Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#61 Анюта

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 171 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Сміла

Відправлено 17.08.2007 – 11:56

Остаться в памяти дождем
Остаться ветром и ручьем
Застыть мгновеньем, замереть
Запомнить чудо и пропеть
О суете мирского дня,
О том, что любишь ты меня
О том, что буря не страшна
Когда с тобой, а не одна
О том, что солнца свет погас
И темень ночи лишь для нас
О том, что бег рождает боль
О том, как сладко мне с тобой
О том, что поцелуй пьянит
О том, что гордость победит
О том, что нежности полны
Мечты, движенья рук и сны
О том, что люди не важны
Когда с тобою рядом мы
О том, что небо и земля
Отец и мать, как ты и я…

Остаться в памяти твоей
Прозрачным окриком ветвей
Застыть мгновеньем и пропасть
Любить тебя, но не упасть
В пустую бездну бытия
Где проклинаешь ты меня
Гореть тобой, лететь с тобой
Все между небом и землей
С тобой одним встречать рассвет
И помнить «Больше смерти нет»…
  • 0

#62 4esterfielter

    вже не чайнік - самоваррр

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 615 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Рівне - Київ - Рівне - Київ (туди-сюди їжджу:)

Відправлено 20.08.2007 – 10:58

Омар Хайям:

Знай, рожденный в рубашке, любимец судьбы,
Твой шатер подпирают гнилые столбы.
Если плотью душа, как палаткой укрыта,
Берегись, ибо колья палатки слабы...
  • 0

#63 маринка

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 4 повідомлень

Відправлено 23.08.2007 – 19:35

Про них

Вона сказала вранці: – Я не спала всю ніч.
Розказати всю правду до болю нелегко.
Одна постіль на двох., та не в тому вже річ.
Ти ще поруч зі мною і зовсім далеко.
Він поглянув на неї і посміхнувсь:
– Сперечатися марно, все правда, до крику.
Розчинив навстіж двері, на мить озирнувсь,
Щоб лишити для неї свій погляд навіки.

І не було у ньому зради – тільки біль,
Яку пили щодня удвох з ковша зневіри.
І не було провини, тільки чорний біль.
Ніхто із них коханню вже не вірив.

Вона сиділа в кімнаті, ховалась від всіх,
У розчинені двері не сміла ступити.
Вона боялась почути співчуття або сміх,
А найбільше боялась його десь зустріти.
І від ранку до ночі, немов у кіно,
Пригадала усе, і ту зустріч найпершу.
Шепотіла крізь сльози: – Було це давно...
Так хотілося їй, щоб на мить стало легше.
Марія Морозенко

Зізнання
  • 0

#64 =MAVKA=

    Я в серці маю те, що не вмирає...

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1153 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Київ

Відправлено 23.08.2007 – 20:01

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти,
Так міцно, щільно, і закрить од світа,
Я не боюсь тобі життя одняти,
Ти будеш, мов руїна, листом вкрита.

Плющ їй дає життя, він обіймає,
Боронить від негоди стіну голу,
Але й руїна стало так тримає
Товариша, аби не впав додолу.

Плющ укриває листем всі щілини,
І в кожну рану запуска коріння,
Вінцем стає для смутної руїни,
В його росі блищить на їй проміння.

Коли одхилить хто єдиний парост,
Одірве корінь або вробить шпару,
Плющ на руїні не згубливий нарост,
Вони з'єднались у добрану пару.

Їм добре так удвох, – як нам з тобою, –
А прийде час розсипатись руїні, –
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотині?

Хіба на те, аби валятись долі
Пораненим, пошарпаним, без сили
Чи з розпачу повитись на тополі
І статися для неї гірш могили?

[16.11.1900]

Леся Українка
  • 0

#65 Neorlandina

    Schadenfreude

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3840 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 24.08.2007 – 10:20

Курзу-Верзу

Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві
І марамульки йшли в псашки,
Як трулі долові.

"Мій сину, бійсь Курзу-Верзу
То зубий дряполап!
Не знайся з птицею Зу-Зу
І велезнем Хап-Хап!"

Меча-штрича він в руки взяв
Тропив ворожий слід,
І в думній тужі спочивав
Під дервом діодід.

Та раптом - цвист! оглушний цвист!
Кругом погонь вашить,
В тримучім лісі никне лист -
Курзу-Верзу телить!

Він раз мечем! Він два штричем,
Аж кервиться торва!
І барбаризнула з плечей
Сміюцька долова!

"Ти вбив грозу Курзу-Верзу?
Ти, слинку, чудодець!
О лавний день! Стрибай пісень,
Тодімо у ханець!"

Був смажень, і швимкі яски
Спіралили в кружві
І марамульки йшли в псашки,
Як трулі долові.
  • 0

#66 Inferna

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 236 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:місто-герой Київ

Відправлено 24.08.2007 – 13:13

Так хочется остановиться
Сказать своим светлым порывам - хватит
Легко заблудиться
В мире хитрых стратегий и тактик
Душа трепещет и плачет
От того, что творится в уме
Но я твержу, что всё будет иначе
А, кто бы твердил это мне!?
  • 0

#67 Едм

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 136 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:-

Відправлено 25.08.2007 – 11:50

Гей, рум'янi мої небокраї,
ви, мiста, гомiнливi кругом!
По країнi весна пролiтає
i шумить журавлиним крилом.

Пролiтає над полем, над гаєм,
сипле квiти з ясного чола.
їй у вiдповiдь серце спiває,
стiльки в ньому i свiтла, й тепла!

Вся вона, як усмiшка дитини,
як усмiшка дитини у снi...
I пливуть, як веселки, години,
i вiтання, й музика, й пiснi.

Хай снiги простяглися безкраї,
сивi хмари закрили блакить,-
по країнi весна пролiтає
i крилом журавлиним шумить.

© В.Сосюра
  • 0

#68 Chily

    Писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPip
  • 448 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 29.08.2007 – 03:31

мій улюблений вірш ще зі школи...

Іван ФРАНКО

КАМЕНЯРІ

Я бачив дивний сон. Немов передо мною
Безмірна, та пуста, і дика площина,
І я,прикований ланцем залізним, стою
Під височенною гранітною скалою,
А далі тисячі таких самих, як я.


У кождого чоло життя і жаль порили,
І в оці кождого горить любові жар,
І руки в кождого ланці, мов гадь, обвили,
І плечі кождого додолу ся схилили,
Бо давить всіх один страшний якийсь тягар.


У кождого в руках тяжкий залізний молот,
І голос сильний нам згори, як грім, гримить:
“Лупайте сю скалу! Нехай ні жар, ні холод
Не спинить вас! Зносіть і труд, і спрагу, й голод,
Бо вам призначено скалу сесю розбить.”

І всі ми, як один, підняли вгору руки,
І тисяч молотів о камінь загуло,
І в тисячні боки розприскалися штуки
Та відривки скали; ми з силою розпуки
Раз по раз гримали о кам’яне чоло.


Мов водопаду рев, мов битви гук кривавий,
Так наші молоти гриміли раз у раз;
І п’ядь за п’ядею ми місця здобували;
Хоч не одного там калічили ті скали,
Ми далі йшли, ніщо не спинювало нас.


І кождий з нас те знав, що слави нам не буде,
Ні пам’яті в людей за сей кривавий труд,
Що аж тоді підуть по сій дорозі люди,
Як ми проб’єм її та вирівняєм всюди,
Як наші кості тут під нею зогниють.


Та слави людської зовсім ми не бажали,
Бо не герої ми і не богатирі.
Ні, ми невольники, хоч добровільно взяли
На себе пута. Ми рабами волі стали:
На шляху поступу ми лиш каменярі.


І всі ми вірили, що своїми руками
Розіб’ємо скалу, роздробимо граніт,
Що кров’ю власною і власними кістками
Твердий змуруємо гостинець і за нами
Прийде нове життя, добро нове у світ.

І знали ми, що там далеко десь у світі,
Який ми кинули для праці, поту й пут,
За нами сльози ллють мами, жінки і діти,
Що други й недруги, гнівнії та сердиті,
І нас, і намір наш, і діло те кленуть.

Ми знали се, і в нас не раз душа боліла,
І серце рвалося, і груди жаль стискав;
Та сльози, ані жаль, ні біль пекучий тіла,
Ані прокляття нас не відтягли від діла,
І молота ніхто із рук не випускав.

Отак ми всі йдемо, в одну громаду скуті
Святою думкою, а молоти в руках.
Нехай прокляті ми і світом позабуті!
Ми ломимо скалу, рівняєм правді путі,
І щастя всіх прийде по наших аж кістках.
  • 0

#69 Нечупара

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 633 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:ануда

Відправлено 29.08.2007 – 23:09

Я взагалі поезію не дуже. Мабуть ще не доросла. Але є улюблений вірш. Ще коли в театральний вступала читала його.
Іван Франко
ГІМН

Вічний революціонер
Дух, що тіло рве до бою,
Рве за поступ, щастя й волю,—
Він живе, він ще не вмер.
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані,
Ні шпіонське ремесло
В гріб його ще не звело.

Він не вмер, він ще живе!
Хоч від тисяч літ родився,
То аж вчора розповився
І о власній силі йде.
І простується, міцніє,
І спішить туди, де дніє:
Словом сильним, мов трубою,
Міліони зве з собою,—
Міліони радо йдуть,
Бо се голос духа чуть.

Голос духа чути скрізь:
По курних хатах мужицьких,
По верстатах ремісницьких,
По місцях недолі й сліз.
І де тільки він роздасться,
Щезнуть сльози, сум, нещастя,
Сила родиться й завзяття
Не ридать, а добувати
Хоч синам, як не собі,
Кращу долю в боротьбі.

Вічний революціонер
Дух, наука, думка, воля
Не уступить пітьмі поля,
Не дасть спутатись тепер.
Розвалилась зла руїна,
Покотилася лавіна,
І де в світі тая сила,
Щоб в бігу її спинила,
Щоб згасила, мов огень,
Розвидняющийся день?

Повідомлення відредагував Nechupara: 29.08.2007 – 23:16

  • 0

#70 Raven@

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 608 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:файна Юкрайна!

Відправлено 30.08.2007 – 01:28

Улюблений Іван Франко... :unsure: Улюблена його збірка "Зів'яле листя"... :(

Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?
Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?
В житті ти мною згордувала,
Моє ти серце надірвала,
Із нього визвала одні
Оті ридання голосні —
Пісні.
В житті мене ти й знать не знаєш,
Ідеш по вулиці — минаєш,
Вклонюся — навіть не зирнеш
І головою не кивнеш,
Хоч знаєш, знаєш, добре знаєш,
Як я люблю тебе без тями,
Як мучусь довгими ночами
І як літа вже за літами
Свій біль, свій жаль, свої пісні
У серці здавлюю на дні.

О ні!
Являйся, зіронько, мені!
Хоч в сні!
В житті мені весь вік тужити —
Не жити.
Так най те серце, що в турботі,
Неначе перла у болоті,
Марніє, в'яне, засиха, —
Хоч в сні на вид твій оживає,
Хоч в жалощах живіше грає,
По-людськи вільно віддиха,
І того дива золотого
Зазнає, щастя молодого,
Бажаного, страшного того
Гріха!

І ще дуже в душу запав останній куплет "тричі являлася мені любов...":

Ворушиться солодке, мелодійне,
Що забуваю рани, біль і страх,
В марі тій бачу рай, добро єдине.
І дармо дух мій, мов у сіті птах,
Тріпочеться! Я чую, ясно чую,
Як стелиться мені в безодню шлях
І як я ним у пітьму помандрую.

  • 0

#71 Archon-ua

    Літають тут всякі...

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 998 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Земля і біля неї...

Відправлено 01.09.2007 – 21:03

Дуже подобається

Сказочка про Дух.

Мы сами выбираем жизнь-
Свою судьбу и смерти час,
Но только это откровенье
В рожденья миг уснёт для нас.


***************
Когда-то Дух неторопливый
Над миром бренным проплывал,
В курчавом облаке игривом
Земные судьбы наблюдал.

Так чужды были ухищренья,
Суетность жизни,маята,
Но как же необыкновенна
Земной юдоли красота!

Поля,леса,моря и горы
Пленяли благостью своей
На этом фоне смерть и горе
Казались выдумкой людей.

В долину с розами спустившись,
Впитав журчание ручья,
Дух в Землю чудную влюбился
И воплотился..сгоряча.

Младенцем пухленьким в утехах
Прожил счастливо пару лет,
Забыв,что сам себе придумал
Судьбы печальнейший сюжет.

Любовь царила в его сердце,
Ничто не гневало в миру,
Он жил и рос и свято верил
В свою счастливую звезду.

Минуло время,царь жестокий
Пошёл войной на край родной
И Дух гонимый,одинокий
Утратил солнечный покой.

Познал он страх,обьятья ада
И смерти огненый оскал
В бессилье мрачном впал в унынье
И горько на судьбу роптал.

Лишь искра света в нём лучилась,
И небо,словно отчий дом,
Всегда за этот свет молилось
И грело солнечным теплом.

Война прошла,остатки мира,
Одели траурный покров,
Но до сих пор была красива
Долина розовых цветов.

Там Дух мечтал о горних сферах,
В пушистых облаках летал,
Забыв утраты и потери,
Любовью вечною дышал.

Он внял-законы притяженья,
Лишь суть полярности земной
И Дух познал преображенье,
Проник в свой внутренний покой.

Покои света,цитадели
Струились в нём волной Любви,
Там птицы акафисты пели,
Там розы райские цвели.

Он видел многое в Природе
Для всех сокрытое от глаз,
В деревьях,в каменной породе
Стихиалей слышал звонкий глас.

Постигнув суть звучанья мира
Хотел нести её в народ.
Но был побит толпой крикливой,
За то,что "смуту" создаёт.

В те времена костры пылали
И лавой страх сжигал сердца,
Кругом не верили-страдали,
Лобзая трон царя-жреца.

Но Дух уже был полон силой,
Он знал,что Истину несёт
И верил он-молвой правдивой
Друзей и братьев привлечёт.

К нему на помощь серафимы
Спускались с огненых высот,
Скрижали неба подарили
И крыльев ангельских полёт.

А мир стенал!Уже над Солнцем
Навис костров печальный смрад
И царь кровавый упивался ,
Что землю вверг в кромешный ад.

Всегда спасён,кто свято верит
И всяк прощён,кто жизнь любил,
Но нет пощады злому зверю,
Что судьбы сотнями губил.

И Дух расправил крылья дерзко
И полетел свергать жреца,
Казалось людям-этим крыляьм света
Нет ни начала ни конца!

Покровом мира,миром Духа
Всего на миг проникся люд,
Но этот миг преобразился
Любовью в сердце вспыхнув вдруг.

И палачи костры тушили,
Снимая жертв своих с крестов,
У вдов прощения молили
Убийцы братьев и отцов.
************

Мы помним:
Дух неторопливый
Над миром нашим проплывал.
Был мир прекрасным и счастливым,
Когда в Любви он пребывал,

Когда цвели сады
И Солнце,сияло радостным теплом
И в этой дивной колыбели
Смеялись дети-Божий дом!

Не полюбить такой юдоли
Не мог наш Дух и полюбил,
И вот теперь от тяжкой доли
Он эту Землю сохранил.

И с этих пор в цветущей розе,
В вспорхнувшей бабочке,в мечте
Победа Духа отразилась,
Преобразившись в красоте!

**************
Конечно,многое забыто,
Скрижали неба на замке,
И Правда вновь толпой избита,
До крыльев далеко вдвойне,
Но в этой сказке много были
И пусть хранят Любовь сердца,
Чтоб под её покровом чистым
Жить от начала до конца!
(с)Екатерина

Повідомлення відредагував Archon-ua: 01.09.2007 – 21:04

  • 0

#72 kYula

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 124 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 01.09.2007 – 22:38

ОЛЕКСАНДР ОЛЕСЬ
АЙСТРИ

Опівночі айстри в саду розцвіли...
Умились росою, вінки одягли,
І стали рожевого ранку чекать,
І в райдугу барвів життя убирать...

І марили айстри в розкішнім півсні
Про трави шовкові, про сонячні дні, -
І в мріях ввижалась їм казка ясна,
Де квіти не в'януть, де вічна весна...

Так марили айстри в саду восени,
Так марили айстри і ждали весни...
А ранок стрівав їх холодним дощем,
І плакав десь вітер в саду за кущем...

І вгледіли айстри, що вколо - тюрма...
І вгледіли айстри, що жити дарма, -
Схилились і вмерли... І тут, як на сміх,
Засяяло сонце над трупами їх!..



АЛІНА ГУРКОВА
ДОЛЯ

Скажіть чому доля така сумна...
Чому зародившись на вустах дитини
Воне летить до нас у снах жаданна та єдина
Чому питати відповідь повинні ми у неї
Чому коли кохаєш палко,страждаєш через неї
Чому коли на серці жаль,в душі й повітрі розпач...
Вона скртивається в думках...
А там,де темрява й безвихідь

Сидить людина й плаче так,
Що скрізь і в мрія і в думках,
Шукаєш вихід,та на очах ті тяжкі сльози,
Які вмивають те лице ,яке ніхто вже не спасе...



ВАСИЛЬ СТУС

Терпи, терпи - терпець тебе шліфує,
сталить твій дух - тож і терпи, терпи.
Ніхто тебе з недолі не врятує,
ніхто не зіб'є з власної тропи.
На ній і стій, і стрій - допоки скону,
допоки світу й сонця - стій і стій.
Хай шлях - до раю, пекла чи полону -
усе пройди і винести зумій.
Торуй свій шлях - той, що твоїм назвався,
той, що обрав тебе навіки вік.
До нього змалку ти заповідався
до нього сам Господь тебе прирік


ЛЕСЯ УКРАЇНКА

Мріє, не зрадь! Я так довго до тебе тужила,
Стільки безрадісних днів, стільки безсонних ночей.
А тепера я в тебе остатню надію вложила.
О, не згасни ти, світло безсонних очей!

Мріє, не зрадь! Ти ж так довго лила свої чари
в серце жадібне моє, сповнилось серце ущерть,
вже ж тепера мене не одіб'ють від тебе примари,
не зляка ні страждання, ні горе, ні смерть.

Я вже давно інших мрій відреклася для тебе.
Се ж я зрікаюсь не мрій, я вже зрікаюсь життя.
Вдарив час, я душею повстала сама проти себе,
і тепер вже немає мені вороття.

Тільки - життя за життя! Мріє, станься живою!
Слово, коли ти живе, статися тілом пора.
Хто моря переплив і спалив кораблі за собою,
той не вмре, не здобувши нового добра.

Мріє, колись ти літала орлом надо мною, -
дай мені крила свої, хочу їх мати сама,
хочу дихать вогнем, хочу жити твоєю весною,
а як прийдеться згинуть за теє - дарма!
  • 0

#73 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 02.09.2007 – 09:01

Хроніка

Англійці починають тиждень з неділі.
Я починаю тиждень з тебе.

Субота:
Прощалися.

Неділя:
Стукотів на машинці.

Понеділок:
Писав про жовте.

Вівторок:
Циндрив час за працею.

Cереда:
Шкодував за ним.

Четвер:
Зрозумів що чекаю.

П ятниця:
Одержавши листа,захотів грати
на скрипці вальс Чарлі Чапліна.
Згадав що не вмію.
коли побачив обірвані струни.-

Загалом нічого,про що можна було б розказати.
(с)
  • 0

#74 Едм

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 136 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:-

Відправлено 02.09.2007 – 12:43

У жовтих джазових пасажах
Раптово щось сумне взялось.
На посивілих тихих пляжах
Самотньо. І малює хтось
На небі знов осінню днину,
А з пензля капає вода…
І тільки море — гірко-синє —
З цієї гами випада.

* * *

вибирай що тобі до вподоби
не вагайся я нині щедра
зазвичай чомусь просять серце
або як мінімум руку
(або і те й те одразу)
але чим зрештою гірше все інше?
шия талія вигини вгини
міг би замовити стандартне меню
як в „Макдональдсі”
але ж ти у мене гурман

справді
навіщо тобі моє тіло без руху
рухи без сенсу
сенс де немає місця почуттям
навіщо почуття, якщо вони
неусвідомлені
а з іншого боку
навіщо осмислювати почуття,
якщо вони і так?…

отже
вихід один
не проси нічого
допоки я тут
сплю
дихаю
серце б’ється
кров циркулює
і приносить мені мої сни
до яких приблудився ти
і забув дорогу назад

не проси нічого окремо
адже моє серце без мене
так невдало функціонує
особливо якщо ніхто не почує

зрештою
як і я без нього
не дам тобі майже нічого —
а навіщо тобі неповний комплект?..

© Ніна Кур’ята
  • 0

#75 rainy

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 393 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Полтава

Відправлено 02.09.2007 – 21:52

Сьогодні не закінчиться ніколи…
Ця пісня лунає весь день у моїй голові.
Навпомацки ходимо вічність з тобою по колу
І гасимо нами ж запалені ліхтарі

Лиш плескіт води звідкись вітром холодним принесений
Порушує правила гри у мовчанку дурні,
Наш вид до червоної книги давно вже занесений,
Залишились в світі пустому з тобою одні.

Сім чорних стрічок на зап’ястку тобі зав’язала,
Щоб ти не забув, що твоя я на віки віків,
Щоб я не даремно ще стільки на тебе чекала
Й не плакала в спогадах наших минулих років.

Ти мовчки століття проходиш по тій же дорозі,
І вірити хочеш у те, у що вірив завжди,
Як завжди зустрінемось знову з тобою на розі,
Та ти не повіриш і далі захочеш піти.

Шукаєш чогось, що ніколи знайти не зумієш,
Не хочеш почути відвертість у мові моїй,
На кілька століть знов мене тут на розі покинеш
Й поринеш у світ зі старих і нездійснених мрій.
(с)
  • 0

#76 маринка

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 4 повідомлень

Відправлено 03.09.2007 – 14:15

Ми аж на крок відстали від трипільців.
Запліснявіли почуття, думки.
Ми – смертні, і тому нам тільки сниться
Дорога в неозорені віки.

Ми – нижча раса, все в нас примітивне,
Із простору втікаємо в барліг.
Нас носять дні, як мамонти на бивнях,
Немов калік – з ногами – і без ніг.

Ми – не трипільці, нам до них далеко,
Ми заздримо їм поглядом здаля.
Таких на світ не носять вже лелеки,
Не плодоносна на таких земля.

Вони – не ми, усі Боги, титани!
Життям, як полем розвесняним йшли.
Багатству не складали гімн пошани,
Бо іншу цінність в душах берегли.

Роки проживши, і надбавши статки,
У полум’я кидали свій тягар,
Щоб не згубити роду всі початки,
Щоб відчувати волі щедрий дар.

А ми – сліпці, вдивляємось в минуле,
І зрозуміти важко нам тепер,
Що головне позаду ми забули?
Чому наш рід у нас самих помер?

А, може, час в трипільців запитати:
– Чому від нас на крок аж відійшли?
Чом світ, як гріш, фальшивий і щербатий?
Чому з титанів карлики пішли?

Марія Морозенко :angry1: :(
  • 0

#77 =MAVKA=

    Я в серці маю те, що не вмирає...

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1153 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Київ

Відправлено 03.09.2007 – 17:24

Леся Українка

Все, все покинуть, до тебе полинуть,

Мій ти єдиний, мій зламаний квіте!

Все, все покинуть, з тобою загинуть,

То було б щастя, мій згублений світе!

Стать над тобою і кликнуть до бою

Злую мару, що тебе забирає,

Взять тебе в бою чи вмерти з тобою,

З нами хай щастя і горе вмирає.

[16.11.1900]
  • 0

#78 rainy

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 393 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Полтава

Відправлено 04.09.2007 – 15:04

Того, что я дала тебе,
И встречи наши и разлуки
Пусть больше ни в одной судьбе
Не сотворят людские руки.

Пусть звонкий смех колоколов
Меня с презрением осудит,
Но на Земле ни у кого
Такой любви пускай не будет.

Я не хочу тебя любить
И не умею ненавидеть.
Я целый мир могу забыть
За миг, чтобы тебя увидеть.
  • 0

#79 Raven@

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 608 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:файна Юкрайна!

Відправлено 04.09.2007 – 15:24

КОНЕЦ ОСЕНИ

Это дерево с ветхой листвою
стало солнечным шаром литым, –
это дерево скорбное стало
склепом мертвенным... и золотым.

Приготовилось к смерти спокойно,
примирилось уже, что мертво...
Два томительных месяца муки
позлатили страданья его.


Х.Р. Хименес

  • 0

#80 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 04.09.2007 – 16:57

***
Той простір де я існував
Паралізовано
Коли слова подарував
В тарелі золота.
В зарезервованих словах-
Сліди заліза.
Їх як отруту злих комах
Сиди,зализуй...
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 2

0 користувачів, 2 гостей, 0 анонімних