Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#641 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 08.11.2010 – 15:43

Василь Стус

Це не рань юнця, що вперше губи
Простяга до ще не знаних губ.
Збережися од нової згуби,
Як постали тіні давніх згуб.
І тобі я не скажу ніколи,
Хоч не раз раніше говорив:
«Сине небо це високочоле
Задля нас Всевишній сотворив».
Знаю — ти не віриш в доброчесність.
Є негідник. Решта — більш чи менш.
Хто знайде в цих думах суперечність,
Тільки що ж ти цнотою зовеш?
Ти говориш, що в вечірню повінь,
Коли туга серце напува,
Проступила раптом невідомінь
В надвечір’я і в чужі слова.
Місяць мовчки виказав про згоду,
Яро тліли зорі золоті...
Я тебе любив за грішну вроду,
Ти мене — за терни у житті!
Я тебе не відлюбив, не випив,
Ти сказала навіть — недопив.
...Вересневий вечір десь захлипав
І фіранки чорні опустив...
Ти — єдина в самоті розрада,
Просвіток осінньої пори...
Не кажи — тебе чекає зрада
І любов чека — не говори.
Ні, нема ні зради, ні любові,
Як немає вічного огня.
Перебувши, я віддав швартові
І відчалив геть якогось дня.
Понесуся в життьовому вирі,
Навіть не простившись, відпливу
І віддамся мандрівничій вірі:
Тиху пристань стрінути нову.
Тільки не кажи, що до старого
Нам не буде більше вороття —
Там в сузір’ї сивім Козерога
Висне сум за втраченим життям,
Ні, не рань юнця, що вперше губи
Простяга до ще не знаних губ.
Ні, твоєї я не прагну згуби —
Досить смутку од минулих згуб.
  • 0

#642 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 09.11.2010 – 00:43

Балада про втечу
Людина втікала від синього неба,
Втікала від радості і від зла.
Людина втікала сама від себе —
Але нікуди втекти не могла.

Не оглядаючись, стежку міряла.
Втікала зиму.
Втікала літо.
Та все, що її було, — в неї вірило.
Наздоганяло, щоби боліти.

Небо над нею дихало спрагло.
На п’яти радощі наступали...
Людина спокою й тиші прагла,
Та в підлість вона упала.

І все, що бігло услід, — відступилося,
Її покинуло серед поля.
Людина без неба лишилася,
І без радощів, і без болю.

І в душі вже ніщо не плаче —
Бо без болю душа німа.
І людина тоді побачила,
Що зникла
вона
сама!

І побігла до свого неба,
І до радості, і до зла.
І побігла сама до себе,
Та догнати себе не змогла.

Грицько Чубай
  • 0

#643 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 13.11.2010 – 22:49

Степан Руданский
ПРЕСЛІВ’Я

Народився я на світ,
Як їдного рання
Моя ненька забагла
Шпаків на снідання.
А я, хлопець-молодець,
Пожалував мами,
Серед лісу відпитав
Дупло зі шпаками.
В дупло руку — не іде,
Голови не впхаю,
Сюди-туди край дупла —
Та й сам улізаю.
Ходжу голий по дуплі…
Шпаченят до ката!
Я в пазуху й загорнув
Тії шпаченята.
Вилізати б, так не то!..
Я й домудрувався,
Лиш сокиру притащив,
З дупла прорубався.
Гиц із дуба на коня!
Кінь собі брикає,
А сокира моя все
Зад йому рубає.
Нагадався за сім миль,
Назад подивився,
А у коня, як на сміх,
Лиш перед лишився.
Я і взявся йому зад
З верби підправляти,
І підправив, та й заліг
На годинку спати.
А кінь ходить по траві,
І перед пасеться,
А зад росте та й росте,
Аж до неба пнеться.
А для моїх шпаченят
Того було й треба —
Додряпались по вербі
До самого неба.
Пробудився — до шпаків —
Та де вже до ката!..
Аж на небі половив
Свої шпаченята!..
Ото знову до верби!
А верба й пропала,
Бо коняка напаслась
Та й, знать, побрикала.
Щастя тілько, що святі
Не горшки ліпили,
Але якось на той час
Гречку молотили.
Розказав я їм біду,
Випросив полови
Та з полови ізсукав
Мотуз прездоровий.
Вп’яв до неба та й униз!
Мені й горя мало!..
Аж до низу на сім миль
Мотуза не стало.
Згори й кажуть, що скачи!
Але я не хочу,
Що вгорі собі урву,
То внизу надточу.
І спускаюсь собі вниз,
Мало й остається,
Ще б урвати кілька раз,
А мотуз не рветься.
І висів я кілька літ,
Мамина дитина,
І висохла, як дупло,
Уся середина.
А рій якось пролітав
Та туда й забрався,
Наніс меду, щільників,
Розхазяювався.
Наніс меду кілька пуд,
Ну його з бідою!..
Мотуз рветься — я в багно
Чуть не з головою.
А тут якось по багні
І качка ходила,
На чуприну набрела,
Гніздо собі звила.
Яєць много нанесла.
За дітей помовка,
Аж нечистая несе
Голодного вовка.
Та фурнула з голови,
А той завинувся,
Поїв яйця та й на чуб
Хвостом обернувся.
А я за хвіст: «Гуттю-га!»
А вовк налякався
Та як скочить — я і — гоп!
На світ показався!
II
І ото вже я підріс,
Літ десяток було;
Дід ходив ще без штанів,
А батька й не було.
То, бувало, коли хто
В гості запрошає,
То дід сяде на полу
Та мене й питає:
«А хто ж, сину, піде з нас?»
То я його гладжу:
«Та хто б, — кажу, — не пішов,
Все то їдно, — кажу. —
Або я піду туди,
А ви сидіть, діду;
Або ви собі сидіть,
А я туди піду».
А зимою холодно,
Нічим затопити,
То й питається дідунь:
«Що, сину, робити?»
А що ж, — кажу, — тра комусь
Їхати в дубину!»
То, бувало, й каже дід:
«Хто ж поїде, сину?»
То я й кажу: «Хоч сидіть,
А я не поїду!
Хоч посиджу я за вас,
А ви їдьте, діду!»
То, бувало, й їде дід…
А раз таки, в біса,
Потягнувся вже і я
За дідом до ліса.
Тілько входимо у ліс,
Аж купа ломаччя!
Я сокирою гу-гуп! —
Заєць з-під ломаччя.
А ми собі не страшкі!..
«Гуттю-га!» — на зайця!
Та живенько до ломач —
Аж там сиві яйця.
«Заберімо!» — «Заберім!»
Зважили дрючками,
То насилу що згорнув
У шапку руками.
Ото я їх і приніс,
А в нас на ту пору
Розквокталася свиня,
Квокче коло двору.
«Пійміть, діду!» Дід пійняв,
Посадив на яйця…
То ми мали шість волів,
Як орлів, від зайця.
Зараз таки й запрягли,
Припічок зорали,
То такого ж, кажу, ми
Того хліба мали!..
Що як то вже нам женців
Прийшлося збирати,
То безрукая якась
Сама прийшла жати.
І нажала ж вона нам
Та кіп наскладала,
І стебла вже не було,
А та іще жала.
«А що, сину? — каже дід. —
Треба спогадати,
А де-то ми ті стирти
Будем закладати?»
То, бувало, я сиджу
Та й дідові раджу:
«Адже у нас комин е,
На комині! — кажу. —
На комині як складем,
То й не тра сушити,
А на печі, як бог дасть,
Будем молотити!»
То, бувало,святий хліб
Аж комин колише!..
Їдна тілько нам біда,
Що вклюнулись миші.
А кіт якось на полу
Із дідунем грався,
Від дідуня гиць на піч,
В закутку закрався…
Та як хвостом замахнув —
Жиди б його з’їли! —
То в помийницю стирти
Так і полетіли!
III
А ото вже дід підріс
Та й і одубився;
Після нього через рік
І батько родився.
Та ото вже тра було
Батька мені вчити;
Але зато, як навчив, —
То-то було жити!
Все було у нас їдно:
Здатність і заможність,
І хазяйство, й ремество,
І смак, і набожність.
Мати любить все парне,
А ми з батьком кисле,
Мати парить по селу,
А ми собі киснем.
Мати ходить цілий день,
Тілько оглядає,
А ми з батьком уночі
Вудку закидаєм.
То, бувало, таки так
В добрую годину,
Як не клюнеться кожух,
То тягнем свитину.
Купувати коли що —
То рука дрижала,
Зато купим, то по нас
Аж земля движала.
А набожні що були,
То сохрани, боже!
Як до церкви серед дня
І не пустять, може,
То, бувало, уночі
Церкву підкопаєм,
Помолитись хоч на час
Таки повлізаєм.
То так собі розжились,
Що й світлицю мали,
Світилося, куди глянь,
Лиш стовпи стояли!
А одежі що було!
Боже, твоя воле!
Вісім було свит бери,
А все тіло голе.
Та й хазяйство таки ми
Поряднеє мали,
Бо сусіди навкруги
В два плуги орали.
Та й воли які були!
Рога не дістати,
Бо то чорт його і мав
Кому доставати.
А як поле ізорем,
То вже чиє краще?
То.не наше, а чуже,
То чуже, не наше.
А раз мати таки нам
Збитка ізробила:
Взяла батьковий кожух
Та й гречку накрила.
А худоби було шмат,
Гречка лиш біліла,
Та з кожуха як пішла —
Чисто гречку з’їла.
А було й таке у нас,
Що ми й лавки мали,
Та все-таки через ню
І то позбували.
Як умерла — де було
Домовини взяти?
Мусили вже для біди
І лавки віддати.
Та ще потім по біді
І обід справляли,
Взяли собі понад став
Людей поскликали.
Та й просимо їх удвох:
«Пийте юшку, люди!
Як вип’єте теє все —
То там рибка буде!»
А тепер ми розійшлись —
Батько шинк тримати,
А я не так до шинка,
Як люблю орати.
Батько п’яний все держить
За шинок рукою,
А я орю, як уп’юсь,
Носом за корчмою.

Повідомлення відредагував Олеська: 13.11.2010 – 22:50

  • 0

#644 Елегантний

    Писар

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 402 повідомлень
  • Стать:Не скажу

Відправлено 13.11.2010 – 22:58

Раз у баби перехідний
Москаль ночував,
Устав рано до походу
Та й гуску украв.
Доганяє його баба:
"Служба!Почекай!"
"А что, бабушка, мнє скажеш?"
"Та гуску віддай".
"Ах ти, бог мой!..Это гуска?..
Екой я дурак!..
Возьмі, бабка, єй-єй думал,
Что єто гусак!"


Степан Руданський

Повідомлення відредагував шпіц: 13.11.2010 – 22:59

  • 0

#645 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 13.11.2010 – 23:09

Перегляд дописушпіц (13.11.2010 22:58) писав:

Степан Руданський
Це була моя перша гумореска, яку вивчила ну в дуже ранньому віці.)

Ще цю люблю:

ВАРВАРА

Перепродав раз маляр
Усе серед Бару,
і на продаж тільки мав
Одную Варвару.
Аж приходить наш мужик.
Шапку поправляє
«Чи є у вас Миколай?» —
Маляра питає.
«Нєту, братець. — каже той.
Только зараз буде»,
Та Варвару живо зняв
Та й до халабуди.
І кисткою раз мазнув —
І чаша закрилась,
Мазнув іще кілька раз —
І митра вродилась.
Ще мазнув раз, і обруч
Обвів наокола,
І бігцем до мужика:
«Вот тєбе Микола».
Але мужик собі став,
Під боки узявся:
Як поглянув па лице —
Так і засміявся.
«Що Микола, то вже так!"
Правдива Микола!..
Щоби тобі волосок?..
Вся борода гола!»
«Нешто хочеш баради?
І барада буде!»
І з Варварою мершій
Зінов до халабуди.
Вибігає, кругом глип,—
Мужика й ні пари!
А тут баба, як на злість,
Та й промовив стиха:
Питає Варвари.
Прокляв маляр мужика
І бабу до лиха;
Ставить образ на стілець
«Не трєбуй он баради,
(Єнтакая харя!)
І єще би била раз
З Миколи Варвара».

С.Руданський.
  • 0

#646 Елегантний

    Писар

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 402 повідомлень
  • Стать:Не скажу

Відправлено 13.11.2010 – 23:16

Перегляд дописуОлеська (13.11.2010 23:09) писав:

Це була моя перша гумореска, яку вивчила ну в дуже ранньому віці.)

Ще цю люблю:
Він десь там у вас на Поділлі народився. Земляка любиш удвічі більше)
  • 0

#647 Монблан

    Писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 442 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 18.11.2010 – 19:05

ПРО РУКОСТИСКАННЯ

Люблю, коли ручкаються чоловіки!
Жест, древніший за голос крови:
Ти — воїн, і я — воїн,
Ти — без зброї, і я — без зброї.
Люблю, коли ручкаються чоловіки…
Груди в груди, як в полі ратнім, —
Рівні в усьому, суперники, двоє…
Ти — воїн, і я — воїн:
— Будь мені братом!
— Будь мені братом!
Суворий кодекс лицарської чести:
Віднині я за тебе — горою!
(У бліц-спалаху стислого жесту
На мить одмінені в кіногероїв).

…Ах ти Господи, як це наївно!
Стільки тих стисків — аж дубнуть руки!
Десь визрівають пухлинами війни —
А президенти стискають в обіймах
Тих, кого завтра розмажуть по бруку!
Так-бо заведено споконвіку —
Військо на військо, і муж на мужа…
Доки ще ручкаються чоловіки —
Доти можлива розмова й оружна:
Доти ще й порох в порохівницях,
І мечі ще іржею не з’їдено…
Ти — лицар, і я — лицар,
А що судилось — того не об’їдемо:
Ти — воїн, і я — воїн:
Може, ще стрінемось і в поєдинку…
Але!
Я не знаю жодної з воєн,
Яку б самохіть починала — жінка.
І може, тому, як дань переможну
Приймаю й люблю найврочистіший з рухів —
Коли чоловіки тихо й побожно
Пригублюють жінці беззахисну руку.
Бо так заведено споконвіку,
Бо світ є світ — на те він такий…

Люблю, коли ручкаються чоловіки.
Боюсь, коли ручкаються — жінки.

© Оксана Забужко
  • 0

#648 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 24.11.2010 – 21:51

Сергій ЖАДАН

* * *

Пітьма
вертається у штольні.
Я впізнаю
і полишаю
твій ранок — довгий і коштовний,
немов збирання урожаю.

Такий
кінець оповідання,
і вже патруль
сурмить побудку
на теплих дюнах прокидання,
на жовтих побережжях смутку.

Від приступів
Мовчання, тиші,
від пилу
по нічних лаштунках
все вищі тіні, все скупіші
деталі у твоїх малюнках.

Але чуттям,
яке осіло,
орнаментом
в старих тканинах
ти вмієш розрізняти світло
в деревах, друзях, і тваринах.

Так само
рік важка протяжність —
заповнена дбайливо
ніша —
плекаючи з роками вдячність,
стає чим глибша тим тихіша.
  • 0

#649 Тітонька ÈMMY

    Писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 469 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Олександрія

Відправлено 25.11.2010 – 00:41

За що люблю я Україну?
Не знаю точно, не скажу…
А може,
За річку нашу, тихоплинну,
За небо, хмари; дощ, що жду.
І за людей, і за будинки,
За радість, горе, щастя, спів.
За сонце, слово,
Вірш та пісню.
За що ж її я так люблю?

Кохаю, дуже я кохаю!
Як жінку… Більше!
Наче божество!
Моя Вкраїна,
Рідний краю!
Без тебе жити не бажаю!
Лиш тут. Удома.
Бо люблю…

Олесь Велес
  • 0

#650 веснянка

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1492 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 27.11.2010 – 22:09

Bliscy i oddaleni
Bo widzisz tu są tacy którzy się kochają
i muszą się spotkać aby się ominąć
bliscy i oddaleni jakby stali w lustrze
piszą do siebie listy gorące i zimne
rozchodzą się jak w śmiechu porzucone kwiaty
by nie wiedzieć do końca czemu tak się stało

są inni co się nawet po ciemku odnajdą
lecz przejdą obok siebie bo nie śmią się spotkać
tak czyści i spokojni jakby śnieg się zaczął
byliby doskonali lecz wad im zabrakło

bliscy boją się być blisko żeby nie być dalej
niektórzy umierają-to znaczy już wiedzą
miłości się nie szuka jest albo jej nie ma
nikt z nas nie jest samotny tylko przez przypadek
są i tacy co się na zawsze kochają
i dopiero dlatego nie mogą być razem
jak bażanty co nigdy nie chodzą parami

można nawet zabłądzić lecz po drugiej stronie
nasze drogi pocięte schodzą się z powrotem.
Ян Твардовський
  • 0

#651 wizm

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1133 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дике поле

Відправлено 05.12.2010 – 19:01

Слухаючи твори Йоганна Штрауса

Ці чари музики святої,
Яка підносить і п"янить -
Доба епохи золотої,
Що вміє чудеса творить.

Коли душа зліта над світом,
Як лебідь, маючи крильми,
І сонця золотого квіту
Вдихає повними грудьми.

У цій епосі жити буду,
Вона - одна на всі часи,
Вона виносить нас із бруду
У небо вічної краси.

Автор/ Ярослав Чорногуз (1963) / Вірші
7508 р. (Від Трипілля) (2008).
  • 0

#652 Ластiвочка

    перчинка

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 5828 повідомлень
  • Стать:Не скажу
  • Місто:Україна вул Любая8

Відправлено 05.12.2010 – 20:42

Яка чудова, дивна мить -
Вступити в світ розумний і широкий:
Щоби навчитись говорить,
Людині треба лиш два роки,
А потім і всього життя замало,
Щоби навчитися держати
Язик свій за зубами.
Автор: Генріх Акулов
  • 0

#653 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 05.12.2010 – 21:42

Чтоб мудро жизнь прожить, знать надобно немало.
Два важных правила запомни для начала:
Ты лучше голодай, чем что попало есть,
И лучше будь один, чем вместе с кем попало.


***

Общаясь с дураком, не оберёшься срама,
Поэтому совет ты выслушай Хайяма:
Яд, мудрецом тебе предложенный, прими,
Из рук же дурака не принимай бальзама.


***

Я знаю этот вид напыщенных ослов:
Пусты, как барабан, а сколько громких слов!
Они рабы имён. Составь себе лишь имя,
И ползать пред тобой любой из них готов.


***

Нам жизнь навязана; её водоворот
Ошеломляет нас, но миг один – и вот
Уже пора уйти, не зная цели жизни…
Приход бессмысленный, бессмысленный уход!


Омар Хайям.
  • 0

#654 Ластiвочка

    перчинка

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 5828 повідомлень
  • Стать:Не скажу
  • Місто:Україна вул Любая8

Відправлено 12.12.2010 – 08:16

Подарунок
Я тобі подарую шматочок своєї душі...
Загорну у папір і прикрашу зеленою стрічкою.
І придбаю листівку і серцю довірю вірші...
Їх писатиму римами і почуттями незвичними,
бо це вперше така неповторна і трепетна мить...

Уявляю, як ти цей дарунок вночі розгорнеш...
І читатимеш вірш, із довірою ніжно написаний...
Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ ТАК, ЯК НІКОЛИ, НІКОГО, БЕЗ МЕЖ!
І шматочок душі, у руках твоїх щастям вколисаний,
Пригорнувся до тебе і весь зачарований спить

вірш у відповідь

Я ЛЮБЛЮ ТЕБЕ ТАК, ЯК НІКОЛИ, НІКОГО, БЕЗ МЕЖ!
Подаруй мені слово. Склади у коробочку гарно!
У красивий папір загорни і з трояндами вправно!
Я чекатиму! Довго! І так нетерпляче! Авжеж!
Навіть можеж в газетку усе загорнути, аби
начитатись було чим у ночах, у днях і у ранках!
Начайклуй мені віршів і наворожи, як циганка!
Хочеш, навіть стрічок наготую зелених тобі?))))

з сайту Поетичні майстерні
  • 0

#655 wizm

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1133 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Дике поле

Відправлено 12.12.2010 – 14:10

* *
*

Заворожи мені, волхве,
Друже сивоусий!
Ти вже серце запечатав,
А я ще боюся.
Боюся ще погорілу
Пустку руйновати,
Боюся ще, мій голубе,
Серце поховати.
Може, вернеться надія
З тією водою
Зцілющою й живущою,
Дрібною сльозою —
Може, вернеться з-за світа
В пустку зимовати,
Хоч всередині обілить
Горілую хату.
І витопить, і нагріє,
І світло засвітить...
Може, ще раз прокинуться
Мої думи-діти.
Може, ще раз помолюся,
З дітками заплачу.
Може, ще раз сонце правди
Хоч крізь сон побачу...
Стань же братом, хоч одури.
Скажи, що робити:
Чи молитись, чи журитись,
Чи тім'я розбити??!


[13 декабра 1844, С.-Петербург]
  • 0

#656 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 14.12.2010 – 22:05

Рубаи...Омар Хайям...



Один не разберёт , чем пахнут розы,

Другой из горьких трав добудет мёд.

Дай хлеба одному - на век запомнит ,

Другому жизнь пожертвуй

- не поймёт.

  • 0

#657 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 18.12.2010 – 12:49

***
а тишу і смолу приречені любити
усі хто не знайшов ні тиші ні смоли
у цій самотині в деталях посполитих
які лише у сні деталями були

сміялася смола і тиша навісніла
і синьо-сірий сніг стояв а не ішов
і місяць мов прилип комусь до підошов
й здавався через це розгубленим і білим

ІВАН АНДРУСЯК


НЕДРА
(Із «Березанських акварелей»)

а може річку справді звати нетря
і в нетрях між боліт і між беріз
вона текла в світи інопланетні
де шаленіє первозданний ліс

де ми були затаєні як діти
і навіть тіні ще дітьми були —
вони за нами вчилися ходити
а ми за ними так і не змогли

ІВАН АНДРУСЯК

***
Ще й до жнив не дожив,
ані жита не жав,
не згубив, не лишив.
І не жив. І не жаль.
Тьмавих протобажань
заповітна межа:
ці напасті зі щастям
давно на ножах.
Безборонно любити
заказано край,
а зазнав би ти, світе
великий, добра.
В смерть задивлені очі.
Отерпла душа
і навчає, і врочить:
тобі кунтуша
вже довіку не мати,
а чорний бушлат —
він як батько, і мати,
і дружина, і брат.

В. СТУС
  • 0

#658 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 18.12.2010 – 17:35

В.Высоцкий
Я НЕ ЛЮБЛЮ

Я не люблю фатального исхода,
От жизни никогда не устаю.
Я не люблю любое время года,
Когда веселых песен не пою.

Я не люблю холодного цинизма,
В восторженность не верю, и еще:
Когда чужой мои читает пмсьма,
Заглядывая мне через плечо.

Я не люблю, когда наполовину
Или когда прервали разговор.
Я не люблю, когда стреляют в спину,
Но, если надо, выстрелю в упор.

Я ненавижу сплетни в виде версий,
Червей сомненья, почестий иглу,
Или когда все время против шерсти,
Или когда железом по стеклу.

Я не люблю уверенности сытой,
Уж лучше пусть откажут тормоза.
Досадно мне, коль слово "честь" забыто
И коль в чести наветы за глаза.

Когда я вижу сломанные крылья,
Нет жалости во мне, и неспроста:
Я не люблю насилья и бессилья,
Вот только жаль распятого Христа.

Я не люблю себя, когда я трушу,
И не терплю. Когда невинных бьют,
Я не люблю, когда мне лезут в душу,
Тем более, когда в нее плюют.

Я не люблю манежи и арены,
На них мильон меняют по рублю, -
Пусть впереди большие перемены
Я это никогда не полюблю.
  • 0

#659 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 18.12.2010 – 19:59

Цитата

Я не люблю, когда мне лезут в душу,
Тем более, когда в нее плюют.
Сильні слова.

***
В. Высоцкий.
***
Здесь лапы у елей дрожат на весу,
Здесь птицы щебечут тревожно.
Живешь в заколдованном диком лесу,
Откуда уйти невозможно.
Пусть черемухи сохнут бельем на ветру,
Пусть дождем опадают сирени,
Все равно я отсюда тебя заберу
Во дворец, где играют свирели.

Твой мир колдунами на тысячи лет
Укрыт от меня и от света.
И думешь ты, что прекраснее нет,
Чем лес заколдованный этот.
Пусть на листьях не будет росы поутру,
Пусть луна с небом пасмурным в ссоре,
Все равно я отсюда тебя заберу
В светлый терем с балконом на море.

В какой день недели, в котором часу
Ты выйдешь ко мне осторожно?..
Когда я тебя на руках унесу
Туда, где найти невозможно?..

Украду, если кража тебе по душе, -
Зря ли я столько сил разбазарил?
Соглашайся хотя бы на рай в шалаше,
Если терем с дворцом кто-то занял!

***
Мне каждый вечер зажигают свечи,
И образ твой окуривает дым, -
И не хочу я знать, что время лечит,
Что все проходит вместе с ним.

Я больше не избавлюсь от покоя:
Ведь все, что было на душе на год вперед,
Не ведая, она взяла с собою -
Сначала в порт, а после - в самолет.

Мне каждый вечер зажигают свечи,
И образ твой окуривает дым, -
И не хочу я знать, что время лечит,
Что все проходит вместе с ним.

В душе моей - пустынная пустыня, -
Так что ж стоите над пустой моей душой!
Обрывки песен там и паутина, -
А остальное все она взяла с собой.

Теперь мне вечер зажигает свечи,
И образ твой окуривает дым, -
И не хочу я знать, что время лечит,
Что все проходит вместе с ним.

В душе моей - все цели без дороги, -
Поройтесь в ней - и вы найдете лишь
Две полуфразы, полудиалоги, -
А остальное - Франция, Париж...

И пусть мне вечер зажигает свечи,
И образ твой окуривает дым, -
Но не хочу я знать, что время лечит,
Что все проходит вместе с ним.

***
Когда вода Всемирного потопа
Вернулась вновь в границы берегов,
Из пены уходящего потока
На берег тихо выбралась Любовь -
И растворилась в воздухе до срока,
А срока было - сорок сороков...

И чудаки - еще такие есть -
Вдыхают полной грудью эту смесь,
И ни наград не ждут, ни наказанья, -
И, думая, что дышат просто так,
Они внезапно попадают в такт
Такого же - неровного - дыханья.

Я поля влюбленным постелю -
Пусть поют во сне и наяву!..
Я дышу, и значит - я люблю!
Я люблю, и значит - я живу!

И много будет странствий и скитаний:
Страна Любви - великая страна!
И с рыцарей своих - для испытаний -
Все строже станет спрашивать она:
Потребует разлук и расстояний,
Лишит покоя, отдыха и сна...

Но вспять безумцев не поворотить -
Они уже согласны заплатить:
Любой ценой - и жизнью бы рискнули, -
Чтобы не дать порвать, чтоб сохранить
Волшебную невидимую нить,
Которую меж ними протянули.

Я поля влюбленным постелю -
Пусть поют во сне и наяву!..
Я дышу, и значит - я люблю!
Я люблю, и значит - я живу!

Но многих захлебнувшихся любовью
Не докричишься - сколько не зови, -
Им счет ведут молва и пустословье,
Но этот счет замешан на крови.
А мы поставим свечи в изголовье
Погибших от невиданной любви...

И душам их дано бродить в цветах,
Их голосам дано сливаться в такт,
И вечностью дышать в одно дыханье,
И встретиться - со вздохом на устах -
На хрупких переправах и мостах,
На узких перекрестках мирозданья.

Свежий ветер избранных пьянил,
С ног сбивал, из мертвых воскрешал, -
Потому что если не любил -
Значит, и не жил, и не дышал!
  • 0

#660 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 24.12.2010 – 18:52

Іду до тебе по стежині
Поміж зажурених полів,
Любов збираю по краплині
— Ти ж так напитися хотів.
Долаю ніч, як промінь світла,
Зорею падаю до ніг,
Щоб в серці музика не стихла,
Щоб ти мене любити міг.
Я дам тобі свою надію,
Свою любов і ніжність рук,
Нехай ніколи не дозріє
Насіння болісних розлук.
Сховалась зірка у калині
Від ночі, від лихих вітрів...
Цвітуть любов'ю очі сині
В серпанку вранішніх полів.

***
У забутих осінніх мелодіях
Чути тихі мінорні лади —
У буденних проблемних рапсодіях
Поділили життя на склади.
Ноти зв'язані жовтою ниткою,
Що бринить, як тремтлива струна.
Обіймається з ніжною скрипкою
Безкінечна небес сивина.
Дощ цілує вустами холодними
І без того схолоджений світ,
Там, де літо зелом хороводило,
Ліг туманами осені слід.

***
Кошеня ховалось від дощу,
Від лихої блискавки і грому,
Думаю: куди його впущу?
Бо ж душа моя також не має дому.
Як приблуда, ходить поміж стін,
Що сплітає світова напруга
У життях самотніх полонин,
В пустоті без ворога і друга.
Якір віри кинувши на дно,
У тілесність пульсування часу,
Мить, година, вічність — все одно,
Тут вона чужинка, так щоразу.
Дощ мине калюжно, як завжди,
Кошеня руде втече шалене,
А душа шукатиме ходи,
Щоб на волю утекти від мене.

***
Три сторінки назад —і крапка,
Невеликий сумління слід.
Не любити — це надто слабко,
Для любові існує світ.
Біла нитка, зірки — корали,
Гарне слово "мистецтво", "арт",
Не любити, кажу, — це мало,
На планеті ж бо нас мільярд.
І купається ніч в любистку,
Чути янголів тихий сміх,
Не любити — це надто низько,
Не любити — це просто гріх.
Вітер квіти зрива нестримно
І у неба шукає дна.
Не любити — це надто зимно,
На землі ж бо тепер — весна.

***

Віск живий, бо в ньому спить вогонь,
Завтра він прокинеться і схлипне.
На вікні відбитки двох долонь
Хтось зітре, — буденність однотипна.
Відсипаю втому, як пісок,
В почуття занурена по скроні.
В небесах місця для двох зірок
З номерами наших телефонів.
Кожне слово мусить говорити.
Кожна квітка має зацвісти.
Бо для чого нам у світі, жити
Між облуди, горя й німоти.

***
Ти зі мною не розминувсь.
Стрілися з ласки Божої.
Випало раптом нам - не комусь -
щастя на мрію схоже.
Наче небо з землею зійшлись
не в борні, а в любові…
Мабуть, ми бачилися колись
в інших світах з тобою?
Десь у надхмар'ї наші шляхи
мусіли перетинатись,
щоб одне одного в час лихий
знов ми змогли впізнати.
Знаю, ми маємо, поки не щез
обрій, вогнем омитий,
Цей подарунок щедрих небес
долею відробити.

Повідомлення відредагував Маківка: 24.12.2010 – 19:17

  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних