Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#341 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 16.03.2009 – 19:28

НАСТРОЙКА ОРКЕСТРУ

Що це — десь розсипається з́амок з льоду
(крижані бурульки тенькають тонко),
а чи б’ються свічада в друзки півтонків
(погребельним дзвоном чиєїсь вроди)?..
Це — настройка оркестру (стогін басовий,
нутряний, нижчепоясний — десь насподі).
Починати — страшно, і длятись — годі:
мить — і вилетить Той, мов кажан зі схову,
хто, припавши до пульту, викине руки
жестом не-для-молитв і не-для-обіймів —
і до нього в рукав шугонуть самовійно
всі крихкі зірки порізнених звуків!
Ах, настройка оркестру — первісний хаос!
Зараз вигулькне Він в світляному колі,
відмітаючи все, що не-в-лад, не-в-колір, —
і назветься — творивом те, що зосталось.
...Але що, коли в зворотнім порядку
відіграти тасьму — у ту шклоливарню,
де товклися звуки, безладно й шквально,
і солодка була обіцянка початку?
Відіграти — як річку, що вже була скресла,
у мулкий болотистий в́иток, як власну
біографію — в темну, волого-заласну
дозачатню утробу, в голодні чресла,
як усю історію — в бік кроманьйонця
(або в бік динозаврів!) — о, скільки нитей
обірвались, якими би — замінити
те, що потім вилізло грітись на сонця!
Найгарніші симфонії (ще не вчуті!),
найсяйніші культури (сліпили б око!) —
все вихриться промельком, натяком, скоком,
все крізь хаос летить, прориваючись — бути!
Какофонія версій! провали! світлоти!..
Відіграй, переграй, все записане витри —
хто нам ноти підсовує на пюпітри?
Хто сказав: це єдино можливі ноти?
Що, як досі тури гуляють степом?
Що, як князь Острозький прийняв латинство?
Що, як Сталін і Гітлер померли в дитинстві,
а Полтавську битву виграв Мазепа?
І земля на китах, і нема Галілея,
і незайманий атом не рукав з кола?..
(Що, як хлопчик твій, золотий і шовковий,
не щезав у дальнім кінці алеї?..)
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Мерехтіння смичків (вересне, недотягши
до вершини, і зірветься), сипучий брязкіт...
Це настройка оркестру. Це ще не поразка.
Тобто, все іще можна зіграти інакше...

Оксана Забужко
  • 0

#342 Joey

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 158 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:ФраникА)))

Відправлено 16.03.2009 – 19:44

Цей вірш нажаль російською і я знаю що так не можна нв форумі але просто при перекладі (ну принаймні в моїй інтерпритації) виходить не те що треба Так ось і ВІН:

Когда ты спросишь, как я сплю
Ночами долгими один, - одно отвечу:
Да, полон я тоски
О той, кого люблю,
Кого я больше никогда не встречу!

Отомо Якамоти




Один з найпрекрасніших танка, які тільки я не читав)))
  • 0

#343 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 16.03.2009 – 20:02

ТРИ ОСТАННІ ЕЛЕГІЇ

Вересень

Осінь, о Господи-Боженьку, це ж бо осінь!..
Димно й гіркаво: так пахне свобода — остання затяжка...
І на терасі, де пито каву, ґаздують оси
В бурих кришталиках цукру на денці чашки.
Поблизу дирчить коловорот — там щось мурують на зиму
(Ніби гадають ув’язнити час у тривкій оболонці!).
Свідомість ворушить словами, наче губами чужими.
Листя кленове горить, як вії на сонця.
А просинь така сирітська в раптових просвітах!
Попід вікном враз — виразні, мов свіжа кладка,
Мулярів голоси:
— Пам’ятаєш прораба Вітю?
Того, що в Біличах жив? Помер. Хароший був дядько.
(Так колись говорили: «Царство йому небесне»).
Довшає вільгла тінь — негативом усіх поетик,
І від слів моїх («Лазарю, встань!») Вітя-прораб не воскресне,
Лиш під ногами — сухе шарудіння чернеток...
Жестом, яким відгортають волосся з лоба,
З-перед очей відведи ці дими безшелесні:
Зрештою, й ціле життя — лиш даремна спроба
Підготуватися до того, що — не воскреснем.


Жовтень

Відліпити від себе цей день, як нав’язливу іриску
(На брунатній поверхні — вологі відбитки зубів):
По освітлених кухнях виборні сидять товариства
І за кавою власну виборність доводять собі...
Так, я трошки стомилась од цього неспинного руху,
Переміни облич — і незмінности марних зусиль
Зрозуміють співрозмовця
[indent]малинові, збуджені вуха[/indent]
І на зойкнуто-впущенім слові розсипану сіль!
Не слова, не діла — лиш ці покрадьки явлені знаки
Враз засвічують суть так, як іскри — прихований струм.
І сьогодні також хтось не зміг у мені розпізнати —
Як герой Мопассана — свою безталанну сестру.
Ілюзорніє час, і — ривком — ілюзорніє близькість:
Просто зсув календарний, чи скручений-в-безвість маршрут?..
(Наче рибки кімнатні, знадвору зітхаюче листя
Підпливає до темної шиби — й ротами втикається в кут).
Втім, на кухнях, що білістю схожі на операційні,
Все ж існує тепло (і, з-під денець, — вологі пруги...).
Допивається кава.
Міняються уряди.
Вищають ціни.
І — напевно, вже час:
[indent]на добраніч, мої дорогі...[/indent]


Листопад

Цей світ засинає, і в ньому кінчаються творчість:
Холонуть рукописи, й води дубіють в озерах,
І пара од видику, наче снага богоборча,
Клубиться все нижче, зрівнявшись з позначкою «зеро».
Мов голі різкі корневища галузяться в небі —
І, марно чіпляючись, дряпають простір осклизлий:
Цей світ перевернутий — в землю вертається, в себе,
В лілову, придимлену сухість опалого листя.
Та ще не зима — ще в полях теракота й червінька,
Ще вітер, ідучи по водах, ворушить їх дрожем,
І кинути дачі у плямах зотлілого тиньку
Іще озиваються гулом, як відра порожні!
Ну що ж — консервуймо натхнення, як фрукти на зиму!
(Ґаздівське пожвавлення наше зумисне і вбоге:
Крісь скло нетутешности нас споглядає незримо
Морожена слива — чи око забитого бога?).
Це час застигає — як кров у безвиході тіла.
Трусок, зголубілий од холоду, хрумко вгризається в кроки.
Чого ми хотіли, згадаймо, чогось же хотіли?
Невже тільки, справді, — дожить до наступного року?..


Оксана Забужко
  • 0

#344 Knecht

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 300 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Луцьк

Відправлено 16.03.2009 – 20:52

Ґеорґ Тракль
Еліс


І

Невимовна тиша цього золотого дня.
Під старими дубами
Ти лежиш спокійно, Елісе, з розкритими очима.

У синяві їхній видивляє себе сон коханців,
На твоїх устах
Тихнуть їхні щасливі зітхання.

Надвечір тягне рибалка свій важкий невід.
Добрий пастух
Виводить свою отару на світле узлісся.
О, які чисті дні твої, Елісе!

Ніжно падає
На голі мури синя тиша оливи.
Завмирає старця похмурий спів.

Золотий човен
Колише твоє серце, Елісе, в пустці неба.



ІІ

Ніжні дзвони лунають в грудях Еліса
Надвечір,
Коли голова його пада на чорні подушки.

Синій звір
Стікає кров'ю в колючім терні.

Там, на узбіччі, стоїть іржаве дерево,
Падають з нього блакитні плоди.

Прикмети й зірки
Скрадливо тонуть у глибокім ставі вечора.

А за пагірком уже зима.

Сині голуби
Спивають уночі зледенілий піт,
Що спливає з чистої скроні Еліса.

І весь час налітає
На чорні мури самотній вітер бога.

(Перекладач: Д.Наливайко)
  • 0

#345 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 16.03.2009 – 20:59

Олександр Олесь

ТИ НЕ ПРИЙШЛА

Ти не прийшла в вечірній час…
Без тебе день вмирав сьогодні,
Без тебе захід смутно гас
І сонце сходило в безодні…
Ти не прийшла в вечірній час.

Тебе, здавалось, ждало море,
І все не гасли скелі гір,
І все дивилися в простори…
І довго їх останній зір
Шукав тебе і гас на морі.

Ти не прийшла в вечірній час…
Самотньо сонце попрощалось,
І сумно, сумно день погас…
Когось, мов, серце не дождалось,
Хтось не прийшов в вечірній час.

Італія. 1913
  • 0

#346 Едм

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 136 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:-

Відправлено 16.03.2009 – 20:59

Ґвинтик, вказуйте автора. Шана за Забужко, в свій час не впорався знайти її поетичні праці в тенетах. "Оркестр" така динаміка з кожним рядком.

:) Трохи присів на "зле" віршування Б.-І.Антонича, чітко і суворо: ...ех, доведеться від рук набирати, ще не весь світ в тенетах :)

Вірш поза збірками.

ОСТАННЯ НІЧ

Крик невимовний у горлі застряг,
він п'ястуками у стіни бив.
Місяць, що висів на небі, мов стяг,
блиском отруйним у серце сплив.

Завжди холодний, байдужий, злий мур
у порожнечі беззвучно дуднів.
Виплив із сутіні запит похмурий:
"Скільки лишилось ще днів?"

Тиша лящала у вухах, мов тріск,
німо хвилини стікали дощем.
Тільки придушений відгомін різко:
"Хочу ще жити, жити ще!"

Спротив розбився безсило об мур,
ніч залила камеру вщерть.
Виповз із темряви чорний щур -
смерть.

24 лютого 1933
  • 0

#347 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 16.03.2009 – 21:03

Олександр Олесь

***

Чому з тобою ми не хвилі?
Удвох за руки ми б взялись
І в край щасливий полетіли,
Де ждала нас любов колись.

Чому не птахи ми з тобою?
Ми б не нудились на землі,
А над горою сніговою
З ясними хмарами жили.

Чому ми й досі не здолаєм
Свого минулого забуть?
Ми б в щасті чистім і безкраїм
Могли б, як в морі, утонуть.

***

Повідомлення відредагував Ґвинтик: 16.03.2009 – 21:04

  • 0

#348 Саляма

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3140 повідомлень

Відправлено 16.03.2009 – 21:31

Осінь і ваше обличчя...
Листя зів"яле зідхання...
О, не підходьте ближче -
На віддалі глибше кохання.
Мусимо навіть обоє
В очі собі не дивитись,
Бо ненароком любов"ю
Можемо отруїтись.
Осінь і ваше обличчя,
Наче та осінь, підступне.
О, не підходьте ближче -
На серце мені наступите.
Нині ми розлучаємось
На відстані. Німо й тихо
Станете власне мовчання,
Наче обруч, котити.
А я мовчати не зможу,
Буду в осінні днини,
Спиняючи перехожих,
Питати котра година.
Осінь і ваше обличчя...
Листя зів"яле зідхання...
О, не підходьте ближче -
На віддалі глибше кохання.

з "Мальви Ланди" Ю. Винничука
  • 0

#349 Past

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 650 повідомлень
  • Стать:Не скажу

Відправлено 16.03.2009 – 22:13

Мої сумніви
Я не можу писати віршів.
Вірші пишуть лише нещасливі.
Я могла, доки в серці горів
Вогонь згадок болючих, тремтливих...

Я тепер як в тумані іду.
Незнайома, ямиста дорога.
Не на щастя і не на біду
Повернути тебе дана змога

Знову сумніви серденько рвуть.
Я тобі більше не довіряю.
Добре знаєш, любов - наче ртуть,
Що її на долоні тримають.

Тільки стиснеш лишень - все, нема,
Не шукай, нема сенсу шукати.
Повернутись я хочу, дарма
Що як смерті боюся утрати.

Гра з любов'ю, як той ржавий ніж,
Що пронизує серце. Від болю,
Хай пекельного - на, котик, ріж! -
Вже не гірше. Я вбита тобою.

Я боюся, що граєшся ти,
Що як рушу назустріч покинеш.
Я не винесу знов самоти.
Обіцяй, що ніколи не зникнеш.
  • 0

#350 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 17.03.2009 – 13:09

РОЗМОВА

...І впіймані руки випручуєш з хрускотом: смерти
нема! і свободи — нема! а в любові — тіла і тіла...
— Послухай, скажи мені от що...
— Одверто?
— Одверто! —
І пальці вистукують дріб об поверхню стола...
— Ну добре, не хочеш — не треба!
— Чого ти, що сталось?
— Нічого не сталось, лиш тільки не стукай! Цей дріб
нестерпний! —
— Ох, вибач. А що, цигарок не зосталось? —
І пальці беруться кришити беззахисний хліб...
Мовчанка. О так! Впізнають тебе, мить розставання
(всім тілом ураз осягнувши тяжіння земне)!
По спалених обширах мозку — немов по саванні
бізоном зацькованим — розпач наосліп жене!
Ці смажні вуста, потемнілі (лизнув) на цин́амон
(судомний ковток), — все на відстань руки! але це
не ґрунт під ногами — це час розколовся між нами,
і в тріщину ринули води, розмивши лице.
О, як нас розводить!
— Так що ти хотіла почути?
— Дарма, вже не хочу.
— А я здогадався.
— Невже?
(Перебрязк іронії, схоже навзаєм очутив
обох — наче в рані кістки зачепило ножем).
Це тягнуться жили — так тоскно, так щемно, так скімно,
з безодень душі витягаючи цебра — пусті...
Це ми розминулись в тісній напівтемній яскині —
кімнатці, рознятій на різні час́ові пласти.
І ти, котрій більше-ніж-рівня-мені, — не розрадця,
ти й сам зараз міг би промовити вголос: «Затям,
за наше, од люду й од Господа прокляте братство,
родацтво, відьмацтво — належить платити життям,
належить платити — на літа, а може, й до скону
позбувшись себе, заоравши всі власні шляхи», —
і вставши, мене поцілуєш в чоло, як ікону, —
і смажні вуста, як облатка, здадуться сухі...
А втім — мовчимо. Тишина прибуває, як води,
і руки лежать на столі — мов знач́ать поміж нами межу...
І раптом:
— Так що? Ти, здається, хотіла свободи?
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
— Я чаю хотіла. А чай уже вистиг, — кажу.

Оксана Забужко
  • 0

#351 Немі

    т-зло, т-дурепа, т-невдаха, т-піся, т-ононіміст. я звьозда.

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2566 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Олімп

Відправлено 17.03.2009 – 13:38

Хоч би світало …- Мамо, хліба!
Підвівся батько: замовчи!
Коло вогню в вагони збились
І мруть голодні втікачі.
І дим їм очі виїдає,
Мороз проходить аж в кістки.
А за вагоном крик і гомін,
Обмін, торгівля і свистки.
В лахмітті, в скорбі, у болячках
Зігнулась мати. В щось дитя
Їм жить і жить, та над полями
Уткнула, та й все: нумо спати –
Навік заснуло б ти життя!
Прийшли сюди, а голод з нами,
Й нема людей поміж людей.
Ти чув!.. Недавно десь тут жінка
Зварила двох свої дітей!!!....
Одскочив батько: - Божевільна!
Мовчи! Мовчи! Для чого це? –
Схопилась мати й закричала,
А батько плюнув їй в лице.

Голод
Павло Тичина

  • 0

#352 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 20.03.2009 – 17:55

ЗА ГУЦУЛЬСЬКИМИ МОТИВАМИ

...то трохи страшно
(по-гуцульськи — «пудно»):
жаги чи смерти незбагненний свист...

Я так життя — безтямно і безпутно —
Просвистую, як в пальці чи у лист.

І трохи жаль
(а по-гуцульськи — «банно»),
Що є, як є.

А є не так.

Не ті...

Що ні одного Бога, окрім мами,
Не маю я в минаючім житті.

Марія Матіос

  • 0

#353 Zuzik

    наглий, самоувєрєнний хам!

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1126 повідомлень
  • Стать:Чоловік

Відправлено 20.03.2009 – 18:01

Почитав ґвинтикові цитати Олександра Олеся і згадав той вірш що вразив колись мене

В кафе наповненім юрбою
Де ллються вина золоті,
Як я люблю лишатися з тобою,
О смутку мій, на самоті

В кутку десь, в сутіні вечірній
Ми сидимо удвох,одні,
І тихо слухаєм в журбі безмірній,
Як плачуть струни жалібні.

І серцю солодко,Музика грає,
Огні, веселий сміх,вино...
Як хороше,коли страждає
На світі серце хоть одно

Олександр Олесь, 1919 рік

приємно згадати під меленхолію у львівській кнайпі...
  • 0

#354 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 20.03.2009 – 18:40

Ти ніч оспівуєш, як я
Колись оспівував в тім віці -
Праматір вічного буття.

А день гримить з каміння й криці,
А день палає й палить все,
Що ще живе і ніжне, й любе.
І світові навбач несе
Несите пекло самозгуби.

І неминучість бачить зір.
В нещадній ясності загину.

Ти ж в тайних літерах сузір
Шукаєш відповіді, сину.



Є.Маланюк.
  • 0

#355 pannihto

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 6 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Київ

Відправлено 20.03.2009 – 18:48

Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:

"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя - жіноча краса.

Тільки мудрість, наука і старші літа
Подають проти неї міцного щита".

Арістотель-мудрець по садочку гуля, -
Бач, Аглая іде і очима стріля!

Та Аглая, котрої надземна краса
Звеселяє людей і самі небеса;

Та їдких її слів і шпаркого ума
Всі боялися, навіть цариця сама.

Арістотель дівчині гаразд придививсь,
Як повз нього ішла, низько їй поклонивсь

І промовив: "Аглає, благаю, молю!
Над всю мудрість, над сонце тебе я люблю.

На часок-волосок вволи волю мою,-
Чого хоч загадай, я для тебе зроблю!"

Усміхнулась Аглая. "Се ж почесть мені,
Що на мні зупинив свої очі ясні

Той мудрець, що пишаєсь ним Греція вся,
Що умом обняв землю, зглибив небеса.

Я твоя. Що захочеш, зо мною чини,
Лиш одну мою просьбу в тій хвилі сповни.

По саду тім, де в'ються доріжки круті,
Півгодини мене повози на хребті".

Усміхнувся мудрець. Дивні примхи в дівчат!
Та дарма! Обіцявсь, то вже годі бурчать.

І хламиду він зняв, і рачкує піском,
Його очі Аглая закрила платком,
І сидить на хребті, й поганяє прутком.

Так заїхали враз аж на площу садка,
Де під тінню дерев край малого ставка

Олександер сидів, його мати й весь двір,-
Срібний сміх там лунав, і пісні, й бренькіт лір.

А Аглая кричить: "Ну, мій ослику, ну!"
Ще минуточки дві! Ще мнутку одну!"

Аж у круг двораків його дівка пуста
Завела, і зіскочила живо з хребта,

І платок із очей поспішилася знять...
Що там сміху було, то й пером не списать.

Арістотель-мудрець Олександра навчав
І такий у альбом йому вірш написав:

"Більш, ніж меч, і огонь, і стріла, і коса,
Небезпечне оружжя - жіноча краса.

Ані мудрість, наука, ні старші літа
Не дають проти неї міцного щита.

Се я сам досвідив. Лиш мертвець та сліпець
Може буть проти неї надійний борець".
  • 0

#356 Knecht

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 300 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Луцьк

Відправлено 20.03.2009 – 20:28

Євген Маланюк
Символ

Чим далі, тим похмуріш мряки,
Тим небезпечніша дорога...
О, ніби Ніке з Самотраки,
Твоя смертельна перемога!

З одірваною головою,
Безумна і посмертно-біла,
Вона несе над полем бою
Своє сліпе й крилате тіло.

Але в руках, у тьму простертих,
В несамовитій силі руху —
Така страшна погорда смерти,
Таке сліпуче сяйво духа,

Що кам’яніє скудний розум,
Заблуканий в словесних пущах,
І шкіра терпне, і морозом
Проймає теплі жили сущих...

І ось встає із піни Понту
Над хвиль розгойданим свічадом
Співуча мрія горизонту —
Сліпуча Степова Еллада.
  • 0

#357 Поціновувачка сутінків

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 138 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Місто моєї любові...

Відправлено 21.03.2009 – 21:39

ІЗ ДНІВ БОЛЮ

Не забирай руки з руки.
Ножі хірурги нагострили.
А я лице кефіром вмила —
І змила муку, мов роки.

Це буде дуже ніч важка.
Сичать вже крапельниці-кобри.
Та на руці твоя рука.
І майже добре...
Майже добре.

В палаті передсмертних прощ
Ти, знаю, все мені пробачиш.

...І скімлить лиш у шибку дощ,
Немовби нас востаннє бачить.

Марія Матіос
  • 0

#358 Knecht

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 300 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Луцьк

Відправлено 21.03.2009 – 21:46

Богдан–Ігор Антонич
Свічка

В малій кімнаті стіни, наче руки,
тримають полохливу тишу в жмені.
Сіріють тіні просиво-зелені,
самітна свічка блимає зо скуки.

Шушукають якісь далекі звуки.
А ґнотик, в восковім їздець стремені,
свої маріння топить дивні, безіменні,
мов стеарин, блідим вогнем ошуки.

І тухне, й знов палахкотить ясніше,
хоч все заснуло, хоч у сні все дише,
хоч палить власне тіло біло-срібне,

хоч нищить ніч його все нижче й нижче
й ним темряву, мов ґудзиком, застібне.
До свічки наше серце є подібне.
  • 0

#359 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 22.03.2009 – 21:17

ПРО РУКОСТИСКАННЯ

Люблю, коли ручкаються чоловіки!
Жест, древніший за голос крови:
Ти — воїн, і я — воїн,
Ти — без зброї, і я — без зброї.
Люблю, коли ручкаються чоловіки...
Груди в груди, як в полі ратнім, —
Рівні в усьому, суперники, двоє...
Ти — воїн, і я — воїн:
— Будь мені братом!
— Будь мені братом!
Суворий кодекс лиц́арської чести:
Віднині я за тебе — горою!
(У бліц-спалаху стислого жесту)
На мить одмінені в кіногероїв).

...Ах ти Господи, як це наївно!
Стільки тих стисків — аж дубнуть руки!
Десь визрівають пухлинами війни —
А президент стискають в обіймах
Тих, кого завтра розмажуть по бруку!
Так-бо заведено споконвіку —
Військо на військо, і муж на мужа...
Доки ще ручкаються чоловіки —
Доти можлива розмова й оружна:
Доти ще й порох в порохівницях,
І меча ще іржею не з’їдено...
Ти — лицар, і я — лицар,
А що судилося — того не об’їдемо:
Ти — воїн, і я — воїн:
Може, ще стрінемось і в поєдинку...

Але!
Я не знаю жодної з воєн,
Яку б самохіть починала — жінка.
І може, тому, як дань переможну
Приймаю й люблю найврочистіший з рухів —
Коли чоловіки тихо й побожно
Пригублюють жінці беззахисну руку.
Бо так заведено споконвіку,
Бо світ є світ — на те він такий...

Люблю, коли ручкаються чоловіки.
Боюсь, коли ручкаються — жінки.

Оксана Забужко
  • 0

#360 Ґвинтик

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 774 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:свій внутрішній світ...

Відправлено 23.03.2009 – 22:04

Така кругла, як глобус,
моя ніжність до тебе — голого, до тебе — сплячого, до тебе —
хлопчика з підібганими ногами і носом, уритим в подушку:
до твого спросонного, ображеного мурмотіння, коли колошкають,
до стеряного кліпання, болісно стятих брів на увімкнене світло
(досконалий образ наруги над безневинним), —
ніжність, якої не проковтнути: тисне сльозами в горлі.

Здоровий, сильний мужчина,
що вдень підкидає мене однією рукою, як в танці,
обтуляє плечем і сміється поверх мого зросту
до світу наставленими зубами,
що завиграшки радить собі із навалою впертих, тупих,
непокірних предметів
(автомобіль, скальпель, хура дощок, гора непомитих каструль…), —
розпростертий під ковдрою
на всю довжину безвладного, теплого тіла,
чи погідно сопучи, чи з безрадним покруком кулячись в себе
(відвертаючись до стіни,
ослоняючись лапою, як цуц: не займайте, будь-ласка…), —
являєш мені напоказ
всю беззахисну сутність людської породи: знищенність.

Равлик без черепашки —
Тоненьке стебельце проросле на танкодромі —
Немовля у візочку полишенім напризволяще —
Кроткий ідіот що до всіх усміхається в людському тлумі —
Безногий серед дороги —
Жінка вночі на порожній вулиці —
Зародок в лоні перед абортом —
Пелюсткова шкірка що плаче від дотику —
Око на світлі нічим крім сльози не прикрите —
Кожен із нас кожної миті цілком несвідомо —
Сплячий мужчина.

Оксана Забужко

Повідомлення відредагував Ґвинтик: 23.03.2009 – 22:09

  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних