Перейти до вмісту

Творчість учасників форуму


Повідомлень в темі: 543

#121 Olenka_Zelenka

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 162 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Золочів

Відправлено 29.01.2008 – 19:40

Моє життя - це наче вихор,
Завжди мене кудись несе.
Та я не знала, що все лихо
Мені кохання принесе.
Не знаю, що мені робити,
Як з ним поводитись мені.
Я хочу зараз всіх убити
І бути лиш насамоті.
У нього інша, в мене інший
Та з ними щастя не знайдем.
Тепер наш шлях буде ще гірший,
Якщо ми разом не будем.
Спочатку ми удвох вважали,
Що все це дружба та й усе.
Обоє ми не сподівались,
Що тут кохання проросте.
Я не збираюся кричати
На світ весь:"Я тебе люблю"
Тебе щоб швидше забувати,
Я все що зможу - все зроблю.
Можливо правду люди кажуть:
Перша любов - це назавжди.
Але для себе я залишу
Розбите серце й кайдани.
Коли тебе стрічаю випадково,
То робиться якось непособі.
Серце моє калатає від болю
І хочеться побуть насамоті.
Якщо побачиш ти мене із іншим,
То знай - його я не люблю.
Можливо, просто, він загоїть тріщинки
Що через тебе в серці я роблю.
Коли тобі без мене стане сумно,
Ти не вагайся, зразу подзвони.
Твої питання вирішу розумно,
Тільки до мене ти не приходи.
Не думай, що це все роблю я лиш зі зла,
Я просто не привикла жить без тебе.
Якщо тобі потрібна буде думка моя,
То знай, тебе порівнюю із небом.
Із небом, де погода, як в РАЮ.
Де хмар нема, лиш сонце ясне світить.
Де солов"ї співають як в гаю
І кожен птах в наше кохання вірить.
А зараз я прошу в тебе одне,
Щоб ти не думав те, що я погана.
Коли твій смуток і твій гнів пройде
Знай те - що я навік твоя кохана!






Чому все так, а не інакше?
Чому сьогодні плачу я?
Я думала, все буде краще.
Невже знов помилялась я?
Не можу більше бути тою,
Яка любила лиш тебе.
Зима змішалася з весною
І холод біль весь забере.
І скоро буде в мене інший,
Але тебе згадаю я.
Хоча від тебе він не гірший,
Моя любов - лише твоя.
Ти неприховуєш, що любиш
Мене так само, як тоді.
Але чомусь ти не приходиш.
Тебе я бачу лиш вві сні.




Я знов сиджу насамоті
І згадую ті ясні дні,
Де ми з тобою були разом.
Цього нам не забуть відразу.

Сьогодні дощ, і я сама,
В душі вже не цвіте весна.
Я не вважаю, що погано
Було б забути це кохання.

Я згадую останній раз,
Коли приснився ти у снах.
Хоча тепер не має сенсу
Знов стукати до твого серця.

Благаю в вітра:"Любий мій,
Про нього спогади навій"
І напишу в листі надій
"Люблю тебе, -
навіки мій!!!!!!"





Чого я не можу читати?
Чого я не можу писати?
Чого я не можу ні слова сказати,
Коли починаєш мені ти брехати?
На зради твої закриваю я очі,
Не можу без сліз я прожити ні ночі.
Не знаю, від кого чекати помочі,
Якщо всі на раз відвернулися в бік.
Ти знаєш, що я тебе досі кохаю.
Про твою любов я нічого не знаю.
Але повернути тебе я бажаю,
І з цим буду жити напротяж років.
А може, забути тебе - буде краще.
Без тебе ж мені існувать буде важче.
А може любити надалі, та нащо???
Ти ж просто не бачиш мене в натовпі.
Ну добре, прощай, я тримати не буду.
Щоб просто не бачити помислів люду
Я просто сховаюсь, і біженцем буду.
Можливо, колись, ти згадаєш мене.





Коли підходить час до ночі,
Я міцно закриваю очі.
В той час я бачу те, що хочу.
А хочу бачить лиш тебе.

Ти в моїм серці будеш вічно,
Нехай всі ставляться критично.
Тебе я поцілую міцно
І скажу, що тебе люблю.

Я знаю, і мені приємно,
Що це кохання є взаємне.
І серце твоє не є темне,
Воно палає лиш в вогні.

В вогні гарячім і прекраснім,
Немов у сонці, жовтім, яснім.
Ми будем жити, і творити,
Допоки зможем ми любить.






Вона сиділа на підлозі й тихо плакала,
Він їй збрехав, та як він тільки зміг???
Повільно дуже, вона якось згадувала
Як розтопив він в її серці сніг.

І в серце їй закралась підла думка,
"А що як просто тут покінчити зі всім?"
Десь там у кухні, де стоїть велика сумка,
Лежить той ніж, лежить він на столі.

У руки взяла його обережно,
Бо ще боялася поранити себе.
Адже кохала вона так безмежно,
Що не могла й подумать про таке.

Але, зібравшись з усіма думками,
Таки наважилась, піднесла гострий ніж
Холодне лезо,обвила руками.
Й притисла сильно, й прошептіла:"Ріж..."

Враз появилось щось червоне на стіні,
І на підлогу впали дрібні зерна.
Остання думка промайнула в голові:
"Все добре...... все прекрасно.....просто я померла..."


вибачайте, шо трохи непрофесійно і по-дитячому може... но інакше не получається) :prapor3:
  • 0

#122 amorales

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 49 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Тернопіль

Відправлено 30.01.2008 – 12:09

Таке буває тільки увісні -
ти наче сон і я, а може ще і ні,
зустрів ту саму що в моїй весні
танцює з сонцем крізь ті світлі дні...
Слова так линуть, а мені одне
ти можеш жити у моїй душі,
та ні, ти знаєш як оце мені,
терпіти смуток і водночас сміх,
де ти живеш, а я ще не на поліг...
Та рветься серце і болить душа
Я тут один і ти десь там одна...

  • 0

#123 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 30.01.2008 – 13:15

*****

жінка то велика пігулка
покриши дозами
до трьохсот шістдесяти п’яти
помножених
на
скільки захочеш
років

бо коли воднораз ковтнути
немов аспірин не запиваючи
на ранок залишиться шок чи шо чи шовк чи котон
у винятковому разі
шкіра

6.12.2007р.


більше тутка-во:сторінка моєї писанини на літфорумі. свіжіші на останніх сторінках.
  • 0

#124 young

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 558 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:рочка**

Відправлено 30.01.2008 – 21:00

Свобода

Нарешті я вільний,
Мене відпустили з полону.
Я скинув (я сильний),
Цю рабства тернову корону.

Я змучений дуже,
І я повертаюсь додому.
Дійду я, мій друже,
Радіти лиш буде нікому.

Цей привид невдячний
Мене супроводжував всюди,
Крізь натовп незрячих
Богів, таких самих, як люди.

Боги, що на небі -
Такі самі люди нещасні,
Благать їх не треба,
Бо мучать їх клопоти власні..

29.01.2008
[Київ]
  • 0

#125 МаЛа ВрЕдНа ЖаБа

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 191 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:далеко далеко...

Відправлено 30.01.2008 – 21:45

во во...тутво шось таке накарлякала...
нінаю як вам...але я старалась...муза прийшла)))



Здавалось що життя це казка,
Але здавалось так лишень,
А виявилось що поразка,
Поразка кожний новий день.
Невже прекрасним ти назвеш,
Ненависть і страждання?
Хіба що просто все пошлеш!
Нема в житті кохання.
Нема у світі почуттів,
Немає розуміння,
Нема! Бо «хтось»))) усе поїв,
Любов в житті - каміння.
Каміння сіре і тверде,
Воно вбирає в себе зло,
Життя ще гірше і сумне,
І зникло з світу все добро.
І хтось посміє ще сказати,
Що все життя – цікава казка?
Він помиляється, ЖИТТЯ -
Це всього на всього поразка!!!
  • 0

#126 Саляма

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3140 повідомлень

Відправлено 31.01.2008 – 02:18

Шановні жителі Теревень :)

Авторитетно заявляю, що сьогодні прем"єра :D публікується віршик "Із нєізданава", написаний у страшних муках 22.08.2003 року (мені, малятку, тоді "13-ий минало") :) Вірш має глибинний філософський підтекст, тож люди, що не розуміють справжної поезії - не читайте! :ggggg:


Трагічне життя ослика Рудольфа

Є у мене гарний ослик,
Рудольфом його зовуть.
Має він маленький хвостик
І конячкой хоче буть.
Часто миє він копитця
Та ще хвостика в воді,
І не має лише рильця,
Щоби ритись в лободі.
Дуже люблять його діти,
Бавляться з ним у дворі.
та не хоче він пітніти -
Як дасть копитом дітворі!
Дуже шкода те ослятко -
Мало жити довелось.
Приласкало дитинчатко -
Скопиталось, де прийшлось!

*завіса опускається одночасно зі шквалом овацій :)
  • 0

#127 Wild_Rain

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 169 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:м.Полтава

Відправлено 01.02.2008 – 10:55

Один день Джейкоба Денавера


Ми ніколи не знаємо чого насправді хочемо, ми навчаємося, працюємо, закохуємося, до кінця не розуміючи для чого все це.
День. Всього день, може спаскудити життя людини, примусити її вдіяти таке, що зовсім на неї не схоже. Моя історія саме про таку людину і саме про такий день.
8:00
Він прокинувся і подумав: «Чорт, початок тижня, а у вівторок ще нести звіт тому козлу». Проте це було лукавство, бо працювати Джей любив і, що саме головне – робота приносила йому задоволення. Це така дивна ілюзорно – компенсаторна функція, що ти даєш людям користь, робиш свій внесок у суспільство.
Отже, піднявшись із ліжка Джей приблизно за тридцять хвилин впорався з усіма ранковими проблемами: сніданок, душ, пошук шкарпеток під ліжком. І вже у вісім тридцять, як завжди, був на роботі у своїй улюбленій та дорогій краватці від «Vittorio Virgilli».
Можливо, для кращого розуміння героя моєї повісті потрібно внести деякі деталі. Джей – це Джейкоб Денавер, головний консультант з реклами однієї провідної транспортної компанії Великобританії. Це чоловік тридцяти років, що обожнює «Депеш Мод» та не пропускає жодного матчу «Челсі», тобто під його тип можна поставити кожного третього чоловіка країни. Це пересічна особистість, яка у своєму житті не зробила жодного не стандартного вчинку, крім, можливо, поїздки на фестиваль «Glastonbury», де він добряче напився і запізнився з відпустки на роботу на цілих три дні. Загалом, DD, як називала його Моніка – дівчина Джея, був спокійним, розумним, пунктуальним, що відразу викривало його як випускника Кембриджа, де він власне і познайомився із Монікою Морнетті. Вона являла собою двадцяти п’яти річну темнооку брюнетку з великими губами та пропорційними формами, тобто яскравий приклад справжньої італійки. Це було насправді так, бо Моніка народилася у вічному і прекрасному Римі, а її батько був великим чиновником, що забезпечило доньці навчання в одному з найкращих університетів світу.
Якщо ж повернутися до Джея то варто зазначити, що той час на роботі став початком кінця. Зайшовши в офіс він першим побачив свого шефа.
-Привіт Джей! Зайди до мене хвилин на п’ять.
-Окей Річард, зараз буду.
Знаходячись у своєму кабінеті Денавер поклав на стіл портфель з документами та перевірив свій e-mail. Після цього він ліфтом піднявся на два поверхи нагору і попрямував до Річарда Тонмена, що вже п’ять років очолював компанію.
-Проходь, сідай – дуже офіційно сказав шеф Джея.
-Дякую. Річард, якщо це стосовно квартального звіту, то…
-Це не стосується звіту – перебив Річард.
-Вибач? – не розуміючи про що йдеться запитав головний консультант.
-Розумієш, мені важко тобі це казати, але ти Джей більше не потрібен нашій компанії.
Річард Тонмен чекав іншої реакції: гнів, смуток, крик. Проте нічого такого не було. Безробітній Денавер просто стояв і дивився, а потім повернувшись до дверей ледь вимовив:
-До побачення містер Тонмен.
-Джей, зрозумій, якби все залежало від мене…
-Так, так, я знаю, але нічого... сьогодні все залежатиме від мене.
-Радий, що ти тримаєшся – не розуміючи про що йдеться відказав Річард.
9:00
Джейкоб вийшов із офісу і подивився на свій швейцарський годинник «Фредерік Констанс» (подарунок брата Невілла). Було лише дев’ять, але Денаверу здалось, що пройшла вічність.
15:00
Він ішов додому пішки. П’яний і зневірений. Коли Джей виходив із пабу, Лондон зустрів його рясним дощем. Ішовши вулицею DD побачив біг-борд з рекламою компанії, з якої його вигнали шість годин тому. Він згадав як довго працював над її дизайном і закричав: «Це я тебе створив, чуєш, саме я, Джейкоб Денавер – чортів випусник Кембриджу». Після цього він кинув у дошку, на якій посміхалась шикарна дівчина на фоні вантажівки з емблемою фірми, недопиту пляшку пива. Джей дивився як пиво розтікається по гарненькому личку дівчини, але раптом задзвонив телефон.
-Містер Денавер – це Лола Бейлі із Саунтгемптона, сусідка Невілла Денавера. Не знаю як і сказати, але Ваш брат загинув у автомобільній катастрофі.
-Як це сталося? – вже зовсім байдуже запитав Джей.
-Це була велика вантажівка із зображенням бігуна що несе факел з вогнем – швидко й злякано вимовила сусідка Лола.
Це була машина їх фірми.
-Дякую прощавайте Лола.
-Тримайтеся, сер.
-Сьогодні мені це вже казали.
Денавер вимкнув телефон і випадково випустив його на мокру бруківку. Тоді колишній консультант з реклами побіг; так швидко як тільки міг. Він мчав додому, щоб захистити від якогось невидимого зла свою Моніку. Добігши до будинку DD швидко відчинив двері і з порогу злякано закричав: «Моніка! Моніка! Це я Джей!» Блукаючи кімнатами і шукаючи свою Джоконду, як він полюбляв її називати за італійське походження дівчини, він відкрив двері спальні і побачив те, у що спочатку не повірив. Моніка сиділа оголена на ліжку, вкриваючи себе червоним шовковим простирадлом, а її інструктор з шейпінгу в цей час без поспіху надягав білу білизну від «Calvin Klein». І Джейкоб, звичайно, все розумів і лише тихо сказав: «Сука, банальна шльондра, а я ще хотів від тебе дитину».
Йому дуже хотілося вдарити її коханця, але був двометровий фізично добре складений чоловік. Тож виграти цю дуель було зовсім мало шансів.
17:00
Денавер піднявся нагору і знайшов у бічній шафі коробку з написом «Патрони», відкривши ще одне відділення – побачив батьківську рушницю «Benelli».
17:10
Джейкоб Денавер продовжував бити ногами скривавлене та мертве тіло інструктора. Потім подивився на Моніку, кров якої зливалась з простирадлом, а також звернув увагу на їх спільну фотографію над ліжком. На ній молода італійка цілувала його в щоку. DD вистрілив у фото. Скло розлетілось по кімнаті.
17:25
На вулиці вже стояли три машини «New Scotland Yard», яких викликали сусіди. Хлопець завантажив у рушницю останні два патрони, подумавши: «Я всадив у них цілу коробку». Йому постійно кричали щоб він виходив із піднятими руками, але Джей сидів у вітальні і допивав останній алкоголь, що був у домі. Ним виявилась пляшка «Martini Bіanco».
23:55
Консультант з питань реклами, випускник Кембриджу Джейкоб Денавер нарешті вийшов на поріг будинку все ще тримаючи в руках «Benelli». Його італійська краватка виявилась забруднена мізками та кров’ю його італійської дівчини, яка зрадила у не найкращий для цього день.
23:59:01
-Кинь рушницю, синку – крикнув офіцер.
-Як Хемінгвей – прошепотів Джейкоб.
-Я не жартую хлопче, кидай.
-Я зроблю це, як Хемінгвей – вже голосніше повторив він.
23:59:59
Денавер став на коліна, приставивши приклад до землі, а кінець рушниці до підборіддя.
00:00:00
Пролунав постріл. Джейкоб Денавер зробив це, як Хемінгвей.
  • 0

#128 sagitta

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 315 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Мельмак

Відправлено 03.02.2008 – 21:20

Пухнаста Доля під Його балконом,
Ніким не створена, плела пожовкле листя
Із мертвих мрій. Холодним, незнайомим,
Чужим вогнем спалахувало місто,
Світилось неживим своїм неоном...

Зненацька Він помітив серед ночі
Ту дивну Тінь під вікнами людей.
Він пожалів Її замерзлі очі,
Впустив до світу тисячі дверей,
Зачинених на тисячі замочків,

До світу сходів і байдужих сірих стін...
Він теплим подихом зігрів маленьку Тінь
І замість того світу інший сівт
Створив на полотні бетонних плит.
І Тінь тремтіла пульсом тих картин.

Мов пензликами, малював свічками
Сім небосхилів, всипаних зірками.
В поштових скриньках вогняні комети
Кружляли в божевільному балеті,
Газети спопеляючи хвостами.

По сходам струменіли океани,
Перила обвили гнучкі ліани...
І ніжно, заспокійливо бриніли
П*янкі гітарні струни, й чорно-білі
Тремтіли пелюстки фортепіано.

Сатири, ельфи, німфи, леприкони,
Єдинороги, фенікси, дракони -
Він всесвіт вмить поклав Їй коло ніг!..
Віддати лиш одне так і не зміг...

Маленький ключик... до його квартири...
  • 0

#129 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 05.02.2008 – 13:10

...

Повідомлення відредагував Олеська: 17.01.2011 – 14:54

  • 0

#130 Julli Kryshtal

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 191 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Lviv

Відправлено 05.02.2008 – 13:40

Забудь...
Забудь мене, як я тебе,
Ти не подумай Я кохала,
Та згас вогонь очей моїх,
Тебе я більше не кохаю,
З"явився Інший у житті моєму.
Воно мене таки знайшло,
Це ніжне та жадане щастя...
Ти залиши Мене та не сумуй,
Не плач та не карай себе,
Провини Твоєї тут немає,
Ти лише знай,
Ти заслужив на щастя,
Ще просто трішки потерпи,
І зникне смуток із очей твоїх чорнявих,
Посеред всіх Твоїх нещасть та болі,
Зустрінеш ти її, таку рідненьку,
Про мене навіть не згадаєш,
Усе життя лиш їй одній віддаш...
03.01.2008...Тут мої вірші....

Повідомлення відредагував ))((Кришталюся))((: 05.02.2008 – 13:47

  • 0

#131 Olmor

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 107 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 05.02.2008 – 14:41

Куди іти? Навіщо йти?
Сояти й далі без мети?
Дай відповіть, душі політ.
Це я помер чи може світ?
  • 0

#132 Katod

    вєтєран

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3642 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 06.02.2008 – 16:49

…З того що він думає, іде і думає.. Ні не так, він просто думає, а потім хтось бачить що він іде, і він вже на основі того що бачить, тобто це стає реальністю для нього, коли він бачить що його хтось бачить, розуміє, що він іде. Реальність не відторгається як пересаджена нирка, вона просто існує поза ним…
Так щось схоже на те, або таке як воно є. Встає ходить по кімнаті, і час від часу куйовдить волосся двома руками, зіниці розширені, пульс 120, тиск ще вище. Сідає далі пише…
Все, що лягає в свідомість має налипнути на зміст, і пов’язане з тим що його оточенням, незалежно від того який це герой, він все одно недосконалий, якби він був добрим, чи поганим, все одно, він недостатньо абсолютний щоб спасти світ від всього, і для всіх, він хоче зробити щось, що признається однією, може групою людей, але, думка інших його не цікавить.
От з цього моменту вже й в героя зіниці розширились. Такий це вже герой, хоча, ні, він об’єкт, який дивиться сам на себе збоку, бо знов встає, куйовдить волосся, і шукає в потилиці нові думки. Тривимірний базис векторного простору стоїть на їхньому шляху протитанковим риштованням, металевим жуком.
Думки не сходяться, гормони нападають на моральні цінності соціуму, і здається, нічия, знов бій по нулям. Але хтось залишається, хто саме? Его?
Відділяти, дисоціювати, припаровувати себе від власного я, себе з’являється тільки коли є ще хтось, а коли сам на сам, то залишається тільки «я», хоча, як ще повезе.
Дія амфетаміну кінчалася, вже не так сильно він куйовдив волосся, друга година ночі давала про себе знати, природні цикли брали своє, він відплачував їм тим самим.
Історія невеличкого безумства, синє вікно смерті в біографії. Віндовозні Жуки це копошилися під шкірою, але не так сильно.
Понизити частоти, поставити на деякий час водяне охолодження, або куллєр загнати як скакуна на трьох тисячах обертах, щоб вив, і просив змилостивитись…
Перезавантаженя, Load Default Settings.
  • 0

#133 Sergiy_K

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 6889 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:штори

Відправлено 07.02.2008 – 20:55

Куди тече
бухло через плече?
Чого лежу
салат лицем вожу?
Дай відповідь
зелений змій
в тарілку я блював?
чи олів"є у ній?
  • 0

#134 molfa

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 17 повідомлень

Відправлено 07.02.2008 – 22:49

Із серії маленьких вигадок:

Занедбане небо плювалося короткочасним дощем…

Ангел ішов брукованою доріжкою парку.
Господи, як йому було противно, як він не любив, ненавидів свою роботу! І все-таки…

Вона лежала із закритими очами, на яких застигли сльози – болю, горя, ненависті… і щастя. Вона – мертва. Змучене, зґвалтоване тіло лежить у кущах. На білій шиї фіолетові відбитки пальців. Її душили… Довго, навіть тоді, коли вона випустила дух. Кусок брудної шмати, що лежав поряд, був блакитною сукнею.
Ангел опустився на коліна. Узяв залишки плаття й прикрив її наготу. Чорт, він її знав! Бачив її зранку. Ті ж риси обличчя, те ж плаття, от тільки вона не усміхається своєю чарівною усмішкою. І уже не біжить додому, плаття не маячить за широким дубом, отим дубом… Він відвернув погляд від проклятого дерева.

Кілька хвилин він вдивлявся у нікуди… Думав про те, що життя – це ніщо. Сьогодні є, а завтра – немає. Ангел підняв її крижану руку й поцілував. Мить… І біля нього постала її душа. Веселе дівча у блакитній сукні з блакитними, небесними, щасливими очима…
- Ти Смерть?
- Ні, я її раб. Я – Ангел Смерті.
Вони розчинилися й пропали у те «нікуди». Там - щастя…

21_11_2007_

Повідомлення відредагував molfa: 07.02.2008 – 22:51

  • 0

#135 molfa

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 17 повідомлень

Відправлено 07.02.2008 – 23:25

Ти щоночі приходиш до мене,
Збоку падаєш і шепотиш:
“Твоя смерть мене сюди жене,
чому ти звідси не біжиш?”

А я продовжую лежати,
Дивитися на образ твій.
Знайомі риси споглядати
І згадувати, що був ти мій!..

Край мого ліжка на колінах
Від болю нагинаєш спину.
Стискаючи троянду у руках,
До ранку плачеш без упину.

А я мовчу і тишею тебе вбиваю.
Хоч ангел смерті – ти, не я.
Мені здалось? Чи я тобою граю?
Мій демон-ночі мав колись життя?

Так ось чому тебе я пам’ятаю!
В минулому житті був ти і я була?
Ні! Не лети! Зажди! Згадаю!
Ти полетів й заснула я...

28_08_2007
  • 0

#136 Olmor

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 107 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 08.02.2008 – 11:34

Всі люди різні і у кожного свої питання.
Когось турбує сенс життя, когось недоїдання.
Хтось відповідь шукає у душі своїй.
В той час, як радник іншого "зелений змій".
Хтось розуміє, що у світі цьому тільки гість.
А хтось, напившись, блювотиння своє їсть.
Ну що ж, таке життя, такі вже люди.
Бо так було, так є і, певне, так і буде.
  • 0

#137 molfa

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 17 повідомлень

Відправлено 08.02.2008 – 17:20

Істина проста – потрібно жити,
Сміятися й людей любити.
Інколи сльозу сумну пустити,
Хоча не треба, непотрібно нити.
Сміяцьця й верещать на всю горлянку.
Шановне панство я не хочу в банку –
Я хочу в простір й далечінь,
Пірнути у житейську глибочінь.
Мені подобається людей смішити,
Й про всякі небилиці говорити.
В глибини розуму вникати
І звідти діаманти діставати.
Люблю по-щирому любити все і всіх,
Бо знаю, що ненавидіти – це гріх.

13_01_2008_
  • 0

#138 Просто Катя

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 118 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 09.02.2008 – 14:25

:rolleyes: А це моя творчість...

Пряма. Горда

Здавалось, що така тендітна.
Як сонце радісна. Привітна.
Її життя зі смаком торта.
Її хода пряма і горда.

Вона ненавиділа цифри
І на екрані швидко титри
І звук останнього акорду.
Вона така - пряма і горда.

Та хто сказав, що все так просто?
Путівка є з кар’єрним ростом?
Є гаманець, солодкі мрії,
Кохання, сповнене надії?

Нема. І мала виживати,
І не було в кого спитати,
І не було кого просити…
Сама. Одна. Так важко жити…

…На неї щастя впало з неба,
Неначе так було і треба.
З’явилося нове кохання
І змістом сповнилось світання.

І сльози висохли. Всміхнулась.
Нарешті радість схаменулась.
Весь світ завмер. Сяйнула врода.
Така пряма…і трішки горда.
  • 0

#139 bdrFsg

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 137 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Чернівці

Відправлено 09.02.2008 – 19:14

Иногда

Иногда мы слишком добрые,
Иногда мы слишком злые..
Иногда мы слишком глупые
Иногда и слишком умные
Иногда мы режем..
Но сшивать-то не умеем..
Иногда и убиваем..
Воскрешать-то не умеем..
Иногда мы не жалеем
Отсекаем до конца
Иногда мы не прощаем
Что-бы не терять лица...


От так.

Перегляд дописуAbrea (9.02.2008 14:25) писав:

:rolleyes: А це моя творчість...

Пряма. Горда

Здавалось, що така тендітна.
Як сонце радісна. Привітна.
Її життя зі смаком торта.
Її хода пряма і горда.

Вона ненавиділа цифри
І на екрані швидко титри
І звук останнього акорду.
Вона така - пряма і горда.

Та хто сказав, що все так просто?
Путівка є з кар’єрним ростом?
Є гаманець, солодкі мрії,
Кохання, сповнене надії?

Нема. І мала виживати,
І не було в кого спитати,
І не було кого просити…
Сама. Одна. Так важко жити…

…На неї щастя впало з неба,
Неначе так було і треба.
З’явилося нове кохання
І змістом сповнилось світання.

І сльози висохли. Всміхнулась.
Нарешті радість схаменулась.
Весь світ завмер. Сяйнула врода.
Така пряма…і трішки горда.
Торкнуло..Насправді буває і навпаки.Ідеш розсуваючи всіх плечем, але погано розумієш навіщо.

Повідомлення відредагував bdrFsg: 09.02.2008 – 19:15

  • 0

#140 Ти_чи_підросла

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 160 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Місто ГЕРОИ КИІВ

Відправлено 09.02.2008 – 19:21

Лохи приїхали з села,
Їх електричка привезла,
лохи полізли на верхи,
ну що ж поробиш,це ж лохи...
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних