Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#341 =MAVKA=

    Я в серці маю те, що не вмирає...

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1153 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Київ

Відправлено 27.01.2009 – 11:24

* * *

Словом, напівсловом, жестом…
Подихом, дзвінками, смс…
Ти розбудив в мені укотре весну,
Й душа моя злітає до небес…

Пташиною вона до тебе лине,
Серце завмирає і тремтить.
Життя іде, і час летить невпинно,
Й моє життя у нім – це тільки мить.

Тому я поспішаю так до тебе,
Й викохую в собі таємні мрії.
І знову лину я в безмежне небо,
Тримаючись за рими легкокрилі…

27.01.09
  • 0

#342 =MAVKA=

    Я в серці маю те, що не вмирає...

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1153 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Київ

Відправлено 27.01.2009 – 17:10

Останній лист

Останній лист з Британії згадала,
Він невідправлиним лишився на столі.
Його у стінах кафедралу я писала,
Навколо лиш могили вікові.

Забив годинник ще живого кафедралу,
І вітер вересневі квіти розхитав.
Мені так любо, так спокійно стало,
Пишу листа поміж осінніх трав.

Весела пташка сіла на могилку,
Й затихли переспіви в одну мить.
Чому я їду, допускаючи помилку,
Чому не можу час я зупинить?...

І забажала я між стін святих зостатись,
Убратись в камені, тримаючи листа,
Столітньою скульптурою удатись,
І пронести цей лист через літа.

Британський вітер звеселятиме мене,
Волоссям буде грати кам"яним,
Отак життя моє камінне пропосте,
У краї цім, мов казка, чарівнім...

Мій лист написаний підходив до кінця,
І крапельки дощу упали на листи.
Ніколи не забуду оці святі місця
Серед любові, Англії, краси...

5 років назад
  • 0

#343 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 31.01.2009 – 22:24

...

Повідомлення відредагував Олеська: 19.01.2011 – 12:38

  • 0

#344 Йа_ЯбЛуЧкО_XD

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 649 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:if.ua

Відправлено 31.01.2009 – 22:38

***(Розбиваємось об землю…)

Розбиваємось об землю краплями,
Піднімаємось туманом осені…
Твоє тіло стане марлями
З терпким, холодним оцтом.
Сходи за сходами, рівні за рівнями,
Повітря нам так не вистачає…
Десь у небі ми станем вільними,
Як двійко народжених чайок.
Ти впадеш листям, я впаду росою,
Нажаль, ми вже далеко не люди.
Але я тут залишуся з тобою,
Ніхто не знав, що все так буде.
Напівіснуючі маленькі створіння,
Напіввільні, напівзалежні.
Ще не пустили ніде коріння,
Ще ніде не припали лежнем.
Мовчать, боятися й існувати –
це наша доля після довгої смерті.
Дозволь ще раз мені поцілувати
Твоє зоображення у конверті…
  • 0

#345 Руда_миша

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 547 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Центру та окраїн Львова

Відправлено 03.02.2009 – 14:55

Чорними насінинами соняшника
вороння обсіло вершечки
приспаних наркотичним
зимовим
сном
дерев.
Посірілий сніг марить
тим,
що от-от почне
танути.
А ця вулиця – частина
передвесняного світу –
немов і не зважає
на ледь помітні медові
ноти
сонячного проміння,
котре вже сказало
зимі :”Бувай...”
Мені сниться ця-от
дорога
в денному сяйві та вечірньому
мареві
зими, осені та весни.
Я не пригадую, чому
вперше ішла нею вві сні.
Та тепер,
коли крокую нею
серед білого дня,
мені стає так тужно,
так болісно і самотньо, немов
те все мені аж ніяк
не наснилось.
  • 0

#346 carry

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 570 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Тернопіль

Відправлено 03.02.2009 – 15:07

Там ангел плаче за тобою,

Він плаче за моїм проханням.

Я просто сліз уже не маю,

А він почув мої страждання



Мені дозволив відпочити

Піти розвіятись, забутись

Порадив він мені пожити

І в світ твій більше не вернутись



Він сам поплаче за тобою?

А потім ще комусь віддасть.

Ще хтось страждатиме тобою

Поки на тебе впаде масть



Тоді ти сам поплачеш, милий

Й ридати будеш до тих пір

Допоки сльози всіх, хто вірив

Не виплачеш ти сам, повір....
  • 0

#347 Psihopadka

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 189 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:дурдому

Відправлено 06.02.2009 – 22:53

Ти боляче мене ударив в серце,

Твої слова душу ранили безжально

Ти спопелив мій розум,

Я забула cмак життя.

Я забула, що я лишилася жива,

Лежачи в труні красивій.

А ти радів життю і веселився

А я себе живою схоронила
  • 0

#348 kavalera

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1258 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 13.02.2009 – 10:14

Ти знову зробила мені боляче
Затьмарила радість дня, спокій ночі
Всередені мене все перевертається
І болить болить болить
О, як би я хотів не зустріти тебе більше ніколи
Не чути про тебе нічого
Не бачити тебе
Та не можу
Бо ти всюди
Ти на кожному кроці
Ти маниш і зачаровуєш
Спокушаєш своїми принадами
І знову я роблю свою помилку
Я впускаю тебе до себе
І стражданням моїм не має меж тоді
А ти тріумфуєш, о безсердечна!
Защо мстишся мені?
Чого насолоджуєшся з мого безсилля?
Чого радієш з мого мовчазного крику?
Скривившись од болю мене вистачає лиш вимовити:
Знову неякісна сметана...

PS. Дівчата не сердьтесь. :)
  • 0

#349 Amili

    сама по собі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1458 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 17.02.2009 – 11:00

Цей вечір був такий як і інші…звичайний, буденний, тихий. Хіба от дощ стукотів у вікно, якусь відому лише йому пісню…
…вона сиділа на ліжку, прихилившись до стіни і слухала…
…Дощ, він дарує життєдайну вологу, приносить свіжість і незрозуміле відчуття смутку та ностальгії. Хіба можуть в одному явищі поєднуватися різні якості?
…Дощ…він проникав в усі закутки її душі і вимивав з неї бруд, неспокій, залишав часточку надії, надії на те, що все зміниться і забудеться, буде тихо, спокійно і затишно. Дощ був рідним для душі, такої ж суперечливої як і він. Вона плакала…
…Звичайна дівчина зі своїми нікому не потрібними бажаннями і думками, ще одна одиничка якоїсь великої системи, черговий гвинтик…
Вона відчинила вікно. Холодний дощ, разом із вітром проник у кімнату, овіяв вологою…Природа відчувала ї настрій і плакала з нею…
Це були сльози безвиході і розчарування, а можливо полегшення? Після зливи завжди сяє сонце, можливо так і тепер?
Вона витерла останню сльозу, дощ притих…душа очистилася…
Подивилася на небо і усміхнулася – десь там є Він, той, хто захоче боротися за її щастя, хто зробить її королевою або ж прирече на сум…
Ніхто не бажав змагатися за неї, ніхто не кохав її настільки віддано, щоб перетворити її життя на казку, або просто зробити божевільний вчинок; ніхто не був настільки щирим з нею і відданим їй, щоб просто бути поруч, дарувати своє тепло і ласку…в її житті не було нічого. Лише очікування, життя завтрашнім днем і думки, що потім буде краще…
…Небо дивилося на неї вражаючою пусткою, яка затягувала її в себе, бажаючи подарувати все і водночас нічого…
«Я люблю тебе!» - сказала вона йому. Небо відповіло краплинкою дощу, що впала на її руку…
Знову дощило, а вона шепотіла в невідому далечінь : «Я ще не жила…Я ЩЕ НЕ ЖИЛА…»…
…дощ плакав з нею…
© Amili
  • 0

#350 Z-CORE

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 16 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Закарпаття

Відправлено 17.02.2009 – 17:37

ПРИМАРА ЖИТТЯ

Кочан Золтан
Бабідорич Станіслав



ПРОЛОГ

Місяць яскраво світився на холодному зимовому небі. Молода сорока перший раз переживала зиму. З харчами в неї проблем не було: у місті завжди знайдеться перевернутий смітник із зіпсованими продуктами чи добра бабця, що підгодовує голодних птахів, тому сорока не відчувала голоду. Її шлунок був повний і це робило її «щасливою». Проте дещо її все-таки засмучувало – наближалась ніч і ставало все холодніше. Птах відчував, як холодне повітря прокрадається під його пір’я і жорстоко кусає його шкіру. Він сидів на балконі житлового будинку і тут йому було відчутно тепліше аніж на дереві поряд, де знаходилось його гніздо.
За дверима балкону чулися якісь звуки. Сорока звісно ж не розуміла їхнього змісту, але в її примітивних мізках виник спогад: такі звуки спричинюють оті дивні великі створіння, яких всюди так багато і які не вміють літати. Проте, незважаючи на досить грубий тон голосу, сорока не полетіла геть. Вона знала, що ці дивні гіганти дуже повільні створіння і від них легко втекти.
– Стій! Сьогодні в якості покарання ти залишишся без вечері! А завтра ти повинен принести додому дві п’ятірки інакше матимеш дуже великі неприємності, зрозумів?! – почулося з середини будинку.
Та сорока звісно ж не розуміла сенсу почутих слів, вона також не могла відчувати того страху, що линув із оселі, і те зло, що в ній панувало…




ЧАСТИНА ПЕРША
Старі рани


Розділ 1

Різкий та неприємний дзвін будильника поступово витяг свідомість Вольтера на поверхню реального світу. Розплющивши очі, які поволі відновили свою властивість чіткого бачення, він побачив за вікном чудовий осінній ранок, який немов навмисне з нього глузував, мовляв: «Давно пора вста-вати!». Вікно було розчинене всю ніч і в кімнаті було приємне свіже повітря, що додавало більше бадьорості ніж чашечка кави.
Прийнявши холодний душ, Вольтер став перед дзеркалом. Він завжди гордився своїм тілом… Чіткі та пропорційні м’язи, яким би позаздрив будь-який древньогрецький бог, ретельно поголена голова та борода приховували під собою міцний, як камінь, характер та холодний геніальний розум.
– Тараса все ще немає вдома! – почувся м’який жіночий голос із кухні.
– Це мало б мене непокоїти?
Вольтер непомітно підкрався до дружини та лагідно обійняв її.
– Це ти його таким виховав, – обурено відрізала Світлана. – таким безсоромним ловеласом.
– Тільки не кажи, що краще б він був ботаном.
– А що такого поганого в ботанах?
– Нічого, але мені здається жінки роблять свій вибір зважаючи не на такі якості як розум чи доброта.
– Та невже? І як ми в такому випадку робимо наш вибір? – спитала Світлана, виклавши на тарілку значно більшу порцію яєчні, ніж попередня. – Нюхаємо вас?
Вольтер сів за стіл навпроти Світлани. Зранку вона була завжди такою вродливою, що йому здавалося він прокидається поряд із янголом. Її світле волосся здавалося ще світлішим як вдень, а голубі очі виблискували амбіціями, які наповняли кожного хто в них заглядав.
– Ну, ви вибираєте того, хто поводиться з вами найгірше, – пояснив Вольтер, проковтнувши апельсинового соку. – Ботани готові на будь-що заради уваги з боку дівчат, а дівчатам на них відверто начхати, – продовжував він свою розповідь, відкусивши шматок хліба. – За роки служби в міліції я бачив тисячі негідників: ґвалтівників, грабіжників, злодіїв, убивць… Усі вони поводилися з жінка-ми, як зі сміттям і мали їх до біса багато! А глянь на Піфа – природженого романтика. Він побрався з першою дівчиною, яка пішла з ним на побачення! Хоч він постійно залицявся до когось… казав представницям прекрасної статі такі компліменти, яких вони не могли чути ніде і ніколи, поводився з ними як із принцесами, а вони вибирали тих, що мацали їх за сідниці та говорили з ними як із хвойдами.
Світлана почервоніла, згадавши як познайомилася із Вольтером.
«Він правий», – визнала вона про себе.


Розділ 2

Було опів на восьму, коли Вольтер виїхав на своєму сірому БМВ зі стоянки відділку міліції. Перше враження не підвело його: погода й справді була чудовою. На небі не було жодної хмаринки. І оце після стількох днів потворної мряки! Прекрасна погода та наближення кінця робочого тижня дарували Вольтеру гарний настрій і цей гарний настрій не могло зіпсувати ніщо, навіть убивство за розслідування якого він мав узятися.
Але перед тим як виїхати до місця злочину Вольтер зупинився біля аптеки.
– Доброго дня, сьогодні ви прийшли раніше ніж завжди, – зазначила аптекарка, побачивши детектива.
Він мовчки дав вже літній жінці-фармацевту гроші і зайшов у кімнату до якої вели двері за прилавком. То була маленька підсобка, де лежав усілякий мотлох, але як не дивно виглядало все досить стерильно. Детектив сів на стілець, що стояв біля вікна і, підкотивши рукав піджака, поклав руку на стіл. Тим часом у підсобку зайшла аптекарка, відкрила холодильник та вибрала з нього невеличку ампулу, потім дістала одноразовий шприц та обережно набрала в нього прозору рідину.


Розділ 3

Убивство сталося у скромному сіренькому будиночку, який нічим не відрізнявся від мільйонів інших – таких самих хатинок колишнього СРСР. Район у якому стався злочин мав досить гарну репутацію, мабуть, густі зелені насадження заспокоювали людей, тим самим попереджаючи злочини, а відсутність шикарних віл, які б вирізнялися із загального сірого фону непоказних вбогих будиночків, не давали людям навіть мотиву для якогось невдоволення і тим більше злочину. Проте цього разу усе було інакше.
Вольтер припаркував машину і попрямував до входу в будинок, але несподівано Піф став на його шляху.
– Друже, – обережно мовив він, намагаючись підібрати потрібні слова та інтонацію. Вольтеру була знайома така поведінка Піфа і це його неабияк налякало, – тобі не варто туди заходити…
Але Вольтер просто не міг на це погодитись! Він знав, що Піф не став би зупиняти його без по-важної на те причини, проте мусив дізнатися в чому річ. На рівні підсвідомості детектив передчував щось жахливе: за ті довгі роки, які він пропрацював разом із Піфом, Вольтер навчився ловити кожну приховану емоцію та непевну думку за виразом обличчя свого напарника, за тембром та швидкістю його голосу, за жестами його рук та за грою очей. Але байдуже що сталося, він не міг від цього сховатись, тому зайшов у будинок.
Пройшовши крізь тісний коридор, він зайшов до великої світлої кімнати, яка була схожа на ві-тальню. Велике вікно, що відкривалося на захід, забезпечувало гарне освітлення кімнати в цю ранню пору. Вітальня була переповнена кримінальними експертами, які знімали відбитки пальців із усього, чого могла торкнутись рука злочинця. Посеред кімнати, перед великим коричневим диваном, в одрі засохлої коричневої крові лежав труп. Вольтер підійшов ближче, щоб розгледіти тіло.
Жертвою був юнак років двадцяти. Він був одягнений у коричневі штани і голубий светр. Куля пролетіла через його праве око і пробила череп, розбризкавши мізки по оздобленій візерунками в готичному стилі стіні. І хоч те криваве місиво вже мало чим нагадувало людське обличчя, та Вольтер все ж зумів упізнати у ньому свого сина.
– Тарасе! – закричав він, але чув лише відлуння свого голосу. – Тарасе!
Упавши на коліна, Вольтер обійняв холодний труп власного сина і немов здалека почув голос Піфа. Важко було розібрати у такому стані, що саме намагається йому сказати напарник, та цього й не треба було робити, адже двадцять років Вольтер чув ті слова щоразу, як Піф намагався заспокоїти родичів убитих. І тільки зараз, відчуваючи на долоні в’язку рідину, що витікала із продірявленої голови Тараса, Вольтер збагнув, що своїм дурнуватим та недоречним базіканням Піф увесь цей час пробував втішити радше себе самого, бо втішити родичів неможливо…


коментарі можете писати на Z-CORE@i.ua. А ще якісь ідеї як або де знайти видавця, який хоча б прочитає рукопис цілого твору:-(

Повідомлення відредагував Z-CORE: 17.02.2009 – 18:01

  • 0

#351 Йа_ЯбЛуЧкО_XD

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 649 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:if.ua

Відправлено 17.02.2009 – 19:54

Бекспейс

привіт... бекспейс.
натискаю погриженим олівцем стрілку назад.
втомлені очі втуплюються в пусте віконечко.
я люблю дивитись у пусте вікно наших непочатих розмов.
воно для мене виглядає краще, ніж Мона Ліза, твори Рембранта,Гогена, Ван Гога, Ботічеллі...
бо його творили інші. а ці вікна творили ми.
там історія нашого життя. ніби і не реальність, але наслідки реальні...
настільки реальні, що часто гра перетворюється в справжнє життя.
гра може розвеселити, може захопити, може зробити боляче. у нас було все.
але ми грались. і догрались до реальності. жорстокої.хаотичної.дорослої.
вона нас захопила, але ми вирішили втекти. далеко. в нікуди.
втекли. і тепер я не можу знайти ниточку, за яку ми колись блукали в реальність. і за якою я впізнавала тебе.
ти зник. отак. раз! і гра закінчилась. сухі фрази. жорстокий оффлайн.
"видалити із списку контактів?"бекспейс....
17.02.09 р.
  • 0

#352 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 19.02.2009 – 00:15

В небо злетів віддаючи радіоактивним слідом ракабомбль, пройшовся по низьким хмарам і втиснувся в щільний потік таких самих, брудних і смердючих радіоактивними вихлопами, ракабомблів. Повітряна траса пролягала повз вишокі шпилі громовідводів які виходили з труб. Ретроспектива спогадів підказувала, що тут десь років двадцять текла річка, і нічого не було забодвано, і навіть тут була гора, з якої текла річка, а зараз, це якась конусна вирва, впадина на тлі рівнини, не пуп землі.
Люди так просто пристосовуються, під час перших випробувань атомної зброї зграї молодиків, які хотіли стати дорослими, бігли на вибухи махаючи смішними вогнепальними дрючками. І нікому в голову не прийшло, що це ж якось негарно, коли хтось гине, вже дуже просто пристосуватися до такої дурниці як смерть, тілки для героїв смерть це ще одна цікава пригода, яка їх і робить героями, хоча вони напевне все ті ж молодики.
Війна почалась як завжди рано раненько, десь в годин п’ять по Гринвічу, хтось комусь не дав лишній барель нафти, хтось не хотів щоб якась технологія пішла в маси, якась купка людей, думала, що тримає світ на долоні. Година, і стратегічна зброя стартувала, ще трішки, люди заметушились, але, якось пізно, це навіть не після бійки махати кулаками, і не наступати на граблі, це навіть простіше. Бац, і гриби почали з’являтись то там то тут, і здавалось все, кінець людям, і прийшла епоха тарганів. А от ні, люди теж вміють пристосовуватись. Свинцеві костюми від дольче-габани, хто по бідніше, для тих прорезинений брезент.
Але це все не так плачевно, рослини ростуть, сонце іноді проглядається крізь радіоактивні дощі, найгірше в тому, що люди не бучать зірок, життя стає простіше, залатуєш потріпаний дощовик, проколюєш нову бурульбашку радіоактивного опіку стерильною голкою, і акуратно колекціонуєш спогади, бо зранку на роботу, знов іти на місце падіння ще однієї мегатонної, шукати з гейгером паливо для якогось багатія на рокобомблі
  • 0

#353 Ulrick Stahlbehr

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 365 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Звенигородка

Відправлено 19.02.2009 – 19:46

Тишина.
В лісі було тихо. Лише інколи пробудить тишу пугач. Тихо. Здається, що тихо.
Раптом роздалися дивні звуки. Щось шипіло, щось рипіло, щось гуло. І тут...
Все стало як днем. В небі розірвалася ракета, яка сповіщувала наступ. Почулися постріли із гармат. Гул чобіт. Деренчання моторів.
Люди воювали.
Полковник Нестеренко циро сподівався, що наступ буде успішним. В лісі засіло угруповування німців, яке треба було знищити. А начальство гуде, що він некомпетентний, що він не може провести наступ. Він ще доведе тим щурам, чого він вартий! А особливо полковнику Хрубцьову, який обізвав його "рядовим з погонами"! Це ще хто рядовий! Добре одне, що він давно в КПРС і його ще не називають націоналістом і ворогом народу! Ох, як він утре ніс начальству 1-го Українського фронту!
Наступ був, по його міркам, геніальний. Хіба це не геніально - відволікти німців, щоб розлити бензин по лісу і підпалити? Треба було небагато пального, зате ефект! А ліс, степ - кому це потрібне? Голвне - щоб ворог був знищений! А переможців не судять!
Земля стогнала. Від пекучого болю, завданого лісові. Від синців, набитих вирвами від снарядів. Від стуку чобіт. Від рік крові, пролитій по ній. Але вона терпіла. Бо не могла нічого більше...
Ліс перетворився у велетенське багаття. Воно згасло, бо ліс був обмежений річками. І знову тишина...
  • 0

#354 SHYTTJAMRIJI

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 11 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 26.02.2009 – 15:37

ВАЖКО....................
усім ....часом ...важко..
хвилину ...дві..день ...годину...
важко жити ....????????????нестерпно????



але ЖИТИ НЕ ВАЖКО...? - -важко помирати живучи?!


сидіти в улюбленій світлій чистій кімнаті і втиснути очі в одну точку.І
так годину -дві...та це ще поблажливо...важко іти по вогні так і не
знаючи ,що чекає на тому краю шляху.
чекати під дверима не маючи змоги навіть постучати ...міцно спати з
усвівдомленим знанням, що через годину тобі вставати - і знов
животіти.ВАЖКО,,,,
Так важко сидіти і чекати щастя -повністю обгрунтувавши що його в цьому
світі уже немає і можливо ніколи і не було, і не буде.
дивитися як палає лагідним вогнем свічка - якщо вона зроблена з твоїх
мрії..І ще важче збирати розтоплений віск у вологі додоні.Це як
насмішка...Свічка всеодно згорить - залишить по собі віск,який потім
знов стане свічкою -свічкою надій - марних надій, що так безжально
згорають..ТА
згорять вони не назавжди лишатиметься крапля воску - крапля
надії..Знову і знову залишатиметься крихточка, яка все ж може запалати
яскравим вогнищем..
Важко сидіти під гарячими батереями і дивитьсь на холодний сніг.
Дивитися на воду коли ти вогонь і тебе мучить смертельна спрага...
Важко.. Без сумніву важко споглядати листопад в час твого народження
,схід сонця в час смерті.
ВАЖКО ЖИТИ???.НІ,..!!!!
ВАЖКО ПОМИРАТИ ЖИВУЧИ ВАЖКИМ ЖИТТЯМ.!!
Дивитися в небо і не бачити світла..слухати серце та не чути
світу..відчувати тепло і не прагнути знати його джерела..
Важко сидіти одгному в задушливій кімнаті на холодному ліжку і слухати
мрії підлітків.
Важко бути самому підлітком у 30 літ і не чекати дива.Важко бути одному
з рідною людиною в обіймах...Відчувати стук її серця лише фізично,а
самому линути до неба .А коли небо плине до тебе важко його відчувати,
бо
ти чуєш лише того одного- єдиного, рідного і близького і то лише тому,
що
його немає зараз поруч,а небо є - тому його не треба..
і от важко сидіти дивитись в одну точку і розміпковувати...
починати усвідомлювати усе вищесказане і все ж не розуміти нічого
І від цього ще важче...
навіть дивитись в ту одну точку стає
нестерпно.
Важко чути стук серця і знов дивитьсь в ту точку пересилюючи важкість
цього процесу тільки для того, щоб потім було виправдання - мені і так
важко... я зайнятий..не чіпайте мене.
Важко безперервно слухати той клятий стук і підпирати очима поглядом оту
точку і не чути за вікном
шум вітру
спів птахів
голоси людей...............Важко
слухати те, що поза межами тієї точки, щоб потім не було важко за вікном
- -
-хай краще вже тут....тут і зараз -але не там ,тільки не там.
Нехай буде важко у цьому всесвіті навколо точки на стіні" ніж у тому,де
вирує життя, що
за вікном і навіть за крок до вікна.
І ось тому буває іноді важко- незрозуміло важко- осіню
Нестерпно ж виходити на такий холод в порівняні з літом .
краще нехай буде важко в холодних стінах від того, що ти починаєш
розуміти наскільки важко усвідомлювати, шо тобі так важко.............
лише тому що.. піднятись взяти себе і потягнути у той всесвіт де
важко може бути і не так уже й погано,а іноді і приємно.....не
хочеться..:
-Важко народжевати дітей приємно бачити їх поряд,близько,з
собою,частинкою себе...
-Важко іти полем проти снігової навали в лице - приємно вийти на
вершину
першого ж пагорбу і ловити кожну сніжинку - немовби це і справді
можливо.
-Важко найти щось справжнє,щось таке, що було б варте хоча б одного
цього слова... - та приємно після всіх війн підняти білий прапор з
розумінням,що ти зараз здаєшся лише тому,що цілком переконався,що разом
ви пройдете будь-що...
-Важко вперше дивитися на світ - течуть сльози,ріже очі,мало-що
зрозуміло
- приємно бачити його тепер - хоча б тепер - вдвічі, в сотню раз
приємніше почати бачити його хоча б в свої 70 літ...
-Важко.....склеїти вперше розбите серце - неможливо ..приємно -дивовижно
усвідомлювати, що воно може зарубцюваится від одного дотику чиєїсь
руки..(цілим і без сліду воно ніколи вже не буде....)
-важко ...заслужити повагу, розуміння - приємно усвідомлювати, що
ставлення до тебе цілком виправдане з твоєї сторони, а отже і
заслужене...
-важко бути дорослим -знаючи, що дитинства вже не буде - приємно, що ми
ще зможемо втілити стількии своїх дитячих мрій скількии забажаєм -
скільки дітей -стільки і мрій ...
-важко чути колючі слова від дітей - приємно - їхні вибачення і
розуміти, що вони люди і ви жили не даремно..
важко - легко...

важко - приємно...

важко - дивно....
важко
- неймовірно...
важко.....

якби там не було, а завжди важко бути не може.....
щоб не було все пройде...
як би не щеміло - все притихне...
як би не було --не залишайтеся одні ...-
отак дійсно важко -важко.....
але і це пройде.
Р,S.:чим важче, тим більше себе відчуваєш,
світ відчуваєш
справжнє бачиш
--- ---і тим більше потім цінуєш - ------ легке
ВАЖКО НЕ ЖИТИ _ ВАЖКО ПОМИРАТИ ЖИВУЧИ




привіт! як живеться...там по ту сторону сторінки екрану..?та ,мабуть,
так як і всім під час кризи - паскудно..ні не подумайте я не вдарилась в
політику ..і якщо чесно то світова глобальна криза мало хвилює
..особливо на тлі своєї власної..
та це лише відступ. таке собі ліричне відволікання чи підотовка до того
що справді хочеться сказати..

Живеш.мрієш помиляється .падаєш ..все проклинаєш і знову встаєш..і
мабуть знаєш, що робити і куди іти ..і знов є сенс. є мрія... НОВА
мрія..тебе ніби стискає якесь почуття вини . вини перед тією мрією, якій
ти казав, що крім неї тобі вже нічого не потрібно .. а тут.. нова..?! як
це так ти посмів зрадити давню і придумати нову ,а тим більше повірити в
неї.
Ну от... я і подумала - скільки може жити в серці мрія..який перід
..який час .. -годину.. дві.. рік .. -скільки? Чи може вона затримується
лише на мить ,а надалі залишається лише відгомін...
Так чи інакше ,а вона таки живе. не раз штовхає нас то в прірву, то в
рай.знаєте отак невзначай ,жартуючи ..її ж бо наплювати ,що ми цим
переймаємось,от і вона "кайфує" під наш сміх і наші сльози .її ж бо
всерівно під що ..сліпа - не розрізняє - аби не мляво ,аби вибух ,аби
почуття., аби крайність....
І от скажіть скільки отака ... може жити ..
а відповідь ... - стільки скільки живе серце...
живе серце - живе мрія ...
і хоч ти вже ні у що не віриш ,ні про що не мрієш - вона всеодно
квітує....на те ж і мрія..
і хочеш ти цього чи ні, а так було і буде завжди .
та і чи хочеш ти взагалі ,щоб її не було.. _нііііііііііі я б не хотіла .
ну уявіть не посміять ,ні поплакати, ні посидіти біля розбитого коита.
,ні отримати таке бажанне здійснення , - суцільна нудьга ..
та на те ми і люди ,щоб нам нудно не жилося!..
на те нам і серця, щоб в них мрія жила.!!!!..
а мрія нам для того, щоб ми були

ПИТАННЯ:скільки живе мрія
ВІДПОВІДЬ:стільки ж як і серце


привіт! як живеться...там по ту сторону сторінки екрану..?та ,мабуть,
так як і всім під час кризи - паскудно..ні не подумайте я не вдарилась в
політику ..і якщо чесно то світова глобальна криза мало хвилює
..особливо на тлі своєї власної..
та це лише відступ. таке собі ліричне відволікання чи підотовка до того
що справді хочеться сказати..

Живеш.мрієш помиляється .падаєш ..все проклинаєш і знову встаєш..і
мабуть знаєш, що робити і куди іти ..і знов є сенс. є мрія... НОВА
мрія..тебе ніби стискає якесь почуття вини . вини перед тією мрією, якій
ти казав, що крім неї тобі вже нічого не потрібно .. а тут.. нова..?! як
це так ти посмів зрадити давню і придумати нову ,а тим більше повірити в
неї.
Ну от... я і подумала - скільки може жити в серці мрія..який перід
..який час .. -годину.. дві.. рік .. -скільки? Чи може вона затримується
лише на мить ,а надалі залишається лише відгомін...
Так чи інакше ,а вона таки живе. не раз штовхає нас то в прірву, то в
рай.знаєте отак невзначай ,жартуючи ..її ж бо наплювати ,що ми цим
переймаємось,от і вона "кайфує" під наш сміх і наші сльози .її ж бо
всерівно під що ..сліпа - не розрізняє - аби не мляво ,аби вибух ,аби
почуття., аби крайність....
І от скажіть скільки отака ... може жити ..
а відповідь ... - стільки скільки живе серце...
живе серце - живе мрія ...
і хоч ти вже ні у що не віриш ,ні про що не мрієш - вона всеодно
квітує....на те ж і мрія..
і хочеш ти цього чи ні, а так було і буде завжди .
та і чи хочеш ти взагалі ,щоб її не було.. _нііііііііііі я б не хотіла .
ну уявіть не посміять ,ні поплакати, ні посидіти біля розбитого коита.
,ні отримати таке бажанне здійснення , - суцільна нудьга ..
та на те ми і люди ,щоб нам нудно не жилося!..
на те нам і серця, щоб в них мрія жила.!!!!..
а мрія нам для того, щоб ми були

ПИТАННЯ:скільки живе мрія
ВІДПОВІДЬ:стільки ж як і серце
  • 0

#355 Просто Катя

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 118 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 13.03.2009 – 11:38

Не плач…

Не плач, все одно не дозволить сонце.
Солоні сльози теплом зігріє.
Не плач, все одно не дозволить вітер.
Заколисає у серці мрії.
Не плач, все одно не дозволять хмари.
Вони від злого тебе сховають.
Не плач, все одно не дозволить небо.
Його кольори у очах твоїх грають.
Не плач, все одно не дозволять зорі.
Вони не забули твої бажання.
Не плач, все одно не дозволить місяць.
Співатиме пісню аж до світання.
Не плач, все одно не дозволить злива.
За тебе на дворі вона ридає.
Не плач, все одно не сама на світі,
Хоч і не віриш, та він кохає…
  • 0

#356 AKSIома

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 153 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:шоколадної хмаринки

Відправлено 28.03.2009 – 22:19

Лжепатріоти

В любові до держави всі клянуться
Всі патріоти. Бачте ось які?!
А в спину їй русизмами плюються
І кажуть фрази болячі й їдкі
Вони сорочку рвуть собі на грудях
І гімн співають при нагоді й без
Пусті актори.. Грають так на людях,
А потім запал їх десь зовсім щез.
Оце ж дивись, дивися, Україно!
Оце таких ростила ти синів?
Це перед ними тяжко гнула спину,
Виплакуючи зради між ланів?
Це найрідніші твої вбивці – діти!
Це через них у муках ти живеш,
Але нема, нема про що жаліти
Бо, все одно, ти любиш їх без меж.
А знаєш, що найтяжче, рідна мамо?
Що я одна із тих страшних убивць
Чи просто так суспільство робить з нами?
Та я гублюсь серед мільйонів лиць..
  • 0

#357 Amarok

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2350 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дубно -> Нетішин -> Київ -> New York

Відправлено 30.03.2009 – 21:53

Anchorite who walks around and cannot find his place
in this Mortal world which
Awaits for its apocalypse
when Red flames conquer the blue sky
and Ominous knowledges will be
Known and forgotten at once

я не вмію віршувати але на мене найшло якесь натхнення і захотілись написати акростичний вірш щодо мого ніку... :rolleyes:
чекаю на вашу критику :rolleyes:

п.с. тільки рядки розїхались на форумі, трохи не так як я планував...

Повідомлення відредагував Amarok: 30.03.2009 – 21:55

  • 0

#358 Nana

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 751 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Dnipropetrovsk

Відправлено 11.04.2009 – 00:45

Кроки у нове життя

Море… І яке ж воно прекрасне саме зараз, коли зорі віддзеркалюються на його величезному тихому водному просторі, від якого віяло свіжістю і літньою прохолодою. Здавалося, що стоїш не на березі, а поряд з якоюсь нескінченною зоряною бездною, а перед тобою – мільярди зірок і цілих два місяці. А навкруги – ні душі, якась дивна тиша, майже як музика: тихенькі плески хвиль, які співали пісню на лише зрозумілій їм мові. І ця мелодія охоплювала все, в цю мить кожна часточка навколишнього світу була невід’ємною її частиною.

До півночі залишалася лише година. Ще один день скінчився і ніч вступила в свої права. Здавалося б, все навкруги спало, поступово занурюючись у солодкий сон. Але… На березі, прямо перед всепоглинаючим зоряним всесвітом стояла одинока постать. Вона не рухалася, не озиралася і складалося враження, що вона просто закам’яніла на одному місці, дивлячись вдаль. Чому вона не спить? Що примусило її вийти на вулицю в такий пізній час і залишитися наодинці зі стихією? Про що думала вона, ця дівчина, чий пустий погляд не помічав краси природи, відкрившею перед нею всі свої фарби і чари?

І тут вона зрушила. Повільні, але впевнені кроки вели її не вздовж берега, а прямо в море. Невже вона не зупиниться? Так… Вона завмерла на декілька секунд, а потім стрімко побігла назустріч хвилям, стрибнула і попливла. А незабаром все стихло. Стихли бризки води, притихли хвилі, а вітер неначе зупинився, усвідомлюючи, що щойно трапилося щось страшне, а дивовижний зоряний світ мимоволі став свідком цієї жахливої події.

Дівчина не була божевільною. Її ранене серце вже не могло терпіти біль, якої і від того було занадто. Вона кохала його. Кохала палко і сильно, та нажаль, він не зміг зрозуміти і оцінити ці почуття і те сяйво в її очах, і вірші, і ніжні зізнання…Їй здавалося, що вона чекала його все життя. Три роки тому в цей день і в цей час вони разом гуляли по берегу, насолоджуючись нічною красою. А потім вони зупинилися на цьому самому місці, де він подарував їй незабутній довгий поцілунок. А потім його губи повільно опускалися, даруючи її тілу такі відчуття, яких вона ніколи й не знала. А потім вони вдвох вже не могли стояти… Пристрасть нахлинула так, що й не пам’ятали вже, хто вони і що роблять. І скільки слів кохання, скільки щастя, хіба ж можна було виразити словами те, що коїлося в її серці?

Але то був останній раз, коли вона його бачила. І хто б міг подумати, що все могла так статися! Він просто щез. Не відповідав на дзвінки, листи, неначе його й не стало! Але потім подзвонив і сказав, щоб вона відчепилася, бо то була лише гра, розвага, яка нічого для нього не означала. Як же вона плакала! Серце розривалося на шматочки, в розпачі вона благала, вмовляла йогу подумати, повернутися. Але він був безсердечним. Всі ці роки вона тримала в своїй душі всі ці крапельки надії, які не залишали її ні на секунду. Вона жила мріями, марила ним, чекала дзвінка, все чекала… Чекала… А дізнавшись правду, вирішила покінчити з життям, бо без коханого не уявляла вона свого існування.

Море… Зоряний всесвіт…Три роки тому було так само. І навіть через століття нічого не зміниться. І вітер буде ганяти морські хвилі, які будуть грати свою прекрасну мелодію. І через тисячу років буде така ж ніч і такий же день, і такий же місяць на небі. А життя дано лише одне. Задихаючись під водою, достатньо коротенької миті, щоб зрозуміти це.

Ніч, море…Прямо на піску перед водою у мокрому одязі сидить дівчина. Вона зрозуміла цінність того, що живе на світі. Вона вибрала життя, винирнувши з води і повернувшись до берега. На її мокрому обличчі не було видно сліз, але вона плакала щиро і від щастя, бо знову побачила ці зорі, знову змогла вдихнути повітря і відчути себе живою. Її врятувало диво. Вона підвелася і пішла… Це були ті ж самі впевнені кроки, які декілька хвилин тому вели її геть від усього. Але тепер то були не просто кроки. Це були кроки у нове життя! І не важливо хто розбив тобі серце, просто треба жити, бо життя того варте.

Море, ніч… Безлюдна тиша…
  • 0

#359 Halka

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2314 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 12.04.2009 – 22:29

Я ще жива, але мене вже вбили,
А знаєш хто зробив це? – мабуть ти.
Ти кинув душу мою, ти загинув
А далі як без тебе йти?

Я ще жива, живу і доживаю…
А ти щасливий в тебе є тепер
Вона – її ти обіймаєш
А я помру – піду до інших сфер.

Я ще жива, з любові не вмирають
А так же ж хочеться піти і не прийти
Для чого мою душу розпинаєш?
Не хочеш бути поруч - краще йди.

Я ще жива, і мабуть жити буду
Можливо і не довго, може і не так
Як мріяли колись - що разом будем
Ти з нею, певно й має бути так.
  • 0

#360 Amarok

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2350 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дубно -> Нетішин -> Київ -> New York

Відправлено 16.04.2009 – 16:12

Loved One

My heart is filled with love
I feel like a flying dove
My thoughts are only about you
You are always in my sight of view

The cupid's arrow went through my heart
It has shown me my other part
I have never known such a feeling
The only wish I have is to stay with you living and dying

© Maksym Stetsyuk

Lonely Wolf

A lonely wolf is wandering around the forest
Nobody wants to meet him
Nobody wants to talk with him
He is a recluse in his own native nest

His task is clear
He has to fight his fear
In order to commit that
He should kill his inner rat

© Maksym Stetsyuk

Mersault (from "The Stranger" by Albert Camus)

Nobody knows the sociopath
Nobody dares to know how he tracks his path
Everybody would like his thoughts to be revealed
Everybody wants his mind to be uncovered

© Maksym Stetsyuk

The Garden of the Dead

Somewhere behind the frozen cliffs there is the dead garden
Mysterious creatures live there who are called the dead men
They are neither soldiers nor peasants, they are the keepers of the time
They can't be described by any form of a rhyme
Nobody ever saw that place
Because nobody dared to look into its Master's face
Every man who tried to do that saw only the terrible horror
People need the man who will become the humanity warrior-savior

© Maksym Stetsyuk

Important Words

Some words can have the effect of magic
Sometimes they can make people to feel tragic
Those words are “I love you”
Which may be important for you

© Maksym Stetsyuk

Vampire

The dead creature sneaks on the streets
He is looking for some treats
Those treats are humans and their blood
He makes people to drown in their own inner flood
His desire for blood is so strong that it becomes his lust
He is a damned creature who infects others with his rust

© Maksym Stetsyuk

Повідомлення відредагував Amarok: 16.04.2009 – 16:13

  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних