Перейти до вмісту

Македонія


В цій темі немає відповідей

#1 Хазар

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 2 повідомлень

Відправлено 12.09.2011 – 16:08

  • 0
Вже рік поспіль ми з друзями з Праги, де я особисто побувала близько 10 разів, прагнули відпочити десь на Балканах. Чорногорія та Хорватія туристичними агенціями пропонувалася без проблем і вельми настирливо. Одного вечора, отак сидячи і розглядаючи фото та читаючи відгуки тих, хто вже побував на Балканах, натрапила на відгук українських журналістів про подорож до Македонії «Маки і мачо» (його й зараз легко знайти за допомогою будь-якого пошуковика), потім була вельми стійка і емоційна асоціація з македонським співаком Тоше Проескі, якого не могла забути ще з «Євробачення» разом з Русланою, потім з країною, яка дала світові Матір Терезу, потім була звістка, що Македонія постійно відміняє візи для українців на літо... Словом, оскільки я в душі є ще й яким романтиком, одразу визначила країну подорожі. І хоча торік виявилося, що прямого авіарейсу до Македонії в нас немає, і ми в результаті поїхали до Казахстану, однак думка про Македонію глибоко засіла до голови.
Рік поспіль ми з тими ж друзями знову вирішували куди б поїхати відпочити, і хоча вони вперто пропонували Кіпр або Грецію, я згадала про свої плани на Македонію і так насідала, що вони погодилися. Не завадило навіть те, що, судячи з відгуків у Інтернеті, хто відвідав хоч раз Македонію, назавжди може попрощатися з відвідинами Греції – політика, політика… Почали ми по-тихенькому планувати свою дорогу, і виявилося, що в плані дістатися до цієї країни нічогісінько не змінилося – не те що чартерів до Охриду (курорту в Македонії), а навіть прямих авіарейсів до столиці Македонії Скоп’є з України не завелося. Різні сайти пропонували лише пересадки чи то у Відні, чи у Будапешті, чи в Белграді, чи ще десь. Найдешевші варіанти передбачали пересадку більш ніж з 10-годинною перервою, а найдорожчі – максимум 1,5 години. Однак вже жодні складнощі на дорозі до омріяної Македонії не стояли в заваді! Якщо вона вже вдруге сама приходить на думку – значить, так тому і бути – нічого не буває надаремно…
Не довго думаючи, я обрала (як потім виявилося, і не прогадала) авіарейс Київ-Відень-Скоп’є з годинною пересадкою. Сергій же, який постійно проживає в Чехії, запланував поїхати з Праги до Відня на автобусі, де й мав приєднатися до мене і вже разом летіти до Македонії. Останнім пунктом у підготовці подорожі було поцікавитися у австрійському посольстві чи не потрібна буде мені австрійська транзитна віза. Через дводенні більш ніж настирливі намагання додзвонитися до візового відділу, я нарешті дізналася, що при 1,5 годинній пересадці така віза непотрібна. Сергій бронює кімнату у віллі в Скоп’є. Що ж – в дорогу!!!
І от я вже в «Борисполі». Через дуже вранішній час (близько 5.00) і невелику кількість пасажирів у цьому напрямку, першою реєструюся на авіарейс. Пані на реєстраційній стійці уточнює, куди я прямую, і видає відразу два посадкових талони на віденський і скоп’євський рейси, про що я інформую Сергія через смс. Вже на паспортному контролі дівчина-прикордонник також цікавиться моїм напрямком подорожі, і вголос запитує швидше сама в себе: «А що – до Македонії хіба візи непотрібні?», але хлопець-прикордонник підтвердив мої повноваження і я вже в залі очікування. Так само першою проходжу на посадку.
Вівторок. Літак заповнений ледве на половину, тож розкидаюся відразу на три крісла і починаю розглядати світанок за вікном. Яскраво-білі хмари, які, здається, зникають за крилом аж занадто повільно, мають кумедні обриси, тому фантазія розгулюється не на жарт: тут тобі і кудлаті голови дідуганів-мольфарів, і казкові печери, і стійка асоціація з Солярісом. Тепленький сандвіч з’їдений, і ми вже йдемо на посадку у Відні. Стоїмо хвилин 10, не виходячи з літака, відтак екіпаж пояснює затримку проблемами приймаючої сторони, і я вже отримую смс від Сергія, що він зареєструвався на місце в скоп’євському літаку поруч зі моїм.
Тих, хто прилетів з Києва, завозять автобусом до одного з терміналів віденського аеропорту. Більшість пасажирів прямує відразу до паспортного контролю, то ж я йду повільно і роззираюся – куди б звернути до транзитної зали. Десь праворуч в кінці павільйону чую рух ескалатора, завертаю, але не бачу жодної позначки, тож повертаюся назад. Мою розгубленість помічає дівчина з технічної служби, і коли я звертаюся до неї за допомогою, підтверджує мої здогадки – мені прямо, праворуч і нагору. Там же зустрічаю Сергія. Тарабанимо про се, про те з півгодини, і прямуємо на контроль безпеки до наступного марш-кидка.
Зал очікування перед останнім перельотом. До нас підходить східної зовнішності не худенький чоловічок і цікавиться, куди ми летітимемо. Потім уважно розглядає паспорт Сергія і щось запитує про візу (англійською я ні бум-бум  ). Сергій, оскільки за фахом педагог, повільно і терпляче пояснює, що росіянам віза до Македонії непотрібна. Чоловік відтак бере до рук вже мій паспорт, задає те ж запитання про македонську візу, а потім про шенгенську, якої в мене немає. Сергій за мене пояснює, що ці візи мені непотрібні, бо Австрію я пролітаю транзитом, а до Македонії мені, українці, візи так само непотрібні. Чоловічок перепрошує, не повертаючи наших паспортів кудись телефонує, погоджується з абонентом, ще раз перепрошує і, повернувши паспорти, дозволяє чекати посадки. Сергій жартома шепоче мені: «Може, повернемося, доки не запізно?», а я відправляю смс сестрі: «По-моєму, македонці самі в шоці, що нам візи непотрібні». За хвильку той самий чоловічок робить якісь позначки у наших посадкових, і ми вже йдемо до літака. Цього разу він заповнений повністю.
Дорогою до Скоп’є ми в літаку роздивляємося фото з Сергієвих мандрів до Словаччини, відтак час пролетів дуже швидко. Ми вже на паспортному контролі в скоп’євському аеропорту «Олександр Великий». Сергій пропускає мене першою, щоб подивитися, як на мене реагуватимуть македонські правоохоронці. Страж македонського кордону, лише одного разу піднявши на мене очі, перелистує мій паспорт, ставляє до нього відбиток і я вже на території незнаної країни. Мене так само безпроблемно наздоганяє Сергій.
Ще у відгуках ми прочитали, що до Скоп’є з аеропорту на таксі буде 20 євро. Назі, водій одного з таксі, які відразу запропонували свої послуги на виході з аеропорту, погоджується нас завезти до вілли за 25 євро. Ми сідаємо, і нам відразу стає жарко в тій одежі, що на нас. Швидше б до душу… Розпечена (цей епітет в Скоп’є згадуватиметься ще не раз) дорога до міста. Потім щебетання англійською Назі з Сергієм. Потім македонською, оскільки ми відразу зрозуміли, що наявність чеської і македонської дуже полегшують спілкування навіть без обов’язкової англійської. Навіть я все зрозуміла, бо ж носій ще однієї слов’янської – української мови. На ходу Назі пояснює краєвиди за вікном і про всяк випадок інформує, що до Охріду на таксі (2,5 години дороги) нам стане за 100 євро, а автобусом будете теліпатися з 5 годин. Варіант з автобусом в нас відпав відразу.
Мила білява дівчина на рецепції у «Віла Ані», здається, мала обізнаність з англійською ледве кращу за мою. Однак ми досить швидко отримуємо заброньований номер, і Сергій паралельно запитує, де можна стати на облік в поліції. Виявляється (а я про це ніде не зустрічала у російськомовних і україномовних відгуках), з цим в Македонії дуже суворо – без позначок у поліції про ваше пересування країною можуть виникнути проблеми на кордоні під час повернення додому. Ми платимо готівкою, білявка забирає в нас паспорти і обіцяє надвечір віддати проштамповані в поліції папери. Кімната досить зручна, велика шафа, два ліжка, одне з яких по-моєму двохмісцеве, кондиціонер, телевізор, туалет і душ, бойлер, балкон. Виходимо на нього і… бачимо будівництво чогось великого поруч, яке, правда, не видно з балкону – лише коли повернути за ріг. Але треба віддати належне, що шум з будівництва за два наступні дні не дошкуляв нам жодним чином. Нашвидкоруч забігаємо до душу і, трохи перебравши одяг у валізах, вирішуємо вбратися у найлегше – я обираю сарафан «в підлогу» з відкритими плечима, а Сергій шорти нижче колін і теніску (як згодом виявиться, Сергіїв вибір вбрання був більш далекогляднішим).
Там же, на віллі ми й дізнаємося, що в мене вперто не хоче відкриватися роумінг. Кілька спроб вибрати мережу виявляються невдалими. То ж вирішуємо при нагоді в місті купити місцеву сім-карту.
Розпеченими схилами, далеко нагорі яких стоїть знаменитий, найбільший у Європі хрест, пішки йдемо до центру. Пішки, бо так зазвичай звикли – легше пізнати невідому країну, та ще й тому, що місцевих денарів поки-що не наміняли та й карти немає. Відразу кидається в очі дорога – на роздільній її частині окрім квітів ростуть деревця. Всі вони охайні, і недавно підстрижені. Значить, це комусь до душі – за ними дбати. Виходимо на пологу частину міста. То там, то тут чути роботу відбійного молотка – робочі лагодять тротуар, асфальтний каток трохи перегороджує дорогу, але ми швидко знаходимо інший перехід. Хочеться пити. Центр міста з гарно обладнаною розвилкою. Звертаємо не туди, бо потрапляємо в звичайний діловий квартал без історичних особливостей. Непоквапом гуляємо. Ось і обмінний пункт «Менувачніца» – тепер в нас є трохи македонської валюти. Знову звертаємо не туди, але через невеликий проміжок часу виходимо на набережну Вардару. Хочеться пити.
Пам’ятник Олександру Македонському, який, здається, бачитимемо звідусіль, чи то ремонтується, чи то реставрується – його постамент огороджений парканом. Більшість великих будівель обабіч мосту теж в будівельних «лісах». Побачене – позитивний показник, адже він свідчить про те, що столиця прагне оновлень. Хочеться пити.
Коли вкотре тамуємо спрагу, згадуємо, що їли ще в літаку – час би пригубити чогось місцевого. Доходимо по мосту на той бік, де, як свідчать відгуки в Інтернеті, масово проживають албанці, тобто мусульманська частина населення столиці. Можливо, через відчуття голоду, а відтак – незрозумілий настрій, але аж ніяк через острах, ми передумуємо йти на албанську сторону і вже цілеспрямовано шукаємо, де ж поїсти по цей бік Вардару. Назву ресторанчику, почуту у відгуках, начисто забуваємо одночасно обоє. Зустрічаємо літній майданчик з рекламою місцевого пива «Скопско» і причалюємо. Виявляється, поїсти тут не вдасться, але випити пива – запросто. Ноги вже гудуть, тож п’ємо вже нікуди не поспішаючи. Приємний дзвін в голові, настрій – позитивніше не уявити, відтак впевненість в тому, що голод далі терпіти просто несила. Цікавимося з цього питання у привітних дівчат з обслуги. Вони вказують за ріг і називають пару закладів.
Звичайний квартал звичайного великого міста, щось дуже подібне до Харківського масиву у Києві. Бачимо трошки зелені і боковий вхід з дерев’яною вивіскою «Папу». Дерев’яні столи, дерев’яні лавки, реклама пива і привітні юнаки з персоналу несуть меню. Вибираємо фірмові страви з одноіменною назвою, купу салатів, смажений сир і знову беремо Сергій - пива, а я славетного місцевого вина. По периметру закладу - стилізовані тераси зі старовинними фотографіями Скоп’є. Досить мило. До того ж, вперше чуємо звук «Пчух-х-х!», який зустрічатимемо всі два дні в цьому місті. А виявляється, що це невеличкі форсунки, розміщені по всьому периметру навісу. Час від часу вони розпиляють воду. Але отвори настільки маленькі, що навіть сидячи прямо під «пчухалкою» води на собі не відчуваєш, лише приємну свіжість. Під ненав’язливу народну музику наїдаємося так, що ледве підводимося з-за столу. Розкішний післясмак гарно приготованих баклажанів і паприки. Щось схоже на смажену бринзу просто не з’їдаємо повністю, бо несила… Швидко сідає сонце і час повертатися в незнайомому місті додому.
Вже не чути відбійних молотків, з-за гір легко дихає прохолода, Скоп’є запалює нічні вогні, які аж бринять від випарів зі ще не охололої землі. Після смаженої бринзи пити хочеться ще більше, ніж до того. На узвозі, що веде до мікрорайону, де ми живемо, і який називається Водно, знаходимо вуличний фонтанчик з цівочкою живильної вологи. Не дуже естетично, але іншої асоціації на думку не спадає – ми п’ємо як коні. Аж захекуємося від спраги. В невеличкому павільйончику з претензійною назвою «Супермаркет» купуємо фрукти на сніданок і ледве тягнемо ноги під узвіз.
Пробуємо залишити кондиціонер на ніч, але його двигун з перервами сильно гуде, чого в день не помічаєш. Я боюся цим позбавити сну наших сусідів і вимикаю його, відкривши настіж балкон. Добре, що воду залишила біля свого ліжка… По ходу згадали, що забули купити сім-карту…
Середа. Після чутливого сну (в мене завжди так, після нових вражень) спускаємося вниз на легкий сніданок. За каву і чай плата окремо. Знайомимося з пані з Болгарії зі знанням російської, в якої в Скоп’є студіює дочка. Виявляється, ми, окрім македонської, досить пристойно розуміємо і болгарську. Помічаємо серед обслуги і привітну жіночку-мусульманку.
Знову одягаємося у найлегше (я знов одягаю сарафан з відкритими плечима) і, купивши карту, вже цілеспрямовано шукаємо історичні місця. Купуємо по дорозі місцеву сім-карту, але виявляється, що вона… не хоче відправляти смс на Україну. На чеський же номер – запросто. Ще за хвильку виявляється, що міжнародний код України +38. І македонський код… теж +38! То ж вирішую писати сестрі в Прагу, аби вона писала рідні на Україну, що в мене в Македонії все гаразд. Що поробиш!
Виходимо на одну з центральних вуличок, яку оминули вчора. Безліч літніх кав’ярень з кухнями народів світу, дивні міські скульптури бичка, пані, що розмовляє телефоном та якогось чоловічка. Праворуч – пам’ятник видатній землячці Матері Терези з її музеєм. Поблизу пам’ятний знак, який свідчить, що тут, посередині Скоп’є колись був будинок, де народилася славетна миротвориця. Знову зустрічаємо Олександра Великого. Беремо від нього праворуч і тепер вже цілеспрямовано йдемо на той бік Вардару, тобто в мусульманські квартальчики.
І починається – фотоапарат не встигаю ховати, знімки на кожному кроці. Вузенькі мощені вулички, чистота. Різноманітні мечеті. Не дивлячись на будень, тут кругом купа люду, однак жодної ознаки організованих і числених туристичних груп. Бачимо серед інших і двійко китайських туристів. Хочемо потрапити до старовинної фортеці, але вона виявляється на реставрації. Споглядаємо краєвиди Скоп’є з висоти, спускаємося крученими вуличками. Нас проводжають запахи розімлілих на сонці сосен. Заходимо до старовинної церкви Спаса, беремо вхідний квиток (в перерахунку на гривні близько 20). В приміщенні церкви, окрім самого храму, музей народного героя Македонії, борця за її незалежність Гоце Делчева. Із-за двору церкви видніється далекий мінарет. Незвичний пейзаж. В храмі, який знаходиться на рівень нижче від двору, недозволено фотографувати, але розписи вражають. Знову кручені мощені вулички. Тамуємо спрагу біля вуличного фонтанчика. Хочеться їсти.
В одній із таких затишних вузеньких вуличок серед безлічі літніх навісиків бачимо надпис кирилицею «Пчела» - нам туди. Обідня пора, в кав’яреньці вельми людно. З меню нічого незрозуміло – назви македонською на кирилиці просто перекладені латиницею. Питаємо у милого дядечки, судячи з усього, хазяїна сімейного закладу, – з чого складається те, чи інше блюдо, він пояснює (вочевидь, македонською, бо занадто зрозуміло) і ми в очікуванні. Компанія за спиною в мене затихає, прислухаючись до незвичної в цьому кварталі мови. Їхнє дитинча навіть забігає перед нами, аби роздивитися незнайомців. З двох найближчих мінаретів майже синхронно звучать заклики до молитви і один з працівників нашої кав’яреньки хуто зникає за рогом на велосипедику. Із салатиків: «пчела» -- смажені кабачки з заправкою не майонезом, а густим йогуртом – ніжно і не так шкідливо, салатик «по-македонськи» -- ті ж самі свіжі огірки, помідори й цибуля, але солодкий перець поміж них – смажений, а можливо навіть тушений. Смакота! Смажений суджук у мене – трохи пекучі смажені ковбаски з гарніром, у Сергія по-моєму були смажені ковбаски домашні. Але найголовніше, без чого ми вже не могли уявити собі будь-який обід в Македонії потому – нАфара! Це хрумкі шматочки найсвіжішого в світі білого хлібу, трохи підрум’янені на відкритому вогні, присипані солодкою паприкою і солоненькою натертою бринзою… Коротше кажучи – зайві кілограми після відвідин Македонії – то згадка про нафару! До того ж можна додати, що це все готувалося у невеличкому приміщенні, і весь процес запросто можна було спостерігати через скло праворуч. До того ж, задоволений нашим виразом обличчя, господар періодично навідувався зі словами: «Вам все подобається?» Ситі, розморені й задоволені ми йдемо з гостинної албанської сторони на той бік розпеченого мосту. Фотографуємо з нього міський пляж, запам’ятовуємо, який мають вигляд споруди під час ремонту, аби неодмінно побачити їх оновленими кілька років поспіль. Дуже спекотно. Заходимо на терасу до найближчого супермаркету поїсти морозива. Ті ж самі «пчухалки» - красота! В парку біля магазину фотографуємося біля пам’ятника Тарасу Шевченку.
На набережній помічаємо купку таксі. Підходимо до одного з водіїв і Сергій англійською запитує, чи довезуть вони нас завтра до Охриду. Недовго подумавши, дядечко називає цифру «75 євро» і ми домовляємося назавтра о 10 ранку на його візит. Знову заходимо до маленького «супермаркету» за фруктами і водою на завтрашню дорогу. Згадуємо, що поруч з нашою віллою туристичні маршрути нагору до хреста. Перебираємося в сухий одяг і туди. Однак спекота і сонце, що вже досить впевнено хоч і зморено котиться за сусідню гору, переконує нас відкласти сходження на наступні відвідини Скоп’є. Шкода, ми ще навіть не дісталися й половини маршруту. Але який вид на місто і на захід сонця!!! Після повернення, що називається «без задніх ніг» дивимося перед сном «РТР-планета» і вдруге засинаємо чутливим сном. В душі помічаю, що плечі добряче обгоріли і швидко облізуть…
Четвер. Рівно о 10.00 ми з паспортами в руках і квитанціями з поліцейськими позначками сідаємо в таксі і рушаємо до основної мети нашої подорожі – Охриду. Спекотна дорога на виїзд з міста до першого КПП з платнею за проїзд (всього їх буде декілька), хоч машина і з кондиціонером, але навіть в ній на сонечку добряче припікає коліно і вухо. А далі було те, що я найбільше боялася – гірський серпантин. Позначки про те, що обгін заборонений, майже на кожному кроці. Але й без них уявити собі обгін, коли далеко внизу поросла змішаними деревами ущелина, важко. Мені страшно, Сергієві – ні. Щоб відволікти увагу, я періодично намагаюся у вікно розгледіти вершину гір, які ми проїжджаємо. Милуючись красотою, ми замовкаємо. Водій Зорян розцінює мабуть наше мовчання як сум в довгій дорозі, починає періодично запевняти, що ми приїдемо вже зовсім скоро. Минаємо між серпантинами кілька албанських поселень з розкиданими тут і там білими і сірими мечетями. Потім виявиться, що Сергій помітив і албанські прапори, я ж їх не бачила, мабуть просто вони не розвівалися. На черговому тісному серпантині важко уявити, що десь недалеко має бути розташоване розлоге місто-курорт. Ось і чергова долина. Зорян показує вдалечінь – Охридський аеропорт. Добре, що він є, думаємо, шкода, що туди від нас нічого не літає!
Тут Зорян цікавиться, чи ми вже маємо де жити в Охриді. Ми йому повідомляємо, що після відгуків в Інтернеті знаємо, що з житлом в Охриді не проблема. Зорян нас в тому запевняє і пропонує, що в Охриіді запитуватиме за апартаменти він, а не ми. Ми не проти. На найближчій зупинці таксі Зорян озиває колегу, вони швидко про щось спілкуються, охридський колега підходить до нас. Кілька хвилин доброю англійською з Сергієм, і ми прощаємося з милим Зоряном, і наш новий знайомий несе мою валізу у напрямку нашого нового житла. Виявляється, чоловік просто цікавився нашими смаками у виборі помешкання, адже його тут на будь-який смак і гаманець. Господар будинку – його брат Георгій, прийде за кілька хвилин. Ми, трохи виснажені більш ніж двохгодинною відсутністю руху, сидимо на сходах будинку в очікуванні. Підходять Георгій з дружиною, приємно радують, що в нас буде свій балкон. Піднімаємося на другий поверх – одна з трьох кімнат – наша. Зручна і затишна. З заставленого горщиками з квітами балкону відкривається вид… на сусідній балкон в будинку через дорогу. Навкоси ліворуч – панорама будинків і вид на національний парк Галічиця, що розкинувся на горі, праворуч – панорама будинків і далекий вид на омріяне озеро завдовжки 30 км. Внизу – вузесенька мощена вуличка завширшки на одне авто. Колоритно. Ми задоволені. Господар запевняє, що це будинок в центрі, але тут не чутно ані гамірної набережної, ані шумних в будь-яку пору доби дитячих атракціонів, і всього по 10 євро на добу за особу. Ми погоджуємося на 9 днів гостини. Дружина Георгія пригощає нас кавою і чаєм. Потім я для себе визначу – ми жили, якщо за київськими мірками, на Прорізній, а центр – на Хрещатику. Тобто – рукою подати. Домовляємося з Георгієм про позначки в поліції, і він так само обіцяє подбати про все самому, а папери підкинути ввечері нам під двері. Паспорти йому непотрібні. Диктує нам номер свого мобільного, «адже це потрібно більше навіть йому, а не нам». По цьому він вручає нам ключі від помешкання і будинку і ми – в душ. В кімнаті в цю пору дня напівсутінки, тож відсутність кондиціонера аж ніяк не впливає на наше самопочуття. Хочеться їсти.
Перші ж самостійні кроки в Охриді приносять перші фотознімки. Вузенькі звивисті вулички, тихенькі але зі скрипучими дверима приватні двохповерхові будиночки. На пам’ять приходить картина з «Діамантової руки», де герой Андрія Миронова заблукав серед вуличок у середземноморському містечку. Виходимо на центральну пішохідну вуличку, вщент заповнену сувенірними магазинчиками, магазинами з ювелірними виробами (зі славетних охридських озерних перлин і срібла ручної роботи) і промисловими крамничками. Тут же купуємо досить детальну, на відміну від скоп’євської, карту міста і простуємо на оглядини. Наступні кроки при наближенні до озера дають ще з пару десятків фотознімків. Повна відсутність організованих туристичних груп і російської й української говірок. Годин зо дві на знайомство з набережною і голод добре дає про себе знати. Терпіти далі нікуди, то ж ми йдемо до першого-ліпшого ресторанчику з літнім майданчиком. Купа люду. Приємна прохолода від озера, відсутність «пчухалок», але на очах сонячні відблиски від водної поверхні. Приємна втома. Ми в Охриіді!!! Самі собі не віримо.
На замовлення нам приносять продовгуваті розпечені макітерки з печенею – в мене м’ясо з паприкою, в Сергія з грибами, на салаті ми вирішили обійтися без фанатизму, то ж Сергій обирає айдар, а я, як виявилося, дві кульки монастирського розсипчастого солонуватого м’якого сиру з паприкою. Айдар виявився смачнючою сумішшю, яка віддалено нагадувала пастоподібну негірку аджику з мінімумом часнику і максимумом солодкого перцю та баклажанів. Нам смачно і добре – тож гуляти так гуляти – замовляємо торт по-охридськи. Це два шматочки неприторно солодкого торту, який трохи нагадує щербет. Тут я куштую вже знайоме македонське вино. В голові трохи шумить і ми простуємо до старої частини міста.
А з наступних спогадів (з цього четверга до наступної суботи) я пам’ятаю чітко лише строкатий калейдоскоп звивистих вуличок, щоденних дворазових, загалом 12-кілометрових прогулянок, набережною – на пляж і звідти, потім знову на пляж і вже по заходу сонця – знов назад. А ще, здається, мільйони маленьких діточок повсюди, що свідчило про те, що Балкани – молодий регіон. Але це вже з четвертого дня після приїзду. Перші три дні ми купалися один раз – зранку, а весь інший час гуляли вуличками казкового міста, нагору, вниз, нагору, вниз. Невимовно зворушливі вікової давнини християнські святині – церква «Свята Софія», «Святий Йован Канео», «Святий Климент й Пантелеймон», «Богоматері Перивлепти», монастир «Святий Наум». Багато з них – ранньохристиянської доби. Коли заходиш до храму, відразу сльози навертаються на очі, така в них енергетика! А ще 16-метрова фортеця Самуїла ХІ століття, з якої відкриваються мальовничі краєвиди.
Всі ці святині відреставровані і належним чином оберігаються. Деякі з них до цих пір є діючими храмами. Вхідні квитки є практично до кожного з них. До речі, на відміну від українських храмів, свічечки там запалюють не під святими образами, а ще до входу в храм. Там стоять спеціальні двохярусні підставки для свічок. На верхню підставку ставлять свічки за здравіє, на нижню відповідно – за упокій. І самі підставки не металеві, як у нас, а наповнені крупним пісочком і залиті водою. Тобто свічку варто просто трошки занурити у пісок. Під образами в церквах горять лише лампадки. Практично на кожному храмі невеличке оголошення – прохання поважно ставитися до почуттів віруючих і поводитися в церкві належним чином. Фотографувати заборонено скрізь. Одним з таких перших відвідин македонських храмів була церква Святого Йована Канео в Охриді, яка притулилася на самісінькій кручі над озером. Вже досить впевнено сідало сонце. Ми, захоплені побаченим, робили фотографії «Святого Йована» практично безперестанку, адже він по-новому відкривався у своїй величі з кожним кроком, з кожною зміною пейзажу. В храмі звучав запис церковної служби, і споглядаючи старовинні намолені фрески, не хотілося навіть рухатися… Починаючи з цих відвідин я носила з собою хустку для покривання голови в храмах постійно, навіть якщо церкву просто не планували відвідувати. Вони траплялися на нашому шляху надалі вже самі собою. Таким чином ми потрапили і до храму Богоматері Перивлепти. Приємна жіночка провела екскурсію храмом для нас двох російською мовою. І була настільки щирою у своїх почуттях і побажаннях, що ми, розчулені, ще довго прощалися з нею за руку…
А якщо трохи відійти від піднесеного до земного, то одним з яскравих спогадів про Охрид та Македонію постійно приходить на спомин схід… місяця. Так-так, я не обмовилася! Після одного з насичених враженнями днів (чистісінька вода Охридського озера, де навіть стоячи по пояс, бачиш, як на кам’янистому дні пропливають зграйки місцевих риб, неспішні прогулянки мальовничою набережною, аромат теплого лавашу, купленого в одній з місцевих родинних крамничок, післясмак незабутнього червоного сухого вина «T’ga za Jugom»), ми з Сергієм зморені розкинулися на нашому балкончику. Неспішна розмова «за те за се», захопливі сентенції «Я до цих пір не можу повірити, що ми сюди все-таки приїхали!», тихі кроки запізнілих молодих англійців під балконом зі словами: «Я зараз вибухну!», і я боковим зором помічаю, що на небі немає місяця, який вчора о цій порі вже зверхньо з сарказмом спостерігав за життям тихих місцевих балкончиків, як і в нас. Сергій, який в дитинстві серйозно займався астрономією, переконує, що місяць з’явиться от-от.
До цих пір перед очима пейзаж: солідні балкони солідних готелів, затишні балкони приватних приміщень, в голові трохи м’яко від келишку терпкого вина, в ногах щось постійно цокає, як у механічному годинникові, на набережній ще чути живу музику з літніх ресторанчиків а десь праворуч національний парк «Галічиця», розташований на мальовничих гірських схилах, обрисів якого ще не видно через темряву. І тут, справді, з-за гори починає ледь жевріти розсіяне світло, насиченіше в місці, якого не видно, але яке от-от з’явиться. Затишені, ми не можемо відвести погляд від побаченого! Сергій щось таке знає, що просто мовчить, і спостерігає за моєю реакцією, а я мовчу, бо слів бракує. Скільки таких місяців було, а їх світанку не спостерігала жодного разу! Може, просто не було бажання?.. А місяць тим часом, ніби позуючи, прямо на очах підіймався все вище і вище.
Одного такого вечора, який якраз співпав з Днем незалежності України, до Охриду на відкритий майданчик завітав міжнародний фольклорний фестиваль. Тут були і танцювальні колективи з Туреччини, й з Литви, з Албанії, з сусідньої Сербії, словом, звідусіль. І от на сцені український колектив з Вінничини. Дивне враження – темпераментний добротний гопак на березі балканської країни. Здається, я і вони були єдиними україномовними іноземцями в Охриді цього разу. А ввечері хазяїн завітав до нас на вогник на балкон (зазвичай о цій порі він повертається до свого будинку прибратися), ми так добре погомоніли за життя. В нього доньку так само звуть Мариною, а сина - Ніколаєм... І, як у кіно, лише назавтра зрозуміли, що говорили поміж собою різними мовами – Георгій македонською, я – українською, Сергій – чеською … Слов’яни!
Через те, що перші дні в Охриді ми активно присвячували ознайомленню з історичними місцями, а інші – плаванню і спогляданню неймовірних заходів сонця, останні дні відпочинку переплуталися і підкралися дуже швидко. Ми домовляємося назавтра з Зораном, братом Георгія, який і зорієнтував нас на його будинок, аби відвіз нас до Скоп’є. Нам залишилося лише переночувати там, і о другій годині ночі вирушати до аеропорту… Зоран пропонує за трохи більшу платню трохи змінити маршрут і ознайомитися зі ще одним національним парком – Маврово, а згодом під Скоп’є заїхати ще до однієї місцевої пам’ятки – каньйону. Самотужки за такий час ми навряд чи встигнемо стільки побачити, а вражень, незважаючи на їх кількість, хочеться ще, то ж ми погоджуємося. В останній вечір у Охриді знявся неабиякий вітерець, біля води стало нарешті трохи прохолодно, але відчуваючи повторення скоп’євської спеки, я від охридської прохолоди навіть не ховаюся. Потойбіч озера видно, що над Албанією йде дощ. Я фотографую кожну мить заходу сонця не зупиняючись. По дорозі додому купую в одній з нічних ювелірних крамничок славетний місцевий озерний бісер на сріблі ручної роботи, місцеве вино та маленьку 200-грамову брилку пршуту. Пакування валіз – і черговий неспокійний сон перед дорогою.
Субота. Зоран з Георгієм надзвичайно пунктуальні, хоча й жаліються на неймовірні труднощі з паркуванням авто. Георгій дарує нам пляшку вина і його постать ще довго видно в дзеркало заднього виду. Ми розчулені. Я згадую, що тримаю в руках монетку, яку слід було викинути відразу біля будинку. Але хай…
Першими на шляху стали села, де скупчено проживають етнічні албанці. Зоран розповідає, що років з десять тому тут було досить неспокійно, торгували зброєю та наркотиками, і було лише кілька будиночків. Незважаючи на суботу, тут майже не видно люду. Далі починається той самий гірський серпантин. Чи то ми їдемо не по тій його гілці, чи то я вже звикла, але мені вже зовсім не страшно. Тим більше, що Зоран часто звертає увагу на навколишні пейзажі з річкою і лісами, особливо прекрасними у вранішню пору. Ми періодично зупиняємося сфотографуватися, а то й просто знімаємо відео «з руки» через вікно. «Їдемо до чоловічого монастиря? Їдемо».
Розкішний змішаний ліс, добрі дороги. Бігорський чоловічий монастир Святого Йована в горах. На вході мені пропонують одягти щось на зразок спідниці на мої бриджі. Вранішнє восьмигодинне сонце сповіщає про новий день з-за невеличкої церковної маківки. Незвичний трохи двір монастиря, мальовничі пагорби довкруг, ми простуємо до храму. Нас, іноземців, виявилося декілька, тож один з монахів проводить екскурсію храмом англійською. Я, м’яко кажучи, все ще не дуже в ній розуміюся, тож просто захоплено споглядаю фрески й неймовірно філігранний дерев’яний іконостас. А от розповіді про сцени зі Святого Письма, зображені на ньому, я розумію й без перекладу. Піднесені, ми простуємо далі в дорогу. Купую на згадку іконку в церковній лавці. Їдемо дуже вражені, але поки що мовчки.
Дорогою з автомобільного приймачика лунають місцеві мелодії. Вже безпомилково з загальної маси вгадую, що співає саме Тоше Проескі. Зоран розчулений.
Знову пару КПП з платнею за розжарілу дорогу. Зоран каже, що зараз вже близько каньйон. Ми їдемо до нього черговими мусульманськими передмістями Скоп’є. В автомобілі жарко, навіть не дивлячись на клімат-контроль, а вуличками чи то з молитви, чи то на неї зграйками йдуть місцеві жіночки в довгих плащах з рукавами, довжиною «в підлогу» та довгих хустках. Помічаємо, що колір їхнього вбрання тут аскетичніший, ніж ми бачили на мусульманках в Охриді. Ось і стоянка.
У холодних водах кам’янистого потічка гамірливо плескається компанія місцевих дітлахів-ромів, нам – вище, де відкривається вид на велетенські скелі і має бути велика водойма. Тут нам пропонується кілька маршрутів різної довжини пішки, або човником. Оскільки нам би вже час до готелю, ми вибираємо коротший, а значить – човном, хоча за інших обставин обов’язково подерлися б кругом каньйону пішки. Але то вже наступного разу. На нас застережливо одягають яскраво-оранжеві рятувальні жилети і ми ще з кількома бажаючими сідаємо до моторного човника. Які тут відкривалися види! За кожним виступом скелі вода грала новим кольором, вітер дув кожного разу з іншого боку, вода за бортом була холодною і живою, руці в ній було так приємно! Крім того, веслувальник виявився трохи знайомий з чеською мовою, то ж нам і тут було чим зайнятися. Фотоапарат працював знову ж таки безперестанку. По дорозі швартуємося і заходимо до сталактитової печери. Така вікова монументальна велич… Лише кажани своїм лементом трохи спускають від захоплень на землю. Красота неймовірна! Шепочу Сергієві, що без Зорана ми цього й не побачили б… На зворотньому шляху згадую про монетку і закидую її далеко в холодний потічок.
Зоран підвозить нас прямісінько під ту ж саму віллу, де ми ночували першого разу. Ми щиро дякуємо і прощаємося, обіцяємо вислати фото на електронну пошту.
Розморені настільки, що вже навіть не хочеться їсти, падаємо на ліжко під кондиціонер. Трішки охоловши і побувавши в душі, вмовляю Сергія востаннє відвідати ресторанчик «Папу». Там зручно, смачно, доступно і є «пчухалки». Вихідний день, тому з відвідувачів ми тут самі. Беремо найлегший обід і багато соку й води – знову хочеться багато пити. Обов’язково вирішуємо у відгуках згадати про «Папу» і рекомендувати його всім наступним подорожувальникам до Македонії. Що я й роблю з задоволенням!
На зворотному шляху до готелю нарешті фотографуємо сучасний храм Святого Климента в Скоп’є – минулого разу все думали, що це вдасться «ну от за цим рогом, тут план краще». Ставимо свічечку і непоквапом тягнемо стражденні ноги до кварталу Водно. Лягаємо спати ще засвітла, бо рано вставати. Хіба хочеш – мусиш, як кажуть у нас у Львові.
… Початок третьої, викликаємо таксі. Нічна дорога до Скоп’є стала нам в цьому таксі аж 16 євро. Тож всім також радимо викликати таксі за телефоном, а не брати перше-ліпше, водії якого напрошуються самі. По дорозі згадую, що біля нашої скоп’євської вілли залишила свою кепку і пляшечку води. Водій неговіркий, але щиро здивований, коли ми йому залишаємо «зайвих» 4 євро. В аеропорту о такій ранній порі лише самі пасажири на віденський авіарейс. Суцільна дороговизна, хоча, як і скрізь в аеропортах. На останні денари купуємо я енергетик, Сергій – каву, від якої каже протяжне: «Ого-о-о-о!» Не помічаю жодних ознак того, що в Македонії в аеропортах пакують валізи, які здають в багаж. Сергія ж, який мешкає в Європі, це не непокоїть.
Після реєстрації отримую вже звичних два посадкових талони, і, замруживши очі, здаю валізу з речами і вином в багаж. За мною ніхто не женеться, ми йдемо на посадку в літак. Дивно – ні «рукава», на автобуса. Ми просто переходимо пішки поле за терміналом і таким чином підіймаємося на трап. Пропоную Сергієві сфотографуватися на трапі. Але в нього такий красномовний погляд, що бажання зразу зникає.
Розмовляти хочеться хіба через силу. Мовчки читаємо книжки, кожен свою. Ліворуч за крилом - густе чорне небо. Праворуч – різнобарвний світанок. По прильоту виходимо в незнайомий, не в той термінал, до якого я прилетіла першого разу. Стоїть черга на паспортний контроль. Але ж мені не туди! Озираюся в пошуках позначки про наявність транзитного залу – та ж історія, що й вперше – жодного знаку! Стаю з Сергієм в чергу на прикордонний контроль. Сергій пішов перший і вже перебуває на австрійській землі. Пані в формі бере до рук мій паспорт, і англійською питає, а де ж віза. Сергій далеко, тож з англійською ніхто не допоможе. Кажу: «Транзит, кайне віза». Пані просить посадкові квитки і знов запитує про візу. Вкотре повторюю про транзит. У відповідь пані говорить кілька слів англійською, з якої розумію лише «бекінг». Віддає назад мої документи. Нічого не розуміючи, стаю в другу, паралельну чергу, але з неї чую російською: «І нам, мабуть, скажуть те ж саме». Сергій жестами, вже з австрійського боку, через голови запитує: «Ну що там?» Я знизую плечима – «Не знаю». Пара російськомовних подорожуючих оминає мене і простує трохи назад від черги, я – за ними. Виявляється, нам треба пройти на вихід до сусіднього, транзитного терміналу. Туди нас забирає автобус. Там знову проходимо контроль безпеки і чекаємо посадки на авіарейс до Києва. Міняю сім-карту в мобільному телефоні. Приходить повідомлення про купу пропущених дзвінків. Добре, що не турбували мене у відпустці. Приходить смс від Сергія: «Так і не попрощалися. Дякую за подорож». Ну що ж – наступного разу попрощаємося і привітаємося.
Який був стюард Лукас у австрійському екіпажі! Блондин з трохи розкосими блакитними очима. Насмішив нас і сам трохи знітився, бо почав демонструвати правила поводження з кисневою камерою трохи швидше за диктора. Я всю дорогу помічала, як за ним повертаються вслід жіночі голови.
За бортом ті ж самі вранішні хмари, що й дорогою до Відня, а не з нього. Ті, та не ті. Цього разу їх поверхня більш спокійна. Подекуди нагадує манну кашу, яка тільки-тільки почала закипати. Лише одного разу помічаю такий завиток, що нагадує чоловіка, що заніс руку в брасі. В рідному аеропорті виявилося, що моя валіза була без жодних ушкоджень, тож винний привіт рідні доїхав цілим.
… лише тижнів за два на роботі, вкотре показуючи колегам фото, починаю відчувати, що я СПРАВДІ побувала в Македонії. І зроблю це згодом ще не раз.

Прикріплені файли

  • Прикріплений файл  P1015561_2.jpg   80.7К   2 Кількість завантажень:
  • Прикріплений файл  P1015567_2.jpg   64.47К   1 Кількість завантажень:




Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних