Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#681 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 21.01.2011 – 20:59

Ротації
 
Біжать алеї звуків, саджених у гами.
Мов на акорд, упав поверх на поверх.
Греблі жовтих мурів, денний вулиць гамір
від берега по берег, тінь вінків дубових.
 
Мусує день, мов склянка золотого чаю,
прочищена блакить, ввиш мряки шумовиння.
Йдуть люди жовтих міст, і їхні очі сяють,
хоч смуток вглиб ховають, мов гірке насіння.
 
Церкви, цукерні, біржі — духові і тілу.
Для зір і для монет. Ждучи рідких окрушин
крихкого щастя, прочуваєм інші цілі.
Мов зонд у рану, розпач грузне в наші душі.
 
Але за муром джаз і танці лампіонів,
балет балончиків, хор барв, мов хор гобоїв,
і жовті груди велетенських стадіонів
зітхають глухо під бурхливою юрбою.
 
І стеляться до ніг дими — покірні птахи,
а сонце, мов павук, на мурів скіснім луку
антен червоне павутиння розіп'явши,
мов мертві мухи, ловить і вбиває звуки.
 
Митці рослин — тюльпани, дбаючи за форму,
припавши на коліна, барвно й гарно гинуть,
а за законами нам невідомих формул
вирують дні й міста й вирують бормашини.
 
Дроти тремтять, мов нерви. Теплий білий листик,
зоря в конверті, кілька слів і квіт шипшини.
Кружляють, мов пом'яте листя, сни дентисток
над вирвами нудних мелодій бормашини.

Богдан-Ігор Антонич
  • 0

#682 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 23.01.2011 – 15:56

Ці смерекові сутінки очей
Мене сповили, як малу дитину,
Крізь сито днів життя моє тече,
І для ножа я підставляю спину.

Не груди, ні - не сила леза блиск
Мені в очницях смерті споглядати...
Кого тепер благати "Повернись"?
Куди іти? І де шукать розради?

Я б'юсь в тенетах голосу твого,
Твої обійми - ріки прохолодні,
Нестямний жаль, забарвлений в любов,
Мене цілує покликом безодні.

Вже не болить. Вже навіть не пече,
Я до туги, як до сестри, звикаю,
Та смерекові сутінки очей
Мені і сонце ясне заступають...

***

Божественні і божевільні сни
Мені аж досі не дають спокою...
Вони рясні, мов ранки весняні,
Прикрашені іскристою росою.

Щемливі, мов прощальний крик лелек,
Тендітні, як метелики рожеві,
І свіжі, наче дихання смерек,
Як оксамит чар-квітів яблуневих...

Твій голос, чистий, мов гірський кришталь
Ті сни по вінця сповнює жагою...
Спитай мене про ту любов, спитай,
Спитай про сни, де я завжди з тобою.

Вони одвічно терпкі та сумні,
Неначе грона вистиглих печалей...
Навіщо ти з'являєшся у них,
Непрошений, коханий яничаре?

Зникають у блакитній далині
Нічних видінь розтерзані хмарини...
Божественні і божевільні сни -
Живу не в них, але жива лиш ними.

***
Гаряча пристрасть замість крові
У жилах нині струменить...
То пута – вогняні й шовкові
Зв’язали нас на грішну мить.

Імення цьому... безрозсудство?
Жага? Чи прагнення тепла?
Слова сполохані несуться
Немов струнка сторожка лань...

Живе для мене лиш “сьогодні”
А “вчора”, “завтра” – то дарма...
І погляд твій – така безодня,
Мені аж віддих перейма...

***
Зненацька так дихнув на хмари холод,
І хмари плачуть справжніми слізьми...
Співає дощ, а листя мокрим хором
За ним шепоче вкрадливо "Візьми".

Візьми той дощ, він проситься в долоні,
Цілують пальці крапельки хльосткі...
Хай він сумний, мов перша мить безсоння,
А ти - на тому березі ріки...

І тане міст, бо він чомусь цукровий,
А я - смішна. Я знаю, що смішна,
Скінчилась перемогою любові
Війна моя із нею - затяжна.

Брехня, що є в любові полонені -
Немає їх! Вона їх не бере...
А дощ все йде. І струмені шалені
Лоскочуть ліс зіщулених дерев.

***
Давно вже всі порушено питання,
А “так” чи “ні” замерзли серед зим,
І все, що є, – то біль мого бажання...
Не будь чужим. Або лишись чужим.

Лишись чужим, щоб я тебе не чула,
Щоб не торкалась, плачучи, руки,
Щоб я в очах похмурих не тонула,
Щоб я тебе забула. На віки.

Щоб в снах тривожних не шукала тіла
Пустельна спека вуст прохальних тих,
Щоб я в твоїх обіймах не горіла,
Лишись чужим. Пусти мене, пусти!

Дозволь мені самій свій шлях обрати!
Та сніг шепоче звабно ув імлі:
Ніхто не вміє міцно так тримати,
Як той, хто не тримає взагалі!

***
І знов ці сни обманюють мене,
В їх глибині мені бракує ночі...
Пекельний жар, що сльози розжене,
Жахливих страт видіння напророчить.

Де спритний кат в багрянім ковпаку
Чомусь до блазня зовсім не подібний...
Його сокира перетне ріку,
І нас остудним вироком розділить.

А потім він майстерно розпече
Тавро “чужа”, і прикладе наосліп.
І в прорізях для звужених очей
Побачу я очниць порожніх осінь.

***
Поворожи мені на каві,
Щоб ти торкнувся рук моїх,
Загусне темрява ласкава
У передбаченні доріг.

Поворожи мені на каві,
Та перше сам її звари –
Прибились зорі кучеряві
До наших теплих вечорів.

Гірчать між вуст розтерті трави,
В твоїх очах осінній дощ...
Поворожи мені на каві,
І щось містичне напророч.

Стікає ароматна лава
По білих стінках – до небес...
Поворожи мені на каві,
Скажи, що я люблю тебе...

Наталка Очкур
  • 0

#683 Lil

    Ледар

  • Користувачі
  • PipPip
  • 18 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 23.01.2011 – 17:12

Элизабет Бишоп

Когда уходит самый близкий друг,
Старайся не смотреть в его глаза,
Закрой лицо движением руки,
Когда на нем появится слеза.
Когда уходит самый близкий друг,
Не говори ни слова на прощанье
И не сжимай его горячих рук,
Старайся лишь замедлить расставанье.
Когда уходит самый близкий друг,
Ты ощутишь, как что-то отрвется,
Увидишь, как темнеет все вокруг,
Поймешь, что счастье не вернется.
Когда уходит самый близкий друг,
И вдруг, когда прощанья час настанет,
Смотри на друга, не скрывая слез,
Чтоб уходя, твой друг подумал,
Что он любовь твою с собой унес...
  • 0

#684 Тітонька ÈMMY

    Писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 469 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Олександрія

Відправлено 27.01.2011 – 01:04

Jeszcze Raz Vabank
Vabank to właśnie to: vabank, vabank.
Co owej nocy się zdarzyło
Vabank zagrałem Ona też vabank
I było nam szalenie miło.
Va bank wspomnienie wciąż upaja mnie
Tęsknoty mojej jest przyczyny,
Bo jedno w życiu co opłaca się
To grać vabank z piękną dziewczyną

O szczęście trzeba grać vabank, vabank,
Z fortuną tak to zwykle bywa,
Kto nie naraża nigdy się na szwank,
Ten głównej stawki nie wygrywa
Vabank o szczęście trzeba z życiem grać,
Bo ono kpi z ostrożnych graczy.
Fortunę trzeba dużą stawką brać
Z tą panią nie da się inaczej.

Zagrajmy jeszcze raz vabank, vabank,
Z fortuną tak to zwykle bywa.
Kto nie naraża nigdy się na szwank,
Ten głównej stawki nie wygrywa.
Vabank zagrajmy po raz drugi,
Bo... historia lubi się powtarzać.
Fortuna lubi by, gdy podwajać ją,
A my lubimy się narażać.
  • 0

#685 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 31.01.2011 – 17:20

РОЗЛУЧЕННЯ

Стиснутись до крапки. Тільки - очі.
Й ті тоді заплющити. Пробач.
Потяг нехай довше прогуркоче,
Сонце хай закотиться, мов м’яч.

В сутінках хай згаснуть горизонти,
Розпливеться акварельна вись.
Я свій біль заховую під зонтик, -
Прошу, дуже прошу – не дивись!

Не торкайся поглядом, як дротом,
Обійди незнаним, відпусти.
Я сьогодні на питання „Хто ти?”
Ще не знаю, що відповісти.

Юлія Бережко-Камінська
  • 0

#686 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 04.02.2011 – 21:52

* * *
Сніги метуть. У вікнах біле мрево.
Антени ловлять клаптики новин.
На білий вальс запрошую дерева,
на білий вальс вітрів і хуртовин.

Хай буде сніг, і музика, і вечір.
Хай серце серцю сплачує борги.
О покладіть гілки мені на плечі,
з мого життя пострушуйте сніги!

Я вас люблю за те, що ви дерева.
Що ви прийшли до мене, що ви тут.
Зима стоїть, скляна і перкалева.
Метуть сніги. Сніги метуть, метуть…


* * *
На березі Прип’яті спить сатана,
Прикинувся, клятий, сухою вербою.
На березі Прип’яті – березі – на –
ріки, що колись була голубою.

Стоїть йому атомна чорна свіча.
Лежать йому села в біді і розрусі.
Уп’явся в пісок пазурями корча,
свистить йому вітер в дуплястому вусі.

Він скрізь по хатах понаписував мат.
Ікони покрав. Загубив респіратор.
Тепер захотілось йому подрімать.
Оце його царство. Він тут імператор.

Той чорний реактор – і пекло, і трон.
Він спить на піску, підібгавши коліна.
І сниться йому в ореолі ворон
вже вся Україна, вже вся Україна...


* * *
Був день як день, як дні усі буденні.
Влетіла вість, як ворон у фойє.
Вмер Деррідa. Але усім до фені.
Бо кожен біг і думав про своє.

Але ж навіщо убивати осінь
мазутним духом нескінченних трас?
Я знаю вас. Але, мабуть, не зовсім.
І ви мене, так само, як я вас.

Ось ви пройшли, і я не озирнулась.
Ось я пройду, а вам не на часі.
Вмер Деррідa. А я з ним розминулась.
І він зі мною. Зрештою, ми всі.


* * *
А вечір пролітає, наче крижень,
черкнувши місто синіми крильми.
У сріблі заворожених наближень
ми вже як тіні, ми уже не ми.

Це як гіпноз, як магія безодні,
як струм жаги, що в голосі болів,
коли вуста пекучі, аж холодні,
уже не здатні вимовити слів.


* * *
Моя пам’ять плаче над снігами,
де стоять берези і хрести.
У зимові срібні амальгами
біле сонце хоче прорости.

Я живу, бо ще мені живеться.
Бо живу, дав Бог мені снаги.
Із твого невидимого серця
кров калини капле у сніги.

Ліна Костенко
  • 0

#687 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 10.02.2011 – 00:08

Нічний трамвай
По рейках місячного сяйва,
В ядучих зблисках ліхтарів —
Чи я у цьому світі зайва,
Чи світ зненацька постарів?..
Нічний трамвай — такий глибокий,
Немов колодязь у зірках, —
Дрижав, мінився на всі боки
І дзвоном музику торкав.
А я, у ньому затопивши
Хвостату й злу комету дня,
Молилась нишком: ну хоч ти вже
Поїдь, трамваю, навмання!..
Так остобісіло в'язати
Свої химери під замок
І день, що має статись завтра,
Зарання знати назубок, —
Щоб потім в чорно-білих ґратах
Дрібненьких радощів і бід
Його бездарно розіграти —
З перепочинком на обід...
У ритмах ямбів і хореїв
Завіса вечора впаде —
А твій трамвай не зійде з рейок
І світ за очі не піде...

— Кінцева зупинка. Звільніть, будь ласка, вагони.
Оксана Забужко


Лиш крок ступи
Лиш крок ступи, поглянь — а слід вже стерся...
У вітра на широкому плечі
Моє маленьке, ношене під серцем
Безлюдне місто — плаче уночі.
Зацитькайте! — з якої речі квилить?
Втрутіться хто, бо ж сили не стає!
Іконний лик в сухих розломах вилиць:
Безкровне місто. Змучене. Моє.
І я уже — згоряю, не згоряю —
Одна з живих, оплавлена свіча! —
А ніч навпереріз, як вовча зграя,
По вулицях, будинках і очах!..
Озвіться хто! Десь має ж бути стражник,
Чия хода надійна, як печать!..
Ох, місту страшно, місту дуже страшно,
Коли усі поснули і мовчать!
І — ні душі: лиш обсипає приском
Дражливий звук ледь чутного плачу.
Лечу крізь ніч! Цілую очі міста!
Мов заговір, ім'я його шепчу, —
І голос той, риданнями зім'ятий,
Всотаю в себе, мов суха земля...
Ах, Боже мій! Таж мусить хтось не спати,
Коли у місті плаче немовля...
Оксана Забужко


***
Я руцi, що била, — не пробачу —
Не для мене переможний бич!
Знай одно: не каюсь я, не плачу,
Нi зiтхань не маю, нi злоби.
Тiльки все у гордiсть замiнила,
Що тобою дихало й цвiло,
А її тверда й холодна сила
Придушила тепле джерело.
Але нaвiть за твою шпiцруту
Стрiл затрутих я тобi не шлю,
Бо не вмiю замiнять в отруту
Вiдгорiле соняшне — «люблю».
Олена Теліга

Усе — лише не це!
Усе — лише не це! Не ці спокійні дні,
Де всі слова у барвах однакових,
Думки, мов нероздмухані вогні,
Бажання — в запорошених оковах.

Якогось вітру, сміху чи злоби!
Щоб рвались душі крізь іржаві ґрати,
Щоб крикнув хтось: ненавидь і люби —
І варто буде жити чи вмирати!

Не бійся днів заплутаних вузлом,
Ночей безсонних, очманілих ранків.
Хай ріже час лице добром і злом!
Хай палять серце найдрібніші ранки!

Ти в тінь не йди. Тривай в пекучій грі.
В сліпуче сяйво не лякайсь дивиться —
Лише по спеці гряне жданий грім
І з хмар сковзне — багнетом — блискавиця.
Олена Теліга

Чоловікові
Не цвітуть на вікні герані —
Сонний символ спокійних буднів.
Ми весь час стоїмо на грані
Невідомих шляхів майбутніх.

І тому, що в своїм полоні
Не тримають нас речі й стіни,
Ні на день в душі не холоне
Молодече бажання чину.

Що нам щастя солодких звичок
У незмінних обіймах дому,—
Може, завтра вже нас відкличе
Канонада грізного грому.

І напружений погляд хоче
Відшукати у тьмі глибокій
Блискавок фанатичні очі,
А не місяця мрійний спокій.
Олена Теліга

Щось я надто розігналася... Але вірші Олени Теліги такі, що майже кожен хочеться написати сюди, як свій улюблений. Це буде останній на сьогодні:


Чорна площа
І
Це ввижається в ніч, коли змучена пам’ять
Божевільних думок від вогню не хоронить,
І вони закипають, іскряться снопами,
Щоб пізніше застигнути — сріблом на скронях.
Тільки вранці, як вітер росою полоще
Звислі руки дерев і пропалені чола,
Я лишаю її — чорну, стиснуту площу,
І виходжу на шлях — з синім небом довкола.


II
Сірий натовп, похмурий натовп,
І не очі, а темна муть!
Хтось зігнувся — камінь підняти,
Хтось зірвався — мене штовхнуть.
А один сковзнув по асфальті
І в лице мені засвистав;
Вчора він цілував мої пальці,
А хотів цілувать — уста.
Сміх жіночий злорадно тріснув
І у горлі здушив мій клич...
Як же ж душно і як же ж тісно
В олив’яних кліщах облич!
Підгинаються, в’язнуть ноги,
Очі п’ють безпросвітну тьму;
Мить одна — і безсилий стогін
Розколише застиглу муть.


ІІІ
Мужні пальці торкнулись рук,
Хиже серце забилось поруч.
Знову тіло — напнутий лук,
Дика радість — стрілою вгору.
Відсахнулась на мить юрба,
Покотилось по ній потоком:
«Не чіпати — лише раба,
А такого — цілити в око!»
На чолі твоїм темний знак,
Кров червона тече струмками,
Та тепер я — за двох міцна
І за двох — підіймаю камінь.
Не загинеш! За муром день
Крапле з неба вином гарячим,
І життя не стоїть, а йде
З гострим сміхом і гострим плачем.
Олив’яне лице юрби
Згине в сонці і блискавицях.
Тільки вітер нас буде бить
По кривавих, щасливих лицях!

Повідомлення відредагував Поціновувачка сутінків: 10.02.2011 – 00:09

  • 0

#688 wizm

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1133 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дике поле

Відправлено 19.02.2011 – 17:17

Поезія. Ліна Костенко.


***
Старесенька іде по тій дорозі.
Як завжди. Як недавно. Як давно.
Спинилася. Болять у неї нозі.
Було здров'я, де тепер воно?
І знов іде... Зникає за деревами...
Світанок стежку снігом притрусив.
Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.
Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!
Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!
Якими я скажу тобі словами,
що ти в мені повік не одболиш!
Земля без тебе ні стебла не вродить,
і молоді ума не добіжать.
Куди ж ти йдеш? Твоя наливка бродить,
і насіння' у вузликах лежать.

Ну, космос, ну, комп'ютер, нуклеїни.
А ті казки, те слово, ті сади,
і так по крихті, крихті Україна -
іде з тобою, Боже мій, куди?!

Хоч озирнись! Побудь іще хоч трішки!
Вже й час є в тебе, пізно, але є ж.
Зверни додому з білої доріжки.
Ось наш поріг, хіба не впізнаєш?

Ти не заходиш. Кажуть, що ти вмерла.
Тоді був травень, а тепер зима.
Зайшла б, чи що, хоч сльози мені втерла.
А то пішла, й нема тебе, й нема...

Старесенька, іде чиясь бабуся,
і навіть хтозна, як її ім'я.
А я дивлюся у вікно, дивлюся,
щоб думати, що, може, то моя.
  • 0

#689 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 19.02.2011 – 20:59

Постскриптум. Поема-лист
(уривки)

1.
В перших рядках сповіщаю, милий: любов минула —
Мов, повагавшись, скотилася в лунку більярдна куля
(Вічнозелений газон потертого плюшу,
По якому гонить сліпий кийок круглі, ствердлі од страху душі).
Кожного ранку, замість гімнастики, лежачи в ліжку,
Вмикаю в уяві твої очі сіамської кішки,
Шляхетний профіль, роздвоєне підборіддя
(Мов копито! — як писала одна із мого поріддя), —
І, на довершення вправи, тебе висвітлюю голим.
Вислід — блискучий: зовсім не чую болю.

6.
Не у тебе питаюся, милий, — у долі: чого ти хочеш?
І пощо мене й далі обманками вперто морочиш,
І про що ця морзянка сиґналить мені крізь пустиню
Самоти, у якій — непроникні для голосу стіни?
Я сама не люблю цеї жінки в свічаді навпроти:
Вертикальна бганка в міжбрів’ї, обвисла лінія рота,
Істеричні сплески завзяття і довгі, глухі провали
(Забуває, про що говорила, коли перервали...) —
Якщо ти від початку її у мені розгледів,
Чи не краще було в зоопарку любити білих ведмедів?

9.
Знаєш, скільки себе пам’ятаю, я завше хтіла,
Щоб смагою справдешня пристрасть губи позолотила,
Щоб з-під ніг коханців в ході — ураганний вітер зривався,
І вихрило майдани і юрби шаленим шопенівським вальсом!
Щоб грозове повітря огненними зміями трісло,
Пропікаючи гострим озоном плісняві мислі! —
Я хотіла такої любови, котра єдина
Оновила би світ від бридоти, — і в тому була гординя.
І тому добирала мужчин, як князенко коней на стайні:
На якого положить руку — той вже не встане.

10.
Не конева вина — підупасти в дорозі на нозі,
А вина верхівцева, що коні його не носять.
(Вибачай за фольклорність стилю — а як інакше
Маю висловить те, що належить вгорнуть якнайм’якше?).
Я недурно тебе обрала — ти одинокий
Не прогнувся в колінах, а просто вивернувсь боком —
Обдираючись в кров, та на повнім розгоні чвалу:
Поки я ще, припавши, нестямно тебе цілувала, —
А уже летіла, скинута долі в проскоку бистрім:
Животом — на паркан, з висоти — на штахетні вістря...

13.
Що ж — прощай, і якщо назавжди... — як писав був один бритієць
(Всі слова рідномовні, як центи, кудись закотились —
Втім, їх, може, і не було, бо ж відомо: в наському слові
Нагромаджений досвід страху — значущіший, ніж любові).
Дуже шкода музики, милий, — отої, яка дрижала,
Розтинаючи світ навиліт, мов вени — бритвене жало,
І сочилось, мов сльози ніжності, плідне світло вологе,
І надсадою щастя дзвеніла далека дорога.
А тепер впізнаю цей звук тільки зрідка — на юних обличчях:
Витягаюче шию вслухання у подив далекого кличу.

15.
Не боюсь самоти. Значно більше боюсь — улягання:
Надто добре-бо знаю, як може в’язнить моногамна
Підкамінна залежність — так річка впирається в греблю,
Й розпаношений сміх затискають гіпсовані ребра.
Я невдовзі верну собі, милий, — і постать політну,
І вдаряючу в голови терпкість ще раннього літа,
Й ту ходу — мовби вмисне для мене дорогу мостили,
Й надмір рухів, якими себе випручую з тіла...
І в таку — некохаючу, власним засліплену смислом, —
Ти залюбишся наново, милий. І це буде смішно.

Оксана Забужко
  • 0

#690 merciful_sun

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 34 повідомлень

Відправлено 25.02.2011 – 20:27

Белла Ахмадулина



1960-1961
О, мой застенчивый герой,
ты ловко избежал позора.
Как долго я играла роль,
не опираясь на партнера!

К проклятой помощи твоей
я не прибегнула ни разу.
Среди кулис, среди теней
ты спасся, незаметный глазу.

Но в этом сраме и бреду
я шла пред публикой жестокой -
все на беду, все на виду,
все в этой роли одинокой.

О, как ты гоготал, партер!
Ты не прощал мне очевидность
бесстыжую моих потерь,
моей улыбки безобидность.

И жадно шли твои стада
напиться из моей печали.
Одна, одна - среди стыда
стою с упавшими плечами.

Но опрометчивой толпе
герой действительный не виден.
Герой, как боязно тебе!
Не бойся, я тебя не выдам.

Вся наша роль - моя лишь роль.
Я проиграла в ней жестоко.
Вся наша боль - моя лишь боль.
Но сколько боли. Сколько. Сколько.

Повідомлення відредагував merciful_sun: 25.02.2011 – 20:39

  • 0

#691 Karamelka

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 49 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 25.02.2011 – 20:47

Чоловікам присвячується


З особою змученим і сірим,
на білій зім'ятої простирадлі,
як жертва скаженою холери,
лежиш колінами до стіни.

Протяжно стогнеш, як при пологах,
трясеться градусник в руках.
Вся скорбота єврейського народу
застигла у звужених зіницях.

По вольовій підборіддя
струмує пінна слина.
Ти шепочеш жалібно і боязко:
"Як ти з дітьми тепер одна ??.."

У квартирі стихли розмови,
нічник горить ледь-ледь.
Темно ... опущені всі штори ..
У чоловіка тридцять сім і два.
  • 0

#692 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 06.03.2011 – 00:18

Wśród niedo-prawdy
I niedo-sztuki
I niedo-prawa
I niedo-nauki,
Pod niedo-niebem
Na niedo-ziemi
Niedo-niewinni
I niedo-zhańbieni.

Czesław Miłosz, z tomiku Nieobjęta Ziemia
  • 0

#693 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 07.03.2011 – 18:30

У переддень Свята весни, краси й любові - 8 Березня хочу привітати всіх дівчат і жінок та побажати миру й гармонії в серці, легкості в душі, ніжних почуттів та успіху в усіх починаннях! Нехай весна живе з вами щодня, за будь-якої погоди та при будь-якому настрої. А легкість хай щогодини дарують ті, хто поряд, хто кохає Вас і кого кохаєте Ви.

А жінка в світ приходить для любові:
Любити ляльку, доки ще мала,
Любити маму, поки підросла,
А тільки-но, як ступить за поріг,
Любити небо і м‘який моріг,
Дім батьківський і квіти чорноброві, -
Бо жінка в світ приходить для любові...
Росте вона, ростуть її роки,
Ростуть її і радості, й надії.
І от приходять роки молодії...
По світу вже вона не йде – несеться!
Уважно прислухається до серця,
Щоб в шумі літ і в шелесті дібров
Почути, що прийшла її любов.
Ота любов, що перша і остання, -
Такої ще ні в кого не було!
А ти щаслива, в серці в тебе рай,
І відшумів весільний водограй.
І попливли літа, літа, літа…
Усіх годуєш, хоч сама голодна.
А часом нерви стримати негодна...
Та будеш захищати, як в бою,
Оту сімейну каторгу свою.
І попливли літа, літа, літа…
А що? Якби усе почати знов?
Оце той борщ щоденний – це любов,
Сорочка, чисто випрана, – любов...
І очі діточок ясні – любов.
Все так було б, якби почати знов!
Жіноча доля в світі – це ЛЮБОВ!

  • 0

#694 jekanazarov

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 37 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Донецьк

Відправлено 07.03.2011 – 18:58

Т. Шевченко.
Перший.
Як умру, то поховайте
Мене на могилі,
Серед степу широкого,
На Вкраїні милій,
Щоб лани широкополі,
І Дніпро, і кручі
Було видно, було чути,
Як реве ревучий.

Як понесе з України
У синєє море
Кров ворожу... отойді я
І лани, і гори —
Все покину і полину
До самого Бога
(Продовжити)
Молитися... а до того
Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров'ю
Волю окропіте.
І мене в сем'ї великій,
В сем'ї вольній, новій,
Не забудьте пом'янути
Незлим тихим словом.
  • 0

#695 lilija

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 67 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Шепетівка

Відправлено 08.03.2011 – 14:03

Олена Юкіш

Ми з вами навіть вже не вороги,
Ось ваша мрія, певне, і збулася.
Прозорими краплинами роси
Стікають дні в терпку отруту часу.
Останні дні холодної зими,
Повільні кроки на пустім пероні.
Примари із тунельної пітьми
Пекучим болем атакують скроні.
І давній сум, забутий у снігу,
Накочує, як тихе божевілля
На свіжі рани іронічних губ,
Покусаних до крові від безсилля.

Ще один улюлений вірш з Гаку, підписаний користувачем вася-вася

Ти - така гола і чесна, що забиває подих
Ти - така вірна і тепла, серце зриває з аорти
Ти - така сонна і сольна, пісня моїх горизонтів
Ти - така чиста і вперта,
Ти - така ніжна і гостра...

Ти - така вітряна й зоряна
Мокра і створена
Просто для мене мальована
Писана, ліплена, мічена
Втомлена, знічена
Світом скалічена
Зболена, згублена
Зірвана, зрубана
Мною...

Ти - така гола і чесна, що завмирає серце
Ти все прощаєш і віриш, любиш і мрієш
Ти - така сонна і тиха, кажеш щось стиха
Ти моє щастя і лихо
Ти моє літо ...
  • 0

#696 Ластiвочка

    перчинка

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 5828 повідомлень
  • Стать:Не скажу
  • Місто:Україна вул Любая8

Відправлено 09.03.2011 – 10:53

останнім часом криє від цієї пісеньки:

Цитата

Ты знаешь, так хочется жить...
Наслаждаться восходом багряным.
Жить,чтобы просто любить
Всех, кто живёт с тобой рядом.

Ты знаешь, так хочется жить...
Просыпаться с тобою на рассвете.
Взять и кофе сварить,
Пока ещё спят все на свете.

Ты знаешь, так хочется жить,
Как не напишут в газете.
Взять и всё раздарить...
Жить, чтобы помнили дети.

Ты знаешь, так хочется жить...
В миг, когда тебя задавило.
Встать и всем объявить:
"Я вернусь, даже если прибило".

Ты знаешь, так хочется жить...
В ту минуту, что роковая,
Всё плохое забыть. Всех простить...
Лишь в прощение - спасение, я знаю.

Ты знаешь, так хочется жить...
В зимнем саду спящей вишней,
Чтоб по весне расцвести
Деревом для новой жизни.

  • 0

#697 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 09.03.2011 – 15:32

Для п. Стожари. :ggggg:

***
Не оставляйте Женщину одну,
Наедине с собой в пустой квартире,
Где одиночество все глубже, шире…
А сердцу не расскажешь – почему.
Ему не объяснишь, что много дел,
И за весь день свободной нет минутки,
И что без сна пошли вторые сутки.
Увы – всему находится предел.
Не оставляйте женщину одну,
Не заставляйте ждать у телефона,
И вместо долгожданного трезвона –
Не заставляйте слушать тишину.
Быть может, одиночество честней,
И ей не стоит ждать звонка часами,
Но вы поймите, догадайтесь сами –
Ей важно, что вы помните о ней.
Какую вы затронули струну,
В ее душе – она сама не знает,
Но ждет, устало время подгоняя.
Не оставляйте... Женщину... Одну.

***
Я... свяжу тебе жизнь...
Из пушистых мохеровых ниток...
Я... свяжу тебе жизнь...
Не солгу ни единой петли...

Я... свяжу тебе жизнь...
Где... узором по полю молитвы...
Пожелания счастья...
В лучах... настоящей любви...

Я... свяжу тебе жизнь...
Из веселой меланжевой пряжи...
Я... свяжу тебе жизнь...
И потом... от души подарю...

Где... я нитки беру?
Никому... никогда... не признаюсь...
Чтоб... связать... тебе жизнь...
Я... тайком распускаю... свою
  • 0

#698 Душа

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 87 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 09.03.2011 – 15:52

Не запрещай себе мечтать –
Пусть не в цветном, пусть в чёрно-белом;
Пусть ты открыта ветрам, стрелам –
Сними замок, сорви печать!
Не запрещай себе творить,
Пусть иногда выходит криво –
Твои нелепые мотивы
Никто не в силах повторить.
Не обрывай свои цветы,
Пускай растут в приволье диком
Молчаньем, песней или криком
Среди безбрежной пустоты.
Не запрещай себе летать,
Не вспоминай, что ты не птица:
Ты не из тех, кому разбиться
Гораздо легче, чем восстать.
Не запрещай себе любить,
Не нужно чувств своих бояться:
Любовь не может ошибаться
И всё способна искупить.
Не бойся жить, не бойся петь,
Не говори, что не умеешь:
Ты ни о чём не пожалеешь –
Да будет не о чем жалеть!
Не бойся в камне прорастать,
Под небосвод подставив плечи.
Пусть без мечты порой и легче –
Не запрещай себе мечтать! М. Цветаева.
  • 0

#699 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 09.03.2011 – 17:47

У День народження Кобзаря хочеться пригадати такий його вірш:

***
Я не нездужаю, нівроку,
А щось такеє бачить око,
І серце жде чогось. Болить,
Болить, і плаче, і не спить,
Мов негодована дитина.
Лихої, тяжкої години,
Мабуть, ти ждеш? Добра не жди,
Не жди сподіваної волі —
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру,
Та й заходиться вже будить.
А то проспить собі небога
До суду Божого Страшного!
А панство буде колихать,
Храми, палати муровать,
Любить царя свого п’яного,
Та візантійство прославлять,
Та й більше, бачиться, нічого.
1858, 22 листопада, С.-Петербург

Повідомлення відредагував Поціновувачка сутінків: 09.03.2011 – 17:48

  • 0

#700 lilija

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 67 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Шепетівка

Відправлено 09.03.2011 – 21:30

Ось вам сонце, сказав чоловік з кокардою на кашкеті
і витягнув п'ятака, схожого на сонечко.
А це вам дорога, він зробив кілька ступнів праворуч,
носаком позначивши її межу.
Щоб вам було радісно - вмикайте магнітофони, транзистори,
беріть до рук іграшкові калатала,
бемкайте, хоч би й по голові.
Щоб не хотілося їсти й пити -
слухайте лекції, популярні кінофільми,
як ви житимете щасливо,
коли доправитесь до небесного царства.
А щоб не капав за шию дощ -
пам'ятайте,
що будь-яка злива
колись та кінчається, навіть потоп.
Буде холодно - співайте оцих пісень,
при цьому він подав жмутик
проштемпельованих текстів
(дозволено цензурою для колективного співу
двом, трьом і більше співакам).
Коли вам захочеться відпочити -
розучуйте цікаву гру про війну,
уявіть, що опали вас вороги
і хочуть позбавити щасливого існування.
Словом, стріляйте, кидайтесь на амбразури,
падайте під танки.
Тільки не розбігайтесь, докинув він.
- Благодійнику наш,
кому хочеться тікати з раю, -
загукали ми в одне горло,
вдивляючись в очі під кокардою,
схожі на дві крапельки ртуті.

(Василь Стус, збірка "Веселий цвинтар")



Глибоке кедрове повітря
На зірці чайка спить щоночі
В пантофлях кіт тремтить і мерзне
Під сонним золотистим листям
Липких бигоній
На вікні
Назавтра мабуть буде сонце
До ранку довгі дві години
Такі сочисті і глибокі
Що в них втопитись міг би кіт
І чайка наловила б риби
На дні жили б зелені раки
І ковзали б в піску молюски
І з водяними павуками
Ми виглядили б разом місяць
Я би гойдалась горілиць
На чорних хвилях - очі в небо
Вони б снували павутиння
Сріблясте й ніжне наче сон
На ті години, що до ранку

(Павліна Пришлюк)



Вже йди, я втомилась, і руки важкі, мов сон,
втирають з чола вологі пітні видива.
вже йди, як, було, безсила і я ходила
від болю до крику, від вікон і до ікон.

хай двері прочинять, хай палять сімсот вогнів,
нехай в рушники загорнуть і ними вкриють.
хай віхола-баба сніг потопельний сіє,
хай вітер у глеках виє свої пісні.

покинь, бо не сила, я хочу й собі лягти,
як тихо лягає сніг на зопріле сіно,
як трави лягають мертво землі на спину,
як руки - на груди, як на чоло -
хустина,
вже йди, бо інакше, ангеле, я не встигну,
побачити, як заграва зотліє в синє,
як місяць на іклах буде гойдати сина;

побачити, як з-під лавки, з моєї тіні
народиться ніч;
зголоситься провести.

Ніка Новікова

Повідомлення відредагував lilija: 09.03.2011 – 21:32

  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 2

0 користувачів, 2 гостей, 0 анонімних