а далі наші шляхи просто розійдуться». Це трапилося небагато раніше, подумала вона. І їй знову стало боляче. Потім з людиною трапилася біда, і вона кинула все, і їй допомагала, чим могла. Потім подзвонила людина і сказала, що всі ті люди були тимчасовими, а вона з нею надовго. Їй знову стало страшно боляче, хоча вона просто повинна була радіти. Але мабуть, біль в ній жив дуже довго, і знав дівчинку навіть краще ніж вона сама.

«Я дуже довго була сама», - дівчинка пригадала, як говорила найпотаємнішу фразу тій людині, якій вона належала, так вона просто потребувала її. «Як це, поясни» - дивувалася людина. Але Вона не могла цього зробити. Вона не знала як. Вона просто знала, потрібно було просто зрозуміти фразу буквально. Тому що буквально вона її і вимовляла. Вона дуже довго була одна, і це тепер позначалося на її нерішучості і так званій «боязні людей», невмінні бути з кимсь поряд. Вона була нудною і напружувала оточуючих, і чудово це знала. Але змінитися вона не знала як. Вона намагалася, але не виходило. Вона була вже дорослою настільки, що в її віці їй, якось було не пристойне розказувати про людські істини спілкування, які розказують малим дітям. А вона цього потребувала.

Вона мала потребу багато в чому. І сама це усвідомлювала. Вона розуміла свої помилки, але не знала, як виправитися, тому вічно одержувала від життя, і незабаром втратила його смак. Просто існувала, прив'язувалася до людей, виконувала свій «борг» в навчанні. Намагалася бути «як всі», але усвідомлювала, що всередині у неї навряд це вийде.

Вона була. Вона є і зараз. Вона сподівається, що вона ще буде.
14:55 – на роботі - 30,08,06
  • 0

#51 збоченийФРЕШ

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 94 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Ч Е Р Н і В Ц і

Відправлено 09.06.2007 – 16:32

«Дихання під водою»

Сонце сідає. Середина зими. Озеро. Ковзани, діти, батьки, сміх, і через кілька секунд все перетворилося в суцільний хаос . Галас, шум, плач…паніка. «Дехто крикнув, - що самі вони винні в цьому, більше ніхто, тільки вони…».

Я не розумів що коїться, що сталося, чому люди так кричать? Чому дехто біжить від мене…а дехто

…Дехто, про що я? Що хотів сказати? Чому я нижче від усіх? Чому я внизу? Холодно. Дуже й дуже мені холодно, треба побігти за тими людьми…

…Що коїться? Я замерзаю…я не можу ворухнутися… мурашки по шкірі, всього трусить…а Боже, Боже, діточки, діти, що із вами? Люди, ви мене чуєте? Озвіться! Так, потрібно зібратися думками, потрібно ворухнутися, і піднятися…озирнутися…о ні! Ні! Мене майже охопила вода, мене повністю, всього мене…вода крижана, настільки крижана, що я навіть не можу собі уявити, ніколи раніше не відчував такого холоду…повсюди лід, шматки льоду…

…Що це зі мною все ж таки? Я перериваю свою думку? Щось бурмочу собі, думаю, а потім ніби відключаюся, ніби хтось бере і вимикає мене, як якийсь прилад із живлення…

…Ось, знову таке, напевне свідомість втрачаю частково…так, потрібно розібратися що довкола коїться. Лід, великі та малі шматки льоду довкола, дуже холодна вода, озеро, але, ж на дворі зима, то чому ж озеро майже в самому центрі без льоду? Де дівся увесь лід? Точніше він є, але він роздроблений увесь…Боже, між брилами льоду люди, діти, плач. Дехто крикнув розлючено, - то все вони винні, більше ніхто, тільки вони…що ж то коїться? Таке враження, що вже тепліше стає, хоча вода все така ж – крижана. Ось, бачу біжать люди в мою сторону, сирени звідкись взялися, гуркіт машин, щось над головою прошуміло, не можу підвестися, все ніби закам’яніло та дуже сильно болить, напевне то вертоліт пролетів. Котра цікаво година зараз, сонця вже не бачу, і коли до мене вже хтось підбіжить та витягне мене…когось витягнули, чийсь жіночий голос, точніше плач жінки якоїсь, бачу обіймає когось - дитина… дитина закутана у чомусь, біля жінки чоловік переляканий, мокрий чомусь, увесь труситься, йому хтось дає якесь покривало, та показують в напрямок швидкої, щоб він туди прийшов із жінкою та дитиною…довкола дуже багато машин, багато швидких, на березі велика кількість людей – рятувальники, лікарі, потерпілі…Я тіла вже не відчуваю свого, мені настільки холодно, настільки холодно, наскільки поколює все тіло, ніби взяли і великими голками проколюють повністю мене. Моя рука тримається за щось, ніби то лід, ні, то не лід, то чиясь рука. О ні! Чия це рука? І де людина, його рука на брилі льоду, а людина під водою, погрузилася вся під воду. Хотів забрати руку, але не зміг, примерзло все, і сил не маю, продовжую чекати…

…Ні! Кого чекати? Потрібно крикнути, або принаймні хоча б щось сказати, щоб мене почули, що я тут, майже в центрі озера, чи можливо і ні, а то води та льоду було дуже багато довкола, я не бачив початку озера, не знав де саме я зараз, в якому місці озера. Ось, дещо починаю згадувати, принаймні те, перед тим, як я опинився майже увесь під водою. Пригадую що був із друзями тут, а також, ні…ні, я був із своєю коханою дівчиною, її звуть...я навіть не пригадаю як її звуть, тільки пригадую називав її здебільшого не по імені, а просто називав Ніжинка, бо дійсно була найніжнішою вона. Ми каталися на ковзанах із нею, пам’ятаю, що держав її за руку, а потім…потім не пригадую що було. Та зрештою, де моя Ніжинка? Де її друзі? Чому я нічого майже не бачу, окрім чиєїсь руки…напевне, повинен я завдячити цій людині, бо як би не її рука, то я був би вже мертвий? О ні! Ні! Ні… а можливо це вона і є? це можливо моя Ніжинка? Треба спробувати хоч трохи розвернутися, щоб глянути більше на руку…ось, ось так, ще трохи…а-а-а-а!!! Як болить!!! Як все болить, але я трохи поворухнувся, значить ще живий, але як мене все болить, як болить…

… Знову обірвався я, знову напевне був без свідомості, але я трохи розвернувся, і тепер бачу, що рука жіноча, але рука не моєї дівчини, не моєї коханої. Як б Вас не звали, але я Вам дуже вдячний, хоча Ви вже й мертві, але я вам вдячний за те, що ваша тендітна рука тримає волосину мого життя…

…А чому довкола така тиша? Люди?! Люд-и-и?! Лю-ю-д-ди? Ви мене чуєте? Ні, я десь там бачу світло, десь там відчуваю гуркіт машин, світла…але я нічого не чую вже, і взагалі, паморочиться в голові дуже сильно, так хочеться під ковдру теплу, так хочеться під камін, під новорічну ялинку, де батьки, друзі, посмішки…

…знову був без свідомості. Ну чому до мене ніхто не підходить? Люди, я ж тут, я тут, благаю, знайдіть мене, заберіть мене, я хочу ще жити, хочу жити...жити…ой, так гаряче стало на лівій щоці моїй – це сльоза моя, раніше навіть не думав, не знав що сльози бувають такими гарячими, такими як вогонь…

…Я втрачаю свідомість все частіше й частіше…так само, як і втрачаю зв'язок із самим з собою…щось думаю, але вже навіть не вистачає сил на думки, але я все ще думаю…

…Ніжинка, Марино?! Мариночко, ти чуєш мене, я тут? Так, я згадав як звуть мою дівчину, але не хочу затрачати час на думки, бо чую крики Марини, вона мене кличе, десь там, так далеко чути її голос, але я знаю що цей голос її, її голос, його я не сплутаю ніколи, але голос чомусь все був слабшим та слабшим, слабшим…

…що це над небом? А хто поряд? Хто ти є? Привіт мене звуть…ммм…вибач, але я не пам’ятаю як мене звуть, можливо ти чув, там моя дівчина – Марина кричала на мене, так ось, вона називала моє ім’я, то якщо ти чув, то напевне ти знаєш вже як мене звуть. Чому ти мовчиш? І, як ти сюди так близько підійшов? Як можеш стояти на воді? Допоможи мені…допоможи…витягни…

…де він? Де той хлопчина, який мовчав, в котрого були дуже сумні, заплакані, блакитні та ще зовсім юні очі, де він дівся? І чому він на допомогу не покликав? Чи можливо він те зробив, побіг за допомогою? І взагалі, як він міг стояти над водою, стояти на таких тонких крихтах льоду? Щойно почувся…

…Знову без свідомості. Як так і на далі піде, то я довго не протримаюся, тим паче за примерзлим до чиєїсь тендітної руки…я колись дочекаюся допомоги? Люди?! Я тут! Ви чуєте мене? Люди? Чи не чуєте? Чи то я зовсім не говорю? Напевне так, я зовсім не промовляю ні слова, це все мої думки, а розум мій думає, що я щось промовляю…

…вже темно…

…темно, довкола так темно і водночас дуже світло. На диво вже я не відчуваю болі, не відчуваю ні криків, ні плачу…взагалі, я нічого не відчуваю. Відчуваю тільки легкість, легкість мене всього, так легко та спокійно, так приємно, немовби я лечу, якщо я помираю чи вже помер, то не хай, але я надіюся що ті люди, ті діти які каталися разом зі мною на ковзанах, які попали в пастку крижаної води та брил льоду, із ними все буде гаразд, я хочу щоб із ними було все гаразд … думаю, буде краще так, якщо я помру один, буде так краще, нехай я один, а вони нехай живуть…живуть…
…Ніжинка, я тебе кохаю………………………………..
----------------------------------------------------------------------------------------

Із такими словами юнака покинула його душа, точніше, останні думки промовляла вже одна його душа, а тіло жінки, до якої юнак був примерз, потягнуло його до низу, в безодню, а душа, із безодні підіймаючись в гору, дихала під водою, при цьому промовляючи останні його слова…





«Гармонія»


Повна попільничка недопалків. Зала при похмурому освітлені. Столики. Цигарковий дим, люди, різні розмови, переживання та інколи просто мовчання. Серед всього цього відчувається дивний але дуже приємний запах, який пронизує всього мене, пронизує розмови інших людей, пронизує їхнє мовчання, переплітається з тютюновим димом, при цьому стає ще приємнішим, ще загадковішим, привабливішим…
Ось вже як тридцять хвилин серед всього цього сиджу і я, а на проти мене вже нікого. Тільки я – один, попільничка, чашка кави та велика кількість нікотину в організмі, що аж бридко вже самому від нього, та ще більше суміші, яка переповнювала самого мене – думки, та нестерпна, якась дивна біль в грудях, та ще це й запах, який мені ще більше подобається, та із яким все кудись відходить так далеко.
Ще тридцять хвилин тому, напроти мене сиділи двоє, правда за сусідським столиком. Пара, імена яких на жаль я не зможу сказати, тому, що не знайомився, тільки спостерігав, та думав…
Ще тридцять хвилин назад вони просто дивилися у вічі одне одному, інколи посміхалися, інколи дивилися по сторонах, дивилися на інших людей. А очі, коли їхні погляди зустрічалися в польоті одного напрямку, то їхні очі ставали якимись зовсім не зрозумілими, такими ніжними, палаючими, навіть трішки сльозилися. Інколи я думав, що їхні погляди ніколи не розійдуться, вони будуть завжди дивитися у тому ж напрямку, дивитися одне на одного та бути настільки щасливими, що забували про реальність цього світу, немов би починали жити своїм власним. Люди створенні одне для одного.
Вона гарненька крашена блондинка, з великими зеленими очима, витонченим носиком, який нагадував щось таке гарне, що і не можна підібрати слів. Щічки були такими, що хотілося аж трохи зловитися за них та ніжно потерти, щоб рум’янець, який і так був у дівчини, став трішки більшим, запальним, який дуже личив їй. Вона була із ним занадто сексуальною. Пальці в неї були прямісінькі та довгі, які час від часу збивали попіл із не менш довгої цигарки.
Він був рижим. Ні, не думайте, якщо рижий, то відразу ж не симпатичний юнак, тут зовсім навпаки. Мав трохи кучеряве волосся середньої довжини, стиль одежі був класичний, але завжди переплітався із далекими елементами спортивного ж стилю. Очі були каро-зеленого кольору з маленькими, зовсім крихітними чорними цяточками в середині. І коли дивишся у вічі юнака, то немов би бачиш цілий всесвіт, та себе, посеред всього цього. Юнак був дуже симпатичним та мав посмішку, яка могла причарувати та також змусити посміхнутися.
Вони так пристрасно дивилися одне на одного, що аж самому здавалося, що окрім них більше нікого не має. Довкола було ще багато людей, ще інша купа поглядів, цигаркового диму, думок, але найбільше примушувало чомусь звертати увагу саме на їхній столик, на них же самих.
Через хвилю неначе налетів якийсь незрозумілий та дуже жахливий буревій. Все здійнялося за тим столиком. Зачарована парочка неначе спалахнула та незважаючи на інших, почали сваритися, та так сильно, що не тільки люди, які сиділи в барі, а й перехожі могли чути їхній крик, сварку… Вони так лаялися, що здавалося, що нічого доброго одне до одного вони не відчувають. Дехто напевне так і думав, особливо перехожі та ті люди, які щойно завітали до середини даного бару. Але я ж знаю, що в них же шалене кохання, знаю як вони дивилися одне на одного, знаю який то запах, який так і пронизував все довкола, і якого вже майже не зосталося, майже вивітрився під час їхньої сварки.
Він так кричав, немов би несамовитий, здавалося що здатний ось-ось і вдертися в її шию та випити всю кров, випити до останнього грама та продовжувати потім дивитися в її вічі, як вони закриватимуться, як вона помиратиме. Вона же була ладна зловити його, та, як то не дивно, кричачи, взяти, розпростати ніжні та такі слабкі, жіночі руки та так міцно його притулити до себе, обійняти щоб він заспокоївся, щоб він її вибачив. Вона так і зробила, міцно обійняла його, сильно, дуже сильно притулила до себе та сказала, що сильно його любить, що не розуміє за що він на неї злиться, якщо раніше вони обидва так і хотіли зробити. Чому він вважає, що марно втратив увесь цей час, коли разом проводив із нею. Чому став злим таким, чому кричить та абсолютно повністю розчарований, змінив світогляд свій. В її міцних та таких сильних обіймах почав заспокоюватися, сльози почали литися з його таких чудових очей, та намагався бодай щось відповісти. Через хвилину він посміхнувся їй та відповів, що не міг подумати, що він настільки її любить, що не уявляє життя без неї. Любить її до нестями, вона - його життя. Одного не міг зрозуміти, навіщо вона зробила аборт, вбила дитя, вбила наше дитя. Він все розумів, що занадто ще юні та самі ще діти. Пам’ятав, що говорив про аборт й сам. Десь в глибині душі проклинав вже сам себе. Але вона нічого йому не сказала, просто пішла й зробила це…
Він був абсолютно готовий на все щоб прийти одного разу додому, там де буде чекати на нього кохана з дитиною, яка колись скаже: «Тато, мама…»
  • 0

#52 Гігур

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 14 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Вежі

Відправлено 11.06.2007 – 21:30

шоби читати шось ізо монітора роблю надо собов величезне зусилля
прочитав КРАСА СМЕРТІ заперло
ДИХАННЯ ПІД ВОДОЮ так само
ГАРМОНІЯ троха гірше (хтів їс критики)
ПРО ДІВЧИНУ ІЗО ГАНАНАСОМ весело
ОТО ДЕ ПРОКИНУВСЯ ВСТАВ весело навідміну од ГЕТЬМАНА побачив там сюжет
навряд чи буде круто якшо багато писати в сьому стилі
його фішка- в оригінальності


книшку не видаю гале так само хочу критику

***
Вже на наступний день я зустрів синього птаха Щастя. Чернець казав, що більшість не знаходять це диво до кінця життя.
Мій був радше потворний.
Два місяці він волочився за мною горами, аж поки ми не надибали на халупу вівчарів. Я проводив весь час в розмовах з ним. Птах постійно мовчав, зрідка кивав. Тільки з картинок, які з’являлися в його чорних очах, я міг здогадуватись, про що він думає.
Розмови ставали дедалі пустішими.
Весь час я їв тільки рослинну їжу і вже майже забув, яке на смак м’ясо, тому птах почав триматися на відстані од мене, помічаючи мої хижі погляди.
Через це важче проглядалися картинки.
Останнім часом мій співмешканець кудись літає. Сьогодні він пішов ще вдосвіта. Вже смеркається а птаха нема. Аж ось він влітає і, змахнувши величезними крильми, сідає мені на ліву ногу.
Ще вчора птах не підходив ближче, ніж на п’ять кроків.
В його очах чітко видно вовка, який мчить в мою сторону. Я спостерігаю за вовком і, одночасно, потихеньку виймаю з чохла ножа. Птах помічає це і зривається з моєї ноги, ніж промайнув біля самісінької його шиї.
Як тільки пернатий вмощується у протилежному кутку халупи, через двері забігає вовк і кидається на мене.
Усвідомлюю, що завзято орудую ножем. Ясно відчуваю, як щелепи шматують мою шию. Вона вся мокра від крові. Вовкові вдається краще.
Світло.
- Треба було триматися за синього птаха. Тепер буду знати.
- Тепер будеш знати,- каже чорт і підливає ще олії в мою сковорідку.
  • 0

#53 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 12.06.2007 – 16:31

ти фенікс
спопеляєш ліси
хочеш любити
але не вмієш
закохуєш у себе півнів
палиш їм крила
вони більше не в змозі літати через паркан
а потім зникаєш сама
фотоспалахом
фотозвуком
по тобі лишається тільки дим
і попіл
і в пам"яті чавунна окалина
твоїх очей
і помаранчеве пір"я
твоєї здійсненої мрії
народжуєшся знову
це аркуш мебіуса


(с) 12.06.2007

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 12.06.2007 – 16:33

  • 0

#54 збоченийФРЕШ

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 94 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Ч Е Р Н і В Ц і

Відправлено 18.06.2007 – 17:54

«Вірус випущений з небес»

А хтозна як то було все тоді? Чи то був ранок, чи вечір, чи глибока, темна, із елементами романтиками ніч. Але діло вже було зроблено, річ випущена та вірус занесений до людей, який згодом заразив цілу планету. Ні, ви не праві, це ніяка не фантастика, не збираюся я Вам тут сидіти, щось вигадувати та втирати про не існуюче, можливо буковки будуть здаватися фантастичними, бо вони пишуться фантастично, але запевняю Вас у цьому, дана розповідь то аж а ні трохи не фантастика. Скажете що любите фантастику, не буду суперечити Вашим смакам, тому сприймайте дану розповідь як завгодно, суть в іншому.

Отже то був не зрозумілий період часу та не зрозумілі відтінки щастя. Тепле сонце, за вікном лився осінній дощ, а на горизонті падав сніг. Все було як завжди, але чомусь завжди не вистачало чогось рідного та теплого, чогось приємного та ніжного. Сонце, дощ , сніг – немов би різні пори року та завжди існуючий між ними друг - час. Час, так багато йому присвячуємо, а замислювалися ми колись, чи присвячує він нам щось? Напевне відповідь відразу буде «ні». Хоча ні, постривайте, - почується із далеку, із людської тиші та із без емоційного стану впевнений голос, час – це все що мають люди безкоштовно в цьому світі, адже із-за часу ми можемо бачити чудові моменти із нашого такого короткочасного життя, як із минулого, так і із майбутнього. В часових хвилях можемо просто сидіти на місці та відчувати інших людей, відчувати смак свободи, смак турботи, ніжності, смак розчарувань та жалю, з рештою таке велике почуття як ЛЮБОВ…Любов як саме життя. Любов через все життя та поза межами самого ж життя, самого ж часу, часу свого.
А знаєте, все так швидкоплинне, що інколи й не віриться що вже пройшло скільки часу, інколи кажемо що не вистачає часу на те й на інше, але самому ж часу завжди буде вистачати йти вперед… вперед… вперед…
Отже коли то сталося так і не відомо, але вірус кажуть впав із самих небес. Першою жертвою його була юна та тендітна дівчинка, яка завжди, із самого дитинства була сором’язливою та обережною до навколишнього світу, завжди була така мила. Це сталося коли вона поверталася до свого дому, коли відчула чийсь погляд на собі, але вона дуже соромилася подивитися, але все ж таки оглянулася, дуже й дуже сором’язливо, побачила погляд юнака, який ніжно посміхнуся у відповідь її погляду, в її серці немовби щось перевернулася, і теж посміхнулася у відповідь, і пішла собі далі, намагаючись йти самовпевненою ходою, хоча й не дуже в неї те виходило, тому що відчувала й на далі, як чиїсь очі проводжають її…
Наступна жертва так званого вірусу був юнак, який був завжди самовпевненим у собі, та розгубленим при спілкуванні із дівчатами. До речі, то його й погляд проводжав ту дівчинку. Проводжав аж до самого рога вулиці, доки не зникло тіло в зіницях його. Сам юнак хотів чогось ніжного та рідного, таємного і водночас відкритого, дикого та неймовірного, чогось не земного…
Так і пройшов той час, від погляду того юнака та сором’язливості тендітної дівчинки. Але одним чудесним осіннім дощем, із ледь помітними краплинками, йдучи вулицею, якось зіткнулися поглядом дві людини, чоловік та жінка, які кудись дуже поспішали, зачепивши випадково одне одного рукою. Спочатку не зрозуміли що таке, хоча був й приємний дотик, вони не звертаючи ні на мить на це увагу, ринули й надалі, віддаляючись від дотику та від свого погляду все далі й далі…
Також можна й продовжувати безкінечно, скажете яка суть того ж самого вірусу, який його сенс, якщо він на перший погляд і нічого не робить людям…а ви майте терпіння, і все самі прекрасно відчуєте, бо вірус такий є у кожного із нас.

Ніжно крапають з бурульок капельки, ніби якась гра. Сонце прокидається та ніби ближче стає із кожним днем до людей, люди самі ніби прокидають та починають час від часу вдихати на повні груди якоїсь свіжості...зима підходила до кінця, все оживало немовби довкола.



Через декотрий час, коли вже сніга майже не було довкола, коли білий колір починав змінюватися на зелений, коли холод замінювало тепло, і коли час дарував нам нові враження, то саме в цей момент якось одиноко, на лавочці в парку, на якій краска ледь-ледь ще зберігала свій відтінок, та була вся потріскана від сніга, сиділа самотньо дівчина, яка дивилась чому в гору, та дихала із таким щастям, що ніби раніше такого й не бачила та не відчувала, була вся якась замріяна…але, десь далеко, почувся голос, привабливий, ніжний, сміливий та трохи здивований, який спитав - а що ти тут робиш сама? Тобі не сумно? , - із ще більшим здивуванням спитав юнак. Дівчинка спочатку не відреагувала на ніби той далекий голос, хоча насправді юнак стояв просто поруч, а потім, її оченята глянули на юнака, та немов би відповіли, - чого б то я мала сумувати, якщо так приємно та красиво довкола, - але сказала зовсім інші слова. Привіт, ні, я не сумую, я просто задумалася. а звідкіля в тебе такий приємний голос? ,- юнак трохи розгубився, але сказав як завжди ніжно та привабливо, ніби співаючи, - та то напевне від батьків, а то я ніколи не займався співами, чи якимись іншими заняттями…від батьків, від природи, - відповідаючи він не міг відвести погляд від очей дівчини, який так ніжно дивився йому у вічі, здавалося що ніби потрапив на небеса…і так, навіть не дізнавшись як звуть одне одного, вони закохалися із першого погляду, із перших слів та поглядів, і тоді вірус знайшов ще одних жертв, яким було дуже приємно бути разом, які цінували кожну хвилю свого часу разом…

І не рідко вони бачилися на тій лавочці…не рідко могли спостерігати на ній тепле сонце, ніжний та приємний осінній дощ, зиму із кришталевими сніжинками, і, безперечно саму ж весну, яка так часто дарує людям ніжність та тепло, приємні моменти та саме ж кохання, самі почуття, які можуть бути вічними, як сам час…

Вірус є у кожного із нас, просто потрібно не боротися із ним, як із іншими, а просто сприймати його таким, який він є, все лікується, але лікується тільки Земне…а цей вірус був випущений з небес, тому не боріться із ним. Чим більше ви йому суперечите, тим сильніше буде почуття. Таке безкінечне як небо…адже всі в дитинстві мріяли полетіти на небеса, тому знайте, що шматочок небес є у кожного із нас, цінуйте це небесне почуття…
  • 0

#55 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 21.06.2007 – 16:25

Ручка дверей - як верньєр настройки старого лампового радіо. Тільки рухає вона не по радіостанціям, а по віхам історії.
Тож треба приготуватися до руху в часі. Потрібно скласти рюкзак, заповнити його ворохом асоціацій, не забути граніту і гарних, дев’ятидюймових нігтів.
Вперед в час. Швидше до старих історичних спогадів, які пахнуть то пергаментом, то срібними пластинами, сучасніші - чорно-білою плівкою.
Стоїш в пустелі, просто перед дверима, які виглядають як звичайнісінький портал в рай, в світанковому сяйві здаються надреальними, обліплені росою. Як їх ніхто не помітив? Так же рай тут, за цими запломбованими пластиліном білими дверима, які так самотньо стоять посеред ранкового піску.
Акуратно, пальцями, з мідяхи дверної ручки знімаєш росу, і вже сміливіше відкриваєш їх. Робиш крок вперед, і перед очима пропливають кадри, вирвані з контексту історії. Але образи не мають своєї атмосфери, вони такі сухі і беземоційні, як шматок граніту, який лижеш язиком і хочеш відчути солоність, чи солодкість, чи гіркоту, але не відчуваєш нічого - тільки спогади, навіяні уривками минулого, краплями дощу злизуються з холодного каменю. А двері за спиною дуже тихо зачиняються і зникають. Як в старих мультиках, звужуючись спочатку по горизонталі, а потім по вертикалі, в кінці-кінців залишаючи по собі тільки спалах одноразового фотоапарата.
Стоїш і намагаєшся зорієнтуватися. Внизу під ногами плитка, яка готова прийняти на себе гігаватний удар полум’я велета, що стоїть збоку, Challenger.
Продуваються дюзи. Скоро почнеться вогонь.
Вогонь обліплює тіло, здирає своїми потоками одежу і волосся. Потрібні дуже тверді нігті, щоб втриматись на вогнетривкій кераміці рефлекторного пандуса. Але сам Challenger не витримав своєї потужності. Захисна плитка обшивки носової частини корабля-носія відірвалася.
Вибух.
Чомусь так важко дивитися стару, часів Другої Світової війни, кінохроніку. Страшно виглядають будинки без вікон, без людей, а є тільки кам’яна тиша, яку може порушити віддалений гуркіт фронту. Так стається - матері не чують крику своїх дітей, коли близько їх немає, а тим більше, якщо їх немає взагалі. Але коли щось стається всередині, відчуваєш холоднечу, від якої розумієш - нічим вже не допоможеш...
Перевернута свічка другого ступеня ракетних прискорювачів чомусь не хотіла падати, чи вибухати. Напевне в неї ще залишилось 58,788% надії…
Плівка ретроспективи історії перегоріла, перервалась в кіноапараті, і тепер чути тільки шурхіт подавача плівки, і миготіння білого екрану…
  • 0

#56 Nana

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 751 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Dnipropetrovsk

Відправлено 21.06.2007 – 21:40

Перегляд дописуСмугаста Марися (6.06.2007 11:13) писав:

Поставила ананас на тумбочку.Вінг полегшено зітхнув. Лагідно поглянула на нього й пішла спати. Вже третій день вона вигулю ананас.Через тиждень її забрали в психлікарню. Ананас плакав.

Суперрр!!! Ти молодець, мені сподобалась ця історія.

Попутник


«Та-а-ак, не дуже воно приємно бути безквитковим пасажиром», розмірковувала я, куняючи у купе провідника. Зверху десь на полиці гуркотіли і підстрибували в такт з рухом поїзда три чи два відра. У чомусь, що було схожим на шафу, дзеленчала залишена кимсь у стакані ложка. За запиленою шибкою пролітали дерева і якісь будівлі, огорнуті міфічним таїнством ночі.
- Підклади собі під голову одіяло, так буде зручніше, - сказала, увійшовши до купе і поправляючи блузку, провідниця. – Воно у тій шухлядці.
- А не могли б ви вимкнути світло? – пробурчала у відповідь я, складаючи поїзне зелене в клітинку одіяло у вигляд подушки.
- Тоді весь вагон залишиться у темряві, - суворо глянула на мене провідниця і вийшла.
«Їдеш без квитка, то хоч помовчи». Напевно, вона хотіла сказати саме це. Та що ж! Очі дразнить ця напівзасмалена хтозна чим лампочка. А була лише перша година ночі, до бабусі я приїду тільки завтра о п’ятнадцятій…
Я намагалась заснути, думаючи про щось приємне. Та хіба ж тут розслабишся у сидячому положенні з покладеною на стіл головою? Фізично відчуваючи цей дискомфорт, я уявляла своє м’якеньке ліжко, в якому віддавалась яскравим сновидінням ще минулої ночі. А люди у вагоні зараз сплять на поличках, вони лежать, вкриті простиралами, на подушечках… І ціна їхніх квитків навіть менше, ніж я дала провідникові. Отак думаючи ні про що, я дивилась відкритими очима перед собою на білий рушник з плямою, який висів на стіні.

Світало. Скільки ж часу я так промріяла? А поїзд тим часом наближався до зупинки.
- Одна верхня полиця вільна, - сказала, мимоходом заглянувши, провідниця. – Там, у четвертому купе.
З неабияким зусиллям я перетягнула мої важелезні сумки до купе і поставила під стіл.
- А матрац де? – звернулася я до провідниці.
- Нема в нас більше матраців, - зиркнула та, закривши двері купе, і замість провідниці я побачила лише своє відображення у дзеркалі.
«Ну нема, значить нема, - подумала я. – Дуже мені треба твій матрац! Я і без нього засну».
Так і сталося. Я вилізла на полицю і відчула себе майже в раю. Тут в пригоді мені стало моє зелене одіяло, яке я підклала під голову і, незважаючи на підхрапуючого дідуся знизу, заснула, здається, найсолодшим сном в моєму житті.
Скільки часу я проспала, невідомо, але коли я прокинулась, був день, яскраво світило літнє сонечко, обсипаючи мене теплими променями крізь відкрите вікно. Поїзд стояв на зупинці. Почувши що десь на пероні продаються пиріжечки з капустою та картоплею, домашні, смачні і гарячі, я виглянула у вікно.
«Оце тут хлопці гарні», - подумала я, оглядаючи чорночубого красеня, що стояв за декілька кроків від мене, поблизу до протилежної колії. Протираючи заспані очі, я навіть голову з вікна висунула.
«Ну цього не може бути! Просто мій ідеал чоловіка! - все думала я, стягуючи резинку з волосся. – Я повинна йому сподобатись! Негайно! Та що ж з цього вийде? Он він навіть і не глянув в мою сторону.» Я спостерігала, як красень ходив по перону, сховавши руки в кишенях, і майже мліла від кожного його руху. «Оце ну… І бувають же такі дивні зустрічі. Та він же моя доля!» не соромившись, я витріщалась на нього, перелякавшись не на жарт, що, може, ніколи його не побачу. «Кохання з першого погляду», крутилося в моїй голові, коли серце майже вистрибувало з грудей. Навіть трошки смішно стало від нагрянувших на мене цих емоцій та переживань. Не розуміючи, що зі мною коїться, я просто дивилась, дивилась на нього… Хто він? Що робить на пероні? Чекає когось? І скільки хвилин я зможу лицезріти його?
Парубок перейшов через колію і раптово з’явившийся невідомо звідки вантажний потяг виключив його з мого поля зору. От і все, це назавжди. Я лягла на своє одіяло, нічного свідка всіх моїх думок, і засумувала. Немов якийсь камінь ліг на душі, так важко мені стало. Хвилин через десять, чи може більше, наш потяг від’їхав від тієї станції. Знову пролітали посадки, стовпи, хатинки, але мій настрій був вже не той. Сотні думок почали приходити до мене і душити. В нього ж, мабуть, є дівчина. Яка ж вона щаслива! Не маючи уявлення, хто він і хто вона, я вже заздрила їй.
А дерева за вікном все летіли і летіли, а ніжний вітерець грався з моїм волоссям, але відчуття невичерпної внутрішньої пустоти гнітило мене. Що ж… Я змирилась. На наступній зупинці я знову виглянула у вікно і побачила… ЙОГО!!! Хай йому грець, це ж моя доля. Від несподіванки я навіть головою об стінку ударилася. Чорночубий красень з мого поїзда, можливо навіть з мого вагону! Та чому ж я раніше про це не подумала? Спостерігаючи за ним, я вислідила, що він саме з мого вагону. Моє серце почало битися з новою надією. І це був тільки початок!

- Збирай речі, у сусідньому купе звільнюється нижня полиця, - через півгодини після того, як поїзд від’їхав від станції, повідала мені моя провідниця.
Я схопила свій рюкзак то одіяло, і пішла туди, роздумуючи, що нарешті я зможу спокійно попити чаю і посидіти. Відкривши двері, я побачила хлопця, який виймав свою валізу з-під полиці.
- Ви зараз виходите? – спитала я.
Він обернувся:
- Так, а що?
«Він як янгол», подумала я, збагнувши, що це і є мій красень, за яким я так пильно спостерігала з вікна.
- Тобі допомогти перенести сумки? – несподівано спитав він мене.
- Так… тут… недалеко, - я вже не розуміла що кажу, коли його великі карі очі дивилися мені майже в душу.
Він пішов за мною до купе і переніс сумки.
- А ти що без квитка?
- Місць не було, а їхати треба…- коли я чула його голос, я була така щаслива, немов у мене виросли крила і я летіла.
- А їдеш куди?
- До кінцевої їду. Ще чотири години.
- Ну що ж. Бувай! – посміхнувся мій попутник і пішов до виходу, бо поїзд сповільнив рух, під’їжджаючи до станції.
- Бувай… - невпевнено сказала я, дивлячись йому вслід.

Це була мить радості, мить справжнього щастя. Його погляд, здавалося, ніколи не залишить мене. Вже не хотілося називати випадкового попутника своєю долею, вже не хотілося сподобатись йому. Як не дивно, навіть не виникало бажання зустріти його ще колись в своєму житті. Я була рада, що наші дороги так раптово перетнулися, але це ж не одна дорога! Це два різних шляхи… Навіть не знала його ім’я. Життя ж, врешті решт, не зупиняється, коли тебе захлеснула хвиля почуттів до незнайомця, який назавжди щез з твого шляху. А чи потрібно довіряти почуттям? Чому вони приходять тоді, коли їх зовсім не чекаєш? Такі ніжні і солодкі почуття, хіба ж він міг здогадатись про них? Я дивилась у вікно, розпутуючи в голові немаленький клубок думок. Небо манило своєю голубизною, і вітерець, залітаючи до купе, теж був якийсь солодкий і пахнув літньою свіжістю. Нарешті приїхавши до кінцевої станції і стоявши на пероні, я ще раз глянула на вагон. Цілий рік, здавалось, пройшов після моїх нічних роздумів. Не хотілося з ним розлучатися… Але, як я вже сказала, за будь яких обставин життя продовжується!
  • 0

#57 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 22.06.2007 – 09:02

Аплінк, 100 кб пс, є, вихідна точка, як завжди нуь…
Пускаю собі нформацію прямо в пуповину, через жмут проводів, який живитья мене потоками. Де джерело потоків, може за стіною? Навіть якщо в цій кімнаті, головне інформація… це як наркотик, спочатку береш потроху. Нерахуєш скільки ти байтів кинув, і сільки прийшло, збираєш росу ранкових вражень з полірованої екранованої витої пари, електорни ж там не бігають як дурні, вони ледь повзуть, передають інформацію.
Далі, звикаєшся до інформації. Вже рахуєш, дозуєш сам собі, щоб небуло її забагато, і небуло замало, бо без неї просто помреш, повітря небуде чим вдихати, вперед і вперед, поки не досягнеш насичення. Головне щоб аплінк був, погляд? Немає значення, дотик? Кому він потрібний, запах по проводах не передається. Стрес? То просто патрони кінчились, або миша заглючила, кинула ваш приціл високо в гору, це так вириває з тієї реальності, такої чистої, схожої на метро, з мінімумом написів на стінах…
Да вже 100 кбпс мало, треба переходити на щось інше, пуповина не витримає, в голові завжди є страх що джерело потоку десь зникне, було і нема, просто відійде від клавіатури, чи заб’є, чи зрозуміє, що дотик, запах, голос, погляд головніше, а тебе, покидька з жгутом проводів в пуповині так і не витяне з тієї електронної, надзвичано чистої і абсолютної, лажі.
Аплінк 100 кбпс, нуль, інформації нуль, що стлалось, може якийсь глюк, пере загрузка..
Аплінк 100 кбпс, нуль, інформації нуль, з чим треба щось робити..
Вираваєш з пуповини RJ 45 і пхаєш собі туди старий добрий штепсель, цікаво, скільки можна виримати, 1 ампер, 10, 100? Людині достатньо 0,01, ха, торкнись губати струму стань провідником. Пішов старий добрий аналоговий сигнал, з частотою 50 герц, дайте мені в руки олово я буду паяльником. Запобіжники? Всі накоротко, термореле? Додітька, будемо гнать струм поки не вийдемо на орбіту.
Жарко, страшно жарко нічого невидно, чому в моїй конструкції не передбачили такої невинної розваги? Світла, треба трошки свіла, а не цього сурогатного інфрачервоного… Зніміть з вікон темні жалюзі.
  • 0

#58 Гість_Loupеня_*

  • Гості

Відправлено 23.06.2007 – 20:24

ПЕСИМІСТИКА
1. Всяк хлопчак Івану любить,
а від мене його нудить. :angry2:
2. Всім сонце усміхається,
Радіє всім воно
Мене воно цурається,
до мене все одно :gryzin:
3.З подружками сміється Івана.
З мене регочуть - Дана-засрана :durak:
ПС. Івана- моя супер - крута сестра.
ППС. Це неправда :durak:
  • 0

#59 Ласочка:)

    Сова всія Теревень

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1002 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Славне місто Утопія

Відправлено 23.06.2007 – 20:37

нещодавно взяла в руки акварельні фарби:gryzin:

Прикріплені файли


  • 0

#60 збоченийФРЕШ

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 94 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Ч Е Р Н і В Ц і

Відправлено 27.06.2007 – 13:34

«Перша посмішка по той бік екрана»



Жевріюча цигарка. За вікном вже ніч. Я перед монітором займаюся легеньким барабанінням по клавіатурі, де від барабаніння утворюються буковки, слова, змінюється настрій та намагання передати свої емоції дурнуватими смайликами.
Все як завжди, знову форум. Знову чуже та власне спілкування – а якщо замислитися, то навіщо взагалі таке спілкування? Кажуть що це залежність від інтернет спілкування , і таким людям дуже важко в реальному світі. А чи то так насправді – то вже судити Вам.
Стукіт по кнопках клавіатури все більше зростає – втягнуся, увійшов в не живе спілкування (: . велика купа букв після набраного. З букв вийшли слова, ось до прикладу візьмемо одну тему з ф о р у м а. тема має назву «А с о ц і а ц і ї»:

- любов
- почуття
- ніжність
- дотик
- лоскотно
- посмішка
- радість
- вище неба
- політ
- невагомість
- космос
- всесвіт
- зорі
- краса
- жінка
- людина
- звірі
- життя
- нерви
- цигарка
- дим
- вогонь
- тепло
- любов
- …

Як би не гралися зі словами, все рівно все зводиться до любові, до певних почуттів. Кажуть й про те, що в Інтернеті н е р е л ь н о закохатися чи знайти почуття, рідних людей, друзів. Так, погоджуюся, те що н е р е а л ь н о – факт. Бо не буде тих дрібниць до яких ми так звикли в реальному житті, і просто вже не звертаємо на них уваги – це дотик, подих, шепіт, справжній голос, сіяючі очі, поцілунки, аромат…з рештою проста посмішка, простий сміх. А ось про почуття не можна таке казати, вони завжди будуть, і байдуже де, на відстані чи коли люди близько, в інтернеті чи через стільниковий зв'язок. Питання тут інше – якими ці почуття будуть?
Кажуть що не можна взагалі знайти друзів чи коханих людей в інтернеті. Мабуть і не можуть ті, хто таке каже, а я зумів знайти і перше, так само і друге.

Все як завжди. Асоціації. Слова. Ми. Потім ніби живе спілкування у віртуальному світі. Перша цікавість, перша її вибагливість та прояви симпатії, просте задоволення від спілкування, інколи образи і нарешті перша взаємна посмішка.


Ніколи її не забуду, хоча й не бачив тієї посмішки. Замість посмішки я бачив знову дурнуватих смайликів. Але то було на екрані монітора, головне що я відчув, коли знав що вона посміхається, відчув на собі ту посмішку.
Розповісти від чого була перша посмішка? Діло не в тому, що раніше ми не посміхалися, не було посмішок, тут дещо інше. Просто посмішка була взаємною та одночасною. Була вона немов би одним цілим. Одна посмішка на двох зовсім різних, раніше не бачачи в реальному житті людей.
Ми як завжди спілкувалися. інколи дратували одне одного, інколи не вірили що спілкуємося так довго, інколи просто мовчали…як коли, як в яку хвилину. Зізнаюся вам, мене дратувало в цій дівчині те, що вона не хотіла зі мною побачитися в реальному житті, завжди казала що не побачимось, можливо колись, тільки не тепер. Я така людина, яка звикла отримувати все те, що хочу, і щоб було все так, як я цього захочу – після знайомства з нею, після спілкування все дуже круто змінилося, змінився я і змінилася вона, хоча ми залишаємося самими собою.
Пам’ятаю як вчора ту ніч та її перший повітряний поцілунок. Вона ще розповідала пізніше мені, що виходила на балкончик та відправляла мені поцілунок, а я в свою чергу виходив на свій балкончик, дивися на зоряне безкінечне небо, та приймав її поцілунок. Слід згадати й про сон, мені не так й часто сняться сни, але тільки не тієї ночі. Саме цікаве це те, що нір азу не убачивши людину, вона наснилася мені. Сон був чудесним, а коли прокинувся, диким – бо не міг збагнути чому і як можна бачити у снах людей, яких раніше не бачив. Обличчя я не пам’ятаю у сні. В моєму сні ми мали якісь стосунки із нею. Гуляли парком, та просто посміхалися одне одному. Їй також снився сон, подібний на мій – у її сні ми теж були разом, подібний принаймні у цій частині. Дивно та божевільно, можете так думати, чи інакше, але все це був факт. Така моя, така її – така наша історія.
Так ось, того вечора (перед сном), я як ніколи хотів її побачити. Вже за вікном літо закінчувалося, і я усвідомлював що потім часу буде мало для сидіння в інтернеті, тому ще більше хотів її побачити. Того вечора вона немов би переступила через себе, і сказала не притаманні їй такі слова, - я згідна, так я хочу зустрічі, і ми обов’язково зустрінемося, - я тут дійсно був вище неба, на краю землі, хоча й не знаю де той край, мене переповнювала радість та ще більша жадібність її побачити.. і в той самий момент, нічого не роблячи, я просто посміхався, так посміхався, що аж перевертався увесь мій світ і я не вірив прочитаному. Пізніше наші посмішки з’єднувалися дурнуватими смайликами, але саме ці смайлики зуміли передати нашу взаємну радість та просту посмішку, взаємну посмішку.
З першої реальної зустрічі все змінилося. Ми стали просто такими реальними, бачилися часто та просто посміхалися одне одному відчуваючи присутність нашу поряд, відчуваючи усіх дрібниць до якого всі ми так звикли в реальному житті. Все вже не так як раніше, як колись, по той бік екрана…


«Ось таке маленьке чудо яке змінило клаптик мого життя…мене самого»
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних