Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#881 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 21.03.2012 – 22:11

* * *
Шукайте цензора в собі.
Він там живе, дрімучий, без гоління.
Він там сидить, як чортик у трубі,
і тихо вилучає вам сумління.
Зсередини, потроху, не за раз.
Все познімає, де яка іконка.
І непомітно вийме вас - із вас.
Залишиться одна лиш оболонка.


Ліна Костенко
  • 3

#882 Чортеня

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 688 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 21.03.2012 – 22:19

До весни вже так близько, що, здається, от-от
піднімеш голову, стишиш крок і відкриєш рот:
Птахи літають так низько, немов небеса
Тихо котяться вниз, як цей світ і твоя сльоза.

Данте мав рацію: пекло всередині нас, і шлюз,
Десь справа від серця, одразу над шлунком, плюс
Ключів від нього ні в кого нема, і нерівний пульс,
Як азбука Морзе, підказує коли ухилятись від куль.

Я вертаюсь додому не сам, а з ромом і сумом,
І б’ється, як струмом, спогад про тебе, і суне
На мене мене зсередини, і живу я в тривкій напрузі,
І зими залишилось вже мало, як вірних друзів.

Я пишу ці рядки і почуваюсь, як останній бовдур.
Але час надійде і ти до мене залізеш під ковдру,
І всю цю гарячу вічність – поки не спиться –
Я тобі шепотітиму в вухо ніжні дурниці.

Андрій Любка
  • 1

#883 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 23.03.2012 – 20:03

***
Я полюю на власні думки,
Власне серце тримаю в полоні,
А мої негурманні смаки,
Наче дріб, б’ють по скованим скроням.

Я боюсь не пізнати речей,
Котрим світ ще не вигадав назви.
І на дні напівмертвих очей
Чуть життя нездоланного спазми.

І так лячно заснути вночі,
Наче світ зрушить з місця без мене...
Й підбираю казкові ключі
До не більш ніж казкової схеми.


(невідомий)

***
То світло, то темрява... Півпропорційно
В душі загоряється свічка і гасне...
То сонцю, то ночі холодній підвласне
Життя дефілює по лезу граційно.

Вклоняючись земно Господньому Слову...
І хвилей за кілька, піддавшись омані,
Гамселять бажання по нервах шаманні,
Впиваючись мороком грішності знову.

У кожному з нас суті дві воєдино
Замішують темні і світлі палітри...
Цілуючи душу розпеченим вітром,
То гасне свіча, то півпроменем лине...

Леся Геник

Повідомлення відредагував Маківка: 23.03.2012 – 19:45

  • 5

#884 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 26.03.2012 – 17:23

***
І ти - не ти, і я давно не я,
а тіні снів або життів минулих.
Між нами Бог, як видиво, стояв,
а ми його бездумно оминули.

С. Кримовська

***
Там, де звуки тануть без кінця
В золоті ранкової сюіти,
Там виходять радісні серця
На кохання зоряні орбіти.

Там іскриться диво осяйне,
Пахнуть медом квіти малинові,
І торкають лагідно мене
Юних мрій зіниці кольорові.

Образ твій всю душу обпалив,
Викликав в мені печаль і радість.
Ось він, щастя сонячний приплив,
Ось вона, моя рожева данність!

Соняхом цвіте ласкавий сміх,
Мов сльоза у піднебеснім морі.
Десь на дні очей ясних твоїх
Білим цвітом сяють срібні зорі.

І. Калиниченко
  • 5

#885 Чортеня

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 688 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 26.03.2012 – 18:45

ось так ми жили крутили вініли
чекали месію і слухали рок
скривавлених сонць кораблі наболілі
падали в вічність наче оброк

і падали в ніч як сміття із вікон
чекаючи неба шукаючи слів
так бігло життя неначе полівка
ховаючись поміж проблем і бабів

ось так пробути і так прожити
треба принаймні для того аби
зрозуміти (або роздуплити)
життя це пунктир боротьби





і знову Андрій Любка, один з нових.)
  • 2

#886 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 30.03.2012 – 09:39

Нині нагадали мені про творчість запорізької поетеси Олени Матушек. Гарні вірші...

***
Людині потрібна людина,
Як світлу – безобрійна даль,
Як вічності – кожна година,
Як щастю потрібна печаль.
Долоні потрібна долоня –
Щоб доторк,і хліба шматок,
І усміх, і сльози солоні
Навчитись ділити на двох.
Навчитись ділити до крихти
Й захмарене, і голубе…
Людині потрібно відкрити
У іншому серці себе.
Бо тільки у серці відкрите
Крізь морок пітьми й забуття
Миттєво спалахує світло –
Пульсуюче світло життя…
Й безсмертя пронизливий подих
Тоді крізь віки пророста,
Коли він – із погляду в погляд,
Коли він – із вуст у вуста…

***
Спочатку право на мовчання,
А потім – право на слова...
Коли безсонними ночами
Болить тобі душа жива,
Коли вона шукає істин,
Коли вона себе шука,
Коли, наївна і врочиста,
В ній тиша дозріва дзвінка,
Коли в тій тиші – відсвіт болю,
Коли в тій тиші – співчуття,
Коли прорватися на волю
В ній прагнуть досвід і знаття,
Коли вона змогла збороти
Категоричності свої
Й дешевих слав дешеве злото
Вже не засліплює її,
Тоді безсонними ночами
Збагнеться істина жива:
Спочатку – право на мовчання,
Лиш потім – право на слова.

***
Висоти інколи здають...
Буває, що здають без бою,
Не захищаючи собою
Великих справ велику суть.
Та у житті – як на війні:
Висот маленьких не буває.
Душа лякливо відступає –
Лишає висоту вини.
А там бувають часто – друзі,
А там бувають – прапори...
А ми до кращої пори
Відсиджуємось в лісосмузі.
Хоча ми маєм на меті
Ту висоту колись відбити...
Але воднораз відступити –
Закони зрушити святі.
Бо є висоти із висот,
Які в собі несем незримо...
Бо починається Народ
З малої висоти – Людина.

***
А кумирів же, сказано, не сотвори.
Та науки цієї, як видно, замало,
Коли навіть і нині, й до сеї пори
Не минає захоплення п'єдесталами.

Як вони височать, постаменти оці!..
Тільки треба уважно іще додивитись,
Чи до них прилітають лише горобці,
А чи люди приносять квіти.

***
А все від того, з чим себе рівнять,
Які собі загадувать висоти,–
Одна і та ж засіяна рілля
Жита вродити може і осоти.

А все від того, як собі боліть,
Яким безсонням нуртувати ночі.
Бо серце може пустоцвіт вродить,
А може й слово – зболено-пророче.

А все від того, як себе любить,
В якім ряду з усім живим і сущим,
І як нести в світи життєву мить...
А інше все з'ясується грядущим.

***
А душі заростають, мов стежки,–
М'який спориш, жоднісінького сліду, -
Коли по них не ходять навпрошки
Ні радості, ні сумніви, ні біди...

Я ж над усе ціную битий шлях
Із тополиним сяйвом на обочинах,
В натомлених від спеки споришах,
Колесами й ногами потолочених,

Де кожен день до обрію важкий,
Але по вінця в нім стрімкої повені...
І душі заростають, мов стежки,
Якщо вони нікуди не спрямовані.

Повідомлення відредагував Маківка: 30.03.2012 – 09:43

  • 6

#887 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 06.04.2012 – 18:54

***
Обрубали терпінню крила...
Обрубали по самі... лікті.
Яка вічність тебе носила,
У якому ще прастолітті?
На побитім в пісок камінні,
На обгорених схронах болю
Поховаєш своє сумління
І підеш із душею голою
Поміж кулі збирати сльози,
Як гриби у зимовім лісі.
Десь шептатиме вперто Бозя
Над тобою псалтир, мов пісню.
Отченашно здригнуться вії,
Трохи димом запахне в’яло.
Ти не жити таки не вмієш,
А як жити, ти ще й не знала...
І усе стане надто просто:
Похоронені тіні втоми...
Всі ми світові цьому гості
В день смішного його содому.

О. Пухонська
  • 4

#888 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 11.04.2012 – 08:54

***
Стоїть у ружах золота колиска,
Блакитні вії хата підніма.
Світ незбагненний здалеку і зблизька
Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,
і ще ніяк нічого ще не звуть.
І хмари, не прив’язані до слова,
От просто так - пливуть собі й пливуть.

Ще кожний пальчик сам собі Бетховен,
Ще все на світі гарне і моє.
І світить сонце оком загадковим.
Ще слів нема. Поезія вже є.

Ліна Костенко
  • 3

#889 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 24.04.2012 – 09:25

***
простибі, світе – я тобі завдячую
холодним потом, усмішкою зрячою,
гірчинкою на висохлих губах;
я сам тобі вколишу колискової,
присплю тебе в пуделику ляльковому,
втечу тебе, щоб світом не пропах;

і хай тобі тікається, як пишеться –
дорога однорога світом пишниться,
луною несусвітньою луна, –
ти будеш мій, ти майже непробачений;
простибі, світе – я тобі завдячую
і відпускаю до самого дна.

Іван Андрусяк
  • 3

#890 Чортеня

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 688 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 24.04.2012 – 15:12

Слухай, - зовсім несподівано сказала вона,
раптом відвернувшись від холодильника, гола,
розпатлана, як правда. - Я хочу зробити з тобою
інтерв'ю, що ти на це?
Я похолов, але за кілька секунд таки зміг
вдати зацікавлення і навіть підняв брови.
А я ненавиджу ранки і думав у той момент саме про це.
Мабуть, чесніше було б було їй про це так прямо
й сказати, попросити, щоб не заважала думати,
відчепилася, дала спокій, попиздувала, зрештою,
на свою роботу, або просто замовкла, словом,
повестися, як справжній чоловік, але ні, ця дурна вихованість,
я не міг собі цього дозволити, особливо у неї вдома,
та ще й на третій день знайомства. А я ненавиджу ранки.
І думаю про це кожного ранку. Жаль, що вона не вміє читати
моїх думок, жаль, що ранок, і що вона продовжує:
Ти перекладений на десять мов, а такий молодий,
і широка громадськість має дізнатися про тебе,
твої погляди, твоє життя, давай, буде цікаво!
А я ненавиджу ранки. Але ще більше ненавиджу
широку громадськість. Особливо зранку.
А вона навіть не розуміє, що перекладений зовсім
не я, а вірші, а вірші — це власність мови, нічого більше;
я ж перекладений хіба мовою доторків, та й то
насправді тільки однією жінкою, і вона
чекає на мене в іншому місті, я ж перекладений
тільки мовою доторків, полохливих нічних пробуджень,
коли прокидаєшся тільки для того, щоб переконатися,
що вона тут, поруч, спить, я ж перекладений, як провина,
за яку ніхто і ніколи не вибачиться. Широка громадськість,
для чогось ще раз наголосила вона, має дізнатися про твоє
існування. Я глянув на неї й подумав, що деякі речі вдаються
їй краще, ніж журналістика. Уявив, що широка громадськість
із зацікавленням може дізнатися про те, що мене надихає,
які в мене творчі плани, над чим зараз працюю і кого із
письменників ціную, бо про що ще могла вона запитати?
А я ненавиджу ранки. Можливо, якраз за такі пропозиції
інтерв'ю, за свою безпорадність і розгубленість, ніякість,
цілковиту нульовість. То що скажеш? - забила вона останній цвях
у мою симпатію до себе. Я зачечрпнув ложкою кукурудзяних
пластівців під йогуртом з горішками, шматочками банану
і полуниці, і відповів правду:
Ця твоя здорова їжа колись мене вб'є.

Андрій Любка
  • 1

#891 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 29.04.2012 – 14:16

Я не можу побути сам
Під камінням людської лави.
Світ в решітках віконних рам
Не цікавить мене… Не цікавить.
Ця свобода на присмак гірка,
Як дешева розчинна кава.
І брудниться моя рука
В ці покрашені пір’я слави.
Я рабію від тихих слів,
Живтію в потворнім світі.
Та мені недостатньо слів,
Щоб забутися і творити.
Я повинен усім і все.
Бути добрим – моя повинність.
А за мною хтось хрест несе -
І гвіздки забивають в спину.

О. Смик

Львiвська нiжнiсть

На Вірменській в маленькій кнайпі,
Відігрівши горнятком руки,
В животі тихо рвуться навпіл
Фройдо-сни і відтінко-звуки.
Кнайпу порають сестри-вишні,
Зігріваючи подорожніх,
Варять каву і ситні вірші,
А на гущі собі ворожать.
Блідолиці і блядоокі
Сестри нехтують кольорами.
Крізь спідниці цвіте бузок і
Набухає в солодкі рани.
В аскетично-тугому ситці
Кожна подумки щось мережить,
Залишаючи в теплій нитці
Свої мрії необережні...
Хлопчик з посмішкою Тільтіля
Й буйством сонечок на обличчі
Якось випив у кнайпі зілля
І тим вишням себе позичив.
Він там пише казки бузкові,
Доглядає сестер і тишу...
І з тих пір у старому Львові
Варять каву чомусь ніжнішу..


І. Цілик
  • 3

#892 Electra

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 226 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Володимир

Відправлено 30.04.2012 – 22:34

СЛУХАЧІ МУЗИКИ
В. Морозову
Гаряче дерево з півмісяцем і чортом
ми спроквола п'ємо, а три слони пливучі
сховалися у іншу філіжанку;
допоки музикант не скінчить «Parco morto: »
смаглявий кави дух не вивітриться, й кручі
не наповзуть на нас — і ми аж спозаранку
роз'їдемось самітними дощами
в одноманітних снів кавове ворожіння,
де все, як і в житті, далеке і звичайне,
де трохи е почвар, асфальту і везіння...
© Іван Малкович
  • 1

#893 пастух

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1975 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 08.05.2012 – 01:18

https://www.facebook...423066851045565


ХТО І НАВІЩО?!


від користувача Анатолий Матвийчук з 8 травня 2012 р. о 1:48 ·


Дощик травневий знов землю весняну зволожить,
Дальня гроза загримить і розтане в імлі…
Хто і навіщо весь час мою душу тривожить,
Хто і навіщо роз»ятрює рани землі?

В рідній землі мої пращури світлі спочили,
Вбиті режимом, який найганебнішим є!
Хто і навіщо весь час розриває могили?
Хто і навіщо спочити мерцям не дає?

Я запалю свою свічку печалі й скорботи,
Рід свій згадаю - і підлих катів проклену,
Хто і навіщо криваві знамена здіймає,
Хто і навіщо в думках воскрешає війну!?

Хто ностальгує за тим закриваленим раєм,
Де половина слов»янського люду лягло?
Хто і навіщо пісні нам тут горді співає
Хто і навіщо нам зорі встромляє в чоло?!

Хай зрозуміють – своя у нас пам»ять і віра!
Святом не стане ця хроніка давніх жахіть…
Просить душа моя спокою тиші і миру.
Дайте загоїтись рані, бо рана щемить…

Повідомлення відредагував Водій: 08.05.2012 – 01:19

  • 2

#894 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 24.05.2012 – 09:55

***
Я так люблю, втікаючи від злив,
Сховатись десь під деревом крислатим,
Між хмар патлатих сонечка налив
Очима волошковими спивати.

Я так люблю у пахощах хмільних
Вслухатись в шепіт трепетного листу
І милуватись, як під дзвін весни
Гойдає гілка крапельку сріблисту...

Як кіт чудний, ховаючись в кущах,
Вловити прагне наспіви пташині...
Я так люблю заплутатись в думках,
Немов метелик в срібній павутині.

А потім, очі звівши в голубінь,
Всміхнутись тепло майже вщухлій зливі!..
Я так люблю крізь повені цвітінь
Впустити в душу промені щасливі!

***

Ти прийдеш знову, ніжна моя весно!
Чи не з тобою раптом оживу?
Чи не з тобою в серці крига скресне,
Дзвінкий кришталь посиплеться в траву?

І розіллється літепло шовкове
Духмяних квітів по вогкій землі,
Загубить вітер зоряні підкови
Між гострих скель у димчастій імлі.

І розплетуться промені сліпучі,
Пшеничні пасма небом попливуть!
Зірветься сонце зі стрімкої кручі,
Пірне між верби в сиву каламуть.

Поллються дзвінко наспіви пташині
Поміж дерев і танучих дахів,
Сховає небо пухові перини
Аж до нових морозів та снігів.

Розстелить щедро розмаїтий ліжник,
В таких пахучих росяних квітках!
Ти прийдеш знову, янголе мій ніжний,
Моя квітуча віхоло п'янка!
(oduvan4ik)

Повідомлення відредагував Маківка: 24.05.2012 – 09:57

  • 1

#895 Друг Бобер

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1966 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 12.06.2012 – 09:52

Мені подобається такий вірш. Актуальний зараз. Зверніть увагу, в якому році написаний, а проблема й досі та сама.


ПАВЛО ГРАБОВСЬКИЙ

ОРЛИ

Марноо ради пита,

Вся засмучена,

Україна свята,

Перемучена.

Занедбали сини

Рідну мовоньку,

Не туди-бо вони

Гнуть головоньку,

На пожитки густі

Позіхаючи,

Та кишені товсті

Напихаючи.

Дяка Богу — всього

Враз набралися:

Від народу свого

Відцуралися...

А поки що чуже

Розшолопають, —

Чого вміли, то вже

Не второпають...

Ще й вирлають на мир

Гірш Московщини:

— «Що за хлопський кумир

Народовщини!»

Чи таких ти орлів

Сподівалася,

Як за них лила крів,

Турбувалася?

Не так збавлять снаги

Силоміцники,

Як оті вороги,

Підпомічники!

(1894)


  • 2

#896 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 12.06.2012 – 19:09

***
І жінка з чорним, як земля, волоссям,
яку я знаю вже стільки років,
живе собі, не переймаючись зовсім,
поміж вогнів і вечірніх мороків.

Поміж світла й гарячого листя,
поміж стін і пташиних криків,
поміж підземних русел, що переплелися,
поміж усіх своїх снів і фріків.

Вона ходить собі на стадіони й ринки,
ховаючи в куртці телефон і флягу.
І я готовий палити сусідські будинки,
щоби вона звернула на мене увагу.

Я готовий позбавити міста керування
і на портвейн перетворювати озерну воду,
лише б вона, згадуючи про моє існування,
писала мені листи про життя і погоду.

Я готовий влаштовувати на її вулиці страйки,
лише б бути ближче до її ніжності й люті
і слухати всі її втомлені байки
про те, з ким вона спить і кого вона любить.

Я вигадаю нові літери й розділові знаки
і вб'ю всіх старих поетів, які ще щось пишуть,
щоби вона забувала про те, що могла знати,
щоби вона дивилася в темряву й слухала тишу.

Небо за її вікнами буде холодне й зелене.
Дощ буде заливати пам'ять її невичерпну.
Хай забуває про все.
Хай забуває навіть про мене.
Лише про мене хай забуває в останню чергу.

Сергій Жадан
  • 2

#897 kalamar

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 4202 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Чорнильщина

Відправлено 12.06.2012 – 22:37

Віктор НЕБОРАК


МОНОЛОГ З ПСЯЧОГО ПРИВОДУ

Тіло покійного знайшли у рові
посеред подвір'я, завішаним на ланцюгу,
і закопали за городом


Джульбарс повісився — самовбивця-пес.
Душу Джульбарса поженуть з небес.
Там йому скажуть:"Не здох як слід!"
Там його підважать під хвіст і під…


Джульбарс повісився на цепу вночі
Справжнє кіно ноцне -щурі глядачі
і зітхання, і залицяння,
і завивання, і злягання!


Джульбарс повісився! Чуєте? — ви!

Ви читаєте "Листя трави"?

Маркеса? Борхеса? Гессе? "І цзінь"? А?
Джульбарс повісився! Ось переміна!


Ти звешся поетом,
а він — собакою.
Тебе вірш гризе,
а його ланцюг.
Ти станеш колись професійним писакою,
а Джульбарс вибрав не м'ясо, а дух!


Скільки можна на місяць брехати?
Скільки можна чекати зарплати?
Скільки можна зади ваші дерти?
Вічно?
До смерти!
Що за професія шизофренічна —
вік сторожити курей і кіз
і посилати їх на заріз?

Пронизує землю і небеса
Сузір'я Пса!


  • 1

#898 Друг Бобер

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1966 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 14.06.2012 – 11:42

Продовжу тему, підняту в цьому вірші.

Сидір ВОРОБКЕВИЧ; "Рідна мова" (1869)

Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Тілько камінь має.
Як ту мову мож забути,
Котрою учила
Нас всіх ненька говорити,
Ненька наша мила?
Як ту мову мож забути?
Таж звуками тими
Ми до Бога мольби слали
Ще дітьми малими;
У тій мові ми співали,
В ній казки казали,
У тій мові нам минувшість
Нашу відкривали.
Мово рідна, слово рідне,
Хто ся вас стидає,
Хто горнеться до чужого,
Того Бог карає;
Свої його цураються,
В хату не пускають,
А чужії, як заразу,
Чуму, обминають.
Ой тому плекайте, діти,
Рідну руську мову,
Вчіться складно говорити
Своїм рідним словом! -
Мово рідна, слово рідне,
Хто вас забуває,
Той у грудях не серденько,
Але камінь має!

Повідомлення відредагував Друг Бобер: 14.06.2012 – 11:48

  • 2

#899 kalamar

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 4202 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Чорнильщина

Відправлено 14.06.2012 – 19:21

Юліан Тувім

Бал в опері (це уривки)
Тут повністю.

Всі астрóноми Європи
Чудо вздріли в телескопи
(Голим оком не впіймав би):
На небесній тверді — мавпи!
Йде вистава балаганна
З «Одкровення» Іоанна...
Не леви, не козероги,
Скрізь лиш мавпи нечупарні
Сіють гидь без остороги
У простори планетарні.
Розгойдали сфери горні
Мацапури ці потворні;
Кожна скаче, в'ється, гзиться,
Ськається, як в себе в клітці,
Виставляє — всі дивіться! —
Розрум'янену гузицю...
Звір єдиний в зодіаці —
Мавпа може й задаваться!
Під несвітським тим кошмаром
Хороводять зорі шпарко;
Бал у опері недаром
Розгоряється пожаром —
Небу жарко, небу жарко!
................................
IX
Везуть до міста із села
Хліб, овочі і м'ясо,
Везуть із міста до села
Взамін фекальну масу.
За шлагбаумом розминулись
Два обози,
Як весілля з похороном,—
Сміх і сльози!
Завезено зелень на ринки столичні,
На поле — свіже угноєння...
Країна встає,
Щоб виконать гідно роль історичну,
Якої вона удостоєна.
.....................
I враз — дивіться! Яка сенсація!
Браво, дирекціє! В ложах овація!
Гігантською гусінню, мезозойським глистом,
З золотолуским кільчастим хвостом
Вповзає до залу під лемент литавр
Король карнавалу гладкий Грошозавр,
Лускою ряхтить-мерехтить прерозкішно,
Щуряно, мишано, вошно і блішно!
Ззаду і спереду — шпиг коло шпига,
Поповзом, почовгом суне товпига.
Верхи ж на змії сидить без кульбаки
Гола, в панчохах, в циліндрі набакир,
Нігті лаковані, циці мальовані,
В оці зелений монокль придзигльовано,
А між ногами
Вогні реклами,
Фокстротно гундосить:
«Кому ще дать?
Кому ще дать?
Кому ще дать?»
Скаче на хвилі грошви розшумовано
В сяєві слави Курва — Мать!
I раптом — скопищем, стовпищем, стиском
Кинулось панство з вереском, з виском!
Слиною, піною приска з писка,
Сіпає, шарпає, скалить зубиська,
Давить і топче, розсовує крісла,
Блиска ціпками й ножами зловісно,
На закривавленім сковза паркеті,
Душиться, в'ється в розлюченім сплеті,
Щоб до голячки долізти хоч рачки,
Щоб золотої доп'ясти болячки,
I рве із чудовиська кров'ю зарошені.
Мишвою й вошвою шумуючі гроші,
Мов гайворон стерво, глита ненажерливо,
Аж ходить од реготу Змієве Черево —
Безодня криниця металу,
I сунеться далі розпусно і масно,
Хвостом злотолуским похльоскує сласно
Найбільша сенсація балу!
I все гундосить: «Кому ще дать?
Кому ще дать?
Кому ще датъ?»
Сяюча славою Курва — Мать,
Курва — Брать!
Курва — Стать!
«Не бал, а шквал! Маестро, шквар!
Тепер, товстуне, соло!
О ІДЕОЛ! О ІДЕАЛ!
Солоденьке, золотеньке ІДЕОЛО!»

Раптом туш під стелею — бац!
Фото блискавкою — клац!
Як це сталося? Не встиг
І моргнуть до шпига шпиг —
Все пропало,
Всіх не стало,
Всіх мов лизнем ізлизало
(Чорт — хапун і злодіяка)!
Вже й по балі.
Пусто в залі.
З сміху мавпи поспадали
З каруселі зодіака.

Перегляд дописуДруг Бобер (14.06.2012 – 11:42) писав:

Продовжу тему, підняту в цьому вірші.
Бобре, мені чомусь здається, що подібні вірші справляють ефект протилежний очікуваному.
  • 2

#900 Друг Бобер

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1966 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 15.06.2012 – 10:12

Перегляд дописуkalamar (14.06.2012 – 19:21) писав:

Бобре, мені чомусь здається, що подібні вірші справляють ефект протилежний очікуваному.
Гм... А який ефект від віршів ви очікуєте?
Щодо опублікованого вірша, дуже реалістично.
Особливо сподоблося таке:

Цитата

I враз — дивіться! Яка сенсація!
Браво, дирекціє! В ложах овація!
Гігантською гусінню, мезозойським глистом,
З золотолуским кільчастим хвостом
Вповзає до залу під лемент литавр
Король карнавалу гладкий Грошозавр,...

Цитата

Верхи ж на змії сидить без кульбаки
Гола, в панчохах, в циліндрі набакир,
Нігті лаковані, циці мальовані,
В оці зелений монокль придзигльовано,
А між ногами
Вогні реклами,
Фокстротно гундосить:
«Кому ще дать?
Кому ще дать?
Кому ще дать?»

І ще публікація одного вірша.


В.Сосюрченко (1960)
Вже здобуває Африка свободу

Вже здобуває Африка свободу,
Стають тепер людьми відсталі племена.
А ти не хочеш волі, мій народе.
Чи, мрієш, з неба упаде вона?


Ні, з неба не впаде. Свободу здобувають
У безперервній впертій боротьбі
Араби й негри кайдани ламають,
Народе мій, чи не пора й тобі?


Боровся ж ти колись. Мав наміри ясні
І мав тоді прекрасні ідеали,
Та знов на гріх довірився Москві
І знов тебе, як перше, обікрали.


Братерство й рівність вабили тебе,
Земля і воля на своїй землі:
Та давсь ти обдурить себе
Все проміняв на бога у Кремлі.

Тебе єжовщина косила, мов чума,
Возив тебе ночами „чорний ворон”,
Загачена тобою Колима,
Голодна смерть забрала міліони.


Знесилів ти, зневірився украй,
Повірив ти, що горю не зарадиш
І став покірно славити цей край,
А щоб не вмерти, кукурудзу крадеш.


Ще більш, ніж при царях, принижують тебе
І топлять гідність у багні обмови,
І перестав ти поважать себе,
І став соромитись своєї мови.


І став чужим ти на своїй землі,
Тебе не стало навіть ображати,
Як батько Сталін мріяв у Кремлі
В Сибір усю Україну зіслати.


Покірно ти на вибори ідеш
Чого? – себе не запитаєш,
В день конституції горілку п'єш
І більш ніяких прав не маєш.


А здобуває ж Африка свободу,
Стають людьми відсталі племена,
Борись і ти за волю, мій народе,
Бо з неба не впаде вона.

  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 2

0 користувачів, 2 гостей, 0 анонімних