Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#241 Мурзілка

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 321 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Дім там де він

Відправлено 14.07.2008 – 11:43

Джон Рональд Руел Толкієн

Отпустите меня домой!
И уйду я закатным ветром...
Отпустите меня домой,
На дорогу из лунного света.
Я уйду туда, где песни трав -
Спутники лунной ночи,
К шепоту сонных дубрав,
Я хочу домой, очень!
Я уйду туда, где рассвет
Освещает верхушки сосен.
Я уйду туда, где весной
Собираются звезды в колосья.
Я уйду туда, где мечты
Светлым жемчугом лягут в ладони.
Туда, где ветра равнин
Звонкий вереск к земле клонят.
Я уйду туда, где звезда
Тихо светит надежду даруя.
Отпустите меня! Навсегда
Вольным ветром от вас уйду я..
Отведите меня домой
К серебристой песне рассвета.
Отведите меня домой!
Я не знаю где дом этот...

Дрифт


Вільям Шекпір (пер. Маршака)
Сонет 102

Люблю, - но реже говорю об этом,
Люблю нежней, - но не для многих глаз.
Торгует чувством тот, что перед светом
Всю душу выставляет напоказ.
Тебя встречал я песней, как приветом,
Когда любовь нова была для нас.
Так соловей гремит в полночный час
Весной, но флейту забывает летом.
Ночь не лишится прелести своей,
Когда его умолкнут излиянья.
Но музыка, звуча со всех ветвей,
Обычной став, теряет обаянье.
И я умолк подобно соловью:
Свое пропел и больше не пою.
  • 0

#242 Немі

    т-зло, т-дурепа, т-невдаха, т-піся, т-ононіміст. я звьозда.

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2566 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Олімп

Відправлено 14.07.2008 – 13:21

Спішімо кохати людей так швидко відходять
лишається після них взуття і глухий телефон
тільки те що неважливе як корова волочиться
а найважливіше таке швидке що раптово стається
потім тиша звичайна зовсім нестерпна
як чистота народжена просто з розпачу
коли думаємо про когось залишаємось без нього

Не будь впевнений що маєш час бо впевненість непевна
забирає нам вразливість так як кожне щастя
приходить одночасно як величне і смішне
як дві пристрасті слабші від однієї

так швидко відходять як дрізд замовкає у липні
як звук трохи незграбний або як сухий уклін
щоб бачити насправді закривають очі
хоча більш ризиковано народитися ніж вмерти
любимо весь час замало і постійно запізно

Не пиши про те зачасто але раз і назавжди
і будеш такий як дельфін лагідний і сильний

Спішімо любити людей так швидко відходять
ті що не відходять не завжди повертаються
ніколи не відомо коли йдеться про любов
чи перша є остання чи остання перша

Ян Твардовський




Крокуй спокійно поміж гамору та поспіху – пам’ятай про спокій, що захований у тиші.
Крокуй так далеко, наскільки це можливо; не зрікаючись себе будь у добрих стосунках з іншими людьми. Проповідуй свою правду ясно і спокійно, і слухай те, що промовляють інші, навіть дурні і невігласи, – бо і вони мають, що розповісти.

Якщо порівнюватимеш себе з іншими, можеш почутись розчарованим або марнославним,

- бо завжди знайдуться кращі і гірші від тебе. Радій однаково як своїм досягненням, так і своїм планам. Виконуй з серцем свою працю, якою б не була вона малою – це насправді вічна вартість у мінливостях долі.

Будь обережним у своїх починаннях, цей світ повний омани і ошуканства. Але нехай це не заступить тобі правдивих чеснот: багато людей прагне високих ідеалів, і життя усюди сповнене героїзму. Будь собою, а головне, не борись із почуттями: не будь цинічним до любові – перед обличчям байдужості і розчарувань вона єдина вічна, як трава.

Приймай з покорою те, що несуть літа, зрікаючись без гіркоти молодечого запалу.

Розвивай силу духу, щоб у наглому нещасті могла для тебе бути, наче щит. Лише не виснажуй себе творами власної уяви. Багато страхів породжені втомою і самотністю.

Дотримуючись здорової дисципліни, все ж будь лагідний до себе.

Ти – дитина всесвіту, не менше, ніж дерева і зорі, маєш право бути тут. І чи зрозуміло це тобі, чи ні, сприйми на віру, що всесвіт є таким, яким повинен бути. Отож, будь у злагоді з Богом, що б ти не думав про Його існування. Взагалі, чим би ти не займався, й якими б не були твої прагнення, у вуличному гаморі, хаосі життя ти повинен зберегти спокій своєї душі. З усім ошуканством, спекотою і розвіяними мріями все ж цей світ є чудовий.

Будь уважним, старайся бути щасливим.

Анонімний текст з 1692 року

Повідомлення відредагував Павлина: 14.07.2008 – 13:21

  • 0

#243 Margo

    в тихому очереті чорти плавають брасом

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 842 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Івано-Франківськ

Відправлено 17.07.2008 – 19:17

Взагалі дуже люблю читати саме інтимну лірику Олександра Олеся.
А це мій улюблений вірш. Правда, не увесь...


...Ти біля моря... Хотів би стати
Південним вітром, щоб там літати,
Схиляти трави тобі під ноги,
Встеляти цвітом твої дороги.

Коли ти підеш вранці купатись
І, як русалка, будеш гойдатись
На синіх хвилях,- моє кохання,-
Я стерегтиму твоє убрання.

Над ним я стану темною тінню,
Не дам торкнутись навіть промінню,
А пил з убрання крилами здую
І все обвію, все обцілую.

...Хотів би вітром південним стати,
Щоб під вікном твоїм вічно ридати...
  • 0

#244 Сварус

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3815 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Вінниця

Відправлено 20.07.2008 – 11:09

Ото сьогодні надибав Вконтакті:

Повесть о металлисте

Жил-был на свете металлист,
Носил косуху, гавнодавы.
Имел работу - был юрист,
И зарабатывал немало.

На электрухе побренчать
Как есть свободная минутка,
Себе не мог он отказать -
Любил свою гитару жутко.

Увидел как-то он её:
Девчёнка - аццкая красотка.
И в сиськах мяса хорошо,
И ***еннейшая попка.

И наплевать бы, что на ней
Наигламурнейшие шмотки.
Зато улыбка до ушей -
С ней будет просто - идиотка.

Однако девушка не дура,
Она сообразила быстро:
Давай вилять своей фигурой,
И подмигнула металлисту.

Они гуляли под луной,
И он играл ей на гитаре,
И даже (только ей одной!)
Давал плести в косички хаер.

Наивный металлист попал.
Влюбился в гопницу он быстро.
А девка хитрая была
И знала прибыли юриста.

И каждый день она его
Вела за шмотками на рынок.
И металлист уже блевал
От наглых продавцов-грузинов.

На гопницу он денег тратил
Чуть больше, чем он получал.
И всё просил: "Ну, может, хватит?"
"Жалеешь денег? Вот нахал!"

Ради неё он мог убить.
Вот угораздило влюбиться!
И, наконец, он всё решил,
И предложил ей пожениться.

Она сказала: "Хорошо,
Но чтобы выглядеть прилично,
Сними с себя свой аццкий шмот,
И не мешало бы подстричься!"

Он сделал всё ради неё:
Порвал на ленточки косуху.
Стриг со слезами хаер свой,
И гавнодавы отдал другу.

Она боялась мотоцикл.
Пришлось продать, купить "семёрку".
Совсем стал гопом металлист,
Влюбившись в гопницу-девчёнку.

Ради неё он лез на стену.
Девчёнке всё казалось мало.
И, чуть не перерезав вены,
Он всё же выкинул гитару...

Был очень счастлив металлист.
Но гопник - **ка даже в сказке.
И всё ещё встречаясь с ним,
Она другому строит глазки.

И металлиста перестав
Уже считать за человека,
Девчёнка сразу же нашла
Себе крутого гопа-зека.

Был очень злобен мелаллюга.
Решил жестоко отомстить
И новому девчёнки другу
Нахальное **ло набить.

Нашел район, подъезд нашел.
Глядит - сидит девчёнка с гопом.
В кармане повертел ножом:
"Сейчас ему порежу жопу!"

Её дружок был встрече рад:
"Эй ты, с какого ты района?"
А за спиной его стоят,
Его дружков на три вагона.

И плюнул металлист на девку.
Сказал "Простите" и ушел.
И пусть не насладился местью,
Зато живым домой дошел.

Наш металлист очень грустил.
Пока он отростит вновь хар!
Он даже с горя начал пить.
И жить не мог он без гитары.

И гавнодавов больше нет,
И замерзал он без косухи...
Казалось - жизни больше нет.
Он просто подыхал со скуки!

А через пару дней его
Свои же приняли за гопа.
Они стояли с топором.
И металлист подумал: "Жопа!"

Напрасно им перечислял
Он всё, что помнил группы-метал.
Напрасно он им напевал...
(И даже предлагал минеты!)

В ответ лишь: "Гопникам позор!
**дак, прикрылся металлистом?
Так, где там мой топор?!
Сейчас **ло ему начищу!!!"

Как металлист от них бежал!
И, может быть, его спасло бы...
Но металлюга наш попал
Почти у дома под автобус...

Мораль сей басни такова:
Любовь - не есть, конечно, плохо,
Но ни одна на свете тварь
Не стоит, чтобы ты стал гопом.
  • 0

#245 sooz

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 106 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Рівне

Відправлено 25.07.2008 – 19:39

«Любовь прекрасна и скромна,
Корысти ей не надо;
За нас в огонь пойдет она –
С ней Рай и в бездне Ада!» –

Так пел Ком Глины в колее,
Попавший под копыто.
На это Камень из ручья
Ответил ядовито:

«Любовь корыстна и жадна!
Покоя нас лишая,
Все под себя гребет она –
С ней Ад и в кущах Рая!»

William BLAKE
  • 0

#246 Past

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 650 повідомлень
  • Стать:Не скажу

Відправлено 25.07.2008 – 22:45

ггг, про мене кохану :happy1:

Рыжая, ты ведь одна такая:
Навстречу ветру и врагам назло
Бежишь по снегу, боль в груди сжимая,
С улыбкой гордой - губы как вино.

В твоих глазах играет наглый ворон,
Ты падаешь, встаёшь и вновь бежишь.
Тебе бы дали больше споров
И по сложнее жизнь –

Была бы счастлива – ты просто так покажешь,
Ты мир бросаешь этот в грязь лицом,
И тихо веришь – кто-то близкий скажет:
"Присядь, поплачь, не бойся - всё потом…"
  • 0

#247 Олеська

    вовчиця-чарівниця

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 8134 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:скіфські вали

Відправлено 25.07.2008 – 22:53

Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.

Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані уста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.

Але правди в брехні не розмістиш.
Не ганьби все підряд без пуття.
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.


Василь Симоненко.
  • 0

#248 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 29.07.2008 – 09:27

ОСІНЬ

Дозрівають довгі дні, як ярі яблука,
лине листя з лип,
плине воза скрип,
коло лісу колом ллється вигук зяблика.
Палиться під захід сонця неба палуба,
от отара в отаві,
сизі мряки сиваві,
в яслах яру ясний ястер ятрить яструба.
П'яне піано на піаніні трав
вітер заграв.
Спіють дні все менші, нерівні,
піють по півночі півні
і
ості, осокори,
рій ос
і ось
вже осінь
і
о
осінь
інь
нь.

(с) Богдан-Ігор Антонич
  • 0

#249 Dovgapanchoha

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 307 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 29.07.2008 – 14:13

Бадяка-маняка – небачений звір.
Живе він у темному лісі між гір.
Для власної втіхи він лущить горіхи
і кроликам носить до нір.

Де вільхи смереки берези й дуби,
Бадяка-маняка збирає гриби.
Шикуються гори, і всі мухомори збираються стрімко в ряди.
Бадяка-маняка наказує - Раз!
і всі мухомори ідуть в обертас,
Бадяка-маняка наказує - Два!
і всі мухомори у кошик стриба,
Бадяка-маняка наказує шість –
тепер їх ніхто ініколи не зїсть!
  • 0

#250 Sergiy_K

    Старійшина

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 6889 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:штори

Відправлено 30.07.2008 – 02:39

гиги, мухоморовка рулить ;)

Перегляд дописуDovgapanchoha (29.07.2008 15:13) писав:

Де вільхи смереки берези й дуби,
Бадяка-маняка збирає гриби.
Шикуються гори, і всі мухомори збираються стрімко в ряди.
Бадяка-маняка наказує - Раз!
і всі мухомори ідуть в обертас,
Бадяка-маняка наказує - Два!
і всі мухомори у кошик стриба,
Бадяка-маняка наказує шість –
тепер їх ніхто ініколи не зїсть!
Бадяка-маняка наказує сім –
зварились гриби - буде радість усім
  • 0

#251 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 30.07.2008 – 12:35

Подаруй мені чашку - я питиму з неї
прочитай мене вголос пусти по ріці
на червоні гачки настромляти лілеї
щоб стискати їх разом з гачками в руці

божевілля таке ніби скоро світанок
і керманич заснув і кінець кораблю...
розчави ці недопалки мов наостанок...
я твоя попільничка я тебе люблю

констатація фактів прихід самогубця
п яні хмари - роздмухані вітром плащі
і бешкетні серця - вилітають і б ються
на асфальті - як мокрі футбольні м ячі
(с) Д.Лазуткін
  • 0

#252 =MAVKA=

    Я в серці маю те, що не вмирає...

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1153 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:м. Київ

Відправлено 04.08.2008 – 11:10

Мені надзвичайно подобається уривок з "Лісової пісні" лесі Українки з такими рядками:

Мавка підводиться і тихою, наче втомленою, походою іде до озера, сідає на похилену вербу, склоняє голову на руки і тихо плаче. Починає накрапати дрібний дощик, густою сіткою заволікає галяву, хату й гай.

Русалка

(підпливає до берега і заглядає до Мавки, здивована і цікава)

Ти плачеш, Мавко ?

Мавка

Ти хіба ніколи

не плакала, Русалонько?

Русалка

О, я!

Як я заплачу на малу хвилинку,

то мусить хтось сміятися до смерті!

Мавка

Русалко! ти ніколи не кохала…

Русалка

Я не кохала? Ні, то ти забула,

яке повинно буть кохання справжнє!

Кохання – як вода, – плавке та бистре,

рве, грає, пестить, затягає й топить.

Де пал – воно кипить, а стріне холод –

стає мов камінь. От моє кохання!

А те твоє – солом'яного духу

дитина квола. Хилиться од вітру,

під ноги стелеться. Зостріне іскру –

згорить, не борючись, а потім з нього

лишиться чорний згар та сивий попіл.

Коли ж його зневажать, як покидьку,

воно лежить і кисне, як солома,

в воді холодній марної досади,

під пізніми дощами каяття.

Мавка

(підводить голову)

Ти кажеш – каяття? Спитай березу,

чи кається вона за тії ночі,

коли весняний вітер розплітав

їй довгу косу?

Русалка

А чого ж сумує?

Мавка

Що милого не може обійняти,

навіки пригорнути довгим віттям.

Русалка

Чому?

Мавка

Бо милий той – весняний вітер.

Русалка

Нащо ж було кохати їй такого?

Мавка

Бо він був ніжний, той весняний легіт,

співаючи, їй розвивав листочки,

милуючи, розмаяв їй віночка,

і, пестячи, кропив росою косу…

Так, так… він справжній був весняний вітер,

та іншого вона б не покохала.

Русалка

Ну, то нехай тепер жалобу спустить

аж до землі, бо вітра обійняти

повік не зможе – він уже пролинув.

(Тихо, без плеску, відпливає від берега і зникає в озері.)

Мавка знов похилилась, довгі чорні коси упали до землі. Починається вітер і жене сиві хмари, а вкупі з ними чорні ключі пташині, що відлітають у вирій. Потім від сильнішого пориву вітру хмари дощові розходяться і видко ліс – уже в яскравому осінньому уборі на тлі густо-синього передзахідного неба.

Мавка

(тихо, з глибокою журбою)

Так… він уже пролинув…

Лісовик виходить з гущавини. Він у довгій киреї барви старого золота з темно-червоною габою внизу, навколо шапки обвита гілка достиглого хмелю.

Лісовик

Доню, доню,

як тяжко ти караєшся за зраду!..

Мавка

(підводить голову)

Кого я зрадила?

Лісовик

Саму себе.

Покинула високе верховіття

і низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

зарібниці, що працею гіркою

окрайчик щастя хтіла заробити

і не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

коли твоє кохання розцвілося:

була ти наче лісова царівна

у зорянім вінку на темних косах, –

тоді жадібно руки простягало

до тебе щастя і несло дари!

Мавка

Так що ж мені робить, коли всі зорі

погасли і в вінку, і в серці в мене?

Лісовик

Не всі вінки погинули для тебе.

Оглянься, подивись, яке тут свято!

Вдяг ясень-князь кирею золоту,

а дика рожа буйнії корали.

Невинна біль змінилась в гордий пурпур

на тій калині, що тебе квітчала,

де соловей співав пісні весільні.

Стара верба, смутна береза навіть

у златоглави й кармазини вбрались

на свято осені. А тільки ти

жебрацькі шмати скинути не хочеш,

бо ти забула, що ніяка туга

краси перемагати не повинна.

Мавка

(поривчасто встає)

То дай мені святкові шати, діду!

Я буду знов, як лісова царівна,

і щастя упаде мені до ніг,

благаючи моєї ласки!

Лісовик

Доню,

давно готові шати для царівни,

але вона десь бавилась, химерна,

убравшися для жарту за жебрачку.

Розкриває свою кирею і дістає досі заховану під нею пишну, злотом гаптовану багряницю і срібний серпанок; надіває багряницю поверх убрання на Мавку; Мавка йде до калини, швидко ламає на ній червоні китиці ягід, звиває собі віночок, розпускає собі коси, квітчається вінком і склоняється перед Лісовиком, – він накидає їй срібний серпанок на голову.

Лісовик

Тепер я вже за тебе не боюся.

(Поважно кивнувши їй головою, меткою походою йде в гущавину і зникає.)
  • 0

#253 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 04.08.2008 – 15:15

* * *

Із волосся нашого зроблено перуки,

З біографій наших списано томи.

Провідниця чаєм обпікає руки.

У м'якому сьомому їдемо не ми.

В цих вокзальних вивісок

так багато значень.

Тір На-Ногт за вікнами.

В тамбурі – курці.

Всі борги несплачені

ангели оплачуть,

Згідно з павутинкою на твоїй руці.

Павутинка видима, хоч рука прозора.

Ми відсутні в сутінках дзеркала СВ.

Тір На-Ногт за вікнами – мряка неозора,

Де з початку вічності

хтось за нас живе.

Ми відсутні в сутінках.

їм же і тотожні.

(с) Р. Скиба

Повідомлення відредагував lamourattack: 04.08.2008 – 15:16

  • 0

#254 Dovgapanchoha

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 307 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 05.08.2008 – 13:11

І я не я, і ти мені не ти.
Скриплять садів напнуті сухожилля.
Десь грає ніч на скринці самоти.
Десь виє вовк по нотах божевілля.
Бере голодну тугу — як з ножа.
Дзвенять світів обледенілі дзбани.
І виє вовк. І вулиця чужа
в замет сміється чорними зубами.
І виє вовк, ночей моїх соліст…
Заклацав холод іклами бурульок.
Вповзає вовк і тягне мерзлий хвіст,
в сузір’ї Риб вловивши кілька тюльок.
Ти, вовче, сядь. Ти на порозі ляж.
Ти розкажи свою пригоду вовчу.
А смушки скинь. Навіщо камуфляж?
Ти краще вий. А я собі помовчу.
Погрійся тут, моя нічна мано,
хоч ми із казки вибули за віком,
аж поки ранок в чорне доміно
зіграє з нами вогниками вікон.
аж поки сонце перепалить пруг
і сплачуть пітьму стріхи тонкосльозі…
Лежить овеча шкура завірюх…
І скімлить пес розумний на порозі…

Ліна Костенко
  • 0

#255 Knecht

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 300 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Луцьк

Відправлено 05.08.2008 – 23:43

Ґотфрід Бенн
Вже потім був поділ на звуки...

Перекладач: Г.Петросаняк



Вже потім був поділ на звуки
Спочатку — хаос і крик.
Немов в породільних муках
Народжувалися голоси.

Перший сказав: скорбота.
Другий мовив — плачі.
Третій: благання — марнота,
Бог заперечить їх.

Пронизливий крик: у смуті
Зілля, вина, утіх,
Зректися, забути. Забути
Самого себе і всіх.

Інший: нема провидіння
Ні сенсу, ні знаку в тім.
Що міняються покоління —
Смерть крилом їх вкриє своїм.

Інший голос казав: утома,
Безсилля, слабість без мір.
Той лиш має поживу, відомо,
Хто гризеться за нею, мов звір.

І от здалося, наче
Голоси вже тихнуть. В цю мить
Мовив один: я бачу —
В кінці мовчазний хтось стоїть.

Він знає: благання — марнота.
Бог відкриє своє лице.
Що пережив він, достоту
Бог заперечив усе.

Він бачить: в горнилі розбрату
Мруть народи, не зрісши в сім'ю.
Він лишається осторонь світу,
Леліючи мрію свою.
  • 0

#256 Dovgapanchoha

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 307 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 06.08.2008 – 10:25

ФЕЄРІЯ ПРО ДИРЕҐЕНТА СВІЧОК
Дириґенте свічок!..
(Ув очах мерехтять чоловічки...)
Чорна графіко тіней, обійми на мент розімкни, —
Ах, за сам тільки жест, котрим він відкида рукавички,
Я готова прийняти щось більше за муки земні!..
Дириґенте свічок, Ваші руки гіллясто-нервові
В цьому світлі непевнім оголені майже до пліч...
О, я чую: сповзають з лиця всі усмішки липкі й випадкові —
Як під натиском пальців нагар, що знімають зо свіч.
Розгоряється сцена світінням сухим і гарячим,
Ваш чіткий силует невитравний, хоч очі стули...
Дириґенте свічок! Таж, крім мене, ніхто їх не бачить —
Цих вогнів, що двигтять в канделябрах, неначе патрони в стволі!
Поруч мене у кріслі сопе бородата мачула,
Перед мене парфумами дихають тлусті плаття...
Дириґенте свічок! Таж, крім мене, ніхто Вас не чує
В цьому залі, де люди дрімають над власним життям.
Ну для чого це все, ну кому це потрібно, маестро?
Озирніться на хвильку — таж ми в цьому залі одні!
«Перша свічка чадить.
Івобще, в етом вашем оркестре
Не завадила б парочка добрих бенгальських вогнів», —
Шелестять голоси, шелестять у пітьмі — як банкноти!
У свічок золотаві зіниці вдивляюсь впритул — не змигну!
Дириґенте свічок! Ваших пальців обвуглені ґноти,
О я знаю, за мить спалахнуть пелюстками живого вогню!
О, тоді вони схопляться з крісел, зі схлипом і скрипом —
Коли бризками іскор запону пітьми розірве,
Коли Ви шугонете під стелю живим смолоскипом,
На їх заспані лиця обрушивши злий фейєрверк!
І коли Ваш невичахлий попіл пропалить засниділі мозки
(Задля кого згоріти, ой Боженьку мій, перед ким!) —
Я зліплю собі свічку тоненьку із ярого воску
І порожнім проходом повільно піднімусь на кін.
Дириґенте свічок, я відкину убік рукавички
(Чорна графіка тіней обійми на мент розімкне) —
Й заступлю за Ваш пульт Дириґентом останньої свічки —
Аж до тої хвилини, покіль не підмінять мене.

Оксана Забужко
  • 0

#257 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 09.08.2008 – 10:33

№13
я дуже хочу бачити небо насправді
я хочу бачити сни не менше
коли я п'ю з балкону чай то мені їх майже видно
але чогось не хватає
і то є зле і водночас
так добре так високо хоч літай
і я люблю вечір дощ осіннє світло фар
я хочу в небо..

(с) В.Млинарський
  • 0

#258 Dovgapanchoha

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 307 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 09.08.2008 – 11:58

Один віршик у стилі різних авторів. Вибачайте, що російською

Сева на древо за вишней полез,
Сторож Матвей вынимает обрез.
Выстрел! Раздался пронзительный крик…
«Сорок второй!» — ухмыльнулся старик.

* * *
О. Хайям

Плеч не горби, Матвей, и не нужно рыдать.
Гибель Севы ты можешь легко оправдать -
Столько вишен спас выстрелом, слава Аллаху!
Значит, осенью будет наливка опять.

* * *
В. Шекспир

Любовь и смерть близки как две руки,
Но думал ли о том несчастный Сева,
Когда, морали общей вопреки,
Тайком полез за вишнями на древо?

Да, он любил! Любил их нежный вкус,
Их аромат, их сладкий сок и мякоть.
Но вынести не смог любовный груз,
И проиграл… О нём не надо плакать.

От бурной страсти обретя покой,
Лежит теперь он в зарослях шалфея,
Сражённый справедливою рукой
Сурового апостола Матфея.

По-разному приходит к нам любовь,
Но плата за неё известна — кровь.

* * *
М. Басё

Меток Матвей-сан.
Кровь юного самурая
Словно сакуры сок…

* * *
И. Крылов

Проказник Сева, малый лет семи,
Считал, как говорят, себе на горе,
Что вишни слаще на чужом подворье.
Подобное случается с детьми.
Хоть маменька по десять раз на дню
Твердила: «Б-г воров накажет строго»,
Но Сева все слова про Б-га
Воспринимал как болтовню.
Решив откушать вишен всласть,
К соседу — шасть!
В саду он, с ловкостью медведя,
Залезть на дерево сумел,
Но так при этом нашумел,
Что всполошились все соседи.
И вот, уже, из-за ветвей,
На Севу смотрит дед Матвей.
Он, паутинку сняв с лица,
Одним движеньем быстро, ловко
Из-под полы достал винтовку
И взял на мушку стервеца.
Дуплет! Посыпалась листва,
И старец хмыкнул: ?Сорок два?.

Мораль: не хочешь пулю в свой живот -
Не разевай на плод, запретный, рот.

* * *
А. Пушкин

Июльским солнышком согретый
Благоухает старый сад.
Мне с детства дорог запах лета
И спелых вишен аромат.
Читатель, ты, наверно, тоже,
Когда был малость помоложе,
Любил в соседский сад залезть,
Чтоб ягод с дерева поесть.
Вот точно так же юный Сева,
Увидев пышные сады,
И соблазнившись на плоды,
Решил отведать вишен с древа.
И ранним утром, словно вор,
Тайком полез через забор.

Не знал шалун, что спозаранку
Колхозный сторож дед Матвей,
Покинув тёплую лежанку,
В саду укрылся меж ветвей
И прихватил с собой берданку,
С которой в грозную ?гражданку?
Уже командовал полком,
Слыв ?Ворошиловским стрелком?.
Он на непрошенного гостя
В прицел оптический глядит -
Хлопок! — и Сева вниз летит,
Ломая сучья, ветки, кости.
Убит воришка. Сторож рад,
Зарубку ставит на приклад.

* * *
М. Лермонтов

Скажи-ка, дядя, как так вышло,
Во всех садах пропали вишни
На целую версту?
И лишь у нас вокруг беседки
От спелых вишен гнутся ветки,
И смотрят с завистью соседки
На эту красоту.

Ох, любопытен ты, Ванюша!
Но если хочешь знать, послушай -
В деревне тут, у нас
Шпана шалила этим летом.
Нагрянут ночью, а к рассвету
В саду следа от ягод нету.
И так из раза в раз.

Сначала жители роптали
И письма-жалобы писали,
Прося шпану унять.
Но от начальства мало толку,
И вот тогда я втихомолку,
Достав из подпола двустволку,
Стал вишни охранять.

Да, нелегко достались вишни.
Бандитов сорок, даже с лишним,
Поймали мой жакан.
Последней жертвою был Сева.
Его я срезал прямо с древа.
А не захаживай налево,
Отпетый хулиган!

Зато теперь у нас порядок,
Никто в садах не топчет грядок
И ягоды не рвёт.
Вздохнули люди с облегченьем.
А я тебе на день рожденья
Сварю вишнёвое варенье
И сделаю компот.

* * *
Н. Некрасов

В каком году — не ведомо,
В каком краю — не сказано,
В деревне возле озера
Жил старый дед Матвей.
Росла у дома древняя
Развесистая вишенка -
Одна отрада дедушке,
Души не чаял в ней.

Но как-то тёмной ноченькой
Соседский отрок Всеволод
Незваный и непрошенный
Прокрался словно тать.
Решил по злому умыслу
Затеять штуку скверную
И с вишенки Матвеевой
Все ягоды сорвать.

Достал с заветной полочки
Старик свою двустволочку
И жахнул метким выстрелом
Злодею прямо в лоб.
А труп упрятал дедушка
В могилку возле вишенки
И сверху посадил ещё
Петрушку и укроп.

* * *
И. Северянин

Это было в деревне в середине июля,
Когда сочные вишни созревали в саду,
Когда вечером синим пела песни зозуля,
И лягушки ей хором подпевали в пруду.

Ах, пурпурные вишни — квинтэссенция лета,
Вы — магнит для поэтов и мечта поэтесс.
И поэтому Сева, несмотря на запреты,
На Матвеево древо грациозно полез.

В тишине грянул выстрел, и смертельная пуля
Погубила поэта, погасила звезду…
Это было в деревне в середине июля,
Когда сочные вишни созревали в саду.

* * *
С. Есенин

Плач тальянки еле слышен,
А на огненной заре
Заалели гроздья вишен
У соседа во дворе.

На скамейке возле хлева
Парень девке подмигнёт -
Жди, подруга-королева,
Сева ягод принесёт.

Вечер бархатный спустился,
А в тени густых ветвей
С карабином притаился
Хитрый сторож дед Матвей.

В чарах звёздного напева
Мотыльки пустились в пляс.
Не дождётся девка Севу -
У Матвея меткий глаз.

* * *

В. Маяковский

В самом
разгаре
лето.
В саду
у деда
Матвея
Густо
висят
на ветках
Вишни,
кровью
алея.

Кто там
словно
разбойник
Тайно
лезет
на древо?
Сорок
второй
покойник -
Сева!
Сева!
Сева!

* * *
Б. Пастернак

Писать об этом нелегко,
Но было дело:
Алела вишня высоко.
Одна алела.

Рассудок Севе говорил:
«Не лезь! Не близко»,
Но дух упрямства победил,
Хотелось риска.

Направо бросил цепкий взгляд,
Потом налево,
Забыл лишь посмотреть назад,
К несчастью, Сева.

Он вверх по дереву тайком
Полез несмело.
Алела вишня высоко.
Одна алела.

Наверно Севе на беду,
Назло Морфею
Не спится сторожу в саду,
Стрелку Матвею.

Заметил «гостя» и узнал
Повадку вора.
И прозвучал в тиши сигнал -
Щелчок затвора.

Сверкнул как стеклышко очков
Зрачок прицела.
Алела вишня высоко.
Одна алела.

И вот уж Всеволод достиг
Желанной ветки,
Но грянул выстрел в этот миг
И очень меткий.

Так, нитку жизни оборвав
На верхней ноте,
Матвей пометил: «Сорок два»
В своём блокноте.

На землю сорванным листком
Летело тело.
Алела вишня высоко.
Одна алела.

* * *
А. Барто

Не укрыла Севу ветка,
Дед Матвей стреляет метко.
От воришек вишни спас
Сторож сорок с лишним раз.

* * *
Р. Рождественский

Об этом, товарищ, не вспомнить без слёз.
Стоял возле речки богатый колхоз.
Там в пышном саду, что у края села,
Высокая вишня,
Высокая вишня,
Высокая вишня привольно росла.

Сынок председателя, шустрый малец
Решил, пока занят на поле отец,
Залезть в этот сад и ни свет ни заря
Общественных вишен,
Общественных вишен,
Общественных вишен поесть втихаря.

На дерево Сева стремительно влез,
Но сторож заметил и поднял обрез.
Взметнулись вороны как чёрный салют:
А люди решили,
А люди решили,
А люди решили — ученья идут.

Стоял председатель в глубокой тоске,
Сползала скупая слеза по щеке.
Но сторожу он, несмотря на печаль,
За верную службу,
За верную службу,
За верную службу повесил медаль.

* * *
Л. Филатов

Из знакомых мне людей
Рыжий Севка-прохиндей,
Заявляю фицияльно,
Был ворюга и злодей.

Подтверждаю, энтот гад
Трижды лез в Матвеев сад,
Тырил ягоды мешками.
Вон, под вишней компромат.

Ну, Матвей-то не дурак,
Сам всё знает — что да как.
Сел с ружьём в саду в засаду,
Чтоб пресечь сей кавардак.

Видит — Севка словно тать
Лезет вишню обметать.
Он и выстрелил навскидку.
В чём промблема, вашу мать?

Да, конфуз на этнтот раз
Приключился здесь у нас:
Целил в задницу и солью,
А попал-то пулей в глаз.

Не пойму, ядрёна вошь! -
Сорок раз одно и то ж.
То ли мушка покосилась,
То ль он в снайперы не гож?
  • 0

#259 Knecht

    Профі

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPip
  • 300 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Луцьк

Відправлено 12.08.2008 – 21:26

Николай Гумилёв
Прапамять



И вот вся жизнь! Круженье, пенье,
Моря, пустыни, города,
Мелькающее отраженье
Потерянного навсегда.

Бушует пламя, трубят трубы,
И кони рыжие летят,
Потом волнующие губы
О счастье, кажется, твердят.

И вот опять восторг и горе,
Опять, как прежде, как всегда,
Седою гривой машет море,
Встают пустыни, города.

Когда же, наконец, восставши
От сна, я буду снова я, –
Простой индиец, задремавший
В священный вечер у ручья?
  • 0

#260 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 17.08.2008 – 09:28

Зануритися в місто
розтектися
по його тихих вулицях
краплями найтихішого дощу
пожити
химерницею бодай століття
в тій красивій вежі на околиці
дивитися
довго вслід високому юнакові
закохатися
в нього нестямно
і встигнути розлюбити
ще до того
як він зникне за рогом
увібрати
в себе всі запахи і звуки
а потім
заплющити очі
вдихнути
глибоко-глибоко
і безнадійним жестом
скинути цю велику книгу на підлогу -
навіть вона
не принесла полегкості.
© М. Микицей
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 2

0 користувачів, 2 гостей, 0 анонімних