Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#521 Гість_Волько_*

  • Гості

Відправлено 11.11.2009 – 09:09

Костянтин Москалець
З циклу “ДУМИ”

Нічого не знаю нікого не знаю
ніколи не живу
а як живу – то крадькома від самого себе
котрий все одно не живе тільки обсервує
і свідчить потім і свідчення ці – зрада

я сам зраджую себе – більше нічого і нікого
ніколи немає осені і літа немає ніколи
одна тільки ніч ніч буднів і свят
одна тільки ніч а потім кажуть буде смерть

смерть буде кажуть потім а ніч тільки одна
і всі сплять навіть колишні друзі сплять
навіть нинішні вороги яких собі погано уявляєш
попри їхню невідчепну реальність

задихаюся від дощу слухаю музику
дуже багато дощу дуже багато музики
споконвічний чай споконвічна цигарка
ніби ніколи уже закінчилося ніби мертві палять

Господи хоч би я вже прозрів
Господи хоч би я вже отямився
Господи

скільки ще можна подорожувати
прати єдину сорочку сушити її своїм тілом
скільки ще можна читати писати співати
коли ніч все одно одна ніч і не більше

коли пси і ті знаходять таких-сяких господарів
коли блудний син – і той повернувся зрештою
я – блудний син? а докази?
адже я не хочу повертатися і жерти м’ясо

адже я не хочу заздрості свого брата
адже я не хочу позувати художникові
котрий нічим не кращий за мене
і нічим не гірший він теж уже не живе

а ту дівчинку треба проклясти і забути
ні лише забути – її ім’я і очі найперше
а решта забудеться саме по собі
пам’ять осліпне безтямна

Господи
Господи хоч би я вже прозрів

і до війська тебе не заберуть більше ніколи
і нікуди тебе не заберуть комусь на поталу
це було дуже хитре і вірне рішення:
віддати мене мені назавжди на ніколи

Господи
хоч би я вже отямився – – – –
  • 0

#522 Twinkle

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1625 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 11.11.2009 – 12:52

І сині фіалки її оченят,
Троянди щічок і білі лілеї
Маленьких ніжних її рученят
Цвітуть, та цвітуть, і горять,
І тільки серце засохло у неї.

Г. Гайне, "І сині фіалки..."
  • 0

#523 Twinkle

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1625 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 11.11.2009 – 17:25

Піднімає джміль фіранку,
Каже: - Доброго вам ранку!
Як вам, бджілко, ночувалось?
Чи дощу не почувалось?

Виглядає бджілка з хатки:
- У дзвіночку добре спатки.
Цей дзвіночок - як намет.
Тільки дощ - як кулемет.

Ліна Костенко
  • 0

#524 Ластiвочка

    перчинка

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 5828 повідомлень
  • Стать:Не скажу
  • Місто:Україна вул Любая8

Відправлено 18.11.2009 – 15:39

Цитата

Как много тех,с кем можно лечь в постель...
Как мало тех,с кем хочется проснуться...
И жизнь плетёт нас словно канитель...
Сдвигая, будто при гадание блюдцем.
Мы мечемся:-работа...быт...дела...
Кто хочет слышать--всё же должен слушать...
А на бегу--заметишь лишь тела...
Остановитесь...чтоб увидеть душу.
Мы выбираем сердцем --по уму...
Порой боимся на улыбку-- улыбнуться,
Но душу открываем лишь тому,
С которым и захочется проснуться
незнаючийвірш
  • 0

#525 young

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 558 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:рочка**

Відправлено 19.11.2009 – 23:46

Сергій ЖАДАН

ПЕРЕВАГИ ОКУПАЦІЙНОГО РЕЖИМУ



В один із днів повернеться весна.
З південних регіонів батьківщини
потягнуться птахи, і голосна
свистулька вітчизняної пташини
озвучить ферми і фабричні стіни,
і грубий крій солдацького сукна,
і ще багато всякого гівна.



Але печаль лягає на поля.
Нужда голімі розправляє крила,
докіль поет тривожно промовля:
я є народ, якого правди сила;
цю жінку я люблю, вона просила.



Сумна країна у години скрут.
Блукає міщанин поміж споруд,
з усталеним природнім артистизмом
говорить і його словесний труд
повніє нездоровим еротизмом
і побутовим антисемітизмом.



Сколовши босі ноги об стерню,
старенький Перебендя коло тину
ячить собі, що, скурвившись на пню,
лукаві діти в цю лиху годину
забули встид, просрали Україну,
забили на духовність і борню,
і взагалі творять якусь фіґню.



Бідує місто. Кинувши фрезу,
робітники на заводському ґанку
лаштують косяки, бузять бузу,
розводять спирт, заводять варшав’янку
і, втерши соплі та скупу сльозу,
майовку перетворюють на п’янку.



Село мине спокуту цю тяжку.
Село – це корінь нації, це води,
що рушать берег. Молодь на лужку,
довірившись сільському ватажку,
заводить, навернувшись до природи,
народні сороміцькі хороводи.



Тому життя ніколи не втрача
своїх прозорих гомінких проекцій.
Стрімкий юнак, легке дитя ерекцій,
хапа за руку втомлене дівча,
і вже вони – аж дня не вистача –
займаються конспектуванням лекцій,
зневаживши вимоги контрацепцій.


І лиш зоря над містом пролягла,
юнак змахне краплини із чола
і молодечо усмішкою блисне.
Бо попри те, дала чи не дала,
у щастя людського два рівних є крила:
троянди й виноград – красиве і корисне.
  • 0

#526 Трям

    шопопало

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 683 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:планети КВН

Відправлено 19.11.2009 – 23:50

Не знаю, що мене до тебе тягне,
Чим вчарувала ти мене, що все,
Коли погляну на твоє лице,
Чогось мов щастя й волі серце прагне

І в груді щось метушиться, немов
Давно забута згадка піль зелених,
Весни і квітів, - молода любов
З обійм виходить гробових, студених.

Себе я чую сильним і свобідним,
Мов той, що вирвався з тюрми на світ;
Таким веселим, щирим і лагідним,
Яким я був за давніх, давніх літ.

І, попри тебе йдучи, я дрижу,
Як перед злою не дрижав судьбою;
В твоє лице тривожно так гляджу, -
Здаєсь, ось-ось би впав перед тобою.

Якби ти слово прорекла мені,
Я б був щасливий, наче цар могучий,
Та в серці щось порвалось би на дні,
З очей би сліз потік полявся рвучий.

Не знаємось, ні брат я твій, ні сват,
І приязнь мусила б нам надокучить,
В житті, мабуть, ніщо нас не сполучить,
Роздільно нам прийдеться і вмирать.

Припадком лиш не раз тебе видаю,
На мене ж, певно, й не зирнула ти;
Та прецінь аж у гріб мені - се знаю -
Лице твоє прийдеться донести.

Іван Франко
  • 0

#527 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 22.11.2009 – 14:41

Переклад Ігоря Качуровського з російської мови київського поета Леоніда Кисельова «Я забуваю біль образ»:

Я забуваю біль образ,
Коли у спогадах прилине,
Далека й люба водночас,
До мене пісня України.

В кімнаті, де лиш без кінця
Тотожні, мов хлібини, гості,
Враз вибухнуть, мов чорні брості,
Закам’янілі їх серця.

І прийде здогадка раптова
Над краєм прірви, в час тяжкий:
Весь світ — лиш пісня в мові тій,
Що зветься українська мова...
  • 0

#528 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 22.11.2009 – 15:13

Переклад Миколи Бажана вірша Ґете «Нічна пісня мандрівника»:

На всі вершини
Ліг супокій.
Вітрець не лине
В імлі нічній.
Замовк пташиний грай.
Не чути шуму бору.
Ти теж спочинеш скоро, —
Лиш зачекай.

  • 0

#529 nochnaya_ulica

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 146 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 25.11.2009 – 20:39

Марія Протасова

Общество мёртвых поэтов

Быть может, сошла я с ума
Но думаю только об этом
Мне нравится грусть и зима
И общество мертвых поэтов

Блуждать среди книг и снегов
Под шелест страниц и метели
И знать - через пару шагов
Услышишь: «Ну что, полетели?»

Скорее отсюда, скорей
От тех, кто с глазами пустыми
Рождаются мертвых мертвей
И кажутся только живыми

Внизу замерзают леса
И бродят голодные волки
Уносят меня в небеса
Не лестницы – книжные полки

А дальше? А дальше - сама
Без карт и дурацких советов
Туда, где печаль и зима
И общество мертвых поэтов



Поль Верлен, переклад А. Гелескула

Соловей

Тревожною стаей, слепой и шальной,
Крылатая память шумит надо мной
И плещет, и мечется, бредя спасеньем,
Над желтой листвою, над сердцем осенним,
А сердце все смотрится в омут глухой,
Над Заводью Слез сиротея ольхой,
И клики, взмывая в тоскующем вихре,
В листве замирают и вот уже стихли,
И только единственный голос родной,
Один на земле, говорит с тишиной -
То голосом милым былая утрата
Поет надо мною - о тягостный звук! -
Печальная птица, певунья разлук;
И летняя ночь, наплывая с востока,
Стоит молчаливо, светло и высоко,
И лишь дуновенье прохлады ночной
Едва ощутимою синей волной
Баюкает заводь и в сумраке прячет,
А листья все плещут, и птица все плачет
  • 0

#530 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 28.11.2009 – 01:25

Десь проходила ніжність між нами,
І спинилась, і кликала нас.
І не вміла стати словами,
Бо не знала для себе назв.
Звалась дружбою, звалась приязню,
Вміла ждати і чатувать,
Ми тримали її як на прив’язі,
Щоб не сміла нас чарувать.
І вона ставала незграбною,
Наче той циганський ведмідь,
І боялась на людях раптом
Ланцюгом своїм прогриміть.
Чи були ми занадто гордими,
Що й слова були крижані..
Так лишилась вона кросвордом:
Може, ніжність, а може, ні.

Ліна Костенко
  • 0

#531 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 28.11.2009 – 21:39

Я не цілую, я кладу
в уста розтулені росини.
Не жду, що, перевівши дух,
ти ще наважишся просити.
Кохана, пий! Кохана, пий!
Бо рясно-рясно впали роси.
Бо тільки той не вмре сліпим,
хто очі сонцем запорошить...

автор невідомий
  • 0

#532 Twinkle

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1625 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Львів

Відправлено 28.11.2009 – 22:06

Ревуть вітри суворі,
Сніги покрили гори.
В чужім, далекім краї
Десь милий мій блукає...

Р. Бернс, "Ревуть вітри"
  • 0

#533 веснянка

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1492 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 28.11.2009 – 22:52

Рождественский Роберт

За тобой через года



За тобой
через года
иду,
не колеблясь.
Если ты —
провода,
я —
троллейбус.
Ухвачусь за провода
руками долгими,
буду жить
всегда-всегда
твоими токами.
Слышу я:
«Откажись!
Пойми
разумом:
неужели это жизнь —
быть привязанным?!
Неужели в этом есть
своя логика?!
Ой, гляди —
надоест!
Будет плохо».
Ладно!
Пусть свое
гнут —
врут расцвеченно.
С ними я
на пять минут,
с тобой —
вечно!
Ты —
мой ветер и цепи,
сила и слабость.
Мне в тебе,
будто в церкви,
страшно и сладко.
Ты —
неоткрытые моря,
мысли тайные.
Ты —
дорога моя,
давняя,
дальняя.
Вдруг —
ведешь меня
в леса!
Вдруг —
в Сахары!
Вот бросаешь,
тряся,
на ухабы!
Как ребенок, смешишь.
Злишь, как пытка...
Интересно мне
жить.
Любопытно!
  • 0

#534 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 30.11.2009 – 23:15

Оксана Забужко

РОЗМОВА

...І впіймані руки випручуєш з хрускотом: смерти
нема! і свободи — нема! а в любові — тіла і тіла...
— Послухай, скажи мені от що...
— Одверто?
— Одверто! —
І пальці вистукують дріб об поверхню стола...
— Ну добре, не хочеш — не треба!
— Чого ти, що сталось?
— Нічого не сталось, лиш тільки не стукай! Цей дріб
нестерпний! —
— Ох, вибач. А що, цигарок не зосталось? —
І пальці беруться кришити беззахисний хліб...
Мовчанка. О так! Впізнають тебе, мить розставання
(всім тілом ураз осягнувши тяжіння земне)!
По спалених обширах мозку — немов по саванні
бізоном зацькованим — розпач наосліп жене!
Ці смажні вуста, потемнілі (лизнув) на цин́амон
(судомний ковток), — все на відстань руки! але це
не ґрунт під ногами — це час розколовся між нами,
і в тріщину ринули води, розмивши лице.
О, як нас розводить!
— Так що ти хотіла почути?
— Дарма, вже не хочу.
— А я здогадався.
— Невже?
(Перебрязк іронії, схоже навзаєм очутив
обох — наче в рані кістки зачепило ножем).
Це тягнуться жили — так тоскно, так щемно, так скімно,
з безодень душі витягаючи цебра — пусті...
Це ми розминулись в тісній напівтемній яскині —
кімнатці, рознятій на різні час́ові пласти.
І ти, котрій більше-ніж-рівня-мені, — не розрадця,
ти й сам зараз міг би промовити вголос: «Затям,
за наше, од люду й од Господа прокляте братство,
родацтво, відьмацтво — належить платити життям,
належить платити — на літа, а може, й до скону
позбувшись себе, заоравши всі власні шляхи», —
і вставши, мене поцілуєш в чоло, як ікону, —
і смажні вуста, як облатка, здадуться сухі...
А втім — мовчимо. Тишина прибуває, як води,
і руки лежать на столі — мов знач́ать поміж нами межу...
І раптом:
— Так що? Ти, здається, хотіла свободи?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Я чаю хотіла. А чай уже вистиг, — кажу.
  • 0

#535 веснянка

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1492 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 30.11.2009 – 23:30

За хвилину до того, як випаде дощ,
ти відчуєш, як шкіра вібрує під тиском
ще не випалих крапель, що ляжуть уздовж
твого тіла і враз його стиснуть.

Так легкі голуби, на вулицях кинуті,
відчувають смак їжі за мить до годівлі,
так солдат, що за хвилю повинен загинути,
відчува деформації у власному тілі.

Сміх, що має до мене назавтра прийти,
розпізнаю сьогодні поміж плачу я.
За хвилину до того, як з’явишся ти, -
я тебе передчую.
СЕРГІЙ ЖАДАН
  • 0

#536 Sergiy_K

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 6889 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:штори

Відправлено 04.12.2009 – 13:47

Мені зоря сіяла нині вранці,
устромлена в вікно. І благодать —
така ясна лягла мені на душу
сумиренну, що я збагнув блаженно:
ота зоря — то тільки скалок болю,
що вічністю протятий, мов огнем.
Ота зоря — вістунка твого шляху,
хреста і долі — ніби вічна мати,
вивищена до неба (від землі
на відстань справедливості) прощає
тобі хвилину розпачу, дає
наснагу віри, що далекий всесвіт
почув твій тьмяний клич, але озвався
прихованим бажанням співчуття
та іскрою високої незгоди:
бо жити — то не є долання меж,
а навикання і самособою — наповнення.
Лиш мати — вміє жити,
аби світитися, немов зоря.

  • 0

#537 Яринка

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 46 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:файне місто Тернопіль

Відправлено 05.12.2009 – 14:10

Сергій Жадан

НЕП

I

Переживи цей четвер,
Перетрави, наче їжу,
Цю зрадливу ніч — найдовшу, найгіршу,
Що важко ломиться в двері.
Переживи це небо,
Коли синя водойма душі
промерзає до самого споду,
Коли риба думок,
задихаючись без повітря,
бурштином вмерзає у воду.
Коли хвора свідомість
черговим загиджена НЕПом.
Переживи ці дні, проміжками між снів,
Дірявлячи компостером язика
талончики тертих шаблонів
І зафіксовуючи в долоні
Мокрий сніг...
...Під вечір, коли попускає,
і погляди, ніби освідчення,
Ти сідаєш до вагона, мов до в'язниці,
І над тобою в холодному небі
яскраво засвічується
Сузір'я
Південної
Залізниці.

2

Іринко, насправді це все дуже важливо,
Мені все це чимось нагадує сальто —
Ти маєш рухи дорослої жінки
I губи з присмаком асфальту.

І це, ніби плата за колишні огріхи,
Коли, розпорошуючи за словом слово,
Дівчинка лущить волоські горіхи
І дівчинці, певно, з цього кайфово.

Проте є шлях — пів доби на Захід
Потяг мчатиме швидко й прудко,
Де на Дніпрі жовтаві хінці
Виловлюють рибу довгими вудками.

І заманюючи їх під в'язку поверхню,
Душ рибальських руйнуючи шлюзи,
Наповнюючи собою нічну акустику,
Русинки-русалки співають блюзи...

...Ти не слухаєш мене — ти погано вихована,
В пів доби різниця між нами.
Тому ти не побачиш, як нервово вгинається
Перший сніг під твоїми ногами.

p.s. мені теж подобається його "за хвилину до того,як випаде дощ",попередні дописувачі здається вже добавили_)))))
  • 0

#538 Гість_Гість_*

  • Гості

Відправлено 06.12.2009 – 15:41

Я вас любил. Любовь еще (возможно,
что просто боль) сверлит мои мозги,
все разлетелось к черту, на куски,
я застрелиться пробовал, но сложно
с оружием. И далее : виски,
в который вдаришь? Портила не дрожь, но
задумчивость. Черт! Все не по-людски.
Я Вас любил так сильно, безнадежно,
как дай Вам бог другими, - но не даст!
Он, будучи на многое горазд,
не сотворит - но Парменину - дважды
сей жар в груди, ширококостный хруст,
чтоб пломбы в пасти плавились от жажды
коснуться - "бюст" - зачеркиваю - уст.

Й.Бродський
---------------

Безумье, скаредность, и алчность, и разврат
И душу нам гнетут, и тело разъедают;
Нас угрызения, как пытка, услаждают,
Как насекомые, и жалят и язвят.

Упорен в нас порок, раскаянье - притворно;
За все сторицею себе воздать спеша,
Опять путем греха, смеясь, скользит душа,
Слезами трусости омыв свой путь позорный.

И Демон Трисмегист, баюкая мечту,
На мягком ложе зла наш разум усыпляет;
Он волю, золото души, испепеляет,
И, как столбы паров, бросает в пустоту;

Сам Дьявол нас влечет сетями преступленья
И, смело шествуя среди зловонной тьмы,
Мы к Аду близимся, но даже в бездне мы
Без дрожи ужаса хватаем наслажденья;

Как грудь, поблекшую от грязных ласк, грызет
В вертепе нищенском иной гуляка праздный,
Мы новых сладостей и новой тайны грязной
Ища, сжимаем плоть, как перезрелый плод;

У нас в мозгу кишит рой демонов безумный.
Как бесконечный клуб змеящихся червей;
Вдохнет ли воздух грудь - уж Смерть клокочет в ней
Вливаясь в легкие струей незримо-шумной.

До сей поры кинжал, огонь и горький яд
Еще не вывели багрового узора;
Как по канве, по дням бессилья и позора,
Наш дух растлением до сей поры объят!

Ш. Бодлер
-----------------------

К чему мятежное роптанье,
Укор владеющей судьбе?
Она была добра к тебе,
Ты создал сам свое страданье.
Бессмысленный, ты обладал
Душою чистой, откровенной,
Всеобщим злом не зараженной,
И этот клад ты потерял.

Огонь любви первоначальной
Ты в ней решился зародить
И далее не мог любить,
Достигнув цели сей печальной.
Ты презрел все; между людей
Стоишь, как дуб в стране пустынной,
И тихий плач любви невинной
Не мог потрясть души твоей.

Не дважды бог дает нам радость,
Взаимной страстью веселя;
Без утешения, томя,
Пройдет и жизнь твоя, как младость.
Ее лобзанье встретишь ты
В устах обманщицы прекрасной;
И будут пред тобой всечасно
Предмета первого черты.

О, вымоли ее прощенье,
Пади, пади к ее ногам,
Не то ты приготовишь сам
Свой ад, отвергнув примиренье.
Хоть будешь ты еще любить,
Но прежним чувствам нет возврату,
Ты вечно первую утрату
Не будешь в силах заменить.

М.Лермонтов
---------------

Как страшно жизни сей оковы
Нам в одиночестве влачить.
Делить веселье — все готовы:
Никто не хочет грусть делить.

Один я здесь, как царь воздушный,
Страданья в сердце стеснены,
И вижу, как, судьбе послушно,
Года уходят, будто сны;

И вновь приходят, с позлащенной,
Но той же старою мечтой,
И вижу гроб уединенный,
Он ждет; что ж медлить над землей?

Никто о том не покрушится,
И будут (я уверен в том)
О смерти больше веселиться,
Чем о рождении моем...

М.Лермонтов
-------------------

Волны катятся одна за другою
С плеском и шумом глухим;
Люди проходят ничтожной толпою
Также один за другим.
Волнам их неволя и холод дороже
Знойных полудня лучей;
Люди хотят иметь душу...и что же?
Души в них волн холодней..

М.Лермонтов
  • 0

#539 веснянка

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1492 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 08.12.2009 – 23:11

Заміряні на покрустовому ложі
Кажуть, що я – зависокий.
Недолюблені і ніким непещені
Вважають мене ловеласом.
Лікар каже, що я
Забагато палю,
Священик – замало молюся.
Сусід зневажає мене за те,
Що я з ним не хочу випити.
Двірничка підозрює мене
У крадіжках опалого листу.

Політики мають мене за йолопа,
Генерали –
За небезпечного пацифіста.

І тільки син каже:
“У мене – чудовий татко.
він так рідко зазирає
У мій щоденник”.

податок геройства, і мито страждань
З нас здирають, мов шкіру старі пердуни.
Я ж волію загинути в війнах кохань.
А на інших нехай помирають вони.

Гей, музики!
До біса і марші, і гімн!
Я найкращий парламент віддам за бордель.
Я кохаю жінок, чисте сяйво колін,
Недоторканість перс і волосся руде.

А коли моє серце прохромить інфаркт
І душа моя рушить між зір і комет,
Бог у Книзі буття так опише сей факт:
Що ти з нього візьмеш?
Він був просто поет…”


Василь Терещук
  • 0

#540 КаваНеПийПивоЇжБорщ...

    Т Чарівне Гімно 2009

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3018 повідомлень
  • Стать:Не скажу
  • Місто:мами

Відправлено 08.12.2009 – 23:55

ROSETTA - wake.lift - wake [2007]

Wake slumbering giant
Melt and show remorse
among the gods we are
you had it all wrong.
I'll wait, watch, wonder, and weep.
I'll scream until the sobs flow
Until Europa swells again
Breathe
Breathe and the sea will teem with life
Breathe and the land will sink into a flow
Wake you slumbering satellite
Wake you satellite wake
Among gods you scream, wait, watch, and wonder.
What have you of Time?
How many cycles?
How many years since descending
You're the last of your kind
The last... 'O little prince'
Sleep
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних