Перейти до вмісту

Прозова майстерня


Повідомлень в темі: 15

#1 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 31.01.2011 – 20:32

  • 13
У цій темі пропоную публікувати прозові твори молодих авторів (жанри найрізноманітніші). Думки, почуття, голос серця, розум душі - все це можна відобразити махом Золотого Пера на пергаментному аркуші паперу в руках митця.

Цитата

Юля Гриценко. Після кохання
» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «

Я дихала тобі в шию. Я спокійно поверталась додому темними провулками. Я спотикалась на кожному кроці, відчуваючи якесь піднесення. Я не дивилась собі під ноги. Як може дивитись на асфальт та, якій хочеться літати? Подумки я таки злітала в небеса.
Я тримала тебе за руку. Часом тримала, як коханого чоловіка, інколи — як друга, періодично -як маленьку дитину. Я грілась на твоєму плечі так, наче то було вселенське скупчення тепла. Здавалось, тепліше не буває ніде і нікому.
Я писала про тебе цілі трактати, стверджуючи, що ненавиджу вірші. Часто ловила себе на думці, що пройде час і про нас заговорить світ. Моїми цитатами. Час минув. Світ мовчить.
Я розмовляла із заходом сонця, уявляючи, що ти поруч. Небо тоді не плакало, бо плакала я. Була весна. Усе цвіло, все тільки починалось. У когось. Не в нас. Для нас вдарили морози. Випав перший сніг.
У нас було дерево. Чи то був кущик, забула вже. Ми щовечора проходили повз нього, усміхаючись. Ми знали, чого нам так весело. Якось сильний вітер зламав те деревце. Десь через місяць після нашого розриву ти повідомив про це ранковою смскою. Мені стало лячно. Надія померла.
У нас була своя дорога. Часом довга, часом — коротка. Зате своя. І свої жарти. І свої образи. І свої куточки Львова. І свої слова. У нас було все те, що є у звичайних людей. Ми, як і всі пили чай і дивились фільми. Ми, як і всі цілувались в темряві. Ми, як і всі, страждали наодинці. Ми були, як всі.
Мені часто не спалось. Дурні думки лізли в голову. Я намагалась щось аналізувати. Інколи хотілось повернутись назад, у той період життя, де є ти. Інколи проклинала найсвятіше почуття. Інколи знову про тебе писала. Мене хвалили. Відчували, що від душі.
Я десятки разів видаляла твій номер з телефонної книги. Минало кілька секунд і я вводила його знову. Часом боялась поповнювати рахунок мобільного, щоб тобі не зателефонувати випадково. Нагадувала собі: ”Ми поставили крапку. Велику і жирну”. Так часто мріяла, щоб так крапка стала комою...
Якось ми зустрілись випадково. Обмінялись усмішками і пройшли повз. Не знаю, що ти відчув, але я відчула таку безмежну вдячність. Важко пояснити словами, те, що лежить на серці. Я так тобі вдячна! Просто за те, що ти у мене був!
Цьогоріч зима не така холодна, як минула. Зате у серці невизначений мінус. І тут уже ані шуба, ані гарячий чай не допоможуть. Чи хочеться щось повернути? Звісно, хочеться. Насамперед хочу повернути той день, коли все починалось. Тепер би я просто пройшла повз. І одна мить, відсутність погляду у твій бік, змінила б майбутнє. Є те, що є.
Щоб відпустити треба пробачити і щось в собі змінити. Пробачаю тобі, моє маленьке диво. Пробачаю тобі солодкі поцілунки і теплу подушку. Пробачаю тобі шепіт крізь сон. Пробачаю тобі яблучні льодяники. Пробачаю тобі фільм, що не дав додивитись. Пробачаю тобі наше знайомство. Пробачаю тобі твої красиві очі. І відпускаю востаннє. Не приходь більше.
Я не знаю, як відчувають себе покинуті. Я не знаю, як відчувають себе ті, хто когось покидає. Але я знаю, як буває після кохання.

Повідомлення відредагував Kassandra: 17.02.2011 – 19:03


#2 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 03.02.2011 – 19:08

ОДИН ДЕНЬ ЩЕ НЕ РОЗЛУЧЕНОЇ ЖІНКИ

» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
Він укотре не ночував удома. Нічне чергування. Я вкотре зробила вигляд, що повірила. Прокинулася зранку зовсім розбита, вилазити з постелі не хотілося, розчісувати також, і вдягатися не мала бажання. Проте потрібно було випровадити сина в школу, зготувати хоч якийсь сніданок – мусила підводитися. Сердито глянула на порожню половинку колись подружнього ліжка, зв’язала у вузол нерозчесане волосся й почалапала на кухню…

Малий, розкуйовджений, розгублений та бліденький, схожий чомусь на совеня, тер оченята – теж не хотів прокидатися. Вдягаючи форму, зашпортався в штанах і впав. Мені звично стало його шкода, це ж треба, недоладне таке створіння, завше ото впаде сам чи щось перекине, помилок у зошиті наробить, намаже, зі школи тієї приходить, як із фронту – ґудзики відірвані, сам брудний… Чи то лиш мій такий, чи й людські діти теж? Уже ж другий клас… Намазала йому булочку медом, налила молока. Поки снідав, знайшла закинуту під ліжко торбинку з перезувним. Урешті випхала півсонного малого за двері, цьомкнувши на прощання. Щастя, що школа недалечко, навіть дорогу переходити не потрібно.
Глянувши на себе у дзеркало, звично відмітила, що видовище ганебне, у чомусь навіть мерзенне. Пом’ятий халат, абияк зв’язане волосся, повна відсутність блиску в очах. А це ж лише дев’ять років тому велична, як антична статуя, тітонька в РАЦСі оголосила нашу щасливу пару чоловіком та дружиною. Мої очі тоді блищали так, що якби там зникло світло – ніхто цього не помітив би. Куди це зникло? І коли?
Тоді, коли я телефонувала з пологового, бо мені терміново потрібні були ліки для дитини, мій чоловік відзначав з друзями народження сина й не міг ні чути, ні розмовляти, ні второпати, що там і кому потрібно? Тоді, коли малий добрий рік плакав ночами, а його батько жодного разу не встав і не поколихав? Тоді, коли він набив дворічного сина за те, що той упустив на підлогу його дуже дорогий телефон? Тоді, коли він почав дозволяти собі не ночувати вдома?
Зробивши кави, я сіла за столик і чомусь подумала: те, що нас об’єднує тепер із чоловіком, називається одним словом – «брехня». Він бреше мені. І не тільки мені, мабуть. Я брешу собі, синові, батькам, друзям… Навіщо? Чомусь мені уперше стало дуже бридко від усвідомлення того, що я живу серед брехні. Кому потрібна видимість мого щастя та благополуччя? Насправді ми з чоловіком давно чужі одне одному. Просто чужі. Ми майже не розмовляємо. Ми вже зо два роки не кохалися. Що далі?
Ось зараз я трохи розчумаюся, вдягнуся-розчешуся-намалююся, начеплю на обличчя маску щасливої жінки й попхаюся на роботу. Як робот, як механічна іграшка, звикла курсувати одним і тим же маршрутом. У цьому не буде ні краплини радості чи щастя. Потім прийду додому, повчу уроки з дитиною, зготую їсти, почую з телефонної слухавки про черговий аврал на чоловіковій роботі, який потребує його нічної присутності – і впаду на ліжко, як та сама іграшка, з якої витягнули батарейки. А якщо він таки проведе вечір із сім’єю, то зміниться у сценарії лише одне: я не зможу сама вибирати, що дивитися по телевізору, бо кнопки на пульті мовчки перемикатиме чоловік. Дитина, як приблудне щеня, тицятиметься коло нього, проситиме ласки, не знаючи, чи відженуть, чи приголублять. А я дивитимуся на це все, усвідомлюючи, що нічого не можу змінити, навіть якщо й винна, що все так, а не інакше. Потім ми ляжемо спати кожен на своїй половині ліжка, а вранці розійдемося по роботах. «Не п’є і не б’ється. Що тобі ще треба?» – кажуть мудрі жіночки…
Він мене не кохає. Не потребує. Не поважає. Я тепер можу думати про це спокійно. Я вже теж перегоріла. Був час, я мучилася, шукаючи свої відповіді на запитання «Чому так?», плакала, намагалася щось змінити – звичне меню, зачіску, роботу… Він відмовчувався, відгородившись від мене, як стіною. Я розбилася об цю стіну й вирішила жити з ним заради дитини, раз уже так сталося, що він мене не кидає. Визнаю – і я, і дитина – нещасні. А далі – ліпше не буде.
«Мені потрібен інший чоловік для мене й інший батько для моєї дитини», – така думка зненацька завітала у мою голову з останнім ковтком уже вистиглої кави. Я прислухалася до тієї думки, посмакувала навіть її – таку ніби просту й логічну, але ще поки незвичну. Чомусь у мене не виникло жодних сумнівів, що такий мужчина на світі є, я його зустріну й буду йому потрібна. І не лише я, але й мій розкуйовджений-розгублений син. А чоловік мій не пропаде. Може, він і сам чекає, що я ухвалю таке рішення. Ухвалювати рішення важко. Але потрібно наважитися. Наважитися жити без брехні.
У мене попереду ще дуже багато часу, я ще молода й гарна жінка і варта кохання, врешті-решт. Я можу бути щасливою сама і зробити щасливим когось…

Марина КРЕВСЬКА

Повідомлення відредагував Kassandra: 17.02.2011 – 18:59

  • -1

#3 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 14.02.2011 – 19:06

МАРТІНІ З ТРЬОМА ОЛИВКАМИ

» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
Барна стійка пливла перед очима... Порожній келих з-під мартіні утинав якийсь чудернацький африканський танок... А набридливий, як муха, бармен усе пропонував викликати таксі. Таксі? А для чого таксі? Куди їхати? Ну чому ж, дім у мене є, та от у ньому – порожньо. „Любовь здесь больше не живет...”

...Вона знала, що таке кохання. Чи принаймні думала, що знає. Якось на якійсь тусовці зустріла Його. Відчула, що це Він, потонувши в синіх очах, які так пасували його чорному волоссю. Ще подумала тоді: „Брюнет – і блакитноокий. Дивно...” І все у їхніх стосунках було дивним. Чи то пак дивовижним. Він привчив її до шикарного життя. Він знав, як її здивувати. Він її приручив... І далеко на полиці опилися книжки студентки-відмінниці, і усі друзі, усі залицяльники, усі... ніби канули в Лету. Вона втопилася у почуттях. Розчинилася в Ньому.
Це Він возив її на елітні тусовки. Це Він навчив її вишукано вдягатись, гарно розмовляти. Ліпив її, як Пігмаліон свою Галатею...
А ще – навчив любити мартіні. І неодмінно – з трьома оливками. Не з двома, як усі. Він узагалі був не такий, як усі. Навчив її розуміти класичну музику, від якої колись у неї зубний біль починався.
До зустрічі з Ним вона вважала себе самодостатньою й дивилася на всіх зверху вниз. А нині стала Його тінню. І не помічала цього. Вона ХОТІЛА бути частинкою Його. І стала. Тільки-от Він якось непомітно мінявся. А вона, закохана, не помічала, як перетворювалась на елемент Його побуту, на зручний додаток, з яким не соромно прийти на вечірку до друзів-олігархів чи на модний благодійний концерт...
А потім Він перестав її помічати вдома. Став рідко приходити ночувати. А вона не наважувалася влаштувати Йому скандал з биттям тарілок. Бо кохала. До самозречення. Це почуття спустошувало її душу. Та й цього вона не помічала.
Від депресії рятував улюблений напій. І неодмінно – з трьома оливками. Інакше вона не могла. Бо так навчив її Він.
А потім було банальне „Я від тебе втомився” і „Я йду. Пробач. Ти вмієш і знаєш багато для того, аби непогано влаштуватися у цьому світі. Диплом куплю. Завтра його тобі завезе мій секретар”. Вона не змогла Йому навіть заперечити. Йди...
А потім проплакала кілька тижнів. З мартіні. З трьома оливками... І з дипломом.
...Вона бігала на всі тусовки, де був Він. З новою красунею, яка потопала в Його синіх очах. І кожна вечірка закінчувалася для неї барною стійкою і мартіні. З трьома оливками... І з слізьми у таксі.
А потім була та жахлива аварія. Ну чому ж вона не була поряд з Ним у тій машині?!
...Вона втратила лік дням. Не знала, на якому світі живе. І тільки незмінна подружка – мартінка на високій ніжці, з глибини якої підморгували оливки, рятувала від жахливого відчуття порожнечі...
...”Дівчино, то як, таксі викликати?” – вкотре перервав плин її думок набридливий бармен. „Ні, сама... Я на машині...” . І він не зупинив... Бо йому байдуже. Бо бачив її щодня такою. Навіть не питав, що замовлятиме. Знав, що мартіні. І що з трьома оливками. Навіть не дивувався. Така-бо професія, що зобов’язує не дивуватися...
...З вулиці долинув шум. І коли бармен вибіг, щоб подивитися, що сталося, то побачив лишень, як догорало червоне „Феррарі”, а санітари „швидкої” несли на ношах бездиханне тіло красуні, яка так любила мартіні з трьома оливками...


КОХАННЯ, ЩО ПРИЙШЛО НАВШПИНЬКИ

» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
Сергій на шаленій швидкості гнав автівку нічною трасою. Крізь дощ. Крізь вітер. Крізь темінь. Куди їхав? Він сам не знав. Напевно, просто прагнув утекти від того пекучого болю, який таки наздоганяв і розкроював серце навпіл. Ритко-Ритко, що ж ти накоїла?!

...Вона увірвалася у його життя рудим смерчем. Просто отак-о якогось дня з’явилася в їхньому офісі й заявила:
– Здрастуйте. Я нова стажистка Рита. Сподіваюся, спрацюємося?
Варто зауважити, що з’ява у будівельній фірмі стажиста-не хлопчика – то вже неабияка подія. Чоловіки ледь очі не погубили, так на Риту витріщалися. Сергій же, випадково зловивши на собі погляд зелених насмішкуватих очей, оторопів. Бо ТАК на нього ще ніхто не дивився. «Пропав я», – майнуло в голові.
Вона примостилася за столом, що стояв поряд із Сергієвим. І цілісінький день пускала очима бісиків у його бік. Звісно, про якісь там проекти годі було й думати. Не йшла робота – і край. А ввечері Рита, ні краплини не соромлячись, мило всміхнулася:
– Сергію, ти ж мене сьогодні підвезеш додому?
Звісно, він підвіз. І наступного дня. І наступного...
У Сергія в голові паморочилося, коли вона всміхалася до нього котячими очима. Але запросити дівчину на побачення все не наважувався. Він загалом був трохи боязким. Можливо, саме тому йому так імпонувала Ритчина сміливість та відвертість.
– Може, покличеш мене нарешті кудись на вечерю? – якось ошелешила. – Такі вечори теплі, літо ж надворі, а ми сидимо по домівках, мов ті кроти. То як, запросиш?
Від несподіванки Сергій онімів. Відтак почав белькотати щось таке, чого й сам до пуття не розумів.
– Отже, сьогодні о восьмій у «Кораблику». Чекатимеш? – і, цьомнувши в щоку та мотнувши рудокосою голівкою, подалася геть.
Сергій кілька хвилин стояв, не поворухнувшись. Аж доки Ігор, друг і за сумісництвом колега, не штурхонув межи плечі:
– Що, старий, упіймала тебе золота рибка у сіті, а не ти її?
– Та ну тебе, – образився Сергій. – Я от не знаю, що його робити. Розумієш, подобається мені Рита страшенно, але... занадто вже вона активна.
– Ти з глузду з’їхав? – зареготав Ігор. – Та якби на мене така краля запала, я й миті не сумнівався б. Ану, давай-но, не тушуйся, а ноги в руки – і вперед, марафет наводити. Маєш же ти враження на панянку справити!
...Того вечора Сергій сам із себе дивувався: і як це йому вдалося бути таким розкутим, таким веселим. Відчував, що ще мить – і злетить ген під сьоме небо. А все – завдяки сріблові Ритчиного сміху та золоту її волосся.
Відтоді вони з Ритою (уже з його ініціативи) часто гуляли вечірніми вулицями, відпочивали у маленьких затишних кав’ярнях, рахували зірки на березі тихоплинної річечки за містом. На роботі хлопці тихо заздрили Сергієві, бо уже всі знали, що вони з Ритою – пара. А Ігор напівжартома-напівобразливо казав:
– Не розумію, що вона в тобі, тюхтієві такому, знайшла? Чому мене не обрала?..
Сергій же просто тихо радів, що кохає і коханий. Решта його не обходила.
Одного вечора, десь за півроку від того першого побачення, в Сергія у квартирі пролунав дзвінок. Відчинив двері. На порозі сонячно всміхалася Рита.
– А я до тебе жити прийшла! – і ледве вкотила у коридорчик величезну валізу.
Наступного ранку Сергій уперше спізнився на роботу. Звісно ж, як і Рита. Колеги, ховаючи усмішки, навперебій розповідали, як перед шефом їх «відмазували», та ще й жартома радили, аби по лимончику з’їли, мовляв, надто вже у вас личка задоволені.
Минуло ще півроку. Знову було літо. Знову Риту тягнуло погуляти вечірнім містом. Тільки-от... дедалі частіше вона відпрошувалася в Сергія на зустріч із подружкою. Мовляв, у нас свої дівочі секрети, що тобі з нами робити? І він відпускав. Бо вірив. Бо кохав.
Сьогодні шеф повідомив, що на два тижні відсилає Сергія у відрядження до Польщі. Увечері довго пакував валізи. Довго не міг заснути. Уранці, цілуючи сонну Риту, довго дивився, як сонячні промені грають у хованки в її рудих кучериках.
...Із Польщі повертався на три дні раніше. Владнав усі справи, швиденько поміняв квиток, купив коханій подарунок – білий плюшевий ведмедик (вона просто обожнювала м’які іграшки й мала їх цілу колекцію). Умисне не телефонував Риті, хотів сюрприз улаштувати. А натомість сюрприз чекав на нього.
Захопивши дорогою букет троянд, мов на крилах злетів сходами (атож, ліфт чекати вже було несила!). Відчинив тихенько двері. У квартирі лунала музика. Побачив, що Рита готує на кухні каву. Хм... у два горнятка... А в кімнаті на дивані у його ж капцях і картатому халаті, та ще й з пультом від телевізора у руках сидів... Ігор. То от що за подружка, з якою гуляла кохана! Німа сцена. Одне слово, як у Рєпіна – «Не чекали».
– Ти ж мав за три дні повернутися, – блідими губами пробелькотала Рита.
– Я зараз іду геть. Коли повернуся – щоб обох у квартирі не було, – відрізав. І вже до Рити: – Ключі сусідці лишиш, я потім заберу.
Прожогом вилетів із під’їзду. Падав дощ. То, здавалося, ніч плакала на розтрощеним кришталем його любові. Сів за кермо й подався геть за місто. І ось уже майже годину гнав машину на шаленій швидкості, втікаючи від болю. Раптом – різке світло, вищання гальм і темрява.
–... Господи, як же важко розклепити повіки! Що ж це? Де я? І хто цей янгол, що наді мною схилився? – снували в голові запитання, але вуста чомусь не слухалися.
– Я вже помер? – нарешті спромігся вимовити.
– Тихенько, вам не можна розмовляти. Ви у лікарні. І вже все буде гаразд, – заграла усмішка на вустах у янгола.
– Хто ти, небесне створіння? – не вгавав Сергій.
– Я просто медсестра. Лариса. Доглядаю за вами, – і, поправивши ковдру та перевіривши крапельницю, навшпиньки вийшла з палати.
Уранці, так само навшпиньки (вона завжди так ходила біля хворих, щоб не потривожити), Лариса попрямувала просто до вікна, щоб розсунути фіранки й пустити трохи сонця. Сергій уже не спав і замилувано спостерігав, як біляве пасмечко вибилося з-під шапочки й кокетливо падало на чоло дівчині. Вона стояла біля вікна, замріяно вдивляючись кудись у небо, – тендітна і юна, сонце огортало тоненьку постать руками-променями.
– А ти таки янгол, – ледь чутно прошепотів Сергій.
...Він швидко поправлявся, благо, що дістав лишень струс мозку та одне ребро зламав. А може, це Ларисина присутність допомагала йому одужати – хтозна. Просто одного вечора, коли вона укотре читала йому Джека Лондона (в самого ще літери пливли перед очима), зловив себе на думці, що зовсім уже не страждає через Ритчину зраду. Натомість дедалі частіше уві сні бачив янгола, який завше ходить навшпиньки – Ларису.
Сергія виписали за місяць. Щасливий, що врешті вирвався з лікарняних стін, побіг шукати Ларису, аби бодай номер телефону записати.
– А в неї відгул, – спустила з неба на землю дівчина з реєстратури.
«Дарма, – подумав собі. – От розв’яжу справи – тоді й повернуся до свого янгола». Удома на нього чекав розгардіяш: збираючи свої речі, Ритка такого тарараму наробила! Так. Перевірити пошту. О, те що треба: запрошення на роботу в більш солідну будівельну фірму. На цей шанс Сергій ой як довго чекав! Невже врешті почалася біла смуга в житті?
На свою фірму зайшов, аби написати заяву про звільнення.
– Стривай, друже. Поговорімо, – ухопив за рукав Ігор.
– Ти знаєш, мені ніколи, – рубонув Сергій.
Рита ж просто опустила очі.
***
...Сергій довго топтався біля реєстратури з величезним оберемком ромашок. Нарешті уздрів її – тендітну білявку в білому халатику, яка завжди заходить до палати навшпиньки.
– Я думала, що вже тебе не побачу, не знала, де й шукати, – крізь сльози усміхнулася.
– Ну, цього задоволення я тобі не подарую, – пожартував Сергій. І вже серйозно додав: – Ти знаєш, тієї ночі, коли сталася аварія, я втікав від болю, що його завдала мені кохана людина. Гадав, що любов завжди проноситься по життю смерчем. А виявляється, що вона приходить і тихесенько – навшпиньки. Дозволиш, янголе, мені тебе любити?..

Оксана ГОЛОВІЙ

Повідомлення відредагував Kassandra: 17.02.2011 – 18:58

  • 0

#4 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 17.02.2011 – 18:40

У КОХАННЯ ПОЛУНИЧНИЙ СМАК

» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
У переповненій маршрутці запаморочливо пахло полуницями. Сезон… Жіночки з кошиками та відрами, наповненими солодкою ягодою, мандрують на торг до райцентру. Кожна мріє, як вертатиме додому та якого гостинця привезе дітлахам «з города».
Марина, притримуючи ногою відра, дбайливо обмотані шматками, щоб не потовклися ягідки, замріяно видивлялася у вікно. Вона тепер часто так робила – пірнала поглядом кудись у далечінь і линула-линула думками у свій світ. Туди, де колись і вона була п’яною від любовного хмелю.
При дорозі, уже неподалік від райцентру, помітила дівчину з хлопцем. У неї – величезні блакитні очі, до серця букетик волошок притискає, у нього – чуб смоляний, кошик з полуницями в руках. Ці напівдіти-напівдорослі чимчикували стежиною, тримаючись за руки. І ніби часоплин для них спинився, було лишень кохання, що сонячно бризкало з-під вій.
Леле! Це ж як вони з Максимом колись, ще до… Марининою щокою покотилася непрохана сльоза. За нею – ще і ще. Відтак потоком заструменіли гіркі ручаї, стікаючи в долоні, що ними жінка прикрила обличчя, ніби прагнучи сховатися від спогадів, які знов увірвалися у свідомість і терзали й без того пошматоване болем серце.
***

…Кохання спіткало Марину в сільській бібліотеці, куди її скерували по закінченні інституту завідувачкою (атож, вищу освіту таки здобула!). Вона надто й не пручалася, бо робота у місті якось не приваблювала. А тут їй, сироті дитбудинківській, і житло пропонували – усе ліпше, ніж гуртожитками тинятися. Мріяла, як підніматиме рівень культури на селі, як привчатиме дітлахів до чтива. Попервах важкувато довелося, бо ж відомо, як у невеличких громадах до чужинців ставляться, та ще й «грамотних». Та з часом приборкала-таки нова бібліотекарка і тіточок-пліткарок, і дядьків непривітних. Жила собі мріями, облаштовувала невеличку обитель-книгозбірню й тішилася тихим спокоєм у душі. Аж доки… не занесло до бібліотеки солдатів разом з їхнім командиром-офіцером (якраз біля села розташовувалася військова частина). Хлопці-новобранці нишпорили полицями у пошуках чогось цікавенького, а молодий офіцер стояв, спершись об одвірок, і з-під чорного як смола чуба розглядав нову бібліотекарку. Той погляд Марину немов струмом пронизував.
Відтоді забула дівчина, що таке спокій. Щойно прокинеться – і прожогом на роботу. Прибіжить та все, знай, у віконце визирає: чи не йде, бува, до бібліотеки книжки здавати той офіцер чорночубий, через якого сон утратила?..
Він з’явився на порозі якось несподівано – з величезним букетом волошок. «Мариночко, ці квіти так пасують до кольору ваших очей, – усміхнувся. – А ходімо сьогодні до клубу – новий фільм привезли…» Отак Максим увійшов у її життя. Назавжди. Сказати, що ці двоє шалено кохали одне одного – це нічого не сказати. Марині здавалося, що вона перестає дихати, коли його нема поряд. «Ой ви, очі волошкові…» – наспівував їй Максим, палко цілуючи.
На їхньому червневому весіллі гуляло чи не все село. Дякувати голові – ото сюрприз – улаштував свято молодятам. Музика, жарти, сміх лунали до рання. І ніхто не помітив, як тихцем городами втікали від гармидеру винуватці оказії. Добігли до колгоспної полуничної плантації. Тут, серед пахощів стиглих ягід, заприсяглися одне одному у вічній вірності.
За рік у щасливого подружжя знайшовся хлопчик. Мироном назвали. Сусіди тепер їх не інакше, як «родина МММ» жартома величали. А яка тепер у Марини плантація полуниць була! Усі господиньки заздрили. Максим якось із Польщі привіз їй саджанців. «Нехай ростуть, – сказав тоді. – Ти ж знаєш – у цих ягід смак нашої любові…»
У клопотах сімейних минуло cім щасливих років. Мирончик якраз закінчував перший клас, мама з татом натішитися не могли своїм розумником і вже подумували про те, що пора «купити» хлопцеві сестричку чи братика.
Одного вечора Максим повернувся з військової частини темний як ніч. «Що сталося?» – заглядала в очі Марина, а в самої аж серце заходилося в передчутті чогось недоброго. «Та навіть не знаю, як тобі й сказати, – потупив очі Максим. – Одне слово, через три дні маю бути за тисячі кілометрів від вас. У Чечні. Війна там…» Марина відчула, як серце від розпуки вистрибнуло з грудей і покотилося геть долівкою. Отямилася на ліжку. Поряд сидів Максим і долонею втирав солоні краплі, що вперто котилися щоками.
Прощання було болісним, тяжким. «Я повернуся, Мариночко, коли достигнуть наші полуниці. Неодмінно. Тільки ти дочекайся». І погуркотіла військова машинерія сільською дорогою, за стовпом пилу ховаючи від неї коханого.
А за кілька місяців став на порозі сивий дядько у погонах і ледве вимовив, ховаючи погляд: «Марино, будьте мужні. Зник безвісти ваш чоловік. А це те саме, що загинув. Мені шкода». І подався геть. Жінка, впустивши додолу тарілку, що її щойно витирала, довго стояла заціпеніла. Аж доки Мирон не зайшов до хати й не взяв маму за руку. Тоді безсило опустилася на стілець та заголосила. Дитя, злякавшись неньчиних сліз, і собі заплакало. Саме ті дитячі сльози повернули Марину до тями. «Не плач, Мирончику, не плач, сину, – голубила хлопця. – Ніхто ж не сказав, що наш татко загинув. Ми його неодмінно дочекаємося».
Уже й листопад відкружляв, і заметіль відгуляла, і весна відцвіла, і полунички вже рум’яно з грядки підморгували, а про Максима не було жодної звістки. Вона щовечора, узявши сина за руку, виходила на дорогу ген за село й довго вдивлялася у далечінь – чи не гуркотить, бува, курною дорогою той автомобіль, що повіз у невідоме її коханого.
Сільські жіночки намагалися спочатку якось розрадити Марину. За рік сусідки-щебетухи й парубків перезрілих до неї свататися приводили, та жінка і слухати нічого не хотіла: «Максим повернеться. Він обіцяв». Відтак почали вже сільчани біля скроні пальцем крутити, мовляв, з горя геть глузд втратила, усе виглядає того, кісточки якого досі спорохніли. А вони з Мирончиком не втрачали надії й поралися біля татових полуничок.
***

…Із задуми жінку висмикнуло різке вищання гальм автобуса. «Усе, дівчата, прибули, вдалого торгу! – горлав водій. – Назад о шостій рушатиму від базару. Дивіться, не спізнюйтеся, бо діставатиметеся додому пішкарусом!»
Спродала свої полуниці Марина на диво швидко. Ще б пак – адже таких файних ягід, як у неї цьогоріч вродили, ще пошукати треба! От Максим потішився б…
Накупувала синові усіляких смаколиків на гостинець і подалася до автобуса. Жіночки весело гомоніли у салоні, навперебій розповідаючи, хто й що вторгував. Рушили. Марина за звичкою знов до вікна прилипла, занурилася у свої думки. Відтак не помітила, як і село замаячіло за поворотом.
Умисне вийшла трохи раніше, щоб провітрити голову, дати лад думкам. А то знову Мирончик сваритиметься, як побачить, що плакала. Ось і стежина, якою втікали з Максимом зі свого весілля, ген там і полунична плантація та ще є, а тут син уперше на ровері сам поїхав. Мимоволі всміхнулася, підставляючи обличчя променям призахідного сонця. Біля своєї хвіртки призупинилася, дістаючи з пакунка гостинці для Мирона. Аж тут – о Господи! – майнув у вікні до болю знайомий силует. «Напевно, таки з’їхав у мене дах», – вжахнулася.
Боязко прочинила двері й обімліла: на порозі, міцно тримаючи сина за руку, стояв… Максим! Живий! Тільки величезний шрам тягнувся через усю щоку до брови та ще чуб із чорного став геть сріблястим. «Я ж казав, що повернуся, коли достигнуть наші полуниці, – шепотів, заціловуючи сльози із її щік. – Прости, що кілька сезонів пропустив. Кляті чеченці. Ледве утік з полону. А мене тут, виявляється, усі, крім вас, мої рідні, поховали».
Тієї ночі вони довго сиділи на порозі. Слухали солов’я. І говорили-говорили. «Тепер я точно знаю, що у кохання – полуничний смак, – усміхався зорям Максим, цілуючи кохані пальчики, що п’янко пахли літніми ягодами. – І щастя свого вже не відпущу…»


Оксана ГОЛОВІЙ

Повідомлення відредагував Kassandra: 17.02.2011 – 18:58

  • 0

#5 Kassandra

    Т-Сонятко

  • СуперМодератори
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 5187 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:сплячих левів

Відправлено 17.02.2011 – 18:55


 i 

2.6. На форумі заборонено розміщувати у форумі статті, великі передруки, новини, прес-релізи, нормативні акти у повному обсязі.;
 

В спойлери оформляйте, шановна..
  • 0

#6 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 17.02.2011 – 19:56

Перегляд дописуKassandra (17.02.2011 18:55) писав:

В спойлери оформляйте, шановна..
Не вмію, шановна... Навчіть.

Повідомлення відредагував Маківка: 17.02.2011 – 19:57

  • 0

#7 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 17.02.2011 – 20:49

Перегляд дописуМаківка (17.02.2011 19:56) писав:

Не вмію, шановна... Навчіть.
Дякую. Вже сама допетрала.

Розлука пахне чорнобривцями
» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
«Багдадський злодій літо вкрав...» – цілісінький ранок крутився в голові вірш Ліни Костенко. У неї той злодій украв не лишень літо...

Нинішній день для Ліди знов сповитий серпанком тихого смутку. Спорядила малу на першовересневу лінійку, зробила кави. Всілася з горнятком на терасі біля будинку. Легенький вітерець грався з пасмом білявого волосся, що вибилося із зачіски й упало на чоло. Замріяно дивилася кудись у голубінь вересневого неба. Довго так сиділа. І раптом так нестерпно-терпко-солодко звідкись повіяло різкуватим ароматом чорнобривців. Цікаво, де б їм узятися? Ліда ж бо їх геть усі викорчувала біля хати, після того як...
«Мамусю, я тобі ось букетика принесла! – з-за оберемка жовтогарячих пахучих сонць виглянула її маленька школярка. – Ти ж так колись чорнобривці любила». Із Лідиних очей ручаями бризнули сльози, вимиваючи тягучу тугу з серця. Як же ж давно вона не плакала. Цілий рік...
***

Їхнє з Сашком кохання не спалахнуло якось зненацька, від однієї лишень зустрічі поглядів, як про це часто пишуть у любовних романах. Вони жили по сусідству, разом ходили до школи, разом втікали від хуліганів містечковими двориками. Усі давно бачили, що між юними серцями пробігла іскра, та Ліда з Сашком поки що цього не помічали. І ганяли малих бешкетників, які крізь шпарину в паркані гукали їм: «Ліплять коненята наші молодята!..»
Однак усе-таки була в їхньому житті історія зі спалахами й поглядами, що сягали, здавалося, до самого денця душі. Це сталося на шкільному випускному, коли яскравими бліками освітлювали вже дорослих учорашніх дітей спалахи святкового феєрверку. Сашкові тоді здалося, що Ліда якось по-особливому дивиться на нього з-під пухнастих вій. Захвилювався, зашарівся, відтак, схопивши дівчину міцно за руку, врешті наважився прошепотіти їй десь у маківку: «Люблю...»
Їхнє перше післяшкільне літо було напоєне пахощами трав у лузі ген за містечком та хмільне від почуттів, які рвали на шматки юні серця. А серпень назавше залишив у душах спомин про терпкий аромат тих чорнобривців, що ними палахкотіли останні теплі деньочки. Останні деньочки разом...
Сашко поїхав навчатися до Харкова в один з військових вишів, Ліда – до Києва в медінститут. Бачилися рідко, хіба на літніх канікулах, коли можна було втекти від усіх, зникнути серед полину у лузі, а усмішку сховати в букеті чорнобривців. Зате чи не щодня летіли білими голубами з Харкова до Києва і назад листи, сповнені любові, пристрасті, вірності.
П’ять... Шість... Сім... Роки один за одним спливали, подихом легкого суму перевертаючи клепсидру часу. Ось уже й дипломи. Ліда – педіатр у районній лікарні. Сашко – офіцер у місцевій військовій частині. Наприкінці серпня й весілля уже відгуляли, на яке чималенько чекали. (Тепер, гортаючи альбом з весільними світлинами, Ліда укотре бере до рук засушену квіточку чорнобривця, що того вечора заплуталася їй у фаті, і вдихає-вдихає терпкий аромат свого недовгого щастя...)
За рік і дівчинка в молодят знайшлася. Гарненьке писклятко з маминим білявим волоссям і татовими карими оченятами. Росла собі здоровенька й допитлива, усю родину тішила.
Тільки-от тіснувато стало у батьківській двокімнатці. І дитині окремого куточка нема. А як до школи піде? На сімейній раді постановили: хай поки Ліда з малою у свекрів поживе, а Сашко поїде трохи грошенят на окреме житло підзаробити, його якраз кличуть українське посольство в Багдаді охороняти. Хоч і тьохкало Лідине серце, таки відпустила коханого. Щоночі, у подушку плачучи, молила Богородицю, щоб заступила й берегла її Сашка.
Він повернувся перед самим вереснем – увірвався до оселі разом з терпким ароматом чорнобривців. І скільки-то було сліз, тепер уже від радості. «Я ненадовго, Лідусю, буквально на кілька тижнів. У мене ж контракт...» Опустивши руки, впала на стілець. «Відмовся! Благаю, не їдь!» – шепотіла білими губами.
Першого вересня у їхній родині було аж два свята: і доньку в перший клас віддали, і новосілля похапцем справили. А вже наступного ранку з порога нової хати Ліда дивилася, як усе меншою стає постать чоловіка на курній дорозі. «Буду за півроку, мила», – прошепотів, цілуючи у маківку. І обійняв міцно. Як востаннє. Пішов, залишивши на спомин терпкий запах чорнобривців. «От чим пахне розлука – отими чорнобривцями», – зітхнула сама до себе.
...Якось (уже минуло понад місяць) у ранкових новинах почула про теракт біля посольства України в Багдаді. Вибух... Є жертви... Як навіжена, кинулася до свекрухи. Застала її застиглою перед телевізором з пультом у руках. Як дві чайки поранені, кинулися в обійми одна одній.
***

Уже майже рік Ліда чекає. Бо вірить, що Сашко живий. Їй так і сказали: «Серед мертвих поки нема. Шукаємо». І вона чекатиме, доки жеврітиме надія на те, що коханий не загинув. Він просто... загубився. Бо хіба може загинути той, кого так щиро люблять?!
Тільки-от чорнобривців Ліда більше не любить і не сіє. Бо ними пахне розлука...

Оксана ГОЛОВІЙ

  • 0

#8 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 07.03.2011 – 20:00

«Не люби Одарку, якщо ти не Карась...»

Спершу мимо Олексія Марковича стрімко пролетіли шкарпетки... Йому навіть здалося, що різного кольору. Тільки-но він хотів поглянути своїми короткозорими очима за тоненькою сріблястою оправою, де вони приземлилися, як слідом прошмигнув набір білизни, біленький заєць і парочка симпатичних бігуді.
Олексія Марковича пройняло, що відбувалося дійство в старовинному під’їзді шляхетного будинку, де покійна бабуся лишила йому квартиру з високими стелями, – в цілковитій тиші. Він навіть встиг позаздрити незнайомцю, якому присвячувався такий яскраво-мовчазний акт прощання з дарованими ним же подарунками. Нічого нового... Його колишня точнісінько так само шпурляла в нього речами значно важчими – як-то пляшечка дорогих парфумів чи статуетка прекрасної Афродіти, над якою він трусився всю дорогу, поки летів з Афін...

» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
Прихований текст
Вона дратувалася, що він по чотирнадцять годин в паперах і ноутбуці, з усіх сил намагаючись дати їм з донечкою те, що давно вже мали її подруги у своїх сім’ях. Принаймні так їй здавалось. Що в них – все. А у неї з Олексієм – інтелігентна бідність.
«Розумієш, – розгублено казав він їй. – Ну скуплять вони увесь світ, поставлять на «Однокласниках» фото з усіх найкращих своїх подорожей. І що? Твою Марійку Павло трусить мов грушку, варто їй прийти на п’ятнадцять хвилин пізніше додому. Ольга скільки сліз виплакала на нашій тісній кухоньці, бо Василь страх втратив, – щомісяця інша... Лялечко, потерпи ще трішки. Все в нас буде... Аби зберегти хоч те, що є...»
Вона не чула. Надимала губенята і відверталася до стіни... Усе частіше. Усе – демонстративніше...
...Олексій отямився. На маківці лежали сухі квіти...
«Трясця його голові!!!» – подумки вилаявся й побіг нагору через дві східці. З’явилося нехороше передчуття. Таке прикре, що йому забракло дихання...
Передчуття стояло на порозі сусідньої квартири обіпершись на двері й курило тонку цигарку. Було воно босе, в легкому халатику. Очиська блищали, мов у кицьки, яка зібралась плакати, й забула, як це робиться. В другій руці воно тримало маленького білого пацючка... Живого, щоправда.
– Сподіваюся, його не спіткає участь сухих квітів і пари нижньої білизни? І хто, скажіть, будь ласка, буде все оте прибирати....
Олексій відвернувся й заходився відмикати двері.
Створіння на порозі тихо зойкнуло і, не встиг він оком моргнути, як воно кулею метнулося вниз...
Олексій втомлено опустився на диван й подумав, що це дуже гарно, коли жінки – вмиті, коли вони позбуваються своєї «бойової розмальовки» й стають схожими на школярок, незалежно від віку. Ось і ця... з пацючком і без макіяжу – янгол. Чи радше бойовий півник.
Він солодко придрімнув після важкого перельоту... Але щастя було нетривалим. На сходовій клітці знову творилося щось неймовірне. Хтось лаявся англійською, а жіночий голос... наспівував у відповідь відоме: «Гей, козаче, годі буде, перестань-бо вже кричать... Ні, нехай же чують люди, ні, не буду я мовчать!».
Олексій онімів й уже не сумнівався, хто виводить рулади. Раптом його взяла злість. Це він, після важкого розлучення, з роботою, яка виймає всі його мізки, з донечкою, яку він післязавтра забирає в цю, бабусину квартиру (попередню, як справжній «Габал», лишив дружині), – шукає спокою! Він стільки чекав, що зможе ось так просто лежати на дивані бодай раз на тиждень. Бодай – годину. І тут – маєш. Цирк поїхав, а клоуни лишились!
Він рвучко шарпнув на себе вхідні двері. Його сусіди специфічно сварилися й далі. З усього, що говорив невисокий англійський друг, Олексій Маркович зрозумів лише, що «йому все набридло! Він йде геть»... Набравши повні груди повітря, він рушив на пришелепкувату парочку, навіть не уявляючи, як і що буде робити далі.

***

– Я думала, це ви йому вріжете, – втирала від сміху сльози власниця білого пацючка. Її, до речі, звали Оксаною. І вони вже третю годину по п’ятому разу перемелювали сцену тріумфального виходу Олексія Марковича на сходову клітку. Сиділи на затишній Олексієвій кухні. На носі в нього велично красувався клапоть лейкопластиру, наліплений тремтячими сусідчиними руками. Подумати тільки, іноземець так вправно зацідив йому межи очі, коли він, упевнено ставши біля Оксани, завів знайому з дитинства арію Карася з «Наталки Полтавки»... «Не люби Одарку, якщо ти не Карась», – переспівував він на свій лад цю чудову пісню давно-давно. Здається, сто років тому...
– Бажання було величезне, – відсьорбнув схололої кави Олексій. – Але ж в мене зір поганенький, раптом поцілив би у вас?
– А окуляри, – зашарілася Оксана, тримаючи в долонях зламану дужку, – я вам завтра поверну.
Вона підвелась, вдячно торкнулась губами Олексієвої щоки й поспішила до дверей.
Але ні наступного дня, ні через – так і не прийшла. І коли Олексій подзвонив у її двері, бо раптом з’ясувалося, що пацючок підпільно лишився жити в нього, – його зустріла дзвінка тиша сусідчиної квартири.
Розгублений і розчарований під вечір привіз до себе доньку, познайомив із пацючком і ще довго прислухався до звуків сходової клітки...
...Через місяць, коли підіймався до себе й мимо лебединим порухом пролетіла листівка «З днем народження» – він кулею вилетів на їхній п’ятий поверх.
Вона стояла, підперши двері. Була зарюмсана... Він навіть забув спитати, де була.
– Ти чого-о-о-о???? – пригорнув за плечі.
– Пацюк здох... В мене – день народження, – шморгнула вона носом. – Я ж не думала, що вийду на день, а повернусь через місяць... у-у-у-у... Той клятий Стів... Треба було щось вирішувати. Ну не можна, чуєш, не можна починати жити з людиною з іншої країни, коли ти вся наскрізь – українка? Він шкодує купити мені на три яблука більше... Економія, ітіть її туди... Треба було залагодити питання з сином. Та й у театрі проблеми. І пацюк здо-о-о-о-х...
Він усміхався, дихаючи у її волосся:
– А що... пацюк здох і... хм... не розклався? Не «шмЄрді», як сказали б поляки...
Двері його квартири відчинилися. На порозі стояла донька Марійка. На плечі її, звісивши довгого рожевого хвоста, сидів пацючок.
– Тату... ну досить вже обіймати цю тьотю... Там чайник три рази кипів!!!

Ната ТОРСЬКА

Повідомлення відредагував Маківка: 07.03.2011 – 20:02

  • 0

#9 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 21.04.2011 – 19:07

Щастя кольору бузку

Олена летіла немов окрилена. Байдуже, що сердиті сірі хмари нахабно плювали мокрим снігом проcто в її обличчя і навіть потрапляли за комір. В душі дівчини вже завесніло! Від щастя її відділяли лише шість тролейбусних зупинок. Вона давно їх вивчила напам’ять. Часом Олені видавалося, що її серце б’ється у такт із зупинками тролейбуса: «Школа» – «тук», «Універмаг» – «тук», «Стоматполіклініка» – «тук»… І так доки вона не виходила на шостій. У дорозі серце наче завмирало, консервувало час та простір, аби швидше примчати до фінішу. Вийшовши з тролейбуса, Олена щоразу на мить зупинялася, похапцем шукаючи очима з-поміж сотень вогників його вікно. Світиться, отже, Роман чекає…

» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
Прихований текст
Олена їздила цим маршрутом сотні разів, проте першого не забуде ніколи. Це було напровесні багато років тому. Вона з подругою прогулювалася крамницями, намагаючись обновками розвіяти невблаганну депресію. Дівчина щойно придбала чобітки на високих підборах, коротеньку барвисту спідничку зі смішним покрученим ременем і, звісно, шалик. Олена не уявляла свого гардеробу без шаликів: широких, вузеньких, плетених, шовкових, вишитих бісером та прикрашених штучними квітами. Кожен з них означав якийсь настрій, тож рідні та друзі давно навчилися тлумачити ту мову. Приміром, прийшла Олена на іспит у темно-зеленому, отже, погано готувалася, більш як на четвірку не сподівається. Коли пов’язала червону шаль, ліпше не підходити: сьогодні вона не в гуморі. А якщо в бузковому, вишитому гладдю, на якому квіти наче зацвітають, отже, Олена закохана… І ось з кількома пакунками нових речей та емоцій вона, розпрощавшись під черговим світлофором із подругою, сповнена по вінця позитивом, мандрувала бруківкою до найближчої зупинки, щоб вирушити додому. Та раптом повз промчало авто, рясно вкривши її з ніг до голови хвилею талого снігу та болота. Олену наче вдарило струмом, серце закалатало несамовито, а на язик позбігалися лайливі слова й автоматною чергою повистрибували у бік необережного водія. За мить авто загальмувало, а Олена від несподіванки навіть не встигла втамувати лють.
– Вибачте, – зніяковіло мовив чоловік. – Я вам дам сухий одяг… Я тут поряд живу… Мені дуже прикро.
Олена змушена була погодитися на пропозицію незнайомця, адже в такому вигляді її навіть у тролейбус не пустили б. Так вона зустріла Романа, а вже через тиждень знову приїхала до нього, цього разу на побачення. Це були шалені дні, коли вони затуляли вікна важкими темними гардинами і запалювали десятки свічок, годинами мовчки сиділи на килимку й дивилися одне одному у вічі, ніби за мить відбудеться армагеддон, і їм хочеться зустріти його щасливими.
Але роки та розсудливість перемогли юначий шал. До Олени залицявся завидний, на мамину думку, жених, і на черговій сімейній раді вона капітулювала: «Добре, я вийду за нього. Якщо ви вважаєте, що так буде краще…» Воно й справді ніби було краще. Ошатна новенька квартира, люблячий і дбайливий чоловік. Взаєморозуміння і повага, але не кохання. Та цього було достатньо, щоб зважитися народжувати, коли Олена довідалася про нове життя у собі. Тоді ж народилася і справжня любов, і справжнє щастя. Щоправда, адресоване воно було лише синочкові. Для чоловіка в Олениному серці була тільки вдячність. А душа виривалася з грудей і линула у квартиру із щільно затуленими вікнами, де ніжними вогниками палали свічки. І щоразу втікачку було важче втримати. Часом Олена сама себе міцно обіймала руками, ніби намагаючись втримати серце, щоб не виплигнуло. Проте утамувати в ув’язненні сльози ніяк не вдавалося. Вони, наче злодійки, квапливо вибігали з очей і розчинялися у бузковому шалику, який Олена вже кілька років не вдягала, а виймала лише як солодкий спомин із закутків своєї пам’яті, щоб приміряти щастя і згадати, якого воно кольору. Та цього разу ритуал самоув’язнення не допоміг, і Олена зірвалася. Її душа вимагала дози у вигляді шести тролейбусних зупинок та світла у Романовому вікні. І на щастя, чи на біду, він був того вечора вдома і відтоді став для Олени таємним наркотиком. По покупки, на зустріч із подругами, у басейн... Приводів утекти на кілька годин з дому було безліч. Та справжні наміри видавав лише бузковий шалик, вишитий, наче живими, квітами кохання...
І сьогодні, як безліч разів до цього, Олена серцебиттям відраховувала шість зупинок до Романового дому. У думках, наче старе чорно-біле кіно, вона знову й знову прокручувала усе те, що невдовзі йому розповість. І те, що сьогодні подала заяву на розлучення, і що свої речі уже поскладала, і малого до мами відвезла, і тепер вона належить тільки йому, і нехай весь впаде до їхніх ніг… Олена не спам’яталася, як серце відрахувало шосту зупинку. Вона окрилена вилетіла з тролейбуса. Вітер безжально кидав в обличчя мокрий сніг непривітної провесні, однак Олені він видавався теплим і ніжним. Вона квапилася до Романового вікна, уявляючи, якою неосяжною буде його радість, коли він довідається, що вона назавжди порвала з минулим життям, і тепер належатиме тільки йому. Ще ніколи їй не було так легко підійматися пішки на восьмий поверх. «Кохаю, вірю, назавжди», – відраховувала вона сходинки до щастя. Замок ніяк не хотів піддаватися Олениному ключу, чи то від хвилювання, чи то від радості тремтіли руки. Ще мить – і двері відчинилися з іншого боку, привітно запрошуючи увійти. Олена не увійшла – влетіла, аби якнайшвидше повідомити радісну новину, та вмить оніміла.
– Моя Леся з Італії повернулася, – мовив розгублено Роман, а з-за спини, поклавши руку йому на плече, на крок уперед вийшла у коротенькому шовковому халатику тендітна жінка.
Оленин бузковий шалик зісковзнув із шиї і впав додолу на її брудні чобітки.

Ірина ВОЛОШКОВА

Життя на мінорній відстані

Трохи пошарпаний «Ікарус», кашляючи випарами не надто якісного бензину, підскакуючи на вибоїнах і раз по раз вириваючи світлом фар чудернацькі силуети із пітьми, віз до Львова строкату публіку. Про щось жебоніли між собою сиві чоловік з жінкою на передньому сидінні, за ними сварилися двоє хлопчиків – з’ясовували, кому біля вікна сидіти, а мама все ніяк не могла утихомирити бешкетників. Патлатий музика припасовував на сидінні поряд із собою гітару, намагаючись не зачепити руде дівчисько, що вже давно мирно спало собі, притулившись лобом до шиби (атож – синдром студента: дайте йому точку опори, і він засне).
» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
Прихований текст
На одній із зупинок біля мене примостилася миловидна жіночка бальзаківського віку. Вишукано вбрана, з елегантною парасолькою в руках (хоч на дощ і натяку не було!). Десь із півгодинки їхали мовчки. Відтак супутниця першою порушила мовчанку:
– Пані до Львова мандрує чи, може, далі – в гори на вакації?
– Та ні, їду до Львова тільки, по роботі, – не надто охоче підвела я очі від книжки.
– О, а що ж це настрій у вас такий мінорний? Ви ж у казку їдете! Ой, Львове мій, Львове… Скільки ж ти мені подарував, але й забрав чимало…
***

Коли на дошці оголошень вивісили результати вступних іспитів, Марічка аж очам своїм не повірила. Вона вступила до консерваторії! Спасибі тобі, кохана скрипко! Спасибі навіть тобі, не раз скроплений сльозами ля-міноре! Поряд з ноги на ногу перетоптувався інший щасливий першокурсник, чомусь схожий на соняха. «Який дивний… Мабуть, геній», – майнула у Маріччиній голові чудернацька думка. Але в повітрі довкола вирувало стільки щастя, що та думка миттєво й вивітрилася.
…Добряче посвяткувавши перший у житті День студента, наступного ранку Марічка стрімголов летіла на лекцію свого улюбленого Карла Сигізмундовича. Мав старий професор якийсь незрозумілий сентимент до дівчини й дуже ображався, коли прогулювала його пари. «Марічко, золотце, ти ж для мене як муза, яка думки на мінорний ніжний лад налаштовує, у потрібне русло скеровує», – усміхався до неї, поправляючи сивого, та ще кучерявого чуба.
Цього разу вільне місце було тільки біля хлопця-соняха. «Як же його звуть? От тобі й маєш. Уже стільки разом навчаємося, а й досі не познайомилися», – картала себе подумки.
– Слухай-но…
– Я Іван, – лукаво примружився сонях.
Марічка тільки тепер помітила, які у нього очі – немов озера сині. У таких і потонути можна. У серці тьохнуло, у голові клацнуло – здрастуй, перша справжня любове! Іван-та-Марічка – так називали їх однокурсники й навіть деякі викладачі (просто як у Коцюбинського!). І тихо, майже по-доброму, заздрили тому почуттю.
А як вони грали дуетом! Скрипки у їхніх руках плакали такими мелодіями, що серця слухачів ладні були з грудей повискакувати й линути увись – на хвилі ніжного мінору.
Обом «світила» блискуча музична кар’єра. Але… на останньому курсі взимку Марічка упала й зламала руку. Це була катастрофа! Іван навколішки благав найкращих лікарів Львова, щоб зарадили біді. Але кістка зросталася погано, і з блискучою перспективою можна було потихеньку починати прощатися. Звісно, диплом Марічці, враховуючи її успіхи, вручили без іспитів (рука ще була в гіпсі). Однак це мало тішило.
Після випускного було їхнє весілля. Однокурсники розважали чудовою музикою у власному виконанні, а подружка вряди-годи змахувала нареченій сльозу і стримувала, бо Марічка все поривалася й собі узяти до рук скрипку.
Невдовзі Івана запросили грати в оркестрі. Успіх, слава, зарубіжні гастролі… Марічці ж вдалося лишень у музичну школу вчителькою сольфеджіо влаштуватися. Було нестерпно боляче, образливо. Але з часом вона навчилася жити з цим. Навчилася радіти успіхам чоловіка. Відтак прощати йому швидкоплинні сердечні захоплення. Бо ж усвідомлювала, що випробування мідними трубами – надважке. Чекала його з гастролей, довгими самотніми вечорами слухаючи на диску, як плаче скрипка у руках маестро. Й сама, як та скрипка без однієї струни, тужила-плакала мелодією жіночого болю.

***
– Отак, люба пані, і півжиття пробігло – на відстані мінору, – крізь туман спогаду всміхнулася до мене супутниця. – Я зараз біля мами, захворіла вона в мене. А днями Іванко повертається з-за кордону. То оце їду на кілька днів до Львова, у квартирі лад наведу, намилуюся на свого генія – та й знов до мами.
І вже, випереджаючи моє запитання, зронила:
– Ви знаєте, а я про жоден свій день не шкодую. Так, не всі мої мрії збулися. Так, не стала я відомою музиканткою. І мамою не стала. Але ж любити генія не кожній жінці дано… Бувайте здорові, пані!
Ми вже у Львові. Вона пірнула у густий вранішній туман, що серпанком огортав ще геть сонне місто. Полинула до свого генія, щоби за кілька днів знов жити з ним на відстані мінору і чекати мудро й терпеливо, доки милостива Доля всміхнеться жінці, що кохає генія…

Оксана ГОЛОВІЙ

  • 0

#10 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 18.06.2011 – 16:24

Фіранки з рибками

Майже все свідоме життя Олеся провела у басейні на тренуваннях та змаганнях. Тато з мамою, обоє майстри спорту з плавання, бачили доньчине майбутнє тільки як чемпіонки. От і доводилося більшу частину дня не вилазити з води, виконувати усілякі нормативи та слухатися вимогливого тата-тренера. Батькова завзятість та Олесина слухняність укупі давали чудові результати: у колекції дівчини вже було кілька медалей. І не якихось там – золотих! «Рибка ти моя золотенька», – не могла натішитися успіхами доньки мама.


» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
За тренуваннями-змаганнями незчулася, як і шкільні роки минули. Олеся без зайвих зусиль вступила до спортивного вишу. І знову – басейн-змагання-навчання. Її однолітки на дискотеки й вечірки бігали, романи направо й наліво закручували, половина подружок уже примудрилися заміж повискакувати та первістків понароджувати, а Олеся ще навіть жодного разу не була на справжньому побаченні. Жодного разу не танцювала з хлопцем у напівтемній залі нічного клубу. Виснажена після тренувань, вона зачинялася у своїй кімнаті, де на вікні висіли кумедні фіранки з золотими рибками, що їх дівчині колись мама купила, бо дуже вже припали до серця. Ті рибки так чудернацько мерехтіли на світлі, що пробивалося крізь вікно з вулиці, й Олесі здавалося, що вона не у себе вдома, а в якійсь казковій країні. Ось зараз рибки на фіранках оживуть і покажуть їй шлях у підводне царство. Дівчина так і засинала, недофантазувавши, що ж чекає на неї у тім царстві.
…Цього літа Олеся раділа як ніколи. Бо ж не так часто вдавалося відпочити, та ще й біля моря! А тут – аж три тижні сонця, лінощів та розваг. Уперше вона їхала відпочивати без батьків. Правда, мама довго заламувала руки, мовляв, як же дитина там сама буде, вона ж нічого не вміє по господарству, навіть яйця не посмажить, спідничку не попрасує… Тато на те тільки усміхався. «Отже, так. Зараз же припинили паніку! – заявив безапеляційно. – По-перше, твою невмійку там годуватимуть. А по-друге, нащо на пляжі напрасована спідничка? У тебе є телефон? Є. І в Олесі є. будеш їй мобільним цінні поради роздавати. Хай уже та дитина вчиться самостійною бути. А то он скоро двадцятка стукне, а ти все її спідницею прикриваєш».
Після такої полум’яної татової промови аргументів у мами не лишилося. Скрушно хитаючи головою, допомагала доньці пакувати валізу. На пероні довго-предовго обіймала Олесю. Довго махала рукою услід потягу. Казала собі, що все буде гаразд, та коло серця немов гадюка лягла й упилася в саму його середину. «Та припини нюняти, – гримнув на неї чоловік. Відтак лагідно обійняв за плечі: – Рибки ж не тонуть».
Море зустріло Олесю теплою хвилею прибою, що котила білі баранці піни до піщаного, встеленого килимком із дрібних мушлів, берега. Синє-синє. Запаморочливо красиве. Коли сідало сонце, вода набувала рожевого відтінку й дівчина знов поринала у знайоме з дитинства відчуття казки, коли фіранки з рибками пропускали в кімнату рожеве світло ліхтаря. Геть дотемна сиділа на березі й милувалася тими рожевими сутінками.
–Здрастуйте, дівчино. Сумуєте? – почула одного такого вечора десь за спиною приємний чоловічий голос. – Я – Андрій. Може, посумуємо разом?
Тоді Олеся неабияк злякалася й дременула геть. Уже в себе у номері збагнула, що поводилася як якась дикунка, що ніколи людей не бачила. Стало неймовірно соромно. Потім – смішно. Потім – сумно. Це ж вона, вже така доросла, виявляється, зовсім не вміє спілкуватися з хлопцями. Навіть обличчя його з переляку не запам’ятала…
Уранці, виходячи з номера на ранкову пробіжку (не могла собі дозволити відмовитися від тренувань навіть на відпочинку), спіткнулася об величезний букет ромашок. Під ним лежала листівка з зображенням величезного смайлика, що соромиться. «Простіть, що налякав вас учора. Щоб загладити провину, запрошую вас сьогодні на вечерю в чудовий ресторанчик. Чекатиму о сьомій на вчорашньому місці. Андрій», – було написано на звороті.
Що ж його робити? Олеся геть розгубилася. І мамі не зателефонуєш – однаково скаже, що то якийсь маніяк, щоб доня сиділа в номері й не зналася з усілякими підозрілими типами. Ще трохи повагавшись, дівчина вирішила ризикнути. А що? Не з’їсть же він її на вечерю!
Рівно о сьомій (спортсмени не можуть бути не пунктуальними!) Олеся була на своєму улюбленому місці, де дуже добре було видко, як сідає сонце. Призахідні промені саме лоскотали солоні хвилі, змушуючи їх змінювати колір з бірюзового на рожевуватий. На березі стояв високий парубок у світлій сорочці, там-сям помережаній вишивкою з рибками. «Хм… візерунок – як на моїх фіранках», – усміхнулася подумки.
Коли хлопець обернувся до неї і простягнув букет тепер уже синіх волошок, Олеся заніміла. Бо таких красивих чоловіків ще не бачила. А може, просто не звертала уваги на хлопців, от і видався їй Андрій ледь не Аполлоном. Так чи ні, але перші кілька хвилин вона просто мовчала, не відповідаючи навіть на його запитання. І лишень потім збагнула, що він допитується її ім’я. «Олеся…» – зашарівшись, опустила очі.
Того вечора Олеся геть забула про всі мамині настанови, найгрізнішою з яких була – жодних курортних романів! Який же це курортний роман? Вона закохалася! Уперше. Шалено. Пристрасно.
Здавалося, що Андрій направду був її половинкою. Коли його не бачила, і море було не таке синє, і захід сонця не такий рожевий. Майже всі дні й вечори вони проводили разом, гуляли берегом, збирали мушлі й шепотіли у саму їхню серединку заповітні бажання – щоб неодмінно збулися. Відтак разом спостерігали, як рожеві промені лоскочуть сині хвилі.
Останній день біля моря видався Олесі похмурим та невеселим. Адже Андрій залишався тут, а їй треба було повертатися додому. Хтозна, може, він собі вже завтра нову Рибку знайде… Плетучи ті сумні думи, Олеся вдивлялася у морську далину. Раптом здалося, що посеред хвиль хтось безпорадно змахнув руками. Ось – знову. «Людина тоне!» – блискавкою майнуло в голові. На ходу скидаючи босоніжки, кинулася у воду й поплила, розрізаючи хвилі різкими рухами. Ось уже геть близько хтось змахнув рукою і зник під водою. Пірнула. Ой леле! Та це ж дитина! Ухопила малого й чимдуж поплила до берега. Хлопчик почав гарячково хапати її за шию, видиратися на голову. «Спокійно, малий, ти ж і мене втопиш. Не бійся, я тебе тримаю», – намагалася заспокоїти хлопчика. Але той тільки хапав повітря руками й далі ліз їй на голову. «Ну все. Зараз обоє підемо на дно», – це була остання думка, що її упіймала Олесина свідомість.
…Розплющивши очі, побачила тільки білу лікарняну стелю. Повернула голову. Поряд усміхалися мама з татом. «Ну й налякала ти нас, героїне. Якби не оцей парубок – пішла б наша Рибка на дно. Він тебе, можна сказати, з лабетів самого Нептуна видер», – ніжно взяв доньку за руку тато. Тільки тепер Олеся побачила, що з іншого боку ліжка стоїть Андрій. «А хлопчик… живий?» – стривожилася. «Та живий, вже й на горіхи давно заробив від мами, що втік сам до моря, – усміхнувся Андрій. – А подивися-но, кохана, у вікно…»
Олеся підвела очі, і серце заполонила хвиля ніжності й тепла. На лікарняному вікні тріпотіли… фіранки з рибками. Такі, як у її кімнаті. «Пам’ятаєш, ти розповідала мені про казку, що живе у твоїй кімнаті? То я вирішив її для тебе й тут створити, щоб не сумувала».
Поки вони спілкувалися, ніжно тримаючись за руки, тато з мамою на пальчиках вийшли з палати. Хоча закохані цього навіть не помітили. «Спасибі, що врятував мені життя», – шепотіла Олеся. «Ну що ти, хіба ж я міг інакше? Тоді саме йшов тебе шукати біля берега. Побачив, що хтось у хвилях борсається. А коли доплив і впізнав тебе, сам ледь не захлинувся. Насилу відчепив того малого від тебе», – ніяковів Андрій. Вони ще трохи помовчали, не зводячи одне з одного погляду.
«То як, кохана, будеш моєю Золотою Рибкою?» – запитав з надією. «Якщо не зачинятимеш в акваріумі…»


Оксана ГОЛОВІЙ

Як мадам Брошкіна стала Попелюшкою

Ця історія починалася традиційно: Юля і Саша закохалися в студентські роки, одружилися, народили сина. А коли Саша започаткував власну справу і відчув смак заможного життя, вирішив... розлучитися. «Я залишаю тобі й синові квартиру, допомагатиму матеріально. Ірина інша – молода, розкомплексована, з нею мені цікаво... Вибач». Юлі тоді здавалося, що небо впало на землю і життя скінчилося. У сина починався перехідний вік, вона після інституту ніде не працювала – Саша забороняв. Якби на допомогу Юлі не прийшов психотерапевт, хтозна, як усе повернулося б.
» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
– Поїду до ворожки, наврочу йому! Ні, найму якихось вуличних здорованів, щоб добряче відлупцювали! – Юля стискала кулаки на прийомі у психотерапевта Ніни Андріївни, давньої маминої подруги.
– Я запропоную тобі дієвіший спосіб помсти, – хитро усміхнулася лікарка. – По-перше, ти станеш за собою стежити. Скільки тобі років? Усього тридцять п’ять? Усе життя попереду! Таку трагедію як розлучення сьогодні переживає кожна друга сім’я. Чоловік пішов до молодшої? Ще невідомо, кому з вас пощастило. Побачиш, Саша лікті кусатиме, коли ти знайдеш собі іншого.
Юля, витираючи сльози, недовірливо дивилася на Ніну Андріївну.
– Але обіцяй, що виконуватимеш усі мої настанови, – провадила лікарка. – Миттєвих результатів не сподівайся, та все ж результат я тобі гарантую.
Поради Ніни Андріївни були такі: менше їсти, пити багато води, ходити до спортзалу, гуляти на свіжому повітрі, висипатися, подорожувати, не вживати алкоголь і каву, відмовитися від цигарок, не просиджувати годинами біля комп’ютера, не боятися нового, носити одяг світлих кольорів, не втрачати почуття гумору і... народити дитину у 40 років. Останній пункт Юля наполегливо намагалася викреслити зі списку. Однак Ніна Андріївна порадила вже братися до втілення її настанов.
– І не випробовуй розрекламованих дієт, не купуй дорогу косметику. Користуйся тим, що є під руками – сметаною, огірками, фруктами, – підсумувала психотерапевт.
Юля зрозуміла, що іншого виходу у неї нема. Хоча син-старшокласник вимагав посиленої уваги, вона все ж записалася в басейн, на аеробіку та масаж, намагалася якомога частіше бувати у косметичному салоні. І найголовніше – влаштувалася на роботу за спеціальністю. Швидко завоювала прихильність колег, їй навіть довірили керувати підрозділом фірми.
Минуло два роки… Юля помітно помолодшала і розквітла. На неї почали задивлятися чоловіки. Однак про другий шлюб жінка навіть і не мріяла. Мовляв, син уже студент, пора про внуків думати. Але...
Навесні в їхню фірму прийшов працювати випускник вишу. Максим відразу став приділяти Юлі більше уваги, ніж іншим колежанкам. Підвозив додому, запрошував у кіно. Їх усе частіше бачили разом, сусіди почали шушукатися, що Юля втратила рештки здорового глузду. І лише Ніна Андріївна при зустрічі з уже колишньою пацієнткою багатозначно посміхалася...
Якогось чудового дня Максим запропонував Юлі одружитися. Жінка довго вагалася, адже між ними було 10 років різниці!
– Але ж я кохаю тебе! – наполягав Максим.
– А що скажуть твої батьки?
– Напевно, будуть не в захваті. Але це мій вибір.
І коли Юля вже все вирішила для себе, випадково зустріла в супермаркеті... Сашка. Він побачив симпатичну жінку й вирішив познайомитися, а коли підійшов ближче, не йняв віри: це була його екс-дружина! Того ж вечора під приводом побачитися з сином Сашко навідався до них у гості. Спостерігаючи за Юлею, яка просто сяяла від щастя, він вирішив повернутися в сім’ю.
– Юлечко, я зробив велику помилку. Ірина – не та жінка, з якою я хочу зустріти старість. Забудьмо минуле і станьмо жити, як раніше. Я все-таки рідний батько синові. Та й ми кохали одне одного...
Звісно, у Юлі тьохнуло серце, але вона пригадала, як Сашко зневажливо говорив про неї, коли покидав. «Кому ти будеш потрібна, мадам Брошкіна? Без роботи, з дитиною на руках?» – цьвохав образливими словами, наче батогом.
– Знаєш, я збираюся заміж за іншого. Скоро весілля, – відповіла Юля.
...Вечірка була скромна. Батьки Максима не приїхали. Але молодят це не засмутило, вони вирішити жити, керуючись своїми почуттями. У них склалася міцна дружна сім’я. А коли народилася донька, батьки Максима все ж приїхали привітати внучку.



Марта ЮЛАНТОВА

  • 0

#11 Маричка

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 7 повідомлень

Відправлено 17.10.2011 – 14:00

Мені подобаються психологичні драми...часто цікаве знаходжу в журналах.. так в Дніпро сподобалось оповідання Андрія Тужикова «Без остраху під безхмарно-синім небом»
  • 0

#12 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 18.11.2011 – 19:13

Падав сліпий дощ...

Знову, як у далекому щасливому дитинстві, Рита босоніж стояла під рясним дощем, підставляла обличчя під теплі краплі й навіть... усміхалася. Прозорі дощинки вигравали кольоровими самоцвітами під променями літнього вмитого сонечка, веселими капітошками скочувалися за комір і ніби омивали душу від злості, прикрощів, брехні та зради. Так, вона завжди почувалася щасливою, коли падав сліпий дощ. Бо знала, що після нього неодмінно буде веселка.
...Ще крихітним дівчатком, щойно у шибу стукали перші дощові краплі, вона завше вибігала з бабусиної хати, куди мама з татом частенько підкидали її на літо. І годі було втримати капризулю Риту в кімнаті. Лопотіла босими ніжками по теплих калюжах, заливисто реготала, ще й бабцю до забави витягувала. Ніщо ніколи так не тішило дівчинку, як оті веселі краплинки небесної благодаті під теплими променями сонечка. І мультиком улюбленим був «Капітошка».

» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
Ех, і де те дитинство босоноге? За якими дощами полинуло?.. Рита давно вже виросла. Уже й бабуся наймиліша цьому світові подякувала. А дівчина щоліта мандрує до старенької хатини в селі. Заборонила батькам навіть думати про продаж обійстя. Бо тільки там, ген за тином, п’є з річки воду найяскравіша веселка.
«Не сама, не сама лілію садила...» – мугикала під ніс, поливаючи квіти у садку. Так, вона не сама! Бо є в її житті той єдиний, заради кого ладна все віддати, навіть життя. Он він іде із риболовлі – красивий, як те сонце, що малює на небі веселку після дощу. А його погляд малює веселки у Ритиному серці. Вона нині така щаслива, що аж страшно.

...Ігоря дівчина зустріла зовсім випадково. Не на вечірці, не в бібліотеці й навіть не на відпочинку біля моря, як усі її подруги. Просто якось, замріявшись, брела додому. У руках – босоніжки, у голові – метелики. І... ледь не провалилася у каналізаційний люк просто біля свого під’їзду. Останньої миті хтось міцно ухопив її за руку. Від несподіванки Рита ледь не знепритомніла. А коли побачила, що стоїть за півкроку від глибокої діри, що зяяла чорнотою, захлинулася реготом. Спантеличений хлопець, який її врятував, спочатку кліпав очима, відтак почав щосили репетувати на неї, мовляв, хіба не розумієш, що могла покалічитися?! Він настільки щиро сварився, аж у Рити почався новий напад сміху. Заспокоївшись трохи, дівчина, затинаючись, тільки й змогла вимовити: «Спасибі...» І побрела додому, тамуючи веселощі й намагаючись бути серйозною. Хоча це їй вдавалося не дуже. Уже у своїй кімнаті дала волю емоціям. Тільки ввечері, умощуючись спати, чомусь згадала сонячний погляд свого рятівника, його гнівну тираду та сильні руки, що спинили її за мить до біди. «От би ще його зустріти...» – уже засинаючи, пробурмотіла у спинку м’якому рожевому зайчикові. Цієї ночі вона мандрувала до сонця веселковою дорогою. І хтось тримав за руку. Міцно-міцно...
Рита зустріла свого рятівника вже наступного ранку. Він саме виносив чималу торбу з усіляким мотлохом. «Здрастуй, божевільна мрійнице, – привітався. – Уже не смішно? До речі, будьмо знайомі: я – Ігор». «Рита...» – тамуючи сміх, що так і випорскував назовні, мовила дівчина. З’ясувалося, що Ігор буквально днями переїхав у їхній будинок у бабусину квартиру, тепер ось робить ремонт.
Вони гуляли містом аж до вечора. Годували голубів на площі. Разом з малечею плюскалися у фонтані. Їли морозиво на лавочці. Танцювали під теплим сліпим дощем під акомпанемент саксофоніста, який щоліта тішив публіку в міському парку. Просто дивилися одне одному в очі. «Завтра вийдеш?» – знітившись, немов школяр, запитав Ігор біля під’їзду. «Вийду...»
На вихідні вони їздили в село у бабусину тиху хату, де ген за тином веселка з річки воду п’є. Поки коханий сидів з вудкою на березі, Рита порпалася у квітнику. Як рясно цьогоріч цвітуть лілії!
«Лесю, треба зустрітися. Терміново!» – торохтіла Рита найкращій подрузі телефоном. І вже з порога, Леся навіть роззутися не встигла, випалила: «А я закохалася! У нас усе серйозно. Може, навіть поберемося восени!» Подруга знизала плечима, вмостилася на дивані й приготувалася до емоційної Ритиної тиради. Атож, не перший-бо день знайомі.
«Знаєш, аж самій закортіло подивитися на твого Ігорчика. Невже справді такий хороший? Познайомиш? Не бійся, не відіб’ю. Ми ж подруги», – підморгнула. На мить Ритине серце стислося від передчуття чогось недоброго, але дівчина відмела його геть. Адже ж вона довіряє коханому. І Лесі також.
...Учора він не зателефонував. І сьогодні вранці теж. Дотерпівши до вечора, Рита набрала його номер. «Ваш абонент поза зоною досяжності...» – безбарвний електронний голос розкраяв серце навпіл. Що ж сталося? Може, телефон загубив? Чи не хоче її бачити? Але ж присягався, що любить, що вона – єдина, що разом – назавжди. Заштовхавши гордість десь далеко, в самий закуток стривоженої душі, подалася до Ігоря додому. Пішла як була: у легкому халатику й капцях.
Довго дзвонила у двері. Здається, надто довго. Точно щось трапилося. Бо ж чому не відчиняє? З того боку почувся якийсь шерех. Рита вкотре натиснула на кнопку дзвінка. Із прочинених дверей виглянув Ігор. Якийсь знічений. Із одягу – тільки рушник. «Що трапилося?» – злякано зазирнув у вічі. «Просто не могла до тебе дотелефонуватися. Де ж ти подівся?» – Рита ледве стримувала сльози. «Та я... того...» – не міг добрати слів хлопець. «Милий, ну я ж уже зачекалася. Хто там іще?» – теж закутана в самий тільки рушник, на поріг вискочила... Леся. Повисла тягуча тиша. Рита німувала, вдивляючись у знічені обличчя коханого чоловіка й найкращої подруги. Відтак зірвалася й побігла геть. Отямилася лишень удома. Сиділа в темноті. Плакала. Шматувала спільні світлини. Телефон був уже червоний від дзвінків та повідомлень. Але вона так і не взяла слухавку. Десь біля дванадцятої подзвонили у двері. Рита напевне знала, що це Ігор. Але бачити його не була годна. Навшпиньки у кімнату ввійшла мама: «Доню, тут до тебе прийшли...» «Мамо, я не хочу його бачити!» – зірвалася на крик дівчина. Але Ігор уже стояв на порозі. «Благаю, вислухай, – хапав за руки. – Не знаю, що зі мною сталося. Потьмарення якесь. Леська ж мені навіть не подобається. Сама на шиї повисла. Прости...» Однак простити зраду двох близьких людей Риті було несила.
...І ось тепер вона стоїть посеред бабусиного подвір’я, зігріта літнім сонечком, умита світлим дощиком. Рана в серці ще болить. Але в душі народжується якийсь тихий спокій. «Усе минає. Мине й біль, – подумки сказала сама собі. – Після невдачі завше приходить успіх. Після розчарування буде втіха. А після дощу неодмінно намалюється веселка...»
Може, колись вона навіть пробачить Ігореві зраду. Тільки це буде не сьогодні. Бо нині вона наодинці з дощем чекає, коли прийде веселка, щоб ген за бабусиним тином пити воду з річки...


Оксана ГОЛОВІЙ
  • 0

#13 Маківка

    пані Ексцентричність

  • Заблоковані
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 3933 повідомлень
  • Стать:Жінка
  • Місто:Країна казкових мрій

Відправлено 30.11.2011 – 11:26

КВІТИ КОХАННЯ
Не так просто тобою відболіти. Думала, що зможу забути і викреслити тебе зі свого життя.
Маєш в собі щось від нарциса: від твого запаху паморочиться у мене в голові навіть тепер, коли тебе немає поруч.
Я так молила Господа, щоб він подарував мені доброго і ніжного. Тільки про одне забула Його попросити, щоб той чоловік не зраджував. Мабуть, тому Бог вирішив по-іншому. Він дав мені пройти випробування тобою.
» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
Нині між нами панує тиша. Тиша образи. Всі непорозуміння виникли через неї – твою теперішню симпатію. Вона навіть погрожувала мені. Ну не прямо, а делікатно натякнула, що нацькує на мене твою ревниву дружину. І поки ми дві будемо чубитися, вона насолоджуватиметься тобою з користю. Ця вульгарна двадцятирічна дівчина навіть насмілилася розпитувати про тебе, який ти є в ліжку і який у тебе… В мене від її присутності розболілася голова. І боліла до ранку, бо дівчина залишилася в мене переночувати.
Ти наснився мені минулої ночі. Снилося, що ви з нею разом танцюєте в якомусь закритому просторі. Ти ніжно торкаєшся губами її звабливої оливкової шкіри, пристрасно цілуєш цього невимовно гарного янгола в губи… Аж раптом твоя нова коханка зриває з себе блузу, міні-спідницю, трусики і кидається на тебе з готовністю проковтнути. Ти був ошелешений її таким різким перевтіленням у пристрасного демона. Хвиля збудження прокотилася по тілу твоєму.
Я опинилася теж разом з вами у цьому закритому просторі. Я бачу вас, а ви мене – ні. Хотіла завадити вашому коханню: кричала, намагалася підійти до ліжка, але ви мене не чули, бо переді мною нізвідки виросла прозора стіна.
Затим моя душа прагнула втечі, аби не бачити твоєї зради. Але в цьому закритому просторі не було виходу. Я залишалася в ролі спостерігача. Я бачила, як вона бавилася з тобою...
Ця гра її дуже збуджувала. Її очі світилися-горіли вогнем. Її очі полонили тебе настільки, що вже без них ти не уявляєш, як будеш жити далі. Цей янгол-демон зовсім не схожий на твою найпершу квітку кохання, з якою ти зраджував своїй дружині. Тоді тебе сильно мучила зрада. Полегшення приходило після, як тільки починав згадувати, якою неперевершеною коханкою вона виявилася в тому нічному лісі, сповненому жагочою романтикою. Твої спогади схожі на фільм, який ніколи не забувається. Чому вона тобі здавалася мавкою? Впродовж всього життя не знаходиш відповідь на це питання. Тоді ти боявся, що вона зникне, розчиниться у п’янкому нічному повітрі. Тому збирав їй світлячків у траві. Затим підійшов до неї, брав її долоньку з гарними довгими пальчиками й дарував це нічне яскраве диво і, зрештою, любов у цікавій позі біля дерева. Ти називав її Світлячком.
Між цими двома жінками була дивна схожість. В обох однакове ім’я, схожі зачіски, риси обличчя, а фігура – точена скрипка. Але не схожі поведінкою у ліжку, хоча…З того часу минуло двадцять з гаком років. Ти навіть розпитував у своєї нової юної коханки про її маму. Бо наразі тебе мучило дивне почуття: чи, бува, ти не опинився у ліжку з донькою Світлячка?!
Якимсь дивним чином я з ролі спостерігача опинилася у твоєму тілі. Я відчувала все те, що ти. Я бачила ці вогненні очі, які впилися в мою-твою душу і випивали з нас життя. Ми летіли у безодню. В ту безодню, яка часто снилася мені у дитинстві. Я кричала, кричала, кричала, і ніяк не могла прокинутися!
Вітер бавився дверима, розгойдував їх. Вони лячно скрипіли. Звідки у цьому закритому просторі, зовсім не схожому на кімнату у готельному номері, з’явилися вітер і двері? Вони були такими живими, як ти, вона і я. Затим двері розплакалися. Цей голос був схожий на мій. Я зрозуміла, що то були двері моєї душі, а вітром був...
Це все буде потім, а зараз я дуже щаслива. Бо знову маю можливість з тобою бачитися.
Ми сховалися у звичайному готельному номері. Ну... на який у тебе вистачило грошей.
Десятий поверх. Широке вікно з вузьким балконом. Ми були вище, ніж куполи храму.
Я підійшла гола до фіранки.

- Мені дуже подобається краєвид з цього вікна, - зробила комплімент вулиці й усміхнулася тобі.

- Краще ходи до мене, - ти простягнув до мене руки.

Ми підгодовували своє кохання моїм улюбленим шоколадом. Жартували.

- Я з тобою навіть кропиву смажену їв би! – ти впився в мене глибоким поцілунком. Наші поцілунки мали неперевершений шоколадно-молочний смак.

- Але мушу щось сказати таке, що тобі може не сподобатися, - продовжував ти.

А це вже був не жарт. Ти говорив серйозно. І я теж посерйознішала. Бо відчувала серцем твій голос, твої почуття і всі твої бажання. Я внутрішньо напружилася почути щось жорстоке і неприємне. Здогадувалася, яку свою таємницю на сей раз ти хочеш мені відкрити.

- Мені подобаються інші жінки. Але я люблю тільки тебе і не зраджую тобі з ними. Ну хіба що порозмовляю, зроблю компліменти, поведу на каву. Але вони мені дуже подобаються!

Ти говорив мені про інших жінок так, як говорять про якісь смачні делікатеси. Я дивилася на тебе і не вірила своїм вухам! У мене виникло непероборне бажання викинутися з цього десятого поверху. Я знала, що мені вистачить висоти, аби розбитися.

- Мені ніхто такого в житті ніколи не говорив, - вигукнула і так щиро розплакалася, немов маленька дитина, яку несправедливо образили.

Я не приховувала своїх сліз від тебе. Бо ти мене насправді дуже сильно зранив.

- Ну я дурень! Який я дурень! – вигукував ти. – Навіщо я тобі розповів це? Зрозумій, я ж не хочу тебе обманювати. Я ж хотів якнайкраще, щоб ти знала про мене все. Ми ж домовилися: якщо ненароком зраджу тобі, то обов’язково зізнаюся. Не зможу носити зраду в собі. Не хочу і не буду тобі брехати. Ніколи, чуєш мене? Глянь на мене! Не плач...

Сльози душили моє горло. Сльози стікали зливою по моїх щоках. Я пила їх. Ковтала. Вони були такі гіркі-гіркі. Бо це були сльози-розчарування. В одну мить ти зруйнував мою глибоку, сліпу віру в наші стосунки.

- Я так вірила тобі, в твою любов, - щось почала пояснювати. Мені забракло слів. Я не могла знайти саме ті, потрібні мені в цю мить, аби ти зрозумів мене.

– Нельсоне, я ціную твою щирість. Але чоловік не повинен розповідати коханій жінці такі речі. Розумієш? Якщо він справді щиро, всім серцем кохає її.Будь ласонька, поясни мені, як це тобі подобаються інші жінки. Взагалі, як це чоловіку, у котрого є кохана жінка, можуть подобатися інші?

Мені чомусь так захотілося зрозуміти тебе, Нельсоне. Можливо, я прагнула розібратися у справжніх твоїх почуттях до мене.

- Ну як – жінки! Гарні жінки! А коли вони ще до мене залицяються, я ж у тебе відомий, популярний, то і я відповідаю взаємністю.

Я слухала і вмирала. Невже це говорить мені той чоловік, котрого так сильно кохаю? Невже він глухий, сліпий, що не чує, не бачить, якого болю мені завдає?

А ти продовжував пояснювати:

- Ну візьмемо простий приклад. Ось ти дуже любиш їсти шоколадку, але біля неї на таці спокушає тебе ще й ананас. Що б ти вибрала?

- І шоколад, і ананас, - відповіла щиро. – В ліву руку взяла б шоколад, а в праву – ананас.

- А до чого б першого потягнулася?

- До чого? – задумалася на хвильку над твоїм питанням. - Нельсоне, це дурний приклад! Знайди інший!


Мене роздратувало те, що я однаково люблю і шоколад, й ананас.


- Добре! А якщо так: ти дуже любиш їсти шоколад. Але тобі інколи хочеться скуштувати й ананас. Тепер розумієш мене?

- Нельсоне, я прагну зрозуміти тебе! Але цікаво, з чим власне ти мене асоціюєш: з шоколадкою чи ананасом?

...Насправді я лежала в ліжку з гарним дон-жуаном. На мою біду, я так люблю його. Чому маю таке дурне серце? А моє серце говорило мені, що такого чоловіка, як він, ніколи у моєму житті не було і більше не буде. Правда! І навіть схожого. Але як він не розуміє, що такими жінками, як я, не розкидуються?!
Я піду! Обов’язково піду від нього. Тільки не тепер. Не зараз. Бо зараз дуже хочу ...потрапити в свою квартиру, спустити на вікнах жалюзі, зашторити фіранки, напустити гарячої води у ванну і змивати з себе нинішній день. Я знаю, що пробуду у воді дуже довго. Я засну, а вода охолоне. Я не зчуюся, як піду під воду. В останню мить мене розбудить довгий гидкий дверний дзвінок. Я наковтаюся води. Буду кашляти. Вода виходитиме мені носом. Я вискочу з ванни, на ходу одягну халат і побіжу, мов ошпарена, відкривати двері. Бо чомусь подумаю, що це ти прийшов. Бо знаю, що ти залишився в місті. Бо знаєш, що я теж – одна. Я відкрию двері, а за ними нікого не побачу. Тільки ще кілька секунд несамовито кричатиме дзвінок, а потім - змовкне.

Мабуть, це сам Бог, або Янгол-охоронець мене розбудив. Інакше б я...

Я буду довго витріщатися на дзвінок. Далі згадаю, що він вже півроку не працює – бо якісь розбишаки перерізали дріт. Доторкнуся до кнопки, щоб відчути пальці того, хто прийшов мене врятувати...

- О, Нельсоне! Нельсоне! Жоден чоловік не викликав у мене таких емоцій! Нельсоне, я дуже хочу від тебе дитину. Краще дівчинку, Нельсоне! А потім можеш піти від мене назавжди. Але залиш мені більше, ніж спогади про себе! Будь ласка, Нельсоне!

Будь ласка, Господи!

Маріанна Шутко
  • 0

#14 Гість_Гість_*

  • Гості

Відправлено 13.12.2011 – 16:10

дарма веснянка хаяла. гарна тема.

так як це розділ литератури,а література у нас не лише українська, то допускаю таку прозу. мовою оригіналу:

Цитата

...Шестерка снюхался на вилле с племянником старого барыги и ушел с ним в глубокий запой. Но и ботаник-фетишист, живущий кстати неподалеку, тоже был не совсем енот и в голове этого крысеныша родился план - заколбасить племянника старого барыги, и въехать со своей реальной кобылой женой-чиканос в виллу.
Прикинув хрен к заднице и учитывая предыдущие эффективные действия четвероногого выродка-нелюдя, ботаник-фетишист, используя старые навыки, задрессировал четвероногого выродка-super-mega-киллера по программе боевых овчарок-камикадзе, раскрасив его гнойно-прыщавую бугристую репу боевой раскраской индейцев-апачей и затравил, используя отработанные фетиши, на молодого засранца-племянника.

» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
В одном городе, жил интеллектуал-надомник, вместе со своим другом - слегка прилошенным, но добрым челом. Надомник любил в свободное от рокерских авангардных зарубов и соляков на струнных инструментах время, оттянуться травкой и широнутся по вене реальной синью, благо бобы он поднимал реальные, работая головой.
Однажды к надомнику пришел приторможенный доктор-некрофил, особенно некрофил любил престарелых пердунов, задвинувших коньки лет 800-900 назад, поэтому раскапывал старые могилы. Некрофил слил надомнику и его прилошенному дружку байку об отмороженном четвероногом ублюдке-нелюде, который живет много лет и злостно колбасит всех.
Последней жертвой четвероногого выродка стал престарелый барыга-педофил, чисто друган доктора-некрофила и живший по соседству с ним на загородной вилле. Чуя близкую кончину от естественного старения, но обладая в то-же время отменной эрекцией, покойный ныне барыга любил реально оттянутся с малолетними кобылами, которым щедро отслюнявливал зелень на оттяг и встречался с ними ночью, потому что дорожил своей гнилой репутацией мецената и старого добряка.
В одну из ночей он поджидал несовершеннолетнюю бестолочь, глядя на луну, и по привычке лихо гоняя лысого в мозолистом заскорузлом старческом кулаке, но вместо похотливой грудастой молодой шлюхи, старый бздун разглядел четвероного выродка-нелюдя, мочившегося у его забора. Стареющий извращенец немедленно навалил полные портки жидкого пахучего навоза, и будучи не в состоянии ждать дальнейшего развития событий, рухнул как подкошенный, будя окрестности прерывистыми и сочными органическими звуками.
И вот некрофил просит интеллектуала-надомника произвести зачистку виллы и окрестностей по жесткой схеме, а также обеспечить крышу подвалившим к халявной раздаче родственникам почившего старого пердуна. А в это время другой чел - дипломированный дрессировщик, а по совместительству ботаник-натуралист, являющийся также фетешистом-извращенцем, пытаясь удовлетворить свою гнустную страсть, ворует носильные вещи у приехавшего из дальних стран родственника старого барыги. Надомник-же, подумав, решает так - надо заслать на виллу старого барыги своего доброго другана - прилошенную контуженную шестерку, а самому засесть и ждать. Так и сделали.
Шестерка снюхался на вилле с племянником старого барыги и ушел с ним в глубокий запой. Но и ботаник-фетишист, живущий кстати неподалеку, тоже был не совсем енот и в голове этого крысеныша родился план - заколбасить племянника старого барыги, и въехать со своей реальной кобылой женой-чиканос в виллу.
Прикинув хрен к заднице и учитывая предыдущие эффективные действия четвероногого выродка-нелюдя, ботаник-фетишист, используя старые навыки, задрессировал четвероногого выродка-super-mega-киллера по программе боевых овчарок-камикадзе, раскрасив его гнойно-прыщавую бугристую репу боевой раскраской индейцев-апачей и затравил, используя отработанные фетиши, на молодого засранца-племянника.
А племянник тем временем разглядев, что жена фетишиста-ботаника - не генетический клонированный выброс, а наоборот, реальная лялястая по-полной программе кобыла, решил оприходовать ее по-всякому, на природе, в искуственных и природных водоемах, полях, лугах, дуплах и везде где можно, в общем - оттянуться по-конски. Для чего решил снять ее прямо в доме у мужа - фетишиста-ботаника, не догадываясь, что там он и встретит свой мрачный конец, в лице четвероногого выродка.
Но наш старый друг - интеллектуал-надомник тоже не дремал, и вызвав по своей старомодной трубе копа-беспредельщика, грязного Гари, злобно и воиннственно проповедующего антинаучный образ мыслей, поехал на стрелу забитую также и с добрым-прилошенным-контуженным другом надомника возле дома злосчастного фетишиста-ботаника.
Когда пьяньчушка племянник вывалил после гулянки пьяный в лепешку из дома фетишиста-ботаника, четвероногий выродок, бряцая шипованным ошейником, метил территорию поблизости и обрадовавшись легкой добыче, ринулся на алконафта, щелкая нечищеными гнилыми зубами и еще чем-то, но не тут-то было. Молодые гринписовцы в лице надомника, прилошенного и копа-беспредельщика открыли шквальный огонь по играющему с жертвой животному - четвероногому выродку. После чего, коп-беспредельщик, как положено, произвел контрольный выстрел в окровавленную репу четвероногому выродку, с трудом пробив мощные ребристые височные кости, сросшиеся в районе переносицы и отправив его темную душу в неизведанные просторы галактики.
Почуяв запах крови, оголтелая троица завалилась на хату к фетишисту-ботанику, но застала там только его жену-чиканос, подготовленную мужем к извращенным сексуальным игрищам. Разогретая, но неудовлетворенная телка сдала мужа не моргнув карим глазом, находящимся без сомнения ниже пояса.
Отправившись по наколке, полученной от чиканос, разгоряченные бойцы вышли на след фетишиста-ботаника, который чуя скорую погибель, в порыве суицидальных фантазий, ушел навсегда в бездонную зловонную мерзкую даль в последний раз издав звуки, сила и глубина которых, без всякого сомнения, выдавали в нем страдающего хронической и неизвестной пока науке формой метеоризма.
можна навіть послухати!
  • -2

#15 Probi

    Чайник

  • Користувачі
  • Pip
  • 1 повідомлень
  • Стать:Не скажу

Відправлено 07.05.2012 – 13:17

Сорочині скарби

Зимовий ранок. Сніг виблискує на сонці неймовірної краси мікронними зірочками, поскрипує під ногами. Неспішно йду міським парком. І тут мою увагу привернула довгохвоста сорока-білобока. Це була ще молода птаха.

- Ну що скажеш, скреготухо, яку новину принесла на хвості? – зупинившись, подумки запитую її.

Сорока крутить-вертить головою, тупцює на місці однією лапкою (а друга, мов примерзла) і з подивом дивиться на мене. - Ось що я маю! – хизується.

Виявляється, сорока оглядалап’ятикопійчану монету, на яку наступила іншою лапкою. Блискучі предмети приваблюють цих пернатих. Бувало, у їхніх гніздах навіть знаходили коштовні сережки і золоті ланцюжки.

Я замилувався нею, власне тим, як вона забавлялася монеткою. Придивився уважніше, А виявляється, що хвіст у неї не зовсім чорний. На сонячному промінні він переливається зеленкуватим, синім, жовтуватим, червоним кольорами на чорному тлі. Словом, красуня.

За таку красу підкинув сороці ще одного «п’ятачка». Та подивилася-подивилася, але не взяла. А зі «своєю» монеткою злетіла високо на клена, у стовбурі якого я розгледів невеличку щілинку-дупло. Саме туди птаха поклала знахідку. Потім повернулася за моїм «п’ятачком».

Не раз такої ранкової пори бачив, як сорока збирала блискучі скельця, обгортки від цукерок. Але одного разу вона сиділа на дереві і дратівливо скреготала, нічого не вишукувала, щоб поповнити свою скарбницю.

- Це на сніг так сорока скрегоче, пояснив літній чоловік народну прикмету і додав: «Сороки хороші синоптики, прогнозують краще, ніж метеослужба».

Справді, ввечері розпочався снігопад.

Через десяток днів сороки у парку я вже не побачив, Можливо, вона наповнила свою схованку «коштовностями» й полетіла шукати іншу.

Тарас Лехман www.probi.in.ua


  • 0

#16 _Ex

    STATUS_OK

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 1738 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:Бахмут, Південна Слобожанщина, Україна

Відправлено 08.05.2012 – 02:49

а якщо молодий автор награфоманив намайстрував роман в трьох частях сторінок на 1200?

Перегляд дописуСенсоріка (13.12.2011 – 16:10) писав:

дарма веснянка хаяла. гарна тема.

так як це розділ литератури,а література у нас не лише українська, то допускаю таку прозу. мовою оригіналу:




» Натисніть, щоб показати спойлер - натисніть ще раз, щоб приховати... «
В одном городе, жил интеллектуал-надомник, вместе со своим другом - слегка прилошенным, но добрым челом. Надомник любил в свободное от рокерских авангардных зарубов и соляков на струнных инструментах время, оттянуться травкой и широнутся по вене реальной синью, благо бобы он поднимал реальные, работая головой.
Однажды к надомнику пришел приторможенный доктор-некрофил, особенно некрофил любил престарелых пердунов, задвинувших коньки лет 800-900 назад, поэтому раскапывал старые могилы. Некрофил слил надомнику и его прилошенному дружку байку об отмороженном четвероногом ублюдке-нелюде, который живет много лет и злостно колбасит всех.
Последней жертвой четвероногого выродка стал престарелый барыга-педофил, чисто друган доктора-некрофила и живший по соседству с ним на загородной вилле. Чуя близкую кончину от естественного старения, но обладая в то-же время отменной эрекцией, покойный ныне барыга любил реально оттянутся с малолетними кобылами, которым щедро отслюнявливал зелень на оттяг и встречался с ними ночью, потому что дорожил своей гнилой репутацией мецената и старого добряка.
В одну из ночей он поджидал несовершеннолетнюю бестолочь, глядя на луну, и по привычке лихо гоняя лысого в мозолистом заскорузлом старческом кулаке, но вместо похотливой грудастой молодой шлюхи, старый бздун разглядел четвероного выродка-нелюдя, мочившегося у его забора. Стареющий извращенец немедленно навалил полные портки жидкого пахучего навоза, и будучи не в состоянии ждать дальнейшего развития событий, рухнул как подкошенный, будя окрестности прерывистыми и сочными органическими звуками.
И вот некрофил просит интеллектуала-надомника произвести зачистку виллы и окрестностей по жесткой схеме, а также обеспечить крышу подвалившим к халявной раздаче родственникам почившего старого пердуна. А в это время другой чел - дипломированный дрессировщик, а по совместительству ботаник-натуралист, являющийся также фетешистом-извращенцем, пытаясь удовлетворить свою гнустную страсть, ворует носильные вещи у приехавшего из дальних стран родственника старого барыги. Надомник-же, подумав, решает так - надо заслать на виллу старого барыги своего доброго другана - прилошенную контуженную шестерку, а самому засесть и ждать. Так и сделали.
Шестерка снюхался на вилле с племянником старого барыги и ушел с ним в глубокий запой. Но и ботаник-фетишист, живущий кстати неподалеку, тоже был не совсем енот и в голове этого крысеныша родился план - заколбасить племянника старого барыги, и въехать со своей реальной кобылой женой-чиканос в виллу.
Прикинув хрен к заднице и учитывая предыдущие эффективные действия четвероногого выродка-нелюдя, ботаник-фетишист, используя старые навыки, задрессировал четвероногого выродка-super-mega-киллера по программе боевых овчарок-камикадзе, раскрасив его гнойно-прыщавую бугристую репу боевой раскраской индейцев-апачей и затравил, используя отработанные фетиши, на молодого засранца-племянника.
А племянник тем временем разглядев, что жена фетишиста-ботаника - не генетический клонированный выброс, а наоборот, реальная лялястая по-полной программе кобыла, решил оприходовать ее по-всякому, на природе, в искуственных и природных водоемах, полях, лугах, дуплах и везде где можно, в общем - оттянуться по-конски. Для чего решил снять ее прямо в доме у мужа - фетишиста-ботаника, не догадываясь, что там он и встретит свой мрачный конец, в лице четвероногого выродка.
Но наш старый друг - интеллектуал-надомник тоже не дремал, и вызвав по своей старомодной трубе копа-беспредельщика, грязного Гари, злобно и воиннственно проповедующего антинаучный образ мыслей, поехал на стрелу забитую также и с добрым-прилошенным-контуженным другом надомника возле дома злосчастного фетишиста-ботаника.
Когда пьяньчушка племянник вывалил после гулянки пьяный в лепешку из дома фетишиста-ботаника, четвероногий выродок, бряцая шипованным ошейником, метил территорию поблизости и обрадовавшись легкой добыче, ринулся на алконафта, щелкая нечищеными гнилыми зубами и еще чем-то, но не тут-то было. Молодые гринписовцы в лице надомника, прилошенного и копа-беспредельщика открыли шквальный огонь по играющему с жертвой животному - четвероногому выродку. После чего, коп-беспредельщик, как положено, произвел контрольный выстрел в окровавленную репу четвероногому выродку, с трудом пробив мощные ребристые височные кости, сросшиеся в районе переносицы и отправив его темную душу в неизведанные просторы галактики.
Почуяв запах крови, оголтелая троица завалилась на хату к фетишисту-ботанику, но застала там только его жену-чиканос, подготовленную мужем к извращенным сексуальным игрищам. Разогретая, но неудовлетворенная телка сдала мужа не моргнув карим глазом, находящимся без сомнения ниже пояса.
Отправившись по наколке, полученной от чиканос, разгоряченные бойцы вышли на след фетишиста-ботаника, который чуя скорую погибель, в порыве суицидальных фантазий, ушел навсегда в бездонную зловонную мерзкую даль в последний раз издав звуки, сила и глубина которых, без всякого сомнения, выдавали в нем страдающего хронической и неизвестной пока науке формой метеоризма.
можна навіть послухати!
ти отаке читаєш? чи просто для понтів кинула в макухину тему цей хлам. якщо перше, то це уеуеуе. і я протестую, я не знаю у кого це "у вас", у вас у кацапів хєр найдеш шоб на ваших кацапських форумах дозволили укарїнську. і я не можу знайти жодного виправдання цьому зливанню сюда цього кацапського шлаку, це й не літ-ра зовсім, це виперди якогось кацапського придурка. фуфуфу. модери, видаліть кацапське сміття!!!111

Повідомлення відредагував _Ex: 08.05.2012 – 02:52

  • 2



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних