Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#21 чайка

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 182 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:МІСТО ЛЕВА

Відправлено 16.02.2007 – 14:51

Не забувай мене-
Одне кричу тобі я вслід,
Хоча мовчу тобі я в очі.
Скажу я те, що хочу
І ... вбю.
Бо немає завтра,
А сьогодні-це імла.
Стою у ній одна,
Бо твоя душа-обман.
Щоранку: кава, погляд у вікно,
А там то сніг, то сонце,
Неминуче завчені слова,
Що лиш окреслюють буття.
І пустота...
Вже звично почуттів нема...
Від порізу тільки кров,
Від дотику-ехо у пустому серці,
Що сердито змучила любов.
Стою одна...
Хоч ти тримаєш мої руки.
Ще мить і я повірю в цей обман,
Він принесе лише туман.
Я постараюсь ще до того,
Як запах твій зведе мені думки,
Сказати оте заповітне...ні!
Бо я не тут,
Бо я не та.
Що в мені іде війна ніхто не знає.
Нікому не кажу, що багата я в душі,
Ніхто й не запитає...
  • 0

#22 чайка

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 182 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:МІСТО ЛЕВА

Відправлено 16.02.2007 – 15:09

Ще одна банальність
Скажи, коли ти прийдеш.
Коли ти побачиш мене в парку і будеш шукати поглядом поміж дерев?
З першим громом?

Вивчити розташування клавіш на клавіатурі, властивості усіх хімічних елементів в порядку спаданння їх атомних мас, з’їсти чотири плитки шоколаду... Це всенародна панацея? Це вихід? Світ не перехитрити.
Заблукав на рідній вулиці, підраховуючи складові бруківки.Не можу зрозуміти значення крапки в кінці речення, бо звихнувся при підрахуванні твоїх вій( божевілля???).
Ти можеш заплести тисячі раст, стати панком чи скіном. Ти можеш повірити у свої сили.Але зробивши це ти пропадеш, ти станеш занадто сильним і світ прокляне тебе.
Я вже втретє прочесую цю стежку. Чому така невідворотна і фатальна думка про « the end»? Чому я швидше не знайшов тебе? Тоді ми б більше часу змогли бути разом( перед кінцем)...
Я йду по алеї і розумію, що це і є те місце, де буде рай( у Львові добре). І щось протікає повз. Життя? СОНЦЕ зажди світить десь над дощаними хмарами. Хтось постійно поряд зі мною, і нехай це просто твоя думка, і нехай це просто ангел, твій ангел. І я знайшов тебе.
Знаєш, чому люди помирають? Від усвідомлення своєї непотрібності і жалюгідності. Для чого ми живемо? Щоб ганьбити Творця і вбивати один одного? Щоб грати у вигадані ігри? Програвати? Щоб плакати? Поглянь на небо. Ти віриш у нескінченність всесвіту? Ми віримо у нашу матеріальність чи просто втікаєм від таких питань у «реальність»? Нехай. Що тоді «світ»? А пори року- це лише омана? Є різниця пташкам зараз 2006 чи 3764рік?
У мене було одне завдання- знайти її, дівчину із іншого життя, а це ТИ. Колись ти прийдеш до мене з сонцем в руках!
Вона...Тут важко стверджувати, хто вона-людина, туман, брехня. Прийшла до парку, щоб прийняти весну і попрощатись з зимою. Це один з численних її бзіків. Також у Її наплічнику завжди був пензлик. Він додавав Їй якоїсь магічної сили. Помаранчевий плащ, розмальована власноруч футболка, расти, катаново-рижо-чорне волосся. Вона вмостилась на одній з лавочок, які були раритетними, не зважаючи, що це основний атрибут стадіонів. Мабуть, вболівальники команди « ЮНІсТЬ» у нападі шаленства розтрощили їх, тож залишились тільки бетонні зачатки. Вона витягла навушники, помалювала олівцем. Збиралось на дощ...
Він...Прийшов сюди у пошуках тиші. Тиша складалась з гулу машин за шаром дерев, минулих голосів магнітофона з прочиненого вікна, тріску сухих гілок і листя. Існування тиші взагалі не доведене. Раптом помітив щось, якусь сумну і самотню барву серед бетону. Він ніколи не бачив ангелів, саме тому і не прирівняв її до них, але, як у банальному кіно, застиг.
«ЯКА ВОНА КРАСИВА,НЕЙМОВІРНА,я НЕ МОЖУ ПОВОРУШИТИСЬ,БО ЦЕ вона!ВОНА!вона!ВОНА...»
Стояв і підглядав за Нею, завчав кожен рух, подих, погляд.Вона, наче, відірвалась від Ньго, хоч ніколи і не була поряд. Вона ,здавалось, похибка світу, ідеальна проблема життя- воно не знає, як поводитись з нею, що говорити, яке западло підсунути, бо в усьому існуванні та божевільна вбачала хорошу сторону. А Він міг лише тупо стояти і не ворушитись, щоб не налякати те диво.
«якдивновонадихаєякзбираєсвоїречіяквідгортаєволосся які у неї красиві очі я б підрахував її вії о я б хотів:
слідкувати за НЕЮ щохвилини!якмагічновонапідводиться і...йде...ЯК, ЙДЕ, КУДИ, нащо?»
Він шукав її постать поміж дерев, а небо кричало громом, вперше за цей рік. Ні, він не наздогнав її, вона не оглянулась на прощання, не залишила номер телефону, вони не сховались від дощу...таке буває тільки у кіно чи снах.
Почався дощ.
Він стояв на маршрутній зупинці, мок під шаленою зливою, може плакав.
Вона стояла в темній кімнаті біля вікна, дивилась на самотнього, мокрого хлопця.
«Без сумніву, він сумує через когось, через якусь сліпу дурепу. Побачив би ти мене...Сонце, чуєш, глянь сюди...»
А що далі? Кінець, «the end»... Він усвідомив, наскільки він жалюгідний і непотрібний. Для неї це було фатальне западло від життя, адже вона бачила смерть, його смерть.
Він почув її слова, глянув у вікно, побачив її, хотів підбігти, але... (о, свята іронія долі) в цей момент приїхала його маршрутка і...
Потічок крові на бруківці змішувався з дощем.

Повідомлення відредагував чайка: 16.02.2007 – 15:12

  • 0

#23 Marka

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень

Відправлено 16.02.2007 – 21:40

Таке дивне (природне) утворення, як мій брат. Як усвідомити його? Він перебуває в певному особливому відношенні до мене. Адже я могла бути ним, а він – мною!

Моєму брату Андрику присвячується
(((.)))

повернення до незнаного
Так змінюється світ і почуття,
в яких живеш, щоденно,
так змінюються люди і натхнення!
Якщо нове вікно щоранку відкривати,
і новий вітер пальцями торкати,
нові сторінки лагідно гортати,
в люстерку нові очі, живі, чи мертві,
вдень, чи вночі, світлі, темні…
Сльози – злива, а спека – посмішка зрадлива?…
Пульсують інтелектуальні хвилі,
колосся поклоняється мені,
чи то ввижається мені?… волосся…
Люблю… коли біжу… коли кричу…
коли не знаю… де я
(хіба ми не померли ще?… невже?)
здивовано зітхаю
і опускаюся з небес на землю світлу,
де мене чекає хтось привітний –
посміхаюсь. Чому не зникли й досі
сон, біль, тривога?… хтось зможе
відчинити двері, коли доля постука,
бо я втомилась…
  • 0

#24 Marka

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень

Відправлено 16.02.2007 – 21:55

Ну, це – так собі:
Тіло не вміє літати

Летиш? гуркоче грім, а ти співаєш?
Хоче вбити тебе, та ти не знаєш,
не ХОЧЕШ знати себе, тікаєш…
Втечеш від дикої погрози,
втечеш від злого погляду, від крові,
від скла розбитого, сміття,
підвалів, смороду, поломаних стільців…

Залишиш жменю попелу,
шоб згадувать минуле.
Дивись на свічку, на іскру, на полум’я –
в них вічність.
Скажи вогню, чи заспівай,
шо думаєш про все це... Він збагне,
шо маєш на увазі. Він відчуває.
У нього є душа. Напевно.
Втечеш – знайдеш – шо шукаєш,
а втратиш - хіба шо тіло...



Вдихнути серцем бога

Нехай боги навчать, як жити,
нехай промовлять славу діти,
що народилисьна землі прадавній,
що чули спів з дитинства православний.
Не треба звинувачувати жида,
що не дає спокійно, тихо жити,
а глянути лишень у небо,
чи промінь сонця, чи дощу краплину
схопити серцем, пропустить крізь себе
і натхненно іти творити Україну.
2 вересня 2006

Пекло для янгола

Пекло – це коли не розумієш,
навіщо ти існуєш.
Це коли тобі не вистачає сил,
шоб діяти, шоб йти, для когось бути.
В пеклі, мабуть, немає руху...
Все змушене чекати безкінечно, -
це коли хочеш бігти, бити, цілувати...
але не можеш, наче цвяхом
прикручений, сидиш, втикаєш:
може, хтось з живих людей згадає...
Небесним янголом стане душа,
яка ще на землі без крил літала,
що волю, сонце, вітер покохала
і пута забуття порвала,
творила думку знов і знов,
перетворившись на любов.





Може, це боги... - так, це все боги. Я маю на увазі, ми – боги. Люди схожі на богів, коли усвідомлюють свою владу над життям.





ЗНАЙДИ

Квадратні будні, круглі вихідні,
блаватні ночі, темнобрунатні дні,
крізь хмари снують вгору алатирі
і розпливаються зигзагами, як в молоці…
Люди-циліндри сновигають по землі,
на прямокутних вулицях паралепіпеди німі.
Прямі, трикутники, коми, тире –
так важко серед них знайти себе!

Мабуть, я – крапка попелясто-сіра,
точка перетину добра і сили,
точка розходження знання і почуття,
точка збереження енергії й тепла.
Нема мене, нема…
Забули, загубили, втратили спомин, що була…
Є Я! Якщо мене шукати
в знаці оклику чи в знаці здивування,
в розширенні свідомості чи ієрогліфів розшифруванні.
Я всюди є… Я є в байдужості, зітханні,
Схвильованості, радості, зізнанні –
у кожній «і» та в кожній «ї» - аж дві,
У всьому я та все в мені,
І я на кожному куті, на кожному кінці...
багато так мене!
А ти не відшукаєш, де
Я Є

28.IX.2006

(це пісня, співається під гітару)
  • 0

#25 Krendelek

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 125 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 16.02.2007 – 21:59

У мене є теж віршики! приблизно штук 15! але зараз я поки не буду викладати, пізніше.
  • 0

#26 Marka

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень

Відправлено 16.02.2007 – 22:06

Осіннє

Вона не боялася ходити сама. Навіть в осінь лісу, де жодна людиноподібна істота не бачила, що ВОНА ІСНУЄ.
Деколи плакала і бігла, бігла і плакала, і хтось гадав, що то дощ поцілував її, коли вона, вже крокуючи, посміхалась перехожим.
Ще не світало, коли Джива вже прислухалася до відлуння своїх кроків у тиші мокрих вулиць. Дівча років дев’ятнадцяти, в легенькій курточці, із старим потертим наплечником здивовано підкорилось пристрасному подиху осінньої мли.
Впевненою ходою вона вийшла з метро – залишилося ще декілька кілометрів. Вона поспішала на побачення із Сонцем, шоб славити його вічним, але сьогодні воно померло, залишивши її саму... Джива вірила, що вона самотня, і сумувала, тихо насолоджуючись цим феноменальним почуттям.
# # #
Підійшла до старого дуба (їй здавалось, шо то найстарший у тому лісі), прихилилась до нього, притулила долоню до потрісканого стовбура і слухала. Обійняла його дужче і вдячно погладила (по спині). Він захитав гіллям у відповідь, мовляв, «я скучив за тобою, доню».
Осіннє Сонце позолотило листя ще тиждень тому, здавалося, воно справді гаряче (жовтогаряче) і що тепер воно світить замість Сонця, яке зблідло, віддавши все своє тепло. Падаючи у купи листя – пекло осені – палаєш вся зсередини, гориш... І дуб дихає теплом, суворо-ніжно дивиться на тебе, спокійно похитується, гіллям краючи сиве небо. Вічна змінність...
Джива глибоко вдихає, мріє, забуває про себе... Вона там, де нематеріяльне. Вона невидима.
Знову біжить до крайлісу, густі каштанові коси заплутуються в тисячах дротів морозного вітру, який гостро-зимно б’є по обличчю. Праліс ховає тіні – це душі. Стає моторошно. Злякано вибігає з лісу. Тепер їй холодно, і таке відчуття, наче щось загубила. Їй вже було байдуже, хотіла втекти, а він...
Джива раптом побачила ЙОГО. Він посміхнувся і глянув з-під лоба. Він чекав на неї. Колись вони приходили сюди разом, невже він не забув?...

Вона цілувала теплі дужі руки, які нагадали їй зиму, і весну, і їхнє святе літо... Його гарячі вуста торкнулись її білого чола, і коли він сховався у розкоші темних хвиль її волосся, це вже не були вони ті самі, це були вони нові.
У вухах дзвеніла одна з тих їхніх давніх мелодій, і Джива чула аромат... Вона почула запах осені... Пахло небо. Пахли сутінки. Пахло його волосся.
Настала їхня осінь.
9/Х/2006
  • 0

#27 Marka

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень

Відправлено 16.02.2007 – 22:20

Даний скетч

ВСІМ СВЯТИМ

всім закоханим
які і є святими
ПРИСВЯЧУЄТЬСЯ




Але, так між іншим, я 14.ІІ. День кохання не тойво, не святкую.
Я святкую Купайла до тої нагоди.
МАРКА


Я увидел тебя и подумал:
Как редко встречаешь своих!
Б.Г.

Українська фантазія

Глянувши в його зіниці
→ сьогодні згадала себе
це люстро?

Колись Джива відчула, як він поглядом торкнувся її писанки.
Візерунками весь світ закреслився. Він видів душу
так глибоко занурювався в душу і Джива тонула в блакиті. Він знав її.

Звідки? Може, вони бачились уві сні або в минулому житті?
а потім (глянув?) знову, але по-іншому. Наче поцілував. Здалеку, був далеким ...

Бігла назустріч, а
він ховався. Не могла
знайти, думала,
його вже немає

писала олівцем креслила
але не вміла жити так пристрасно,
як він
хоч ТАК хотіла

Не йди!
він заснув

... став знову далеким

Зате тепер Джива точно знає, що він Є.
Цілувала чоло, коси, руки ... торкалась до нього сильного. Високого і красивого.
Такого рідного. Так нагадував їй брата, (навіть уві сні)



Його звали Джон. Мабуть, на честь Джона
Леннона. Стопудів.


Через кілька днів впало небо. Те ж саме, що відбивалось в його очах тоді. Те, що було деколи сірим, а деколи – глибинно блакитним. Зрештою, таке ж сиве, як і в її здивованих очах. Але в ті дні небо впало білим снігом, «переможним» білим стягом на чорні дороги...


Чорно-білі будні

і відчуття його транспарентної

присутності

щоночі вдягаючи ту ж сорочку що
зберегла той запах його парфумів
наче щоразу поринає в той спогад
в ту дійсність коли не вірила
шо то він той самий красень
шо так нагадував їй брата
поведінкою і усмішкою М О В О Ю


Рідним, він, Джон, був рідним, насправді таким близьким. Так хотіла (вкрасти) його душу! ↓

↓Хоч його ймення
відлунювало англійським звучанням, але то
цілком відповідало деяким відтінкам його вдачі.

То музика
і українська фантазія

у сплеску його емоцій і вибуху напруги свідомості.
Юної свободи.


[дж]азовий період.
Віднайдення



13_лют_2007,
12:37
  • 0

#28 Marka

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень

Відправлено 18.02.2007 – 19:27

Дуже приємно, шо хоч хтось оцінив. Я взагалі-то написала небагато, але хочу цим всім, шо маю, похвалитись і поділитись. Останній існуючий (вартий уваги) текст:

МUTЬ ! НAРODЖЕННЯ
В калюжу червоно-багряну
Жовте сонце впало,
Сліпуче сонце сліпим стало!...

Крові напилося, впилося-втопилося,
Жовте серце розбилося,
Кров золотом освятилася.
Вранці юнка прийшла, вмилася:
Сон-Цем-О-Чі засвітилися...

!рап-том заіскрили яро
що-ки запашіли жаром
в гру-дях сонячним ударом
сер-це нове дихання звіщало!

...Кулаки вогонь стискали
закривавлених долонь
так богинею ти стала
гордо йдучи посолонь... - це теж літературно-музична композиція, потребує гітари і потужного голосу

Ось і все. Поки шо. Я коли побачила цю тему на форумі, я думала, її вже давно закидали своєю творчістю і фантазією, я ж вірю, шо на цьому форумі більшість - творчі і неординарні особистості. Але, певно, всі дуже скромні. Або ледачі (нема часу закинути на форум, або ше не набрали...)
Пішки_на_небо, а що пишеш ти? Дай почитати!
  • 0

#29 GENTOR

    Постійний житель

  • На перевірці
  • PipPipPipPipPip
  • 153 повідомлень
  • Місто:Київська область

Відправлено 20.02.2007 – 01:50

Закриваючи свідомість руками, сил не сповнених чуттями ніжності,
Відривається край багряного, небом заплаканим, ніжно тихого напівпрозорого
Душевно ледве хворого апогею ейфорії маленького світу, розділяючи себе між усіма
І усим, що ледь помінте, але силу має подаровану, щоб частку краю цього упіймати.
Ні не відмов собі, торкнись кінцями лиш, віддай тепло пальцями на мить коротку
Зорі любов зігріють, привернуть ті хто мав до себе увагу її знов і знов,
Навряд чи відчуваючи розраду - ні це вже біль, але він згасне
Іскри ж не горять, а лиш породжуються чомусь же, як і все...
Що? Так - буде відповіть, стверджуй, стій на своємо,
Крути колесо, бо фортуна, мріючи Орфей співає, не відкриє всіх своїх загадок
Подарунків мало отримаєш її, від неї, закриваючи свідомість руками, підеш далі неописаний ніким...
  • 0

#30 іншА

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 65 повідомлень
  • Місто:...не з Землі...

Відправлено 20.02.2007 – 21:30

Ось як і обіцяла ;) :
Я СЬОГОДНІ ТЕБЕ ЗАБУВАЛА
Я сьогодні тебе забувала.
Було ясно, але грянув грім.
Так , можливо, і серце вмерало
По очам і усмішці твоїй.
Я сьогодні тебе забувала.
Перейшла на той берег сумна.
Перейшла я , та душу не взяла -
Загубилась у тобі вона...
Я сьогодні тебе забувала.
Зав'язала навхрест всі вузли.
Я страждала, молила , благала,
Я кричала :"Забудь назавжди!".
Я сьогодні тебе забувала -
Серед літа пішов білий сніг.
Та забути тебе не змогла я...
Хто ж тобі все забути поміг ???

НІКОЛИ
Ти ніколи мене не зустрінеш.
Просто так ти не скажеш "привіт".
І у серце моє ти не кинеш
Ту любов, як під ноги і світ...
Ти ніколи мені не розкажеш,
Що сумуєш по моїх очах,
Що завжди ти на мене чекаєш
І , що душу тримаєш в руках.
Ти ніколи мені не покажеш ,
Там, на небі ,десь зорі свої.
Ти мене назавжди покидаєш
У своїм тім "ніколи" сумнім...

ЗАЙВА
Ти йому не потрібна, ти - зайва.
Зайва в серці , відсутня в житті.
Він не згадує , ніби востаннє,
Не сумує без тебе в журбі.
Ти для нього ніхто , так ,знайома.
Зайва постать в тісняві думок,
Від'їджаючий потяг з перону,
Десь у книзі пожовклий листок.
Ти для нього одна із мільйонів,
Кого на шляху він зустрів.
Він тебе не чекав, не полонив,
Він тебе аж ніяк не любив.
Просто зайва... одна серед ночі.
Що йому твоя самота ?
Він не знає і знати не хоче,
Що десь хтось його покохав...
  • 0

#31 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 21.02.2007 – 10:17

Віршик про все на світі:

стук коліс гарматний постріл
як задихається земля
і виривається у космос
самотній зойк її ім'я
і сонце тут не вдіє й мізер
і місяць лиш супутник-брат
його холодний блиск залізний
і попіл в небі зорепад
і гамір вуличних сторінок
і чорна слава полину
і вицвілі віршем долини
віршем що кличе на війну
і шепіт оксамитних спалень
куди нас кликало ім'я
і соловейком на світанні
будила нас п'янка земля

фатальний промах
романси прО них
відкрили очі лише тепер
для кого були
тих ми забули
забули всіх і навіть себе

(с) 2006

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 21.02.2007 – 10:20

  • 0

#32 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 26.02.2007 – 12:50

Toccata et Fuga*

Моя диявольська, строката
Токката й фуга ре мінор**
Втекла,покинула ти матір,
Жостока ти, моя любов.

Тікала ти крізь ліс дрімучий,
Гілля тобі труднило шлях,
Як скелелаз долала кручі,
Долала біль і переляк.

Як бігла ти, порвала плаття
І замастила його в кров
І невагомо по лататті
Болото перейшла, як Бог...

Тікала ти від веж і замків
В моє химерне забуття,
Від материнських гніву й ласки,
Тобі я вартий був життя.

Тепер ти поруч мене, мила,
О музо, німфо, о фантом,
Подарувала мені крила
І сенс для ігрек-хромосом...

Пробач, голубонько, пробач ти,
Що бігла в мій далекий край:
Мені сміливості додати
Не міг любові й щастя рай...

Мої диявольські, строкаті
Твої долоні, як вогонь...
Не спати, радосте, не спати,
Запни фіранками вікно...

Кохатись, лишенько, кохатись,
Бо серце шаленіє знов,
Не плач, малесенька, не плач так -
Назавжди ми тепер удвох.

Моя диявольська, як янгол,
Хмільна й відважна, як вино
Не змушуй матінку шукати -
Іди молитися в собор,

Отам тебе і знайде ненька,
Любов хрестом благословить,
Співати буде соловейко,
І разом будемо всі жить...

О як велично буде грати
Орган свічадо молитов!
Моя незаймана баладо,
Фатальна втеча ді амор!

(с) квітень 2005, Рівне
_____________
*Дотик та втеча.
toccata-(італ. дотик),fuga-(лат. втеча) - різновиди поліфонічних музичних творів або разом - поліфонічний твір. Для точнішої дефініції див. словник
**Твір Й.С. Баха

Повідомлення відредагував 4esterfielter: 26.02.2007 – 12:56

  • 0

#33 Руда_миша

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 547 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Центру та окраїн Львова

Відправлено 13.03.2007 – 21:53

Перегляд дописуNeorlandina (10.10.2006 18:10) писав:

А в мене тут хокку таке.
Це із серії троєщинських хокку. Перекладено з троєщинського діалекту. Хто був - той зрозуміє ;)
Сонце ховається
Червоне блищить на чорному
Гопи йдуть
Суперове хокку! :cool1: А головне - яка глибока символіка... :)

Пішли дні
із тих,
коли весна немов дивиться
у зимове дзеркало.
У повітрі стільки
срібла і шкла,
так гарно і болісно
навкруги,
що душа зі здивування
готова заплакати.
І почуваю, що
я зовсім не на самоті, адже
ще хтось крім мене
дивується вроді
цих по-весняному відвертих
стежок, притрушених
снігом.
Хтось іще,
крім мене, почуває
себе замерзлим деревом,
котре тягнеться до сонячних небес,
що сховались за засмученими
хмарами.
І розтане сніг.
І втече цей весняний холод.
У повітрі запахне травою та
вогкою пилюкою.
А ми все одно
залишимося
удвох.

Ото - трошка мого...Такого...
  • 0

#34 іншА

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 65 повідомлень
  • Місто:...не з Землі...

Відправлено 17.03.2007 – 20:43

СЬОГОДНІ Я ДИВИЛАСЯ НА ЗОРІ
Сьогодні я дивилася на зорі. Вони впізнавали мене і летіли додолу, щоб привітатися зі мною, як із давньою знайомою.Зорі простягали до мене свої пломенні промені-долоні і тисли мою, посрібнену сльозами руку , тихо вдивляючись в заплакані очі.Зорі все розуміли...вони знали, що то не дощ.Понуро обвівши мене своїми зоряними поглядами, вони, блиснувши золотими боками, верталися додому, до похмурого чорного неба , свого батька...
Сьогодні я дивилася на зорі.Вони були як тоді, того солодкого літа , такі ж до кожнісінького блиску.
Але вже без надії...Їі , мабуть, викрала розбишака-зима й віднесла до щасливих, до тих, хто чекає завтрашній день із нетерпінням.Та мені не жаль тої одинокої надії , нехай живе у щасливих , хай буде в них..
Сьогодні я дивилася на зорі.Я згадувала все , що так бездумно наважилася вчинити й карала себе за те , що зробити так і не наважилась.Вибач мені , що досі тебе не забула.Прийде час і я обо'язково тебе забуду, обіцяю.Адже мудрі зорі праві : змусити покохати не в силах ніхто , навіть ті , що літають серед ангелів...
Сьогодні я дивилася на зорі...Мені було боляче від того , що ніяк не можу стати такою ж безтурботною як вони.Що не можу засяяти знову - ти засліпив мене...І хоча в мене надії більше немає , я вірю , що пройде зима і я знову посміхнуся , розправлю крила і полечу до них , до їхнього щирого тепла.
Колись , може , вже завтра , я погляну на зорі і зрозумію, що я тебе більше не люблю... :angry1:

Присвячується тому , хто грається з моєю виснаженою надією...

Повідомлення відредагував Пішки_на_небо: 17.03.2007 – 20:47

  • 0

#35 azaneleh

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 74 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 22.03.2007 – 19:39

К В І Т К А

А Вона плекала її, доглядала за нею, неначе за особистим життям, любила її. Кожен день прожитий з нею був справжнім щастям, дивитися на її красу – це теж було задоволення. Заради неї Вона готова була на все. Так, адже це була її Квітка, не те що безпосередньо її, а просто Вона любила її, як рідну.
Цю Квітку подарувала їй на день народження дуже дорога людина, а потім померла. Ні, не Квітка, а людина, смерть якої змінила усе її життя. Якщо колись її обожнювали, оберігали, боялися завдати найменшого болю, то тепер, на превеликий жаль і її злощасну долю, Вона нікому у цьому великому світі була не потрібна. Хіба що Квітці, яка жила тільки завдяки їй.
Але нещастя не приходить одне. Одного сонячного дня, коли навкруги співали пташки і тихесенько шелестіло зелене листя, прийшов Хтось і сказав, що забирає Квітку. Вона не повірила, бо знала, що цю Квітку їй подарували і тільки вона може за нею доглядати. Але Хтось сказав, що він один із тих, які панують над світом і може робити будь-що, а тим більше з цією Квіткою. Потім він схопив Квітку і сховав у свою чорну засалошану торбу. Вона, як це побачила, неначе знепритомніла – зблідла вся, пожовтіла, як мара стала. А Хтось тим часом рушив в дорогу.
Коли вона отямилася, було все, як завжди –ліс, галявина, глибока річка, листя зелених дерев над нею і легке свіже повітря, яке пахло літом. Але ж де Квітка, невже Хтось її забрав? Вона думала, що це сон, але виявилось, що ні. Так, не сон, Квітка зникла. І де Вона тільки її не шукала, ніде не знайшла того цінного, що було в її житті і допомагало жити –Квітки.
А тим часом безлюдним темним лісом йшов Хтось і ніс у руці її Квітку. Він знущався над нею, як тільки міг. Кидав об тверду чорну землю і підіймав, щоб знову кинути. Якби це була її рідна земля галявини, вона б м’якшала з кожним разом, коли б Хтось кидав Квітку. А так ця чорна пуста земля, не знала Квітки. Може б коли дізналась, то пом’якшала, бо Квітка усім дарувала тепло і серце кожного лагіднішало.
Квітка просила Хтось, щоб той залишив її, але Хтось не мав серця, тому не розумів болю, бо умів тільки робити біль, а не рятувати від нього. Він ішов далі глумився над Квіткою, а вона тим часом розповідала йому про людину, яка достойна так називатися. Це була Вона –та, яка хоч і не подарувала їй життя, але берегла його, цінувала і дорожила ним.
Квітка розповідала, розповідала навіть те, чого не говорила нікому –історію, яку повідала їй та, яка народила:
Я бачила квітку, красиву й прекрасну,
Й росла біля неї трава,
І квітка любила траву ту нещасну,
І квітка травою жила.

Та якось уранці на тую травинку
Ступила людськая нога,
Взяла та людина у руку серпанку
Й лишила травинки життя.

Життя має кожен, та права не має
Будь –хто те життя віднімать
В людини, травини, рослини, тварини,
Бо знову не зможе віддать.

Зітхнула та квітка
Й пелюстки пов’яли від туги, що більше нема
Тієї травинки, що завше любила
Та квітка іще, як жила.
Хтось уважно спостерігав за Квіткою, коли та розповідала. Він бачив, як вона плакала, хвилююче посміхалася і дивилася в його порожні очі. Він дивився і не розумів її слів, дивився і лише по вигляду здогадувався про що та говорить. Але і цього було досить. Хтось, який ніколи не сприймав і не розумів людських почуттів, заплакав. Він щиро плакав і від щирого серця благав, щоб Квітка його пробачила. Хтось лише тепер зрозумів скільки горя він завдав і їй, і іншим своєю безсердечністю. І Квітка його простила, бо уміла вибачати іншим.
Та раптом Хтось шалено став метатися з місця на місце. Він згадав, що Вона залишилася на галявині. Тепер –то він знав, як Вона хвилюється за свою Квітку, бо любить її більше за життя. Лише тепер Хтось зрозумів, чим була Квітка в її житті!!!
  • 0

#36 Сварус

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3815 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Вінниця

Відправлено 23.03.2007 – 05:31

Не знаю яка різниця між даною темою та нова поезія...але оскільки дана тема більш популярна..

Творчість хоч і стара, та все ж виникло бажання поділитись :cool2:

Під вагою льоду

...Рвуться всі їх здобувати -
До пекла завжди є квитки...
Душа мовчить, їй нічого сказати,
У Космос враз вона злетить, у
Вічний, темний й неосяжний,
Крізь світло смерті, темені могил
О, Дух стихій, ти мій відважний
Думав я, що лиш один такий...
Душа моя у той хаос кричала,
Крізь морок снів своїх-чужих,
На трошки зовсім відлітала,
Та вернути я за нею вже не встиг

22.11.05 23:54
А. Мертвому

**********************************

Funeral screams of my Love

I’m born in continuous darkness!
Light for me is absolutely nothing…
I’m born to fall in deep of darkness
To fall in face of artificial gods…
I’m really not a habitual angel...
My destination is destruction, so
My life like a damned rabid wolf,
My heart is eternal frozen hell
And nobody can’t change this...
Even she… even Lady Love…
Her power is nothingness for me
it’s like a deep tear in my soul.
I can make you only suffering
And nobody can’t save from me
I come to you as death in dawn,
It’s like a ghost in morning fog,
My words is nocturnal tempter,
Funeral screams, dusk embrace
Black angel is rising…it’s time…

2006
L.P.

**********************************

Невже? На певно – ні!

Невже тії ангели існують?
Якось думав нишком я…
Ні, їх завжди не було,
А весь світ – всього ілюзія!
Чимало людей та мізкує –
Наше життя – то річки вода,
Та ще більше роками чатує
На свого світлого ангела,
Та тільки, лишенько, не я..

Мої думи далеко літали,
Мої очі тебе не бажали,
Вуста мої грались у тишу,
Здається я світ цей залишив…
Спокій хаосу чужого життя
Серед деструкцій чорного дня.
Та грім ясного неба пролинув,
Чергова оказія гри у життя!
Тебе примарний ангел покинув,
Мрії подались за ним у небуття.
Крила свої на тебе покинув...
Отака то штукенція теє життя

22:23 29.05.06
L.P.
  • 0

#37 Гість_Serward_*

  • Гості

Відправлено 10.04.2007 – 23:23

Приреченість

...Вже покосилися ворота Раю,
І крізь решітки терн росте,
Всі душі... в Пеклі ті страждають,
Лише доріжка...згодом зникне й те.

Святий Павло вже душі не стрічає,
Нема його, а може й не було,
А чи стрічав...ніхто не пам’ятає,
Де ангели, де демони, Добро і Зло...

Колись бурхливий Стікс - струмок,
Нема Харона й човника нема,
Лише короткий міст з кісток,
А замість пса на вході - чорная труна.

Сидить на троні сумний Сатана,
Немає боротьби, всі душі й так його,
Та думка натискає на курок одна -
Як добре все колись було...


14.11.2006
  • 0

#38 Phoenix

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 316 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:ПНД

Відправлено 04.05.2007 – 16:57

Моя мрія травить, душить.
Моє діло - зробити мушу.
Те, що забути давно вже хотів,
Але зробити цього не зумів.

Я не бачу у цьому потреби.
Я стараюсь, але це даремно.
Це кінець...
Я здаюсь...

І не проси у мене не вийде.
Я не наважусь я не посмію.
Ще потерпіти і час мій прийде.
Скажи всю правду, я зрозумію.

(Це зовсім-то пісня і з музикою воно краще звучить :) )
:)
  • 0

#39 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 21.05.2007 – 11:34

Стіни, які покосилися не від часу, вони такі були, доповнювали безлад меблів. З вікон дув протяг, і під час сильних вітрів кватирки сильно гупали по рамах. З дахом взагалі творилося щось катастрофічне, він протікав, під час бур з нього злітала черепиця, яка додавала клопоту сусідам, постійно залітаючи в їхні шибки, б’ючи їхні двері, падаючи на їхні дахи. Але двері ніколи не були зачинені, вони були перекошені, оббивка звисала з них сірим лататтям, замок був, але ним просто не користувалися...

Вона ввійшла без стуку. Чому вибрала саме цей будинок, ніхто не знає. Навколо було безліч інших, прибраних, з гарною черепицею, з дахом без дірок, з гарними дверима, в кінці кінців без такого гармидеру всередині. Але вона прийшла, і все почало перетворюватись. Десь в кутку знайшовся віник, в її руках він перетворювався на ніжний оберемок пір’їн пави. З меблів позникала труха, павутина на стінах перетворилася на легку срібну вуаль, бо своїми павуками будинок дорожив, все-таки своє, рідне. Позаклеювала вікна. Під діри в даху попідставляла алюмінєві миски, які весело тарабанили під час дощів. Кватирки більше не били по рамах, вони були акуратно заклеєні стрічками старих газет. Так в будинку з’явився затишок. Будинок знав, вона колись піде. Так і сталось.

Вона пішла, не зачинивши за собою двері. Подарувавши трохи затишку і тепла в оселі, де жили тільки павуки і миші. Хтось подумає, що після такого варто закривати двері, але це справа кожного. Автор знає одне, будинок і зараз там стоїть, з відкритими дверима, і щоб зайти до нього можна не стукати ...

Але такого ніколи не було, дощ крапав по паркету, павуки плели свою павутину, пацюки гризли в стінах нірки. Це, напевне, була одна з ілюзій будинку. Можливо мрія. Хоча найбільша мрія в будинку була стати собакою, бо він хотів мати хазяїна, і щоб той його чухав за вухом, годував, просив принести капці до ліжка. Мрії мають тенденцію не збуватися. Страхи - це антимрії, вони теж живуть в будинках. Найстрашніше, що могло статися - це те, що якийсь ураган зірве всю черепицю разом із дахом, сусідські хлопці зламають яблуню на ганку...

Тук, тук, тук...

-Заходь...
  • 0

#40 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 29.05.2007 – 11:49

***

твоя кімната наче корабель
привид
що блукає галактикою
зараз ніч і тому
все стало з ніг на голову
нічний світ набагато світліший
від нутрощів твоєї кімнати
у стінах прорубані ополонки
і на тебе чигає небезпека
нічне проміння риболовних вудок
чіпляє тебе на гачок
і виловлює на поверхню
де починається простір
без повітря
і без окулярів
без скафандру
складно звикати до сновидінь
твоя подорож
така як перший крок
першої людини на місяці
повільна й затяжна
але велична
твої земні легені
зябра проколоті гвіздками зір
тебе несе у невідомість
ти наче в тирі
обстрілюваний лазерами
тобі не ьолить
ти непритомний
аж ось ти бачиш
біле світло
воно повертає тебе крізь ополонку
на твій берег
до твого солоного повітря
на твій колючий пісок
твої крихкі мушлі твого твердого моря
ти дихаєш не носом
в тобі безліч отворів
ти мовби знятий з хреста
на голові кривавий німб
вже ранок
і ти світився би в темряві
натомість лишаєш багряні сліди
вони збираються в літери
грецького алфавіту
альфа бета
і гама кольорів навколо
утворює слово омега
ти помер не там
де тебе намагалися вбити
ти не помер там
там помер не ти
чи помреш ти тут
власне помираючи
удома
упокоєний шепотом
хвиль вітру
свистом дірявих легень
шурхотінням фіранок
вранішнім кукуріку
сусідського телевізора
по якому годину тому
показували фільм жахів
чи тобі дозволять
вмерти
чи хоча б пригадати
як це зробила вона
не по поверненні а під час
минулої подорожі
її забрали
застосували важку артилерію
її віднесло далеко
вона не вміла дихати як ти
без повітря і бачити як ти
без окулярів
чому ти не вмів не дихати
знак питання

(с) 21-23.05.2007
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 2

0 користувачів, 2 гостей, 0 анонімних