Перейти до вмісту

улюблені вірші


Повідомлень в темі: 963

#101 Заратустра

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 39 повідомлень

Відправлено 30.09.2007 – 17:55

ПАДЛО
Чи пам'ятаєте той жах, моя кохана,
Як літнього, жаркого дня
В яру, між скелями, де трав'яна поляна,
Ми вздріли здохлого коня.
Як та повійниця, падлятина лежала,
Задерши ноги догори,
І черево гидке цинічно відкривала,
Немов казала: на, бери!

А сонце пражило, неначе купу трути
Спалити прагнуло дотла,
І все частинами Природі повернути,
Що в цілості вона дала.

Дивились небеса на вишкірені зуби,
Немов на білиіі цвіт в траві;
Гатило в ніздрі нас
таке смердіння грубе,
Що ви зостались ледь живі.

З гнилого живота, покритого мухвою,
Виходили черви полки
І розтікалися лавиною живою
По шматах плоті хробаки.

Все те здіймалося, спадало і кишіло,
Само в собі текло й повзло,
Так, наче інідихом напнуте гнійне тіло
Помножувалося й жило.

А світ мелодії твориві —
десь линув знову
Падучої води мотив,
Чи хтось там од зерна одвіював полову,
Ритмічно віялку крутив.

Зникали обриси, як маревіння кволі,
Як начерки на полотні,
Мазки, що гі митець завершує, поволі,
Та кільки в спомині чи в сні.

З за скель дивилася на нас тривожна птиця,
Чекала, хижа і метка,
Щоб знову підійти до падла й поживиться,
Обдерти м'ясо з кістяка.

О! Станете ж і ви колись, моя кохана,
Мій ангеле і світе мій,
Як ця падлятина, як ця заразна рана,
Як цей стліваючий погній!

Після останнього причастя, моя мила,
Під володіннями трави,
Коли поглинє вас безжалісна могила,
Такою будете і ви!

Красо, скажіть тоді черві, що підло рине
З цілунками па нашу грудь,
Що ваші форми я зберіг, моя богине,
Зберіг мого кохання суть!

Бодлер.
  • 0

#102 Romun

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 573 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Полтава

Відправлено 03.10.2007 – 22:54

Ще ось цей улюблений! З дитинства...
Дмитро Павличко
ПРИГОДИ КОТА МАРТИНА

1
Кіт Мартин мишей не їсть,
А за рибою аж плаче.
За одну щупачу кість
Плем'я дав би він мишаче.
Він учився риб ловить,—
Входив довго в ту науку.
І в одну прекрасну мить
Витягнув із річки щуку.
Зняв рибину із гачка
І зачув їстиво свіже.
Та від щастя гопачка
Як не вдарить, як не вріже!
Пе жалів закаблук,
Ходить в оберт, вихилясом...
Щука вигнулась, як лук,
Та й у воду — мах тим часом.
Кіт очима тільки — луп!
Поламав зі злості вудку.
Потім бідний риболюб
Мало не помер зі смутку.
Він з того тяжкого дня
Перестав ходить до річки.
Але голод не рідня —
Хоч бери і їж порічки!
Хоч берися до мухви,
Що дратує мисль котячу,
Хоч бери й мишей лови
І суцільно змінюй вдачу.

2
Кіт Мартин — естет. На миш
Навіть глянути не в силі.
Ластівка, горобчик, стриж —
Це його потрави милі.
Та попробуйте зловіть
Крилечка прудкі, шалені,
Що співають,— піть, піліть!—
Так високо на антені.
Кіт Мартин купив сачок,
Бігав надовкруг рокити,
Він хотів ластівочок,
Наче мотилів, ловити.
Все даремно. Тут кота
Інша думка осінила:
Крила! Шнуром до хребта
Прив'язати собі крила!
Довго пір'я він збирав
Гусяче та лебедине.
Дивні крила майстрував,
Мріяв, як то він полине,
Як ловитиме пташат,
Як життя оберне в свято...
Ну й котяра, ну й пірат,—
Сам себе хвалив завзято.
Час настав. І ось на дах
Кіт Мартин зійшов зухвало,
Прив'язавсь до крил і... ах!..
Смілості забракувало
Скочити з будинку вниз.
А синиці з горобцями,
Посідавши на карниз,
Реготались до нестями.
І сміялись ластівки,
І чижі й стрижі сміялись,
Аж хапались за боки
Та за животи хапались.

3
«Без мишей не проживеш»,-
Думав кіт Мартин суворо.
Що? Гидкі вони? Авжеж!
Та без їдла згинеш скоро.
Що робити? Де піти?
Як боротися з бідою?
Ласі до мишви коти,
А він бридиться мишвою!
Всіх про все він розпитав,
Обійшов місця знайомі.
Врешті на роботу став
У центральнім гастрономі.
Не втікати ж йому в ліс,
Якось тут потрібно жити...
Кіт пішов на компроміс
І найнявсь... мишей ловити.
Не подумайте, що він
Записався в мишоїди:
Готувати магазин
Мав йому за труд обіди.
Склали договір такий:
Кіт — лови щодня дві миші,
А за теє їж, і пий,
І проспися в теплій ніші.
Це життя! Це благодать!
(Вже дали коту завдаток).
Але як же вполювать
Неприємних тих мишаток?
Чи нанести капканів,
Хитрих пасток до пивниці?
Чи, немов на кабанів,
Йти й стріляти із рушниці?
Чи, мов рибу, гнати в сак?
Чи ласо метати звинні?
Чи ловити просто так —
Лапою бабах по спині?
Ні, не може кіт Мартин,
Мов коти брутальні й хижі,
Полювати! Краще згин,
Ніж торкнутися до миші.
Він дістав собі ціпок,
Добру палицю пастушу,
І від нірки — ні на крок,
Жде, чекає в одну душу.
Він хвостом обгородив
Мишачу нору дбайливо.
Буде ловля всім на здив,
Скоро має статись диво!
Миш із нірки в нірку шасть,
Наче вітер на толоці.
Кіт як палицею дасть
По хвості з усеї моці!
Ах, мій хвостику, це ти!
Кіт аж плакав з болю й муки.
Не досягнуто мети,
Та досягнуто науки!


4
Якось кіт Мартин вночі
На даху сидів і мріяв...
Мов рисунок на парчі,
Золотом світився Київ.
Зорями ряхтіла вись,
Але місяць був так близько,
Що до нього дотягтись
Міг би лапою котисько.
Білий місяць із вишин
Пахнув, як буката сиру.
А до сиру кіт Мартин
Завжди мав охоту щиру.
Він стрибнув з розгону — раз!-
Повен пристрасного жару,
Як паркан чи перелаз,
Перескочив темну хмару.
Став на місяці. Привіт!
Сир під ним і сир навколо.
...Їв його голодний кіт,
їв аж у боках кололо.
Потім сон його зморив,
Кіт заснув, немов на лаві,
В сні мурликав-говорив
До котят слова ласкаві.
Втім збудився. Що це? Тьху!
Вже під ним не сир, а бляха.
Він збудився на даху —
Впав із неба бідолаха.

Повідомлення відредагував Romun: 03.10.2007 – 22:55

  • 0

#103 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 03.10.2007 – 23:27

трохи любові на кінчиках пальців
на кінчику язика трохи любові
як вода просвітлена місяцем
тіло жінки глибоке і голубе

маєш її більше аніж повинен
видихаєш повітря
з життям
з легенями

майже поневіряєшся
майже блукаєш
у пошуках найостаннішого
зриваючи пізнаєш
вигризаєш слід

проходиш крізь неї дощенту
наче літера крізь вологий папір

на кінчиках пальців
на кінчику язика

солодке червоне солоне

щось
(с) М.Кияновська
  • 0

#104 Та що любить

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 5 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 09.10.2007 – 14:11

Перегляд дописуAmalteya (2.12.2006 20:46) писав:

Давайте будемо викладати свою улюблену поезію......
Сергій ЖАДАН

* * *

вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба – таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою


Мені дуже сильно подобаються вірші Ліни Костено))

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзольним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світили ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Не сказане лишилось несказанним.




********

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого!

ЛІНА КОСТЕНКО

Перегляд дописуAmalteya (2.12.2006 20:46) писав:

Давайте будемо викладати свою улюблену поезію......
Сергій ЖАДАН

* * *

вона ще не виросла і не втратила голову
від чорної музики у власних зап’ястях
і світло з небес і початки голоду
в її долонях будуть за щастя

вона ще не падала на мокрі матраци
і в кров її не вливався поспіх
і ще не блукала південними трасами
худоба – таврована мов плацкартна постіль

ні болю в легенях ні решти блиску
в темній траві без кінця і міри
й гарячі квіти високого тиску
не росли на відкритих ділянках шкіри

і друзі на станціях і ріки в селищах
дбають про свій подорожній статок
і одяг випалюється на сонці все ще
вірно тримаючись її лопаток

вона ще не може просто померти
зализує рани наче конверти
чистить зуби мов табельну зброю
і засинає поруч з тобою


Мені дуже сильно подобаються вірші Ліни Костено))

Очима ти сказав мені: люблю.
Душа складала свій тяжкий екзамен.
Мов тихий дзвін гірського кришталю,
несказане лишилось несказанним.

Життя ішло, минуло той перон.
Гукала тиша рупором вокзольним.
Багато слів написано пером.
Несказане лишилось несказанним.

Світили ночі, вечоріли дні.
Не раз хитнула доля терезами.
Слова як сонце сходили в мені.
Не сказане лишилось несказанним.




********

Напитись голосу твого,
Того закоханого струму,
Тієї радості і суму,
Чаклунства дивного того.
Завмерти, слухати, не дихать,
Зненацька думку перервать.
Тієї паузи безвихідь
Красивим жартом рятувать.
Слова натягувать як луки,
Щоб вчасно збити на льоту
Нерозшифрованої муки
Невідворотну німоту.
Триматись вільно й незалежно,
перемовчати: хто кого.
І так беззахисно й безмежно
Чекати голосу твого!

ЛІНА КОСТЕНКО

Прикріплені файли


  • 0

#105 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 09.10.2007 – 15:14

Іслам
Ісламом тобі починається ранок
бісером вшитим у шкіру жінок
золотом сутінків в тихих заплавах помешкань
морожені спини риб
над якими схиляється жінка
будні республіки
чайні розводи на топографічних картах
встановлюється тепла материкова погода
палає над визволеною територією
іслам небес
іслам поливалок
задиханий жовтий іслам

ісламом тобі під нігтями ця країна
струм на стодвадцять вольт у спальних вагонах
родіна залажала надовго і по-дорослому
вже не відмити ці гасла ці написи і криптограми
ось вони - міцні чоловічі руки
зжовклі татуювання на міцних чоловічих торсах
лозунги боротьби сліди комунального блядства

іслам тополиний пух день конституції
кожного разу лишати щось недомовленим
лишайся якщо вже виріс там де ти є
всього лише кілька речей -
шкільне приглушене порно
випуск дев'яносто першого року
єврейські будинки заселені більшовиками
твої вчителі не знають чому тебе можна навчити іще
знання поступово вивітрюється ніби вино
лишаючи тільки фарбник алкоголю
друзі з якими ти спав і яких ти любив
врізають нові замки

він захлинатиметься ніби прапор на вітрі
під звуки глушилок
під шепіт ангелів що втомлено колядують
підіграючи собі на німецьких губних гармоніях
цей підлітковий іслам крадених стимуляторів

холодний іслам браслетів чорний іслам заначок
іслам нумерованих ковдр мічених копіювальних машин
веселий іслам аміаку залізний іслам
автобусних ліній нічних передатчиків привидів світлий
розірваний і спресований жовчний іслам
нескорений непішохідний фугасний

коли прокидається місто у липні вночі
і першими лізуть на світло
кислотні розклейщики оголошень
жорстокі і навчені туберкульозники
чуєш як сонце дрейфує в зеленому небі
чуєш як перебира плавниками у ванні
іслам підшкірних ін'єкцій
іслам зачинених переходів
лівобережний іслам перемог

від самого дитинства ніби проказа ця перемога
так ніби ростеш на покинутому аеродромі
зшиваючи комбінезони зі старих парашутів
й лаштуючи до ключів кулеметну гільзу
ось так батьківщина обдаровує правом на боротьбу
лише б пам'ятати від самого дитинства:
армія переможців грузиться в ешелони
хтось вибігає з вокзалу процесія вирушає
минаючи зламані демаркаційні лінії
ця перемога що пахне важким офіцерським взуттям
стигми трофейного сифілісу
піхота яку вони вичищають
мов мідій з окопів

армія переможців дістає тютюн і афганку
бійці повертаються на визволену територію
говорячи ну ні фіга собі яку територію ми визволили
але перемога змивається з фотоплівок
так повертаються діти в родини де їх не люблять
в родини де про них не говорять не згадують
оскільки і згадувати немає чого

армія розпадається
розносячи мілітарність
ніби знання щоби вже ні ділитись ним ні забути
до смерті ця чорна поезія смутку
шлункові хвороби тяжка вагінальна любов
генеральський мундштук з терпким чоловічим присмаком

щоби роками в кожному поколінні
були ці кишки - набиті м'яким українським чорноземом
їхні солдати які читають поезії в дерматинових переплетеннях
комісарська силаботоніка
веселі усміхнені угро-фіни
коли вони з носака вибивали двері
коли вони відлітали на небо
і виводили армії з міст
ніби літери на папері
ніби нафту з білих тканин
наче бісів із голови

все тому що не можеш позбутись якихось речей
найбільш солодкі й найбільш болючі предмети -
саме з дитинства
лишається їхня перемога і їхні обличчя
всього лише кілька предметів
на решту життя

блювотний радянський попс кінця сорокових
вініл орлеанського джазу
кришиться мов шоколад
армія переможців грузиться в свої ешелони
щоби рухатись в східному напрямку

щоби згубитись в повітрі
не в змозі коли-небудь вернутись
на визволену нею
територію

ось вам морожена риба під шкірою рік
ось тобі друзі дитинства зайобані індепендентом
кожного разу після їжі
розкреслений плац під вікнами початкової школи
ми разом з тобою росли ми навіть пережили батьківщину
в якій народились
змужнілі підлітки голені мокрі скроні
гімнастичні знаряддя в спортзалах
запах їдалень і дитячого одягу
пам'ятаєш цю радість
зриватись зі сну серед ранкової тиші
підставляти себе під крижаний березневий дощ
пізнавати одне одного в сутінках
адже ми разом росли
намагаючись таки вирости

Щоб одного разу після їжі
звалити з усіх майстерень і спортзалів
совка

хіба вони можуть витравити все із твоєї душі
хіба ці зжовклі емблеми на тілі твоєму
в'язка топографія шкіри

не до самої смерті?
невже ти і справді не пам'ятаєш початку
чіпка пролетарська урла діти розпущеного комсомолу
і час вам не в радість бо він обтікає вас мов коропів
і колір очей для вас тільки мітка
і кожного разу після їжі ви задихаєтесь в коридорах їдалень
відригуючи чорним солодом батьківщини

кожного разу після їжі
кожного разу кожного приступу
кожного дотику тиші кожного разу
після їжі після початку
після зіткнення і забуття
десь на межі коли дитинство вже відступає
коли ти можеш забути моє обличчя
чорний знак похуїзму
чорний прапор старих естрадних рефренів
б'ється під вітром на твоєму подвір'ї
і всі гвинти на опорах мостів
зриваються і летять у порожнечу
і всі небеса падають яблуками в твої долоні
ти так і не вигнав жовтий фарбник божевілля зі своєї крові
ти так і не видавив бісер що рветься крізь шкіру
ти так і не вивчився - хоч як вони не просили -
дихати кожного разу
після їхньої їжі

не плач не плач починається ранок
пух тополиний липне до кіноекранів
хроніка опору
чому ти боїшся постаріти
адже ми разом росли
це на наших піжамах проставлені штампи -
зроблено в україні

старість це завжди поразка
це навіть не втрата
скоріше володіння чимось що швидко втрачає вартість
степ бай степ риштування душі тліє і рушиться
вибілюється полотно прогинаються опори мостів
рветься вельвет на каркасі гарячого серця

старість немов дезертир переховується в підземці
вшивається в шкіру
нашіптується молитвами

старий прихожанин потрапляє на аудієнцію до папи
папа клінексом протирає зелені контактні лінзи
в папи чорні обдерті нігті від догляду за газоном
папа говорить вся фішка в тому
що до суду ще треба дожити
фішка в тому що ані я ні ти
не маємо куди повертатись
старість і розпач лишаються нам під холодним небом
родіна залажала говорить папа ось в чому фішка

риби будуть спливати щоб побачити сонце
метелики будуть летіти втрачаючи свідомість
покинуті різники триматимуть в руках
великі серця тварин
всього лише кілька речей залишаються нам
і їх не стане більше чи менше
папа рішуче плескає себе по коліну
і йде доглядати газон

між мною й тобою
лишаються високі зелені комети
ангели в сірих арабських хустках
спалюють прапори б'ють в барабани
кольорові бруклінські ангели милі й потворні істоти
монотонно наспівують щоб ти зміг запам'ятати

музика що накладалася на сітківку
нальотом лягала на зуби брудом на одяг
вічні історії психоделічної боротьби
коли на одному з концертів із залу вилітає важка троянда
звалюється ніби фугас на сцену
шпичаком пробиваючи око флейтиста
блок-флейта падає на підлогу
і котиться ніби клітка з птахами
музикантам під ноги
флейтист вириває троянду
кров заливає лице
наповнене кров'ю і сльозами око
око яке постійно за тобою слідкує
око старої божевільної культури
сонце яке дрейфує в липневих сутінках
музика що почавшись одного разу
вже ніколи не закінчується

ось і тепер

буенос діас пако
барбара вишкрябує жовтим ключем на стінці ліфта
буенос діас музики на сьогодні більше не буде
ми вдало вибрались ми навіть сплатили всі комунальні тарифи
можеш врізати нові замки

буенос діас пако
доброго сніданку тобі друже
що нас може звести в цьому світі -
зеленому як краснодарський чай
води зелених рік і листя зелених трав

тривожний іслам конституцій
сонце яке дрейфує під шкірою наших жінок

буенос діас пако
побачимося в пеклі
вигорілий унібром дитячого фотомистецтва
хай тобі сняться запашні апельсини
всі твої польові командири
сильні й живучі мов кімнатні рослини

лабас вакарас пако
твій будинок - забитий травою і путівниками
засинає під зеленим небом
хороше море - мертве море
говорить ісус і стає на хвилі
до тихих заплав твого сну
вступають
північнокорейські регулярні війська

ранок починається прогнозом погоди
вони самі ніби вагаються наскільки прогнозованою
може бути їхня погода
ніби нашіптують подивись
ось тобі жінка яка заходить в дощ з одного боку
маючи намір вийти з іншого
ці вентилятори
важкі птахи в її кімнаті
все б їм чистити пір'я своє пір'я
все б їм відриватись на випадкових гостях
на втомлених перехожих в цій оселі радості
ось тобі тримай
її дихання
справжнє - те що між устами й повітрям
коли схиляючись над тобою
вона закидає за спину свій хрестик натільний
коли вона розглядає в зеркалі свою вагітність
мовби старі гравюри
і виловлює з чаю шматки цитрини
мов жовті душі потопельників

сонце обвалюється за материк

коли вона вранці полоще рот потім випльовує воду
вода щипле шкіру і мов риба з ятера
б'ючи хвостом по яснах вистрибує назовні
ангели звивають за ніч гніздо в її горлі
ангели в сутінках саджають дітям серця мов картоплю
сподіваючись на добрий врожай
чи може що вирости на такому суглинку

камінь на камені пустельний іслам
безхмарна пора лише місцями опади
і ці місця проминають нас
нас проминає все
лише кілька предметів
зберігати мов надбання ніби статок щоб
показати коли запитають

ось господи мої топографічні карти
ось плани всіх моїх наступів
все як ти і просив
ось моя метрика господи всі мої членські внески
всі мої гільзи всі шрами
весь побутовий трипер
ось мої друзі що встигли постаріти
друзі з якими я спав і яких любив
вся українська молодь христові

жінка яка схиляється над водою
вода тепла мов ксероксний порошок
риби ніби зірки зависають у ній
ісус іде по мінному полю наче по хвилях
рибалки лишають свої човни

для тих хто вижив у цьому огромі
для тих хто врешті вийшов з оточення
для тих хто не здався режимові і коменданту гуртожитка
велика втіха

крутити заклеєні скотчем старі транзистори
вимикати радіо на програмах соціального захисту
сидіти з ангелами де-небудь на пляжі
і тихо про щось говорити
після розкурки
© С.Жадан
:(

I cofee by with you,
And that is why the bar lady so kind to us.
Instant cofee for you, in beans for me,
But surely all these
in one cup for us.
(с)Роман Скиба
;)

Повідомлення відредагував lamourattack: 09.10.2007 – 15:33

  • 0

#106 Едм

    Постійний житель

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPip
  • 136 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:-

Відправлено 10.10.2007 – 10:32

Та що любить, краще, замість приєднаного зображення би приєднала посилання на Ліну Костенко :D

І взагалі, дописувачі, вірші такі що зачитаєшся Зображення - будьте ласкаві, вказуйте автора і по можливості посилання на його/її дом. сторінку. Хай громадськість зна в лице власних поетів! :D ...а то не знаєшь кому пику бити Зображення , кому дарувати серце Зображення
  • 0

#107 Манюня

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 227 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 11.10.2007 – 15:43

Обожнюю вірш Василя Симоненка "Одурена". Не великий, сумний, простий,та повний змісту.

Він байдуже потис її руку
І не чув її милих докорів,
І так довго стогнали по бруку
Переступки її підборів.
І стояв він, тупий, плечистий
І байдужий, немов колода.
І здалося - на ціле місто
Заридала вона на сходах.
  • 0

#108 Житомирянин

    Частий гість

  • Користувачі
  • PipPipPip
  • 33 повідомлень
  • Місто:м. Житомир

Відправлено 11.10.2007 – 21:25

Сильні,відверті і влучні слова...про Україну...

ПСАЛМИ СТЕПУ

Кривавії зорі світ повідають.
«Слово о полку»


1

Лежиш, скривавлена і скута,
Мов лебідь в лютім полоні.
Яка ж страшна Твоя покута!
Які глухі, жорстокі дні!

Міцна, як смерть, Твоя в’язниця,
В ній морок смороду і мла.
Невже ж Тобі ще може сниться,
Що вільна Ти колись була?

Що над ланів співучим злотом
Ти билась крилами в блакить?
А тут терпінням і скорботам
Життя віддало кожну мить.

А тут все тіло пражить сором
Гостріш, ніж біль найгірших кар,—
Коли Тебе розпусним зором
Нагую огляда владар.


2

Ні, Ти — не мати! Шал коханки
У чорнім полум’ї коси,
В обличчі степової бранки
Хміль половецької краси.

В очах звабливий морок ночі,—
З них кличе, кличе глибина,
А в диких рухах ще регоче
Ніким не займана весна.

Тебе б конем татарським гнати,
І — тільки просвистить аркан —
Покірливо підеш сама Ти
З лукавим усміхом у бран.

Привабливо-безсила й гарна,
Осяєш Ти чужий намет,
І хижий хан буде безкарно
Впивати уст отруйний мед.

Та хутко скінчиться відрада:
Засне він стомлений, в Тобі ж
Прокинеться кривава зрада
І стисне віроломний ніж...

Блиснуть у тьмі вовчиці очі —
Лиш горло кров’ю захарчить,—
Ти в море степової ночі
Впірнеш русалкою умить.

І знову чарівне обличчя
Закриє половецький степ,
І знову ніч очей покличе —
Тебе спіймать, схопить Тебе 6!

Тебе б конем татарським гнати,
Поки аркан не заспіва!
Бо ж Ти коханка, а не мати,—
Зрадлива бранко степова!


3

Хижі птиці летять зі Сходу
На червоному тлі пожеж,—
Бачу, бачу Твою Голготу
І звідціль, з моїх мертвих меж.

Скитський вітер гуляє й нині,
Як тоді, пам’ятаєш Ти?
А степи Твої знов — пустині,
Хіба тільки нові — хрести.

Проорало глибоким плугом,
Кров’ю сіяв новий сіяч,—
Дике жито прийдеться другим
Тяжко жати під спів і плач.

Дике жито! Криваве жито!
Поховай же страшний наш слід,—
Серцем спаленим — все пережито
В апокаліпсі хижих літ.


4

Прости, прости за богохульні вірші,
Прости тверді, зневажливі слова!
Гіркий наш вік, а ми ще, може, й гірші,
Гіркі й пісні глуха душа співа.

Під грім гармат, під вітру подих дикий
Гула дудонь з-під варварських копит,—
Ми не зазнали іншої музики
І інших слів в вогні залізних літ.

Десь мудрим сном в архівах спали книги,
Ми з них хіба палили цигарки.
Напіврусини, напівпеченіги,
Наш навіть сміх був хмурий і гіркий.

Тож не дивуйсь, що, визволившись з брану,
Ти, зранена, зустріла нас, синів,
Що в дикім захваті ятрили кожну рану
Шаршавими руками дикунів.

Що в дикій пристрасті Твоє тулили тіло,
І кожний рвав до себе і радів.
А кров текла... І Ти захолоділа
В палких руках закоханих катів.

Тепер, коли кругом руїни й вітер,
Я припадаю знов до Твоїх ніг,—
Прости, прости,— молю, невтішний митар,
Прости, що я — останній печеніг,

Прости, що я не син, не син Тобі ще,
Бо й Ти — не мати, бранко степова!
З Твоїх степів летять птахи зловіщі,
А я творю зневажливі слова.

Євген Маланюк
  • 0

#109 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 12.10.2007 – 08:19

в очах твоїх падав сніг…
Падав сніг на догоду січневі.
Я вкотре увійти не міг
У свої вечори коричневі.
Увіскритись би в блиск вітрин.
Затінитись би в тьму смерекову…
Може я і не той один,
Що колись був знайомий декому.
Сивий вітер любив мене,
Добрі звірі по снах стрічалися.
Ми не знали, що це мине.
Ми забули, як це почалося.
Налипає до босих ніг
Свіжа паморозь, мов із терну вся.
Не дивись мені вслід — то гріх.
Це не правда, що я не вернуся.
© Р.Скиба
  • 0

#110 Selena

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 212 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 12.10.2007 – 09:02

Неперевершена Ліна Костенко... :D

ПІСЕНЬКА З ВАРІАЦІЯМИ
І все на світі треба пережити,
І кожен фініш – це, по суті, старт,
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито, як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить...
А треба жити. Якось треба жити.
Це зветься досвід, витримка і гарт.
І наперед не треба ворожити,
І за минулим плакати не варт.
Отак як є. А може бути й гірше,
А може бути зовсім, зовсім зле.
А поки розум од біди не згірк ще, –
Не будь рабом і смійся як Рабле!
Тож веселімось, людоньки, на людях,
Хай меле млин свою одвічну дерть.
Застряло серце, мов осколок в грудях,
Нічого, все це вилікує смерть.
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено.
Єдине, що від нас іще залежить, –
Принаймні вік прожити як належить.

***

Послухаю цей дощ. Підкрався і шумить.
Бляшаний звук води, веселих крапель кроки.
Ще мить, ще мить, ще тільки мить і мить,
і раптом озирнусь, а це вже роки й роки!
А це уже віки. Ніхто уже й не зна,
в туманностях душі чи, може, Андромеди —
я в мантіях дощу, прозора, як скляна,
приходжу до живих, і згадую про мертвих.
Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.
Він добре вам зіграв колись мою присутність.
Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.
І, може, це і є моя найвища сутність.

:D :happy1: :D
  • 0

#111 Білий Дракон

    Хлопець

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 6385 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Палацу

Відправлено 14.10.2007 – 23:29

ПЕРУНЕ МІЙ !
Оріслав Ісик

Перуне мій, здіймись крізь грози,
Розбий кайдани на душі!
Той, хто знайшов свій шлях в Христосі,
Нехай загине на мечі!


Перуне мій, прокинься в грудях,
Веди мене в священний бій!
Того, хто креслить хрест на людях,
Нехай понищить погляд твій!


Перуне мій, дай свою силу,
Шлях перемоги нам вкажи,
Той, хто народ веде в могилу,
Нехай же зникне назавжди!


Перуне, мій славетний боже,
Коли стоїш ти на чолі,
Нас ворог злий не переможе
На нашій Матінці-Землі!


2 грудня 2003 року.


* * *

Неначе хмари сонце вкрили,
Ти невідомо зараз де.
Пішла й з думками залишила:
Прийде вона чи не прийде?


Невпинно час біжить в майбутнє,
Лиш місяць світить у пітьмі,
О, сонце ясне, незабутнє,
Згадай, прийди, явись мені!


Тебе чекаю опівночі,
Не залишаю сподівань,
Що знов побачу твої очі,
В яких горить вогонь бажань.


І серце сум страшенний крає –
Де ти, царівночко моя?
Але вона,мабуть, не знає,
Що десь її чекаю я.


На мить тебе не забуваю,
О, музо, мрія моїх мрій,
Як палко я тебе кохаю,
І я тепер навіки твій.


Ніч на 3-тє грудня 7511 року.

Повідомлення відредагував Білий Дракон: 14.10.2007 – 23:31

  • 0

#112 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 16.10.2007 – 23:19

* * *

жінка надрізує вени
тому що не хоче старіти
звично кухонним ножем
як відкриває шпроти
кволий ангел,
дебелий доктор і санітар-очкарик -
сумнівна компанія для цієї брудної роботи
від їхнього ідеалізму обертом йде голова
і завертається сонце скупе за кіоск навпроти
як їй втекти
як витекти їй у вузенький надріз від ножа
і яким коридором податися потім,
якщо всі без винятку — проти
вихор виносить її по спіралі аорти
просто так — тху…
доктор підносить їй дзеркальце
думає — жінка ж, зажде
завагається, може
але — дзуськи, ніколи, бо коли вона йде
то вона таки йде
жінка — сам знаєш, істота уперта -
прости її, Боже
(с)Галина Крук
  • 0

#113 Selena

    Місцевий

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPip
  • 212 повідомлень
  • Стать:Жінка

Відправлено 17.10.2007 – 23:36

Ліна КОСТЕНКО

Хай буде легко. Дотиком пера.
Хай буде вічно. Спомином пресвітлим.
Цей білий світ — березова кора,
по чорних днях побілена десь звідтам.
Сьогодні сніг іти вже поривавсь.
Сьогодні осінь похлинулась димом.
Хай буде гірко. Спогадом про Вас.
Хай буде світло, спогадом предивним.
Хай не розбудить смутку телефон.
Нехай печаль не зрушиться листами.
Хай буде легко. Це був тільки сон,
що ледь торкнувся пам'яті вустами.

:prapor3:
  • 0

#114 Втікачка

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 76 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Його серця...

Відправлено 18.10.2007 – 19:00

Пишні вії, гладенькі ніжки,
сперма й нікотин
частини життя успішної жінки
і ти серед цих частин

а я не стерво, про мене казали
шо я дитя природи
я без підборів і попереджала
що не змінюся ніколи

іди дорогенький, купуй їй квіти
за нею зароблені гроші
і мовчки дивись як ростуть чужі діти
і згадуй про мене їй дивлячись в очі.
  • 0

#115 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 20.10.2007 – 22:00

* * *
тоненька світлокоса дівчина каже тобі:
почекай,
поки вщухне дощ
на старій платівці із заїждженими доріжками,
що ведуть лиш в одному керунку
й ніколи — навспак
і ти чекаєш,
не гладиш її золотистих врун,
не рвеш кислуватих виноградин
її невмілих цілунків,
не кажеш їй:
маленька моя світлокоса,
той дощ називається час…
підступивши впритул до обличчя її,
помічаєш шпарини, в які
западає вона щораз глибше у себе
тим часом платівка, неначе Сізіф,
перекочує кожну краплину
пустелею серця,
безвихідними вуличками рук,
глухими задвірками голосів
і враз покидає вас
розгублених і постарілих
посеред порожньої траси на Еммаус
і стає зовсім тихо потойбік дощу
© Галина Крук

Повідомлення відредагував lamourattack: 20.10.2007 – 22:01

  • 0

#116 Raven@

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 608 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:файна Юкрайна!

Відправлено 23.10.2007 – 16:27

Подай мне, надежда, руку,
пойдем за незримый гребень,
туда, где сияют звезды
в душе у меня, как в небе.

Закрой мне другой рукою
глаза и потусторонней
тропинкой веди, слепого
от снега твоей ладони.

Зато мы такие дали
увидим при свете грусти:
под полной луною сердца
любви голубое устье.

Меня схорони во мне же
от жара мирской пустыни
и путь протори в глубины,
где недра, как небо, сини.


(Х.Р.Хіменес)
  • 0

#117 Raven@

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 608 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:файна Юкрайна!

Відправлено 24.10.2007 – 12:05

Не торопись, поскольку все дороги
тебя ведут единственно к себе.

Не торопись, иначе будет поздно,
иначе твое собственное "я",
ребенок, что ни миг – новорожденный
и вечный,
не догонит никогда!


(Х.Р.Хіменес)
  • 0

#118 Таньчик

    Абориген

  • Користувачі
  • PipPipPipPip
  • 97 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Чернівці

Відправлено 24.10.2007 – 13:44

Сенбернар
В його очах і смуток і печаль
Й важке ярмо тупої безнадії,
Сліпі зірниці бачать синю даль,
А в серці заховались дикі мрії.
Оцей старий, кудлатий сенбернар
І сам не знає звідки узявся
Між цих людей – добродіїв і скнар
І чому на станції цій заховався.
До кожного присутнього іде
І кожний поїзд завжди зустрічає
„ Хазяїне! Скажи мені ти де?
Тебе твій вірний пес давно шукає!
Тебе шукав у мандрах постарів
В тяжких дорогах згасли мої очі
Чому тебе я досі не зустрів?
Чому про тебе мріється щоночі?
Чекай мене - і я тебе знайду...”
З старих очей гіркі котились сльози
Він знав: лишень знайде собі біду
І бачив у душі сніги й морози...

Автора не памятаю. Проте вірш супер, адже він мій улюблений. Аж плакати хочеться... :cool2:
  • 0

#119 lamourattack

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 681 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:дому

Відправлено 24.10.2007 – 16:48

***
цей мед мене збирав по краплі
побожно з острахом збирав
тлумачачи камлання трав
чи сенс законів хаммурапі

та тлі зубовних скрипів тіла
причинна безпричинність зла
у жмені жало дожива
котре бджола пришепотіла

я знаю — буде мед і мати
не цар не йолоп не герой
і буде юний анти-ной
ув архі-меді достигати
А.Бондар
  • 0

#120 Aklerk

    Генеральний писар

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 524 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Київ

Відправлено 25.10.2007 – 20:06

Подобається вірш Маріни Цветаєвої


Ты, меня любивший фальшью
Истины- и правдой лжи,
Ты, меня любивший- дальше
Некуда!- За рубежи!
Ты, меня любивший дольше
Времени.- Десницы взмах!-
Ты меня не любишь больше:
Истина в пяти словах.
  • 0



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних