Перейти до вмісту

звичайгна смерть "професійного українця".............


В цій темі немає відповідей

#1 bendera.UA

    Комбінатор....мясо-горілчаного комбінату.

  • Користувачі
  • PipPipPipPipPipPipPipPipPipPip
  • 2306 повідомлень
  • Стать:Чоловік
  • Місто:вокзал Київ-Пас - Дарниця

Відправлено 10.08.2009 – 12:04

  • 0
про таких людей варто пам’ятати, їх життя свідчить про присутність серед нас справжніх синів українського народу....

Цитата

"Треба жити любов’ю, міцно тримаючи шаблю в руках"


Поховали Марковського


- Це такий... старий? – запитав черговий райвідділу міліції. – У моргі, на Петра Запорожця. Весь під’їзд завоняв!..
Коли зламали двері, він уже десять днів сидів на своєму ослінчику. Телефонна трубка погойдувалася поряд. Ні ключів, ні гаманця так і не знайшли. Причину смерті експертиза не встановила „в связи с плохим состоянием тела”.

"Над всіх старшин найстарша правда"
(Леся Українка)

Самотній пенсіонер Микола Марковський років із двадцять працював кінооператором на студії „Укртелефільм”. Він не був ні заслуженим лауреатом, ані навіть членом Спілки кінематографістів – не любив організацій, не терпів кар’єрної суєти.
Микола був широкоплечим богатирем і любив усе конкретне. Це він влаштував нахабну кінозйомку політзека-шістдесятника Євгена Сверстюка в столярці, де той працював під наглядом гебістів. Це він розвішував по стінах студії революційні гасла й скликав бурхливі загальні збори, коли, власне, ще й не розвиднялося. Це він тесав дерев’яні хрести і друкував фотопортрети, які несли перед трунами Стуса, Литвина і Тихого, коли їхній прах привезли до Києва з пермських таборів – грандіозна похоронна хода сколихнула тоді всю Україну.

"Незалежність – це стан душі"


Запліснявілі зірки українського відродження 90-х, що власноруч його ж, відродження, і зводили нанівець, мусять Миколу пам’ятати. Бо коли активісти майбутнього Руху ще товклися-радилися в Спілці письменників, кіно серед них представляла тільки маловідома студія телефільмів – власне, ми з Марковським.
У нього було золотаве волосся, золоті руки майстра і тонкий мистецький смак. Він не здатен був пройти мимо викинутої на смітник дубової дошки, електромотора чи шматка нержавійки. Таким людям просто необхідна майстерня. Микола, однак, мав лише „гостінку” на 19 квадратів із „сидячою” ванною впритул до унітазу.
Микола був професіоналом документалістики і зняв кілька десятків фільмів, хоча міг би, напевне, вдвічі більше. Директор об’єднання на прізвисько Крихітка Цахес не поспішав нав’язувати його штатним режисерам: переповнений ідеями оператор не влаштовував запобігливих виконавців держзамовлень – надто вже ясно проступало власне ніщо.
В ігровому кіно працював нечасто, хоча за покликанням був ігровиком. Його диплом "Остановите Потапова” вражав свіжістю і точністю операторського вирішення – про цей фільм досі згадують усі, хто вчився чи працював тоді на київському кінофакультеті. Згодом навіть у документалках вибудовував кадри й цілі епізоди – світлом, композицією, мізансценою і звісно, використовуючи власноруч виготовлені пристрої. Його ідеї не знали жанрових меж. Технічні, режисерські чи політичні, вони без жодних авторських амбіцій десятками віддавалися на поталу колегам і друзям. Не хвилювали його й масштаби – діапазон задумів поширювався від світлофільтра на об’єктив до мільярдних соціальних проектів.
Непомірна ідейна продуктивність усіх дратувала, бо втілення задумів якось само собою покладалося на слухачів: менеджером уже точно не був, а про пошук спонсорів і таке інше годі й говорити.

"Хто не знає рідної мови, той ворог і окупант"
(Карл Маркс)

Батько Марковського був поляк із переселенського степового села, мати – українка. Микола, звичайний херсонський пацан, розмовляв російською до кінця 80-х – та коли зрозумів, ким є насправді, раз і назавжди перейшов на українську.
Свобода особи і свобода нації на початку 90-х здавалися нероздільними. Бути вільним означало бути українцем. Безліч людей зі Сходу й Півдня щиро намагалися опанувати забуту мову й повернутися до рідної культури. Тривало це недовго. Сором’язливі рухівські лідери владу брати не стали, і колишні партфункціонери швидко оговталися. Країну затопила хвиля хаосу і бандитизму, жити ставало дедалі важче, і більшість східняків услід за Кучмою вирішили, що „національна ідея не спрацювала”.
Микола ж, талановитий і вже досвідчений оператор, якраз тоді пішов у групу вельми компромісного режисера асистентом – тільки тому, що це був перший фільм про "розстріляне відродження" – репресованих українських письменників.
Від свободи бути собою не відмовився вже ніколи, хоча двадцятьма роками пізніше власний син кпинив з нього, називаючи "профессиональным украинцем".
Не дивно – Максим виріс у провінційному російському Курську. Дружина розлучилася з Марковським, коли хлопчик був зовсім маленьким. Хіба може нормальна жінка довго витримати з таким «ідейним» чоловіком?
Про сина, талановитого живописця, виштовхнутого чванливою Москвою, який, проте, так і не зрозумів, „зачем вам эта самостийность”, він завжди говорив з ніжністю і жалем. А коли зустрічалися – сварились.

"Історичний переляк звів нас до рівня вторинної раси”

З нього підсміювалися – і коли робив колегам задармо двері, балкони й дачі, і коли самотньо протистояв знищенню студії в той час як товариші один по одному від боротьби відмовлялися; і зрештою, коли, затявшись, поклав кілька років життя на нерівний судовий поєдинок з бандитами в міліцейських погонах – останній поєдинок, у якому майже переміг. Майже.
Ховали його у суботу - вихідний. Але з телефільмівських колег провести Миколу в останню путь прийшло лишень троє. Справді, добиратися на дарницькі висілки, де покійник мешкав, довго й незручно, не кажучи вже про цвинтар геть аж за Броварами – це ж бо на цілий день!

"Мета випробувань – вивести на шлях Бога"


У Божу справедливість Микола не вірив. "Якщо Боженька такий добрий, чого ж тоді він так робить, що одні наче сир у маслі купаються, а другим їсти нічого?” – риторично допитувався він.
Ненавидів брехню, несправедливість і те, що називають жлобством. Заводився різко, говорив голосно, дошкульно й до болю ясно, і тоді хотілось аби він спинився й не ятрив душу правдами, яких полохлива наша совість намагається не помічати. Не роздвоювався, не відступав "розсудливо” перед злом. Жив, як вимагало сумління, і через те життя його перетворилося на суцільний конфлікт. Боровся, як міг, і був приречений, бо надто багато у світі зла піднімається проти таких людей.
Миколина „гостинка” була до стелі заставлена металом і деревом - деталями, інструментами, матеріалами. Своє добро він хотів перевезти в сільську садибу, яку мріяв придбати замість київського закутка. Коли виносили труп, стоси з гуркотом завалили увесь вузенький прохід, і навколо розсипалися шматочки картону – на них він занотовував свої технічні ескізи, щоденні справи, думки і цитати, які вважав вартими запису. Син Максим замовив вантажну „Газель”, і за три ходки вона вивезла все на смітник.


• Епіграф і всі підзаголовки цього матеріалу взято із записів Марковського на вцілілих картонках.

P.S.
У цьому світі Миколі не щастить і після смерті. В газеті „День” автора запевнили, що розповідь про Марковського надрукують обов’язково, та коли через місяць довелося про це нагадати, виявилося що матеріал десь загубили. Заступник редактора пообіцяла надалі особисто простежити за підготовкою публікації, але за кілька тижнів потому автор після десятихвилинного телефонного очікування почув тільки: „ Вибачте, цей матеріал нам не підходить за стилістикою”.

У газеті „Дзеркало тижня” обіцянок не давали, просто наступного дня редакція пішла на місяць у відпустку, після чого матеріал-таки загубили. Відповідь, після повторного надсилання файлу і кількаденних телефонувань, була приблизно такою ж: шкодуємо, але надрукувати не можемо.


Автор: Валерій Павлов

світла память цій людині.....



Кількість користувачів, що читають цю тему: 1

0 користувачів, 1 гостей, 0 анонімних


Магазин кубиков Рубика Cubes.in.ua