Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#361 Zuzik

    наглий, самоувєрєнний хам!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1126 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 23.03.2009 – 22:22

Уривок... але ІМХО дуже сильно...

Значит, не надо.
Значит, не надо.
Плакать не надо.

В наших бродячих
Братствах рыбачьих
Пляшут — не плачут.

Пьют, а не плачут.
Кровью горячей
Платят — не плачут.

Жемчуг в стакане
Плавят — и миром
Правят — не плачут.

— Так я ухожу? — Насквозь
Гляжу. Арлекин, за верность,
Пьеретте своей — как кость
Презреннейшее из первенств

Бросающий: честь конца,
Жест занавеса. Реченье
Последнее. Дюйм свинца
В грудь: лучше бы, горячей бы

И — чище бы...
Зубы
Втиснула в губы.
Плакать не буду.

Самую крепость —
В самую мякоть.
Только не плакать.

В братствах бродячих
Мрут, а не плачут.
Жгут, а не плачут.

В пепел и в песню
Мертвого прячут
В братствах бродячих.

— Так первая? Первый ход?
Как в шахматы, значит? Впрочем,
Ведь даже н аэшафот
Нас первыми просят...
— Срочно

Прошу, не глядите! — Взгляд —
(Вот-вот уже хлынут градом! —
Ну как их загнать назад
В глаза?!) — Говорю, не надо

Глядеть!!!

Внятно и громко,
Взгляд в вышину:
— Милый, уйдемте,
Плакать начну!

Забыла! Среди копилок
Живых (коммерсантов — тож)
Белокурый сверкнул затылок:
Маис, кукуруза, рожь!

Все заповеди Синая
Смывая — менады мех! —
Голконда волосяная,
Сокровищница утех —

(Для всех!) Не напрасно копит
Природа, не сплошь скупа!
Из сих белокурых тропик,
Охотники, — где тропа

Назад? Наготою грубой
Дразня и слепя до слез —
Сплошным золотым прелюбом
Смеющимся пролилось.

— Не правда ли? — Льнущий, мнущий
Взгляд. В каждой реснице — зуд.
— И главное — эта гуща!
Жест, скручивающий в жгут.

О, рвущий уже одежды —
Жест! Проще, чем пить и есть —
Усмешка! (Тебе надежда,
Увы, на спасенье есть!)

И — сестрински или братски?
Союзнически: союз!
— Не похоронив — смеяться!
(И, похоронив, смеюсь.)


И — набережная. Последняя.
Всё. Порознь и без руки,
Чурающимися соседями
Бредем. — Со стороны реки —

Плач. Падающую соленую
Ртуть слизываю без забот:
Луны огромной Соломоновой
Слезам не выслал небосвод.

Столб. Отчего бы лбом не стукнуться
В кровь? Вдребезги бы, а не в кровь!
Страшащимися сопреступниками
Бредем. (Убитое — Любовь.)

Марина Цветаева. Поєма Конца.
  • 0

#362 Woman

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 543 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Львів

Відправлено 24.03.2009 – 10:00

У вас стільки сонця золотого,
Блакиті чистої, тепла, -
Неначе з краю чарівного
Вас хвиля моря принесла.
І як ви можете тут жити,
Серед безлюдних цих пустель.
Промінням серця свого гріти
Граніт холодних мертвих скель!
Чи принесли вас крила хвилі,
Щоб ви світили в сизій млі,
Щоб люди вірили, терпіли
І ждали сонця на землі.

Олександр Олесь



Мені ти приснилась давно
ВВійшла ти в думи мої
Я море люблю, бо воно
Нагадує очі твої.
Рокрив я до сонця вікно
Й дивлюся крізь проміння рої...
Я небо люблю, бо воно
Нагадує очі твої.
І радісні квіти весни
Коли у садах солов'ї,
Люблю я фіалки - вони
Нагадують очі твої.

Максим Рильський


Тобі тихенько: "Будь благословенна!"
Казав я, прокидаючись щоденно.
І знав, що то відвага. Ти спала.
До тебе грони тяг бузок буденний,
Його блакитність Всесвітом була.
Зворушені блакитністю повіки
Дрімали. І у них блукала мла.
А там, у кришталі, дрижали ріки,
Курились гори, блищали моря,
І ти тримала кулю на долоні
Криштальну, і спала собі на троні,
О Боже правий, ти була моя!

Арсеній Тарковський

  • 0

#363 Woman

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 543 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Львів

Відправлено 24.03.2009 – 11:41

Вибачте будь-ласка. Даний твір не належить до поезії, але він настільки гарно написаний, що я вирішила написати його саме в цій темі.

Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись… А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, – вона тремтить, як струна, – все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, – ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни…

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів’ялі троянди?

Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми?

Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в’януть білі троянди!

Візьми мене з собою.

Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії. Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу, вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже…

Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий!

І нехай в’януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди.

Леся Українка
7.11.1900

Повідомлення відредагував Малюсінька: 24.03.2009 – 11:42

  • 0

#364 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 24.03.2009 – 20:55

ІЗ ДНІВ СВЯТА
Боже, в цей вечір великий світ
Тремтить, як тонка павутина.

Поклади руку на мій живіт —
Там б’ється твоя дитина.

Покладь і скажи їй, що ти робив
Сьогодні в цім світі впертім.

Вона ж мені скаже, що ти любив
Мене понад все.
Й безсмертно.

Вона там мізинцем малим пошкребе,
Шукаючи райську браму.

Вона тобі скаже, що я тебе
До смерті люблю.
Як мама.

Марія Матіос

Повідомлення відредагував Поціновувачка сутінків: 24.03.2009 – 20:57

  • 0

#365 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 30.03.2009 – 20:36

СОН
(нона)

Струнка, білява, з синіми очима,
Неначе лебідь з хвилі вдалині
(В вечірній тиші ми лише одні), —
Мені вона привидилась вві сні.

І я завмер, милуючись плечима,
Не бачачи обличчя. Раптом — крик,
Надтріснутий, і немічний, і милий,
Мене ж покинули тоді останні сили,
А образ... образ, ніби привид, зник.

Василь Стус. 1955

ПС: один з перших (якщо не перший) вірш Стуса.

Повідомлення відредагував Ґвинтик: 30.03.2009 – 20:37

  • 0

#366 Руда_миша

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 547 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Центру та окраїн Львова

Відправлено 30.03.2009 – 21:03

В дитинстві ще… давно, давно колись
Я вибіг з хати в день майовий…
Шумів травою степ шовковий,
Сміявся день, пісні лились…

Весь Божий світ сміявсь, радів…
Раділо сонце, ниви, луки…
І я не виніс щастя-муки,
І задзвеніли в серці звуки,
І розітнувсь мій перший спів…


О.Олесь
  • 0

#367 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 30.03.2009 – 22:45

ДО КЛІМЕНИ

Ці співи фантастичні,
Мелодії містичні —
За очі голубі,

Усе тобі,

За голос твій співочий,
За усміх твій дівочий,
Що в серці будить рій

Жагучих мрій,

За те, що ти, єдина,
Мов біла лебедина,
Мов аромат лілей

У тьмі алей,

За те, що з тебе лине
Світіння янголине
I музика тонка,

Така п'янка,

Що всю мою істоту
Пронизує достоту
Вогнем своїх промінь —

Вовік амінь!

Поль Верлен (переклад Миколи Лукаша)
  • 0

#368 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 31.03.2009 – 16:08

Не треба боятися проспати...
Страшно — забути прокинутися...
Якби бути стріхою і відчувати усіх
Птахів на власному тілі,
Коли здається, що з твоєї душі
Вилітають голуби...
Коли на твоє серце падає мертвий ворон...
І спить — допоки його не забере дощ.
Часом треба просто повірити,
Що живе від мертвого різниться лише запахом...
Посадити пір’їну, і проросте дерево з подушками.
І позривати ті подушки,
І поскладати одну на одну...
Аж до янголів... які самі сиплють ті пір’їни,
Щоб нам до них — ближче...
Часом треба просто повірити,
Що янголи різняться від людей лише пропискою.

Христя Венгринюк
  • 0

#369 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 31.03.2009 – 16:40

УМОВА

Якби був сенс
жити
то був би сенс
жити

Якби був сенс
ще сподіватися
то був би сенс
ще сподіватися

Якби був сенс
хотіти вмерти
то був би сенс
хотіти вмерти

Майже все мало б сенс
якби був сенс

Еріх Фрід
  • 0

#370 Dovgapanchoha

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 307 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 31.03.2009 – 22:25

Юрій Андрухович

1.
Індія починається з того, що сняться
сни про виправу на схід. І вони сюжетні, вони -
наче фільм, по якому блукаєш героєм-зухом.
Просто чуєш сурму або ґонґ, або дзвін води,
або голос, який шепоче: "Устань і йди!",
але ти не певен, чи серцем почув чи вухом.
Індія - це не зовсім півострів. Це материк,
що межує з Нічим. Ані атлас, ані словник
не враховують факту, що світ оповитий Нілом.
Що зірки на небі - це, власне, одна з вистав
у театрі Бога. І, видно, час не настав -
площину нам легше вважати кулею. Тілом.
Ми вважаємо кулею те, що лежить, мов корж.
Але ти, почувши різке й наказове "марш!",
добуваєш меча і рушаєш на схід, аби вмерти.
І лаштуєш загін веселих та злих зарізяк,
і вони в поході співають приблизно так,
як ангели в небі нічні херувимські концерти.
Площина - це пустелі й царства, хребти, міста,
над якими лишень атмосферна густа висота
в сім ворожих небес, - і яка з них розрада чи манна!
Тільки втративши коней і друзів, увесь обоз,
виноградною впертістю кручених, битих лоз
ти проб'єшся туди, де доречне слово "рахманна".

2.
Марко Поло казав неправду, коли
запевняв, нібито мули, воли, осли
над проваллям пітьми і тібетом імли
привели його далі на схід - до Китаю.
Шлях його, безперечно, - то блуд петлі.
Марко Поло, певно, спав у сідлі.
Адже далі на схід немає землі,
адже Індія - це межа, це те, що скраю.
Про який там схід можна казати, якщо
Є стіна, за якою велике й німе Ніщо,
і Воно не любить нас не знати за що,
як здається нам, бо насправді Воно ніяке.
Так що тут зупинка для прощ і пущ,
і останній камінь, і дощ, і кущ,
і тому гординю в собі розплющ -
ця стіна не з тих, які беруть зарізяки.
Ця стіна - це примара така, об яку
розсипається Азія з ii масивом піску,
розбиваються валки всі об неi, стрімку,
а над нею вже інший вимір: там Бог, світила.
Але ти приблуда, і доля твоя така:
мандрувати вниз, поки тече ріка,
поки віриш: на світло, немов з мішка,
можна все-таки вийти. Ціною дурного тіла.

3.
Увійшовши в хащі, де повно птиць,
уяви: природа - майстерня Бога,
по якій блукає твоя знемога.
Все, що можеш ти, - це упасти ниць.
Невблаганна зелень зійшла, як мор,
як потоп, як піна, слизька на дотик.
Ці рослини горді. Вони наркотик.
Ці рослини схожі на хор потвор.
"Але що там зелень! Вона - це тло
для рептилій, гемонів. Я вбираю
це гниття, цю розкіш - праобраз раю,
де не все збулося й повсюди зло".
Ти, що маєш меч і до нього дух
у спасеннім тілі, рубай, мов Юрій,
розпанахуй гемонів, гарпій, фурій,
розтинай пітонів, немов ропух!
Бо якщо вже тут збожеволів Бог
і вінцем творіння цей бестіарій,
де яріє регіт чортячих арій, -
ти повинен цим падлом встелити мох!
Ти повинен вийти з хащів, поки
над тобою Пані Ясна пробуде.
Ти, що світло маєш в очах приблуди,
мусиш вийти на срібло - на плин ріки.

4.
Звичайно, що ріка тяжіє тільки вниз,
повільна і в'язка, немов рослинний слиз,
коли твоя рука багром тримає спис.
І дивишся в ріку, і бачиш не рибин,
не мушлі на піску, що світяться з глибин,
не лілію тяжку і ясну, мов ясмин.
А бачиш, мов у сні, своє лице в ріці -
самотність у човні, з жердиною в руці,
своє лице на дні і рану на щоці.
На берегах цих вод живе химерний люд:
покручений народ впав на рівнину тут.
Ти зажадав - і от поглянь на цих паскуд!
В них тисячі принад: копитця, мов у кіз,
кохання через зад, а iжа через ніс,
у них немає "над", у них темніє ліс.
В них черева, мов льох, а iхня кров - узвар,
в них дух, як мова, всох, в них мова, як в татар,
в них шестирукий бог і довгорукий цар.
Хто розв'язав цей міх і випустив на світ
знічев'я, мов на сміх, цих власників копит,
хто дав iм для утіх жадання бути "під"?
Захищений плащем, тримаючись багра,
пливеш крізь рев сурем з-під серця і ребра
туди, де вхід в Едем. І в пекло теж діра.

5.
Повсюдна присутність у хащах тритонів, драконів,
ґрифонів, піфонів і те, як шаліють коти,
обернуті в духів, поява комет і циклонів -
ознаки, що дихає пекло десь поруч. І ти
знаходиш цей отвір, ступаєш у сморід і морок
і йдеш над вогнем. І хитаються ветхі мости,
і хто його знає - чорти і хорти, і хвости.
Хрести себе, знай, ненастанно - сто сорок по сорок
разів. Ця виправа для тебе воєнна,
за поли плаща і за плечі хапає геєнна,
за піхви меча і за лікті, і чуєш: "Плати!"
Гей, ви, там на небі, поглухли?!
Святі з висоти
втручаються рідко в перебіг подій, але вчасно.
Ангели женуть, як воскреслі пілоти - по три,
а то і по п'ять, і по сім, і цвітуть непогасно
мечі в них і крила, й тебе визволяють з діри,
і сад задля тебе розгорнуто вздовж вертикалі:
дерева все вищі, птахове все ближчі й дари
щоразу солодші, вагоміші. Це прапори,
тимпани, тюльпани й так далі, і книги в перкалі,
і кисень, і мед, і так далі. І ти, над земною
поверхнею піднятий все-таки, над площиною,
і вже не вернешся, хоч кров'ю зійди, хоч згори!
Тобі залишається рівно світити згори.
  • 0

#371 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 01.04.2009 – 09:27

ІРОНІЯ ГРІХА

В небесній книзі пишуть не пером.
А чим — не знаю.
Там — своя програма.
Тріщить в мені Адамове ребро —
І проситься вернутись до Адама.

Яка ж ти, Божа глино, нетривка,
Слизька, як із благословення Хама.
Бо як дрижиш ти, Євина рука,
Від однієї думки про Адама.

А він — Адам,
ох, Божечку, Адам —
Стоїть собі, у вус собі сміється.
«Адью» махає райським всім садам —
На авантюри вже не піддається.

Бо яблуко надкушено — і все,
Зажило місце, де ребро ломили.

НЕ Єва йде.

НЕ яблуко несе.

Але й відмовить їй — немає сили.

Марія Матіос
  • 0

#372 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 02.04.2009 – 19:16

Рідна Мова

Мова кожного народу
неповторна і — своя;
в ній гримлять громи в негоду,
в тиші — трелі солов'я.

На своїй природній мові
і потоки гомонять;
зелен-клени у діброві
по-кленовому шумлять.

Солов'їну, барвінкову,
колосисту — на віки —
українську рідну мову
в дар мені дали батьки.

Берегти її, плекати
буду всюди й повсякчас,
бо ж єдина — так, як мати,
мова в кожного із нас!

Оксана Забужко
  • 0

#373 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 03.04.2009 – 18:05

МИ ПОМРЕМ НЕ В ПАРИЖІ

Забуваються лінії запахи барви і звуки
Слабне зір гасне слух і минається радість проста
За своєю душею простягнеш обличчя і руки
Але високо і недосяжно вона проліта

Залишається тільки вокзал на останнім пероні
Сіра піна розлуки клубочиться пахне і от
Вже вона розмиває мої беззахисні долоні
І огидним солодким теплом наповзає на рот
Залишилась любов але краще б її не було

В провінційній постелі я плакала доки стомилась
І бридливо рум’яний бузок заглядав до вікна
Поїзд рівно ішов і закохані мляво дивились
Як під тілом твоїм задихалась полиця брудна
Затихала стихала банальна вокзальна весна

Ми помрем не в Парижі тепер я напевне це знаю
В провінційній постелі що потом кишить і слізьми
І твого коньяку не подасть тобі жоден я знаю
Нічиїм поцілунком не будемо втішені ми
Під мостом Мірабо не розійдуться кола пітьми

Надто гірко ми плакали і ображали природу
Надто сильно любили коханців соромлячи тим
Надто вірші писали поетів зневаживши зроду
Нам вони не дозволять померти в Парижі і воду
Під мостом Мірабо окільцюють конвоєм густим

Наталка Білоцерківець

Я обожнюю пісню Мертвого Півня на ці слова. І тому, завжди, читаючи цей вірш, чую її в голові. Не знаю, чи так само б мені цей вірш сподовся, якби я не чула цієї пісні ніколи.
  • 0

#374 Knecht

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 300 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Луцьк

Відправлено 13.04.2009 – 18:30

Богдан-Ігор Антонич
Площа янголів


На площі театральній мармуровий тенор
вже двісті літ співає зорям золотим.
Коли з наказу ночі стануть веретена,
завмерлі ткальні сповиває сивий дим.

Дівчата від станків вертаються додому
і мріють в сласних снах про тенорів палких,
як пестять їх нестямно й миють співом горла
й руді коти зрадливо ластяться до них.

Господар міста – лев, що спить
під арсеналом,
підводиться поволі, йде в пустиню площ.
Герої сплять, в домах розпусти ще співають,
і бунтарям у тюрмах волю дзвонить дощ.

На площі мідних янголів, сповитій в тишу,
коли інкавст червоний розливає тьма,
історик з п’єдесталу про минуле пише
і гусяче перо мачає в каламар.
  • 0

#375 Dovgapanchoha

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 307 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 15.04.2009 – 00:28

ПЛУЖНИК ЄВГЕН

Ніч... а човен - як срібний птах!..
(Що слова, коли серце повне!)
...Не спіши, не лети по сяйних світах,
Мій малий ненадійний човне!
І над нами, й під нами горять світи...
І внизу, і вгорі глибини...
О, який же прекрасний ти,
Світе єдиний!

***
Я знаю:
Перекують на рала мечi.
I буде родюча земля —
Не ця.
I будуть однi ключi
Одмикати усi серця.

Я знаю!
I буде так:
Пшеницями зiйде кров,
I пiзнають, яка на смак
Любов.

Вiрю.

Повідомлення відредагував Dovgapanchoha: 15.04.2009 – 00:29

  • 0

#376 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 18.04.2009 – 08:30

***
Чекаю свого Довбуша.
Чекаю.
Ми всі такі: чекаємо когось.
Чеканням, як віками, обростаю,
Але чекаю.
Довбуша.
Свого.

— Та він диявол!
— Але він розбійник...
— Ти, жінко, свою примху всупокій.

А я уперта.
І мені не бійно!
Хай би розбійник.
Але Долвбуш.
Мій.

Марія Матіос

Повідомлення відредагував Поціновувачка сутінків: 18.04.2009 – 08:31

  • 0

#377 Knecht

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 300 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Луцьк

Відправлено 20.04.2009 – 21:49

Євген Маланюк
ОСІННІЙ СТІКС


Знов в сурми вітру осінь кличе
Справлять останній похорон,
І в ніч, ховаючи обличчя,
Керує човен свій Харон.

Вже жовтень вилиняв до кости,
Рида простором листопад,
Стриба і в зливах потопа
Під дикий регіт високости.

Заплющивши повіки хмар,
Забуло небо землю знову.
В яку весну незнано-нову
Везе Харон чергу примар?
  • 0

#378 веснянка

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1492 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 28.04.2009 – 00:34

Отак живу: як мавпа серед мавп

чолом прогрішним із тавром зажури

все б'юся об тверді камінні мури,

як їхній раб, як раб, як ниций раб.

Повз мене ходять мавпи чередою,

у них хода поважна, нешвидка.

Сказитись легше, аніж буть собою,

бо ж ні зубила, ані молотка.

О Боже праведний, важка докука —

сліпорожденним розумом збагнуть:

ти в цьому світі — лиш кавалок муки,

отерплий і розріджений, мов ртуть.

X. 1968.ВАСИЛЬ СТУС
  • 0

#379 Саляма

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3140 повідомлень

Відправлено 28.04.2009 – 20:21

Я не любви Твоей прошу

Я не любви Твоей прошу.
Она теперь в надежном месте...
Поверь,что я Твоей невесте
Ревнивых писем не пишу.

Но мудрые прими советы:
Дай ей читать мои стихи,
Дай ей хранить мои портреты-
Ведь так любезны женихи!

А этим дурочкам нужней
Сознанье полное победы,
Чем дружбы светлые беседы
И память первых нежных дней...

Когда же счастия гроши
Ты проживешь с подругой милой,
И для пресыщенной души
Все сразу станет так постыло -

В мою торжественную ночь
Не приходи. Тебя не знаю.
И чем могла б Тебе помочь?
От счастья я не исцеляю.

А. Ахматова
  • 0

#380 Хтось_дивний

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1037 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Україна, Тернопіль

Відправлено 28.04.2009 – 23:51

Світе тихий, краю милий,
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано,
За що, мамо, гинеш?
Чи ти рано до схід сонця
Богу не молилась?
Чи ти діточок непевних
Звичаю не вчила?
«Молилася, турбувалась,
День і ніч не спала,
Малих діток доглядала,
Звичаю навчала.
Виростали мої квіти,
Мої добрі діти,
Панувала і я колись
На широкім світі,—
Панувала... Ой Богдане!
Нерозумний сину!
Подивись тепер на матір,
На свою Вкраїну,
Що, колишучи, співала
Про свою недолю,
Що, співаючи, ридала,
Виглядала волю.
Ой Богдане, Богданочку!
Якби була знала,
У колисці б задушила,
Під серцем приспала.
Степи мої запродані
Жидові, німоті,
Сини мої на чужині,
На чужій роботі.
Дніпро, брат мій, висихає,
Мене покидає,
І могили мої милі
Москаль розриває...
Нехай риє, розкопує,
Не своє шукає,
А тим часом перевертні
Нехай підростають
Та поможуть москалеві
Господарювати,
Та з матері полатану
Сорочку знімати.
Помагайте, недолюдки,
Матір катувати».

Начетверо розкопана,
Розрита могила.
Чого вони там шукали?
Що там схоронили
Старі батьки? — Ех, якби-то,
Якби-то найшли те, що там схоронили,-
Не плакали б діти, мати не журилась.

Т.Шевченко. Розрита могила
Вивчив в другому класі і досих пір пам"ятаю.
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних