Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#281 Красунечка

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 663 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 25.10.2008 – 16:47

Не йди...
Знову сльози мої,наче каплі дощу,
Швидко котяться в теплі долоні,
Я благаю:"Не йди! Я тебе не пущу!"
Ти не чуєш,ідеш ти поволі.
Я благаю:"Не йди! Повернися! Зажди!
Я кохаю тебе! Чому не слухаєш ти?"
І у відповідб шепіт, лиш слова на прощання:
"Я пішов! Прирекла ти себе на страждання!"
Я благаю: "Не йди! Залишись на хвилину!
Я пробачу усе: біль і зради провину!"
Обертаєшся ти, різко дивишся ввічі:
"Я тебе не кохав! Не вертаються двічі!"
Я благаю: "Не йди! Все що хочеш зроблю!
Я благаю, не йди! лише я так люблю!"
І байдуже у відповідь шепчеш знов ти:
"Я тебе не кохав!Захотів я піти!"
Я благаю: "Не йди!Повернися!Зажди!
Будем разом завжди! Ти не йди! Не втікай!"
Знову сотні думок розчинились в воді:
"Я тебе не кохав! Ти не пара мені!"
Я безсила впаду, проклинатиму долю,
Ти пішов... Ну нехай... Поверни лише волю.
Я востаннє благаю: "Ти не йди! Зачекай!
Я пробачу усе! Знов мене покохай!"
І лиш сльози мої, наче каплі дощу,
Швидко котяться в теплі долоні.
Ти не підеш один! Я тебе не пущу!
Ми підемо обоє, поволі...
  • 0

#282 Йа_ЯбЛуЧкО_XD

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 649 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:if.ua

Відправлено 25.10.2008 – 17:08

Дим
Важкі краплі падали на твою шкіру, стікали вниз по щоці і падали вниз,як самогубці з даху. Шкарпетки в кедах нагадували скоріше ганчір’я, яке потрібно викинути, аніж нову річ. Волосся змокло і ти подумки проклинала весь цей світ, бо тепер ти стала схожа на русалку. Ну ту, що у каналізації плаває. Дзеркало ти б розбила на малесенькі шматочки, щоб не бачити свого жахливого відображення. Хоча взагалі було краще б сидіти вдома, але туман диму так солодко простягався по вулиці й тебе манила звичка вдихати дим. Будь-який. Найчастіше, звісно ж, сигаретний. Інколи зі сторони тютюну, інколи зі сторони фільтру. Це навіть була свого роду залежність, яка тобі подобалась і кожного разу,коли ти відчувала той терпко-солодкий запах, то впадала в екстаз, мабуть такий екстаз не дав би тобі жоден наркотик, жоден чоловік. Лише дим.
Ти розчинялась в димі, ставала його частинкою і здавалось,що ніби ти й зовсім не людина. З острахом та задоволенням ти вдихала його: адже він був таким бажаним і таким коротким…І всі твої друзі не розуміли тебе: ну чому ти пристала до того диму? Невже в світі не має інших насолод? Невже тебе не цікавлять хлопці, алкоголь, цигарки? Та тобі не треба було хлопця, бо дим вмів заспокоювати і гладити краще за людину; не треба було й алкоголю, бо від диму п’яніла і відчувала себе розслабленою; не треба й цигарки, бо вона є пародією на дим. Саме тому ти не любила вдихати сигаретний дим. Він був якимсь сурогатним, штучним, та що поробиш, якщо іншого виходу немає? Ти себе відчувала якимсь підлітком-наркоманом, що нюхає клей, бо не має більш нічого. А ти все чекала на той дим… Дим справжнього багаття.
І ось, твій ніс вловив той жаданий запах. Неначе собака на слід, ти йшла за тим димом. І чим сильнішим ставав запах диму, тим сильніше у тебе було бажання зняти з себе все, залишивши лиш голе юне тіло. Йдучи по дорозі, ти скидувала з себе усе: куртку, штани, сорочку, навіть спідню білизну, бо тобі було все-рівно на всіх і на все – для тебе існував лиш дим. Знайшовши те багаття, з якого йшов дим, ти стала в саму гущу диму, щоб насолодитись цим неповторним запахом.Ти знала, що більше такого запаху не буде ніколи. Той запах забирав тебе з собою,ти у ньому розчинялась, як цукор у воді і врешті –решт зникла з лиця землі. Ти стала частинкою диму, ти здійснила свою мрію – ставши димом. Вільним, короткотривалим і таким жаданим…

п.с. Я лише пробую себе в ролі прозаїка, тому не судіть строго.
  • 0

#283 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 26.10.2008 – 22:53

...

Повідомлення відредагував Олеська: 17.01.2011 – 15:25

  • 0

#284 Йа_ЯбЛуЧкО_XD

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 649 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:if.ua

Відправлено 27.10.2008 – 11:52

Тінь
На дворі сніг. Вже замели морози
усе життя під ковдри й подушки.
І лиш дерев нагих тонке волосся
прикрили шапкою білі сніги.
Лиш тільки тінь і вогник сигарети
живуть - не сплять на вулиці сумній.
Сидять на жовтому сукні газети,
в якій давно нема нових подій.
А чи сумна та тінь, а чи самотня?
Чи може їй байдуже до життя?
Чи мабуть лиш дізналася сьогодні
про те, що невзаємні почуття.
А що в думках її? Ніхто не знає.
Кохання, щастя, гроші, а чи страх?
І вогник сигарети догорає,
легенький дим кружляє на вустах.
А тінь пішла. Не залишивши й слова,
ні погляду сумного, ні слідів.
Самотній силует прийде додому
й відбуде у країну моїх снів...

Повідомлення відредагував Йа_ЯбЛуЧкО_XD: 27.10.2008 – 11:52

  • 0

#285 Мельпомена

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 67 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 31.10.2008 – 14:21

Ностальгія
Сьогодні зустріла його
Стояв біля магазину, наминав булочку.
Хотіла була підійти,
привітатися
але...
пройшла мимо...
Щоб згодом знову зустріти.

"Привіт! Впізнаєш?"
"Яка несподіванка! Радий тебе бачити!"
"Що, вже не надіявся зустріти знову?
А я яка рада!
-і пішло поїхало...-
Де був? Шо робив?
Чи згадував коли-небуть?
А головне, чому не давав про себе знати?
та це не важливо...
А пам'ятаєш, як вперше зустрілися?
пам'ятаєш наше знайомство?
І якими хорошими друзями ми були!
нерозлучні.
Ще клялися, що будем назавжди разом.
малими були
нерозуміли життя.
Вже дорослі
самостійні.
Вже не сприймаємо дитячі забави.
Пам'ятаю тебе довготелесим підлітком
з рюкзаком за плечима.
Змінився
бізнесмен вже.
А як же мрія стати художником?
Мрія всього дитинства!
Як ти посмів зрадити своїй мрії?!
Адже в тебе був талант.
Ти...
Пам'ятаєш, ти був найкращим у групі
І вчитель тебе любив найбільше
ще мені казав: "Дивись, Сашко, і вчись,
може колись творитимеш шедеври,
як і твій друг."
Він сподівався, що буде на кого залишити студію.
Він був такий старенький.
Знаєш, а його вже немає
Помер, пів року назад.
Перед сертю хотів побачити тебе,
ти ж був йому як син...
А пам'ятаєш, як ми разом танцювали?
Вальс.
То був наш перший і вже останній танець.
Ти повинен пам'ятати той вечір
Я ж бо його не забула...
Ще тоді, прощаючись біля мого будинку,
я хотіла, щоб ти мене поцілував.
Не так, як цілує брат
і як ти це зробив,
а по-справжньому...
але...
не сказала цого вголос...
І тоді ми попрощались
попрощались, як виявилося назавжди.
Скільки років пройшло
три, чотири
чи більше?
Знаєш,
а я й досі хочу, щоб ти мене поцілував
Але ти не роби цього!
Мені вже пора
там, за рогом, на мене хлопець чекає
Хвилюється, що я так довго.
Ну
ще зустрінемось!
Колись..."

Я пішла
Була впевнена,
що більш ніколи не зустрінемось.
Хотіла була сказати йому,
що три роки назад кохала його.
Та й тепер кохаю.
але...
Не змогла...
Та й навіщо це?


АВТОРСЬКІ ПРАВА ЗАХИЩЕНО))

  • 0

#286 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 01.11.2008 – 00:32

Цей туман зпід ніг, і сміття було доречі. Настрій був кепський. Завдання висіло над головою, і жодної ниточки, просто жодної. І як на зло з усім цим Кет поїхала до своєї сторічної бабусі, та ще й не сама, а як завжди, коли починає ходити по всяким забігайлівкам з купою незрозумілого люду, які видають себе за людей, просто за людей, а в середині просто ще гірше, в ці моменти відчуваю що вона зовсім не моя, та стара Кет, яку вхопив би, і вона просто розтанула, а просто якась дівчина, відчужачення, але, буду тримати її, доки патрони є в кольті, бо пропаде в такому здоровому місті, моя мала Кет…
Але щось я відволікся, ці вулички з купою калюж так добре дають зосередитись, особливо, коли бачиш якусь велику калюженцію, в яку нема нема, і впаде крапля з мокрого даху, і хвиля буде йти довго, в такі моменти відчуваєш себе живим, звичайно є ще повно таких моментів…
Над голвою пронеслось щось велике як дракон, порушивши тишу і мряку цих вузьких вуличок.
Справа, за неї треба було братись, хтось пришив якогось мілкого пішака, в їхніх великих розборках, звичайно, такі справи ніколи мені не подобались, це як мати справу з довгими макаронами, коли здається, тягнеш за одну, тобі в рота лізе повна купа, хоча, буває так, що вже розплутав всі, і як на диву останню макаронину хтось прив’язує за тарілку, і треба стриглися, щоб вона не тріснула по носі.
Давня історія, щось ці клани не полілили, щось пропало, і все утряслось, але, зник малюк Тузик, якого так любив теперішній папа сім’ї, дон Швейцберг, завжди цікавило, з якого боку він італієць, здається його прабабця, і всі інші родичі жіночої статі були італійками, а от батько, і всі інші, просто справжні ірландці, але, щож, ніколи нерозумів цих людей, і тих теж.
Якщо не розплутати ці макарони, то миска сама цибне на мене, і будуть її кидати двоє………….
Отакий от початок
  • 0

#287 Psihopadka

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 189 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:дурдому

Відправлено 01.11.2008 – 20:53

Вона лежала на холодній, сирій підлозі у ванній і думала чому життя таке несправедливе, чому світ такий жорстокий до неї. Макіяжу там вже давно не було, по її обличчю текли брудні, як земля, чорні сльози, ніби весь біль, ненависть, що давно сховались у закутках її серця виходили назовні. Холодна плитка втамовувала пекучий біль , гасила вогонь у серці, що чимраз тим дужче спалював її душу і тіло. Так вона лежала уже другий день, їй було байдуже, що буде з нею сьогодні, завтра, потім…вона стала ще одним пофігістом.
Вона не переймалася чи хтось дзвонив до неї, чи цікавився чи часом вона не захворіла, чому закинула універ. За довгий час їй було добре, добре так лежати в темноті і тиші. Лише вода із крана час від часу давала про себе чути, ніби нагадуючи що вона тут не одна.
Вона не хотіла повертатися до цих клонованих і бездушних створінь, які називалися люди. Вона була ангелом, ангелом з обрізаними крилами, її було важко тут – на землі, вона прагла свободи, відчуття простору…але знала що мусить повертатися в цю рутину. Вона встала змила чорні полоси з лиця і вийшла з ванної кімнати далі продовжувати існувати. Вона втратила свій останній шанс повернути крила, повернутися до життя.
Тепер вона така сама як усі… просто маленька людина
  • 0

#288 Psihopadka

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 189 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:дурдому

Відправлено 02.11.2008 – 13:09

Мені боляче -
Прошу не треба більше
Іди, залиш мене одну
Я вже не можу більше так
Ти уже сказав усе,
Встромивши ніж мені у серце
Ні, не намагайся він там лишився назавжди
Не лізь туди – рану не ятри
Там лишились ще рубці
Ні, ти не послухав –
Ось знов почалась кровотеча
Подивись, що ти наробив
Не треба лікарів, вони нічим не допоможуть
Подай будь-ласка скоч
Я сама заклею
  • 0

#289 Йа_ЯбЛуЧкО_XD

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 649 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:if.ua

Відправлено 03.11.2008 – 16:36

Сон з містом

Присвята Івано-Франківську.
Куди мене несуть ноги?...
Все місто змішалось в одну жовту пляму. Люди, дерева, пси, коти, звуки, барви, будівлі - все! Жовте з багнюкою листя покрило брудну і мокру бруківку. Мої ноги мокрі. Голову вкриває туман.А з дерев капає брудний дощ. Хіба місто буває інакшим в листопаді? Ні.
Я йду і сплю. І місто поволі спить зі мною. Я чекаю вдома на своє ліжечко, а місто чекає ночі. Але ми спимо з відкритими очима.
Мої кучері розвіяв вітер...
Я пливу по місту, як корабель. Люди пропливають повз мене, а я їх не помічаю. Тільки чую і оминаю. Усе змішалось у велику какофонію - звуки банкомату, стукіт каблуків, розмови людей, звуки скрипки, регіт, сопіння. Я ж не помічаю це все. Я сплю. Ноги мене самі несуть додому.
Вітер приніс троха води з собою і мої очі стали вологі. Я не плачу. Життя саме змушує пускати воду геть від себе.
Дея?ЩОя?
А ноги несуть мене геть. Геть від цієї какофонії звуків і суміші барв. додому. я не знаю де я є.
некричітьменіпідвухо!
Люди невиховані. Вони думають лиш про себе. Вони мене розбудили. Криками. Сигаретним димом. Бажанням піти геть зі світу. Своїми проблемами. Ми більш з містом спати не будемо разом. Не вкриємось однією ковдрою спокою. Бо інші нас будять.
  • 0

#290 Miguel

    ХРАНИТЕЛЬ

  • Модератори
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3807 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Україна

Відправлено 03.11.2008 – 18:45

Для нас немає ідеалів
Бо кожен з нас є ідеал,
І кожен з нас собі готує
Свій, мармуровий, п'єдестал.

Ми - олімпійські чемпіони,
І академіки з УАН,
Ми ті, хто керували фронтом,
Ми ліки від душевних ран.

Ми підписали пакти миру,
Ми - конституція Землі,
Ми бачили дно океану,
Ми побували в висшині...

Ми елементи всіх частинок,
Наріжний камінь всіх основ,
Ми - порятунок мертвих видів
І голос вже замовклих мов.

Ми - відповідь на всі питання,
Ми - сотні нових запитань,
Ми завжди дієм без вагання,
Ми - виправдання сподівань.
  • 0

#291 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 03.11.2008 – 22:22

Мати тримала дочку 30 років в чужій ванній

дочка сиділа в ванній, з сантехнікою були явні проблеми, тільки ніхто цього нехотів визнавати, але дочка набила морзянкою повідомлення:"тече кран, і унітаз через змивається". Санетхнік в підвалі почув ці самотні звуки, і прийшов справляти санетхніку, сантехніка справді була не на висоті, але сантехнік її справив, він побачив дочку. яка не виходила з ванни вже 30 років, вона була дуже чиста, і він в неї влюбився по самі, немиті, сантехнічні, вуха. Мати дочки здогадувалася що діла пахнуть смаженим, тому нехотіла викликати сантехніка, але дочка постійно ламала сантехніку, тому сантехнік приходив і справляв сантехніку, коли мати питала у дочки що там таке, дочка казала труби горять... так пройшло 30 років, і дочка любила вого сантехніка, в них мав народитись первенець, мати вже знала про це, і думала як би це позбавитись цю сантехнічну родину, в кімнаті де жила мати не було більше ванни, селили їх небуло де, тому сантехніки вирішили не отруювати нікому існування і пересилились від матері в окремому будинку з гарною сантехнікою...
отак, мій сантехнік, в мене було 30 років зі ста, самотності, а тепер настане щастя - сказала дочка своєму сантехніку
  • 0

#292 Psihopadka

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 189 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:дурдому

Відправлено 04.11.2008 – 22:06

Закрию двері, щоб ніхто не турбував
Вимкну світло, щоб ніхто не бачив
Сяду на підлогу… мені так легше
Закрию вуха, щоб не чути нікого
Виколю очі, щоб не побачить більше
Вирву серце із грудей –
Хай помовчить нарешті
Звелю розуму мовчати,
Щоб не здуріти.
Прожену душу з тіла,
Щоб просто існувати

P.S. нарешті я вже не страждаю


Сиджу і думаю
Навіщо я тут взагалі
Яке призначення моє
Невже безмежні муки і страждання
В голові рояться спогади одні
Піду та й кільнуся до сраки
І no problem
Та ні. Нах кому це треба
Не потрібна була за життя
Невже згадаєте по смерті?
  • 0

#293 ~new~

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 188 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 04.11.2008 – 22:58

потріскані губи...

потріскані й шершаві губи до сих пір.
ці губи, що торкалась ними чорних крил,
вуглясті вії цілувала. пил
здувала нишком із засмаглих шкір.

рука блукала по твоїй спині,
шукала біле пір"я в чорноті.
в очах твоїх.. в холодній пустоті -
нічого... чорне пір"я на землі.
  • 0

#294 bulbashka_aero

    Вівця-перевертень

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1577 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Кременчук

Відправлено 05.11.2008 – 00:50

Крок за кроком я наближаюся - кожен з нас наближається. Але до чого? Це не те, що нам достеменно відомо. Просто наближаємось. Кожний крок, кожну мить стаємо ближчі до тієї мети, що її знає лише Бог.
Чи то ми вважаємо, що те знає тільки Бог. А він не знає нічого і тим радий.
Якби ж то і нам нічого не знати! Ми б тим теж раділи.
Та ж ми знаємо! Нам те дано – знати.
Ми живемо і те знаємо. Ми мусимо померти – і теж те знаємо. І ніщо нас від того не порятує, хоч як ми прагнемо. І вся мета нашого існування – то є смерть. І ми те – ЗНАЄМО. Хоч як би і хтіли НЕ ЗНАТИ. Тоді б ми рятувались своїм незнанням і були б боги.
  • 0

#295 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 05.11.2008 – 01:14

...

Повідомлення відредагував Олеська: 17.01.2011 – 15:26

  • 0

#296 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 06.11.2008 – 12:07

Флуд видалено
  • 0

#297 FT232BM

    私は人々嫌い

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3435 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ->НТУУ "КПІ"

Відправлено 06.11.2008 – 15:17

Написав для дівчини змедичного... Не знаю як відреагує :prapor4:

***
Кохання вогонь в душі не згасає,
Безжально пече він серце моє.
Це полум‘я може лід розтопити,
Що кірочкой вкрив серденько твоє

Цей погляд, ці очі, ласкава усмішка-
Це зброя, що що зовсім не знає пощад
Постава така й такі стрункі ніжки
Можуть покласти і роту солдат!

Врятуй моє серце! Ти ж клятву давала
Життя рятувати інших людей!
Без тебе я сохну, мені тебе мало,
Як дерево мре без ґрунтових солей.

Ти виграла, Галю! Втомився дзвонити.
Роби все що хочеш: я повністю твій.
Тебе я так хочу знову зустріти,
Тримай моє серце, дивись - не розбий...
  • 0

#298 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 06.11.2008 – 19:04

Прошу не засмічувати тему. Флуд видалено. Psihopadka, усне попередження за п. правил 2.2.2 та 2.5.2
  • 0

#299 bdrFsg

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 137 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Чернівці

Відправлено 06.11.2008 – 20:31

Быть точнее

Я немного точнее утреннего заката
Ведь каждое утро в восемь встаю
И надо не надо..я знаю когда-то
Однажды не встану а тихо умру

Однажды не встану, и кончится все
И смысла не станет.. а был ли тот смысл?
И надо не надо...живем же сейчас мы
А был ли тот смысл?..тебя я спрошу

Однажды спрошу тебя я об этом
Ведь каждое утра тебя я кормил..
Точнее готовил и просто любил
Ведь каждое утро о смысле не думал

Однажды я понял..что смыслом я жил.
А смысла не стало, и как дальше жить?
Хотел быть точнее...иль просто любить?
Немного точнее..были времена..

февраль 2008
  • 0

#300 Lady Erato

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 882 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 06.11.2008 – 21:11

Здається, я падаю… я тримаюсь всього, що здається мені безпечним… але чи так це? Я знайшла роздоріжжя двох доріг.. двох доріг кудись і нікуди…. Назад вороття нема… інстинктивно хочеться втекти.. куди? Тільки вперед.. щоб досягти і знайти щось, треба насамперед йти… а яку ж вибрати? Як не помилитись? Вибрати дорогу ту, яка рівніша, можливо рідніша, чи ту, яка різко звертає, маловідома, таємнича, що так манить? Людина все таки дивна істота.. чому ж її завжди тягне на ризик? А може навпаки, ризиком є залишатись біля відомого? Чути грім… я кричу, але його не перекричати… я обертаюсь… але ні, я тут, поряд з останнім подихом… дайте ж мені сказати! А що? Слів не вистачає… мабуть таких слів просто не існує…..
А може то не роздоріжжя?? Можливо це два береги однієї прірви? І я стою, дивлюсь вниз, в темряву, де чути лише плач ангелів… і я їх не чую! І не бачу… і насправді ця глибина це ілюзія… я дивлюсь униз… це кінець, відображений усіма моїми помилками.. я думала, я знайшла дорогу кудись… кудись у Його величі… я кричу, щоб небеса врятували мене.. але я далі тут.. поряд з останнім подихом…
Дві руки… а чи хоча б якась подасть себе? Чи хоча б якась врятує? Дві пари очей переслідують мене… а я дивлюсь униз.. я вірю, там є щось для мене залишене… будь ласка, стань поряд.. теж поглянь.. там є щось для мене і для тебе… для нас… іронія.. чому ж униз дивитись?
Ось я тут.. твоє дзеркало… тільки одне щире твоє віддзеркалення… твій гід… я найстрашніший твій сон… я одна, кого ти завжди чуєш… я диявол, замаскований під ангела… і я твоя мрія…. І я твій принизливий зв'язок до твого найбільш диявольського відображення…я моторошна уява тебе самого… справжнього… я втілюю те, чого ти не визнаєш… ти ніколи не знатимеш, чому ти не можеш піти… чому тебе до мене тягне… ти в полоні мене… ти навіть не уявляєш, що я можу зробити для тебе і через що я можу тебе провести… ти не розумієш, що лише страх веде цю гру… страх втрати… ні.. не я в прірву скочу… два береги зіткнуться… або ж розійдуться… руку подаватиму я… поглянь в демонське обличчя ангела…. Почуй його внутрішній голос… твій голос… голос, який кличе… я одна, що розказую страшні, моторошні, жахливі казки…. Тож розкажи, що тебе лякає… я хочу показати тобі, як виглядає страх і як ним бавитись… твоя рана, яку ти не бачиш, кровоточить… дозволь ангелу під маскою демона, поцілувати тебе… вилікувати її …чи знаєш Ти, що всі твої спогади розфарбовують темряву… твою темряву.. темряву прірви…а я плаватиму на хмаринці… я чортеням спатиму під твоїм ліжком.. а може.. у твоєму ліжку.. ти ж хочеш мене.. обіймати, ласкати, цілувати… а потім кинути? Все рівно я залишаюсь тою, хто не дасть спокою твоїй душі… не мене рятувати треба.. а Вас… тих, хто зачаровані мною… тих, кого я люблю.. тих, хто слухає мої страшні, моторошні, жахливі казки… слабкість – моя сила… страх – мотор….
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних